6.2. Людський капітал.

Теорія людського капіталу з’являється на рубежі 60-х років XX ст. зі зростанням значення людського фактора за поширенням науково-технічною революцією (Т.-В. Шульц, Г.-С. Беккер, пізніше Дж. Кендрік, Ц. Гріліхес, Б. Денісон), хоча, першим оцінити людський капітал намагався ще В. Петті ( в "Політичній арифметиці").

За теорією людського капіталу у виробництві взаємодіють два фактори — фізичний (засоби виробництва) і людський капітали. Інвестиції в людський капітал — це витрати на підтримання здоров'я, на здобуття освіти, витрати, пов'язані з пошуком роботи, одержанням необхідної інформації, міграцією, професійною підготовкою на виробництві тощо. Величину його оцінюють розміром потенційного доходу, який він здатний принести.

Людський капітал, за Т.-В. Шульцом, є формою капіталу, тому що служить джерелом майбутніх заробітків і задоволень. Людські ресурси подібні, з одного боку, до природних ресурсів, а з іншого — до речового капіталу. Відразу після народження людина, як і природні ресурси, не приносить прибутку. Тільки після відповідної "обробки" вона набуває якості капіталу, тобто із зростанням витрат на поліпшення якісного стану робочої сили праця як первісний фактор поступово перетворюється у людський капітал. Особливість цього капіталу полягає в тому, що незалежно від джерел формування, які можуть бути власними, державними чи приватними, його використання контролюють самі власники.

Мікроекономічний фундамент теорії людського капіталу, за Г.-С. Беккером, складає модель раціональної поведінки учнів (їхні батьків), що вкладають свої засоби у підготовку і освіту та зважують вигоди і витрати. Подібно до підприємців вони порівнюють очікувану граничну норму віддачі від таких вкладень а дохідністю альтернативних інвестицій (відсотками на банківські вклади, дивідендами від цінних паперів тощо). Рішення — продовжувати навчання чи його припинити, приймається залежно від того, що економічно доцільніше. Норми віддачі слугують регулятором розподілу інвестицій між різними типами і рівнями навчання, а також між системою освіти загалом та рештою економіки. Високі норми віддачі свідчать про недостатнє інвестування, низькі — про надмірне інвестування.

Економічна ефективність освіти, за Г.-С. Беккером, ґрунтується на порівнянні доходів та витрат на освіту. Так, дохід від вищої освіти визначається як різниця між пожиттєвими заробітками тих, хто закінчив коледж, і тих, хто отримав лише середню освіту. Головним елементом у складі витрат навчання були визнані втрачені заробітки (недоотримані студентами за роки навчання), які вимірюють цінність часу, затраченого на формування учнями свого людського капіталу. Порівняння вигоди і затрат освіти дало змогу підрахувати рентабельність вкладень у людину.

За Г.-С. Беккером, має місце відмінність між спеціальним і загальним людським капіталом, спеціальними і загальними інвестиціями у людину.

У процесі загальної підготовки робітник набуває знання і навики, які можуть бути застосовані й на багатьох фірмах, спеціальна підготовка наділяє робітників знаннями і навиками, що потрібні лише для тієї фірми, де вони були отримані. Тому, загальну підготовку побічно оплачують самі робітники, коли вони прагнуть підвищити кваліфікацію, погоджуються на нижчу заробітну плату у період навчання, а згодом отримують дохід від загальної підготовки, а спеціальну підготовку оплачують фірми.

Отже, загальний людський капітал, як правило, виробляють особливі "фірми" (школи, коледжі), а спеціальний — формується безпосередньо на робочих місцях. Термін "спеціальний людський капітал" допоміг зрозуміти, чому серед робітників з тривалим стажем роботи на одному місці плинність нижча і чому заповнення вакансій відбувається у фірмах в основному за рахунок внутрішніх висувань по службі, а не за рахунок найму на зовнішньому ринку.

Поява великої кількості приватних навчальних закладів, активізація діяльності консультаційних фірм, які проводять короткострокові семінари і спеціалізовані курси, свідчить про те, що рентабельність приватного сектору освітньої діяльності не нижча, ніж в інших сферах підприємництва. За Беккером, рентабельність освітньої діяльності в 60-ті роки XX ст. в США на 10—15 % перевищувала рентабельність інших видів комерційної діяльності.

Категорія «людський капітал» уточнюється, набуває нових визначень, наприклад, це вартість запасу здібностей, досвіду і знань, залученого до системи господарювання і капіталізованого на основі відносин найму, здатного приносити додану вартість, прибуток (Н. Голікова); це сформований або розвинений у результаті інвестицій і накопичений людьми певний потенціал фізичних і духовних здібностей індивіда та інших продуктивних якостей, які цілеспрямовано використовуються у відповідній сфері економічної діяльності, що сприяє підвищенню продуктивності праці й завдяки цьому впливає на зростання доходів його власника (Ю.Непляха Ю.).

На формування людського капіталу витрачаються інвестиції робітника, держави, фірм, громадських фондів і організацій. Результати використання людського капіталу проявляються: у підвищення продуктивності праці та заробітної плати робітника, зростанні прибутку фірми - роботодавця; підвищені обсягів як виробничого капіталу, так і інституційного, культурного тощо.

Теорія людського капіталу пояснює структуру розподілу особистих доходів, вікову динаміку заробітків, нерівність в оплаті чоловічої і жіночої праці тощо; сприяє тому, що освітні інвестиції розглядають як джерело економічного зростання, не менш важливе, ніж звичайні капіталовкладення.

Поняття національного багатства поповнилося поряд з речовими елементами капіталу (вартісні оцінки землі, будівель, споруд, обладнання, товарно-матеріальних цінностей) фінансовими активами та матеріалізованими знаннями і здатністю людей до продуктивної праці. Нагромаджені наукові знання, зокрема матеріалізовані в новій технології вкладення в здоров'я людини, почали враховувати в макроекономічній статистиці як елементи національного багатства, що мають не речову форму.

Нове розуміння значення людських інвестицій у забезпеченні соціально-економічного розвитку і суспільного прогресу визнали міжнародні організації. Становище сфери освіти, охорони здоров'я та інші фактори, які характеризують рівень розвитку людських ресурсів і якість життя населення, стали головним об'єктом уваги міжнародної статистики. Ключові показники, що комплексно характеризують стан людських ресурсів і динаміку нагромадження людського капіталу, сприяють об'єктивним міждержавним порівнянням.

Як інтегральні індикатори соціального розвитку суспільства і стану людських ресурсів застосовують, зокрема: індекс розвитку людського потенціалу (індекс соціального розвитку); індекс інтелектуального потенціалу суспільства; показник величини людського капіталу в розрахунку на душу населення; коефіцієнт життєздатності населення та деякі інші.

Починаючи з 1995 р. і в Україні готують звіти про людський розвиток. Такі звіти за 1995—1999 рр., опубліковані Програмою розвитку ООН (ПРООН), стали основою для обґрунтування поняття людського розвитку як засобу і мети національного розвитку. На їх основі Національна академія наук України розглянула і прийняла розроблений ПРООН індекс людського розвитку. Нині цей індекс став вагомим показником розвитку людського потенціалу, моніторинг якого здійснюється Державним комітетом статистики на регулярній основі.

Людський потенціал є одним з основних видів сукупного економічного потенціалу країни, відрізняється конкретними і якісними характеристиками і є необхідним ресурсом функціонування і розвитоку національної економіки. Людський потенціал відрізняється значною мобільністю. За необхідністю відбувається необхідний перерозподіл людського потенціалу з метою створення пріоритетних галузей промисловості. Основним фактором, під впливом якого відбувається розміщення (та динаміка) людського потенціалу країни, є розміщення виробництва.