13. Кваліфікаційні характеристики фахівців розробляються з метою:
¨ визначення місця фахівця в структурі соціальної діяльності та основних вимог, характерних рис майбутньої професійної діяльності випускника навчального закладу;
¨ функцій фахівця, засобів і методів його праці, перспектив розвитку професії, шляхів підвищення кваліфікації;
¨ відпрацювання відповідних форм і методів організації навчального процесу, застосування певних засобів навчання, визначення змісту освіти та професійної підготовки фахівців, розробки програмно-методичного та інформаційного забезпечення навчального процесу (змісту навчання);
¨ створення системи діагностики якості освіти.
До основних властивостей КХ фахівців (освітньо-кваліфікаційних рівнів: молодший спеціаліст, бакалавр, спеціаліст, магістр) відноситься те, що вона:
¨ має статус основного нормативного документа, що узагальнює зміст юридичної освіти, тобто відображає цілі професійної підготовки студентів;
¨ її зміст складається з системи типових професійних і соціально-службових задач, до вирішення яких повинен бути готовий майбутній фахівець на певному рівні юридичної підготовки;
¨ закріплює стандарт якості професійної юридичної підготовки, що відповідає спеціальності та кваліфікації, яка присвоюється випускнику, і описується системою типових задач і показниками якості їх вирішення;
¨ якість підготовки випускників характеризується якістю вирішення ними типових задач - показниками успішності професійної діяльності;
¨ дозволяє на підставі аналізу професійної діяльності прогнозувати, планувати та організовувати діяльність системи юридичної освіти щодо підготовки юридичних кадрів з вищою освітою;
¨ міністерства, відомства, об'єднання юристів мають приймати активну участь у всіх стадіях управління якістю професійної підготовки фахівця, особливо на стадіях її прогнозування та планування.
_______________________________________________________________________________________________________________________
14. В першу чергу структурно-логічна схема повинна відбити цілі й задачі навчання студентів.
На відмінну від інших галузевих нормативних документів, в яких визначається нормативний зміст навчання, нормативні форми державної атестації, відображаються ціліосвітньої та професійної підготовки, визначається місце фахівця в структурі державних та недержавних організацій і вимоги до його компетентності, інших професійних і соціально важливих властивостей та якостей, встановлюютьсявимоги до змісту, обсягу та рівня освітньої та професійної підготовки фахівця відповідного освітньо-кваліфікаційного рівня певної спеціальності, вона забезпечує чітку логічно обґрунтовану структурну схему подачі матеріалу.
Цей стандарт використовується при розробці та корегуванні відповідних навчальних планів і програм навчальних дисциплін, розробці засобів діагностики рівня освітньо-професійної підготовки фахівця, визначенні змісту навчання як бази для опановування новими спеціальностями, кваліфікаціями, визначенні змісту навчання в системі перепідготовки та підвищення кваліфікації.
Структурно-логічна схема розробляється на підставі законів України про освіту та про вищу освіту, положень про державний вищий навчальний заклад освіти, про організацію навчального процесу у вищих навчальних закладах, освітньо-професійної програми та освітньо-кваліфікаційної характеристики підготовки фахівця з вищою освітою за відповідним напрямком підготовки і використовується для:
– розробці навчального плану та робочих навчальних програм;
– визначення змісту навчання у цілісній системі підготовки;
– розробці та корегуванні освітньо-професійної програми підготовки фахівця;
– розробці та корегуванні освітньо-кваліфікаційної характеристики підготовки фахівця;
– визначенні об’єкту, цілей освітньої та професійної підготовки фахівців;
– створення раціональної структури навчального процесу за типами занять на весь період навчання;
– оптимізації навантаження професорсько-викладацького складу;
– розробки засобів діагностики рівня освітньо-професій ної підготовки фахівця;
– прогнозування потреби у фахівцях відповідної спеціальності та освітньо-кваліфікаційного рівня та при плануванні їх підготовки;
– визначенні кваліфікації фахівців;
– розподілі та аналізі використання випускників вищих навчальних закладів;
– підвищення рівня соціальної захищеності випускників вищого навчального закладу за рахунок забезпечення мобільності системи підготовки фахівців щодо задоволення вимог ринку праці (споживачів фахівців).
_______________________________________________________________________________________________________________________
15. Навча́льний план — основний нормативний документ закладу освіти, за допомогою якого здійснюється організація навчального процесу. Навчальний план містить у собі розподіл залікових кредитів між дисциплінами, графік навчального процесу, а також план навчального процесу за семестрами, який визначає перелік та обсяг вивчення навчальних дисциплін, форми проведення навчальних занять та їх обсяг, форми проведення поточного та підсумкового контролю, державної атестації.
Типові навчальні плани містять інваріантну складову, сформовану на державному рівні, обов'язкову для всіх загальноосвітніх навчальних закладів незалежно від їх підпорядкування і форм власності, та варіативну, в якій передбачено додаткові години на вивчення предметів інваріантної складової, курси за вибором, індивідуальні та групові заняття, консультації.
На основі Типових навчальних планів загальноосвітні навчальні заклади складають на кожен навчальний рік робочий навчальний план з конкретизацією варіативної складової, враховуючи особливості регіону та індивідуальні освітні потреби учнів. Повноцінність початкової загальної освіти забезпечується реалізацією як інваріантної, так і варіативної складових, які в обов'язковому порядку фінансуються з відповідних бюджетів.
Робочий навчальний план школи — чи не найголовніший річний документ загальноосвітньої школи. Презентуємо алгоритм конструювання, узгодження й аналізу робочого навчального плану школи. Структура публікації:
Алгоритм роботи над робочим навчальним планом школи. Пам'ятка для аналізу навчального плану. Алгоритм роботи над планом школи
1. Опрацювати державний базовий навчальний план, нормативні документи, що регламентують діяльність адміністрації освітньої установи при конструюванні навчального плану школи.
2. Створити робочу групу (групи) для здійснення роботи з підготовки навчального плану, до складу якої доцільно включити членів адміністрації школи, керівників її структурних підрозділів, окремих учителів та учнів. Типові навчальні плани старшої школи реалізують зміст освіти залежно від обраного профілю навчання. Кожен з профілів передбачає вивчення предметів на одному із трьох рівнів:
рівні стандарту — навчальні предмети не є профільними чи базовими (наприклад, математика в художньо-естетичному профілі, історія у фізико-математичному профілі);
академічному рівні — навчальні предмети не є профільними, але є базовими (наприклад, алгебра і геометрія у фізичному профілі); профільному рівні, який передбачає поглиблене вивчення відповідних предметів, орієнтацію їх змісту на майбутню професію. Профільне навчання забезпечує сукупність предметів: Базові Профільні Предмети, що розширюють профіль Курси за вибором, факультативи.
_______________________________________________________________________________________________________________________
16. Нормативні навчальні дисципліни визначаються державним стандартом освіти (освітньо-професійною програмою підготовки). Дотримання їх назв є обов'язковим для вищих закладів освіти, а обсяг не може бути меншим від обсягу, встановленого державним стандартом освіти.
Вибіркові навчальні дисципліни вводяться вищим закладом освіти для більш повного задоволення освітніх і кваліфікаційних запитів особи та потреб суспільства, ефективнішого використання можливостей закладу освіти, врахування регіональних потреб тощо. Вони можуть бути як обов'язкові для всіх студентів, так і ті, що обираються студентами індивідуально.
Вибіркові навчальні дисципліни запроваджуються, як правило, у формі спеціальних навчальних курсів для поглиблення загальноосвітньої, фундаментальної і фахової (теоретичної і практичної) підготовки.
_______________________________________________________________________________________________________________________
17. Індивідуалізація навчання - одна із найскладніших проблем вищої освіти, вирішення якої в значній мірі залежить від двох чинників: індивідуально-психологічних особливостей студентів та впровадження відповідної методичної системи навчання.
Індивідуалізація навчання передбачає урахування відповідної низки факторів, що впливають на результат. До таких факторів можна віднести:
- індивідуально-психологічні особливості тих, хто навчається;
- вік тих, хто навчається;
- особливості дисципліни, що викладається;
- мета навчання.
Індивідуальність кожного учня являє собою невід`ємну складову його особистості як своєрідної якості індивіду, що набувається в діяльності та спілкуванні протягом усього життя. Індивідуальність складається із відповідних індивідуально-психологічних особливостей людини. Серед таких особливостей є як природжені, так і придбані. До них психологи відносять темперамент, характер та здібності. Це так звані диференціальні характеристики особистості, що тісно пов`язані одна з одною.
Основою індивідуальності людини вважається темперамент. Темперамент – це природжена індивідуально-психологічна особливість людини, що визначає динамічні прояви її психіки – фізичні, емоційні, інтелектуальні. Той або інший тип темпераменту базується на так званому типі вищої нервової системи, що являє собою природжену якість. Як відомо, психологи виділяють чотири типи темпераменту: сангвінік, флегматик, холерик та меланхолік.
Принципового значення у дослідженні даної індивідуально-психологічної особливості набуває поняття так званого індивідуального стилю діяльності. Саме тип темпераменту впливає на те, що однакову за змістом навчальну роботу молоді люди із різним типом темпераменту будуть виконувати по-різному. Дану обставину необхідно враховувати при вирішенні проблеми індивідуалізації навчання.
На основі того або іншого темпераменту за відповідних умов життя, виховання, системи цінностей формується більш гнучка, соціально позначена психологічна складова індивідуальності – характер.
Характер – це сукупність стійких проявів психіки людини, що відтворюються у спілкуванні та діяльності та обумовлюють типові способи поведінки у тій або іншій ситуації. На основі того або іншого темпераменту може бути сформований різний тип характеру. Риси характеру формуються протягом життя і, на відміну від темпераменту, можуть зазнавати змін. Характер – це своєрідна програма поведінки людини, що виявляється за такими напрямками:
Із темпераментом та характером пов`язані здібності людини. Здібності – це індивідуально-психологічні особливості, що являють собою умови успішності виконання відповідної діяльності та в цій же діяльності формуються.
Здібності формуються виключно в діяльності, виключно в діяльності вони і виявляються. Прояв здібностей залежить від конкретних методів навчання, формування відповідних навичок, вмінь та знань.
Індивідуалізація процесу навчання, таким чином, не може протікати успішно без урахування індивідуально-психологічних особливостей тих, кого навчаєш. Індивідуальний стиль діяльності, обумовлений темпераментом, програму поведінки людини, обумовлену характером, та наявність діяльності, що відповідає структурі здібностей можна розглядати як запоруку вдалої індивідуалізації навчання.
_______________________________________________________________________________________________________________________
18. 19. 20. Навчання наряду із грою та працею розглядається як один із найважливіших видів діяльності людини. У широкому значенні навчання – це процес засвоєння історичного досвіду людства. В більш вузькому – двобічний процес, взаємодія між тим, хто навчає, та тим, хто навчається. Це своєрідний процес керування отриманням знань.
Навчання, як і інші види діяльності людини, має відповідну структуру. Вона містить такі складові: мета, мотив, дії (навички, вміння, операції).
Мета – усвідомлений результат навчання (для чого?), мотив – спонукання до навчання(чому?), дії – частини навчання, його окремі, відносно завершені складові, кожна з яких вирішує свою конкретну задачу на шляху досягнення загальної мети навчання. Навички, вміння, операції – різновиди дій. Навички – автоматизовані дії, що виконуються без контролю над засобами виконання. Вміння – це навички + знання щодо оптимальних умов їх формування. Операції – дії, що виникли в одній діяльності, а потім були перенесені в іншу.
Опанувати навчальну діяльність з усіма її складовими можна через впровадження відповідних форм організації навчання. До таких належать: лекція, практичне заняття, лабораторне заняття, семінар, самостійна робота, курсові та дипломні роботи.
Провідною формою організації навчального процесу є лекція.
Основними вимогами до лекції є:
- науковість та інформативність;
- доказовість й аргументованість;
- наявність певної кількості яскравих переконливих прикладів;
- емоційність викладу;
- чітка структура й логіка викладу матеріалу;
- виклад матеріалу доступною і зрозумілою мовою.
Завдання лектора – не тільки викладання готової інформації із певної навчальної дисципліни, а ще й формування мотивів зацікавленості в ній, що має стати стимулом подальшого самостійного вивчення навчального матеріалу. Серед різновидів лекційної організації роботи виділяють :
- проблемний виклад матеріалу;
- проблемний виклад із наступною роботою студента за певним планом;
- комбіновану лекція, яка включає реконструктивно-варіативну або частково-пошукову діяльність студентів.
Практичні заняття спрямовані на поглиблене вивчення дисципліни. Вони мають відповідну структуру:
- вступ викладача;
- відповіді на запитання студентів;
- практична частина як планова та висновки.
Лабораторні заняття також спрямовані на поглиблення теоретичного матеріалу й формування практичних умінь та навичок.
Семінар – організаційна форма, під час якої викладач організує обговорення попередньо визначених тем, до яких студенти можуть готувати тези виступів на підставі індивідуально виконаних завдань. Мета семінару – поглиблення й закріплення інформації, перевірка та оцінка знань, повторення вивченого.
Курсові та дипломні роботи передбачають реалізацію загальнонаукових можливостей студента, вимір та оцінку його професійної компетенції.
Самостійна робота - одна з організаційних форм навчання, яка регламентується робочим навчальним планом. Зміст самостійної роботи визначається в робочій програмі кожної дисципліни. Навчальний матеріал, передбачений для самостійного опрацювання, підлягає підсумковому контролю нарівні з матеріалом, який опрацьовується під час навчальних занять. Мета самостійної роботи студентів двоєдина: формування самостійності як риси особистості й засвоєння знань, умінь, навичок.
Незалежно від форми організації, процес навчання розуміється як співпраця викладача та учнів, своєрідний процес педагогічного спілкування. Педагогічне спілкування – процес взаємодій між тими, хто навчається, та тим, хто навчає. Даний вид спілкування – різновид багатопланового процесу розвитку контактів між людьми, в якому психологи виділяють три боки:
- комунікативний –передача та сприйняття інформації;
- інтерактивний – взаємодія людей, що спілкуються;
- перцептивний – сприйняття, порозуміння та оцінка один одного у спілкуванні.
У процесі навчання три боки спілкування тісно пов`язані між собою: інформація – взаємодія – сприйняття. Їх співвідношення залежить від змісту, мети та методів навчання. Суттєвою виявляється та обставина, що в умовах організації педагогічного спілкування про викладача йдеться не лише як про джерело інформації. Сама особистість того, хто навчає, відповідно виконує своєрідну навчальну функцію. До неї належать:
- педагогічний професіоналізм, вміння планувати процес спілкування;
- загальна культура, культура побудови мови;
- виховний потенціал, вміння передати відповідні знання;
- соціальні перцепції, адекватне сприйняття тих, хто навчається;
- вміння передати ініціативу спілкування учням, змінити при необхідності тон, стиль спілкування.
-з балансованість стосунків: з одного боку –доброзичливість, з іншого – вимогливість.
Особливо важливого значення у процесі навчання набуває мова викладача, коли йдеться про роботу на лекції або практичному занятті. Як відомо, психолінгвісти виділяють чотири види мовленнєвої діяльності: слухання, читання, мовлення та письмо. Одна з головних умов порозуміння між викладачем та його учнями – вірне співвідношення між видами мовлення викладача та учнів безпосередньо у навчальній діяльності. Припустимо, лекційний матеріал підготовлений у вигляді наукового тексту з усіма особливостями даного стилю (поширені синтаксичні конструкції, велика кількість термінів). Сприйняття на слух подібного тексту буде достатньо складним. Такий лекційний матеріал потребує відповідної стилістичної обробки з урахуванням особливостей усного сприйняття.
_______________________________________________________________________________________________________________________
21. Кредитно-модульна система організації навчального процесу - це модель організації навчального процесу, яка грунтується на поєднанні модульних технологій навчання та залікових освітніх одиниць (залікових кредитів);
- заліковий кредит - це одиниця виміру навчального навантаження необхідного для засвоєння змістових модулів або блоку змістових модулів;
- модуль - це задокументована завершена частина освітньо-професійної програми (навчальної дисципліни, практики, державної атестації), що реалізується відповідними формами навчального процесу;
- змістовий модуль - це система навчальних елементів, що поєднана за ознакою відповідності певному навчальному об'єктові.
Мета та завдання
Метою впровадження КМСОНП є підвищення якості вищої освіти фахівців і забезпечення на цій основі конкурентоспроможності випускників та престижу української вищої освіти у світовому освітньому просторі.
Основними завданнями КМСОНП є:
- адаптація ідей ECTS до системи вищої освіти України для забезпечення мобільності студентів у процесі навчання та гнучкості підготовки фахівців, враховуючи швидкозмінні вимоги національного та міжнародного ринків праці;
- забезпечення можливості навчання студентові за індивідуальною варіативною частиною освітньо-професійної програми, що сформована за вимогами замовників та побажаннями студента і сприяє його саморозвитку і відповідно підготовці до життя у вільному демократичному суспільстві;
- стимулювання учасників навчального процесу з метою досягнення високої якості вищої освіти;
- унормування порядку надання можливості студенту отримання професійних кваліфікацій відповідно до ринку праці.
Навчальний процес в умовах кредитно-модульної системи здійснюється за індивідуальними навчальними планами студентів.
Індивідуальний навчальний план студента формується під керівництвом куратора в КМС на основі нормативних та вибіркових навчальних модулів дисциплін відповідно до освітньо-професійної програми та структурно-логічної схеми підготовки фахівця.
При формуванні індивідуального навчального плану студента на наступний навчальний рік враховується фактичне виконання студентом індивідуальних навчальних планів поточного і попереднього навчального року.
Формування індивідуального навчального плану студента за певним напрямом передбачає можливість індивідуального вибору навчальних модулів дисциплін з дотриманням послідовності їх вивчення відповідно до структурно-логічної схеми підготовки фахівця.
Загальний час, передбачений для засвоєння навчального матеріалу під час аудиторної та самостійної роботи студента протягом навчального року, повинен становити не менше 60 кредитів ECTS.
2.2. Реалізація індивідуального навчального плану студента здійснюється протягом часу, який не перевищує граничного терміну навчання.
2.3. Студент має можливість переходу з одного спорідненого напряму підготовки (певної галузі знань) на інший.
Формами організації процесу в умовах КМСОНП є: лекційні, практичні, семінарські, лабораторні та індивідуальні заняття, всі види практик та консультацій, виконання самостійних завдань студентів та інші форми і види навчальної та науково-дослідницької діяльності студентів.
Організаційно-методичне забезпечення КМСОНП передбачає використання всіх документів, регламентованих чинною нормативною базою щодо вищої освіти, адаптованих і доповнених з урахуванням особливостей цієї системи.
Контроль успішності студента здійснюється з використанням методів і засобів, що визначаються вищим навчальним закладом. Академічні успіхи студента визначаються за допомогою системи оцінювання, що використовується у вищому навчальному закладі, реєструється прийнятим у вищому навчальному закладі чином з обов'язковим переведенням оцінок до національної шкали та шкали ECTS.
_______________________________________________________________________________________________________________________
22. Семінар – це особлива форма навчальних практичних занять, яка полягає у самостійному вивченні студентами за завданнями викладача окремих питань і тем лекційного курсу з наступним оформленням навчального матеріалу у вигляді рефератів, доповідей, повідомлень тощо.
Основними дидактичними цілями їх проведення є:
забезпечити педагогічні умови для поглиблення і закріплення знань студентів з основ даного курсу, набутих під час лекцій та у процесі вивчення навчальної інформації, що виноситься на самостійного опрацювання;
спонукати студентів до колективного творчого обговорення найбільш складних питань навчального курсу, активізація їх до самостійного вивчення наукової та методичної літератури, формування у них навичок самоосвіти;
оволодіння методами аналізу фактів, явищ і проблем, що розглядаються та формування умінь і навичок до здійснення різних видів майбутньої професійної діяльності.
Семінарські заняття виконують такі основні функції (відповідно формулюють дидактичні цілі заняття: навчальну, виховну і розвивальну):
навчальну (поглиблення, конкретизацію, систематизацію знань, засвоєних під час лекційних занять та у процесі самостійної підготовки до семінару);
розвивальну (розвиток логічного мислення студентів, набуття ними умінь працювати з різними літературними джерелами, формування умінь і навичок аналізу фактів, явищ, проблем тощо);
виховну (патріотичне виховання, виховання економічної, екологічної культури і мислення, прищеплення інтересу до вивчення конкретної дисципліни та до фаху, формування потреби здорового способу життя тощо);
діагностично-корекційну (контроль за якістю засвоєння студентами навчального матеріалу, виявлення прогалин його засвоєнні та їх подолання) та ін.
Отож, визначаючи методичну концепцію організації і проведення семінарських занять, слід виходити з того, що:
під час вивчення різних дисципліни студенти повинні засвоїти їх провідні ідеї (зміст понять, положень, законів, теорій та ін.); знати галузі їх використання; вміти застосовувати набуті знання, вміння й навички під час вивчення фахових дисциплін, у майбутній практичній діяльності тощо;
до семінарських занять ставляться загальнодидактичні вимоги (науковість, доступність, єдність форми і змісту, забезпечення зворотного зв’язку, проблемність та ін.);
у методиці проведення семінарських занять є певні особливості, зумовленілогікою викладання конкретної дисципліни;
необхідно забезпечити високий рівень мотивації (вивчення теми слід розпочинати із з’ясування її значення для засвоєння даної чи інших дисциплін, у майбутній професійній діяльності);
дотримання принципу професійної спрямованості та здійснення різнорівневих міжпредметних зв’язків з іншими дисциплінами, практичним навчанням забезпечує формування єдиної системи знань умінь та навичок студентів;
важливим є також формування професійної культури і мислення;
у процесі проведення семінарського заняття необхідно забезпечувати органічну єдність теоретичного і дослідницько-експериментального пізнання;
семінарські заняття мають гармонійно поєднуватися з лекційними, практичними і лабораторними заняттями та самостійної роботою студентів.
_______________________________________________________________________________________________________________________
23. Лабораторна робота - органічна частина навчально-виховного процесу. Вона безпосередньо пов'язана з навчальним експериментом, дослідами, виконанням домашніх експериментальних завдань, розв'язуванням задач з використанням спостережень і дослідів. При цьому повною мірою виявляється роль експерименту як джерела знань та критерію істинності теорії. У процесі лабораторної роботи учні набувають навичок використання приладів, лабораторного обладнання, апаратури, технічних засобів, у т. ч. комп'ютерної техніки. Вони оволодівають умінням обробки результатів експерименту та вимірювань; навичками узагальнення та систематизації явищ природи; знайомляться з основами техніки та технології процесів сучасного виробництва.
Лабораторна робота сприяє формуванню в учнів матеріалістичних поглядів на природу, упевненості в можливості її пізнання; умінь виявляти причинно-наслідкові зв'язки, функціональні залежності між фактами, явищами та процесами.
Значну частину лабораторної роботи займають спостереження та експеримент, у тому числі уявний. Уявний експеримент - це аналіз такої ситуації, яку у принципі відтворити неможливо, тобто це форма мислення, в якій реальні моделі замінені ідеалізованими уявленнями про них. Можна сказати, що уявний експеримент - це програвання в людському розумі деяких ідеалізованих ситуацій. Він є ефективною зброєю реалізації прогностичної функції науки в умовах шкільного експерименту, що здійснюється у процесі лабораторної роботи.
Відрізняють класні лабораторні роботи, що виконуються в умовах навчального кабінету загальноосвітнього навчального закладу, та домашні лабораторні роботи, які виконуються учнями в домашніх умовах. Структура їх проведення ідентична, а саме: визначається тема, ставляться мета та завдання, розробляється зміст, визначаються форми та методи її виконання, забезпечується обладнання, указується термін її виконання. Теми лабораторних робіт у переважній більшості передбачаються навчальними програмами. Разом із тим не виключена їх корекція вчителем.
Відповідно до змісту теми лабораторної роботи визначаються її мета та завдання. Наприклад, ознайомлення з властивостями речовини; перевірка закономірностей; визначення постійних величин (констант). Ефективність лабораторної роботи залежить також від виду та якості роздавального матеріалу, обладнання (таблиці, графіки, мінерали, препарати, мікроскопи). До змісту лабораторної роботи належать: інструктивні картки, алгоритми її виконання, запитання для аналізу та узагальнення, рекомендації з обробки дослідів (округлення значень вимірювальних величин, визначення похибок вимірювань).
Що стосується форм організації лабораторної роботи, то вони бувають фронтальні, групові, індивідуальні. Фронтальна форма організації лабораторної роботи передбачає, що учні класу виконують одну й ту ж роботу за допомогою ототожненого обладнання. Переваги фронтальної форми проведення лабораторної роботи полягають в економії часу вчителя на розробку змісту та відбір роздавального матеріалу, оперативності отримання зворотної інформації про хід її виконання, можливості корекції та оцінки результатів.
_______________________________________________________________________________________________________________________
24. 25. (ПОЛОЖЕННЯ ПРО ОРГАНІЗАЦІЮ НАВЧАЛЬНОГО ПРОЦЕСУ ЗА КРЕДИТНО-МОДУЛЬНОЮ СИСТЕМОЮ)
Навчальний процес в університеті здійснюється за такими видами навчальної роботи: аудиторні навчальні заняття, самостійна робота студентів, практична підготовка, контрольні заходи.
Тривалість навчального процесу становить у непарних семестрах – 17 тижнів, у парних – 18 тижнів.
3.2. Аудиторні навчальні заняття проводяться за затвердженим в установленому порядку розкладом. До основних видів аудиторних навчальних занять відносяться: лекції, лабораторні, практичні, семінарські, індивідуальні заняття, консультації.
3.3. Самостійна робота студента є основним видом засвоєння навчального матеріалу у вільний від аудиторних занять час.
Під час СРС студент опрацьовує теоретичний матеріал, виконує індивідуальні завдання, проводить науково-дослідну роботу тощо. Зміст СРС над конкретною дисципліною визначається робочою навчальною програмою з цієї дисципліни, навчально-методичними матеріалами, завданнями та вказівками викладача.
3.4. Практична підготовка студентів є невід’ємною складовою процесу підготовки фахівців всіх освітньо-кваліфікаційних рівнів і здійснюється на оснащених відповідним чином базах практики університету, а також підприємств, організацій та установ різних галузей економіки.
Метою практики є оволодіння студентами сучасними методами і формами організації та знаряддями праці в галузі їх майбутньої професії, формування та поглиблення у них, на базі одержаних в університеті знань, професійних умінь і навичок, здатності прийняття самостійних рішень під час конкретної роботи в реальних виробничих умовах.
3.5. Контрольні заходи якості підготовки фахівців в університеті є необхідним елементом зворотного зв’язку в навчальному процесі. Вони забезпечують визначення рівня досягнення завдань навчання і дозволяють коригувати, при необхідності, хід навчального процесу.
В університеті використовуються такі види контролю: вхідний, поточний, модульний (проміжний), підсумковий та інші.
3.5.1. Вхідний контроль проводиться з метою визначення рівня підготовки студентів з тих дисциплін, які вивчалися перед вивченням певної дисципліни, або загального рівня підготовки студентів за попередній період навчання.
3.5.2. Поточний контроль здійснюється в формі опитування та перевірки результатів виконання різноманітних індивідуальних завдань (розрахунково-графічних робіт, рефератів тощо), лабораторних робіт, виступів на семінарських та практичних заняттях, експрес-контролю тощо. При цьому контроль засвоєння навчального матеріалу, запланованого на самостійне опрацювання студентом, також обов’язково завершується оцінкою.
3.5.3. Модульний контроль здійснюється в формі виконання студентом модульної контрольної роботи.
3.5.4. Семестровий контроль здійснюється в формі семестрового екзамену або диференційованого заліку, тобто засвоєння студентом навчального матеріалу з усіх навчальних дисциплін завершується оцінкою.
Семестровий екзамен – це форма підсумкового контролю засвоєння студентом теоретичного та практичного матеріалу з окремої навчальної дисципліни за семестр. Складання екзамену здійснюється під час екзаменаційної сесії в комісії, яку очолює завідувач кафедри, відповідно до затвердженого в установленому порядку розкладу.
Семестровий диференційований залік – це форма підсумкового контролю, що полягає в оцінці засвоєння студентом навчального матеріалу з певної дисципліни на підставі результатів виконання ним усіх видів запланованої навчальної роботи протягом семестру: аудиторної роботи під час лекційних, практичних, семінарських, лабораторних занять (тощо) та самостійної роботи при виконанні індивідуальних завдань (розрахунково-графічних робіт, рефератів тощо).
3.5.5. Державна атестація студентів, які навчаються за освітньо-професійною програмою підготовки бакалаврів, проводиться в університеті в формі державного екзамену або захисту дипломних проектів (робіт).
_______________________________________________________________________________________________________________________
26. Учасників навчально- виховного процесу поділяються на активно діючих суб’єктів (викладачі, педагоги, вчителі; батьки; громадські діячі; творчі працівники;) та об’єктів (студенти).
Складний процес виховання здійснюється за допомогою різноманітних форм роботи, вибір яких залежить дід змісту та завдань виховної роботи, вікових особливостей виховання з урахуванням основних напрямів діяльності школярів.
Інформаційно-масові (інтелектуальні ігри, вечори, подорожі до джерел рідної культури, вивчення історії школи).
Діяльнісно-практичні, групові (творчі групи, огляди, конкурси, свята, екскурсії).
Інтерактивні (фестивалі; «круглі столи» з проблем традицій, культури, політики, права; гуртки; КВК).
Діалогічні (бесіди, міжрольове спілкування).
Інтерактивні (доручення, творчі завдання, звіти, індивідуальна робота).
Наочні (шкільний музей, виставки дитячої творчості, тематичні стенди).
Методи роботи:
• організаційні;• словесні;• наочні;• лекції;• відео лекторії;• бесіди;• місячники;• анкетування; оформлення наочності• рекомендації учням, батькам учителями та класним керівником;
• робота з обдарованими дітьми;
Традиційні заходи:
• дні села;
• творчі виставки учнів;
• зустрічі з випускниками школи;
• пошукова робота;
• мітинги пам'яті;
• Шевченківські дні;
• уроки рідного краю.
_______________________________________________________________________________________________________________________
27. Метод - це головний інструмент педагогічної діяльності, лише з його допомогою виробляється продукт навчання, здійснюється взаємодія вчителя й учнів.
Методи навчання поділяються на загальні та спеціальні. Загальні застосовуються у школі при вивченні різних навчальних предметів; спеціальні - під час вивчення окремих дисциплін.
Сукупність методів викладання того чи іншого предмета є методикою викладання.
Методика навчального предмета - це галузь педагогічної науки, яка досліджує закономірності вивчення певного навчального предмета. До змісту методики як часткової дидактики входять:
установлення пізнавального й виховного значення даного навчального предмета та його місця в системі шкільної освіти;
визначення завдань вивчення даного предмета та його змісту;
вироблення відповідно до завдань і змісту навчання методів, методичних засобів та організаційних форм навчання.
Найпоширеніші в педагогіці такі класифікації методів навчання:
за джерелом передачі та сприймання навчальної інформації - словесні, наочні, практичні (С. Петровський, Є. Голант);
за характером пізнавальної діяльності учнів - пояснювально-ілюстративний, репродуктивний, проблемне викладання, частково-пошуковий, дослідницький (І. Лернер, М. Скаткін);
залежно від основної дидактичної мети і завдань - методи оволодіння новими знаннями, формування вмінь і навичок, перевірки та оцінювання знань, умінь і навичок (М. Данилов, Б. Єсипов); методи усного викладу знань, закріплення навчального матеріалу, самостійної роботи учнів з осмислення й засвоєння нового матеріалу роботи із застосування знань на практиці та вироблення вмінь і навичок, перевірки та оцінювання знань, умінь і навичок (І. Харламов);
класифікація з точки зору цілісного підходу до діяльності у процесі навчання - методи організації та здійснення навчально-пізнавальної діяльності; стимулювання й мотивація учіння, контролю, самоконтролю, взаємоконтролю і корекції, самокорекції, взаємокорекції в навчанні (Ю. Бабанський).
МЕТОДИ СТИМУЛЮВАННЯ Й МОТИВАЦІЇ НАВЧАЛЬНО-ПІЗНАВАЛЬНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ
І підгрупа - методи стимулювання інтересу до навчання:
створення ситуації інтересу при викладанні того чи іншого матеріалу (використання пізнавальних ігор, цікавих пригод, гумористичних уривків, перегляд навчальних телепередач, кінофільмів).
пізнавальні ігри як метод набувають великого значення для стимулювання та формування інтересу до знань (ігри-подорожі, вікторини тощо).
навчальні дискусії можуть викликати інтерес до предмета, коли вони вміло організовані (але не заорганізовані). Учитель попередньо готує тему, питання, що обговорюватимуться.
аналіз життєвих ситуацій викликає інтерес учнів як метод застосування теоретичних знань на практиці.
В умовах демократизації та гуманізації процесу навчання й виховання значну роль відіграють диференційований та індивідуальний підходи, ситуація успіху в навчанні для учнів середнього рівня, що є стимулом для учнів, яким педагог допомагає вийти на вищий рівень навчальних досягнень, проводячи індивідуальні консультації, додаткові заняття.
ІІ підгрупа - методи стимулювання обов'язку й відповідальності. Ідеальне навчання засноване лише на інтересі, без оцінок, щоденного оцінювання.
Головне в цьому методі - привчити дитину жити не тільки за стимулом «хочеться», а й за стимулом «треба», «необхідно»;
роз'яснення мети навчального предмета - метод стимулювання, основним правилом якого є: «Це згодиться в житті», «Без цього не можна бути освіченою та культурною людиною», «У майбутньому це стане тобі необхідним»;
вимоги до вивчення предмета (орфографічні, дисциплінарні, організаційно-педагогічні).
заохочення та покарання в навчанні: оцінка учня за успіхи, усне схвалення та осуд педагога.
Навчально-методичний комплекс (НМК) – це певна, чітко визначена сукупність навчально-методичних документів, що являють собою модель освітнього процесу, яка згодом буде реалізована на практиці.
Мета призначення НМК дисципліни полягає в тому, щоб забезпечити цілісний навчальний процес з певної дисципліни в єдності цілей навчання, змісту, дидактичного процесу й організаційних форм навчання. Лише при дотриманні цієї умови НМК буде являти собою комплекс у повному розумінні цього слова – сукупність різних засобів навчання, що складають одне ціле.
Традиційний НМК складається з двох частин: 1) матеріали щодо планування вивчення дисципліни; 2) матеріали методичного забезпечення вивчення навчальної дисципліни.
Перша частина представлена робочою програмою навчальної дисципліни, яка включає: пояснювальну записку, тематичний план, теми і плани лекцій, практичних, семінарських і лабораторних занять, завдання для самостійної роботи, питання для поточного контролю, тести, питання до іспиту (заліку), тематику курсових робіт (якщо їх написання передбачається при вивченні дисципліни), тематику кваліфікаційних (випускних) робіт.
До другої частини відносяться методичні матеріали: підручники, опорні конспекти лекцій, інструктивно-методичні матеріали (алгоритми, плани, інструкції) до практичних, семінарських і лабораторних занять, до проведення ділових ігор і розв’язання ситуаційних задач, до самостійної роботи, до роботи з тестами, підготовки до іспитів, а також з виконання і захисту курсових та кваліфікаційних (випускних) робіт.
_______________________________________________________________________________________________________________________
28. Сучасна система вищої фінансово-економічної освіти передбачає два освітньо-кваліфікаційні рівні професійної підготовки випускників вузу – бакалавр та магістр (спеціаліст). За такого підходу важливими завданнями стандартів вищої освіти (державного, галузевих, вузів) є встановлення належних вимог щодо: формування адекватного, логічно ув’язаного набору дисциплін навчального плану підготовки фахівця; якісного їх наповнення модулями та темами; забезпечення відповідними формами та методами організації навчального процесу.
В сучасному фінансовому світі обсяги інформації та її рух постійно зростають. Різноманітні технології генерують не тільки масштабні інформаційні масиви, а і спонукають до використання нових форм та засобів їх обробки. Постійне підвищення рівня технічного забезпечення сприяє вдалому засвоєнню інформації або хоча б створенню умов для оперативного доступу до неї.
В сучасній моделі вищої фінансової освіти студент все активніше стимулюються до самостійної роботи. Аудиторні години для лекцій та семінарів скорочуються, а зусилля викладачів все більше спрямовуються на управління самостійною роботою студентів, організацію поточного контролю засвоєння навчального матеріалу. Відтак, особлива роль відводиться навчально-методичному забезпеченню освітнього процесу. Традиційні підручники та посібники мають обов’язково доповнюватися змістовними, доступними методичними вказівками, рекомендаціями, інструкціями як на паперових, так і електронних носіях (в т.ч. віддаленого доступу).
В свою чергу, прикладний характер та зв’язок навчання з реальним станом речей в фінансовій сфері мають забезпечувати практичні та наукові розробки і відкриття професорсько-викладацького складу кафедр, факультетів, вузу. Фінансовий сектор взагалі, і банківський його сегмент, зокрема, є досить закритими сферами для практично підвищення рівня науково-теоретичних напрацювань викладачів вузів. Банківська таємниця, внутрішні розробки, корпоративний дух досить часто стають реальними перешкодами (відговорами) для розвитку моделі взаємодії банківського співтовариства з навчальними закладами.
В результаті, досить часто навчальний матеріал стає переказом нормативно-правових актів Верховної Ради України, Кабінету міністрів України, Національного банку України та інших органів влади, регулювання та нагляду (контролю). А підготовка курсових робіт, дипломних проектів, дисертацій здійснюється на основі публічної інформації та не враховує особливості чи реальні проблеми конкретного сегменту фінансового ринку, кредитної установи чи виду фінансової діяльності.
_______________________________________________________________________________________________________________________
29. Здобувач освіти на Заході є вільним не лише в орієнтації на навчальний заклад та спеціальність, а й у виборі курсів для вивчення та викладачів відповідно до своїх потреб та рівня підготовки у рамках обраної ним спеціальності. Вищий навчальний заклад орієнтується не тільки на норми міністерств та відомств, а й на запити потенційних замовників – роботодавців.
Роботодавець, у свою чергу, дивиться на рейтинг навчального закладу та рівень підготовки студента, відповідність переліку дисциплін та інтересів студента, профілю діяльності підприємства. Саме тому запровадити Болонську систему в нашій країні вдасться лише за умови зміни психології та традицій управління вищої школи, вироблення новітньої філософії освітньої діяльності, запровадження
нових принципів організації навчального процесу. Мають з’явитися нові „технології” опанування знань, скластись новий тип відносин між викладачем і студентом. Реалізація цих завдань можлива лише за умови формування високого рівня психолого-педагогічної культури викладачів, що сприятиме якісній організації їхньої діяльності. На нашу думку, важливими складовими цієї діяльності мають бути:
- уміння викладача встановлювати особливий тип взаємовідносин зі студентом, що сприятиме розкриттю і розвитку можливостей останнього. Основу цих стосунків складають „безоціночне сприйняття” партнерів у спілкуванні, в неупередженості та руйнування існуючих стереотипів.
- розвиток критичного, рефлексивного мислення викладача, за допомогою
якого визначатиметься його власна стратегія руху під час пошуку найефективніших методів педагогічної діяльності, а також здійснюватиметься прогнозування руху студента в освітньому просторі. Напрацювання щодо реалізації принципів кредитно-модульної системи повинні бути адаптовані щодо умов специфіки вищого навчального закладу в цілому, та індивідуальності викладача.
Формуванню раціонально-практичних здібностей педагога повинна сприяти налагоджена робота у навчальному закладі, управлінська позиція викладача, для якого студент і студентська група виступатимуть об’єктами управлінської діяльності. Останнє передбачає забезпечення прозорості навчального процесу завдяки максимальній поінформованості студента.
Студенти навчальних закладів на початку семестру повинні знати, які предмети вони мають опанувати, що від них вимагається, якими будуть критерії оцінювання їхніх знань, скільки балів і за які види робіт вони можуть отримати під час поточних та підсумкових контрольних заходів. Для цього на відповідних сайтах з кожної дисципліни навчального плану слід розмістити методичні матеріали, які б включали зміст робочої програми: перелік відповідних питань дисципліни; порядок поточного і підсумкового оцінювання знань з дисципліни; список рекомендованої літератури тощо.
Суспільство повинно глибше усвідомити необхідність розвитку та реалізації творчого потенціалу кожного індивіда. Неможливість подальшого прогресу без виховання в людини бажання, потреби та вміння працювати самостійно, максимально використовуючи власні розумові, фізичні та духовні сили.
Входження до Болонського процесу – процедура безперервно тривала, відповідальна, що потребує уважного вивчення українського та європейського досвіду, їх узагальнення. Реальне просування української системи вищої освіти у новій парадигмі філософії освіти визначатиметься багатьма конкретними особливостями нашого нинішнього освітянського буття. Участь України в цьому
процесі сприятиме: підвищенню конкурентноздатності українських освітніх послуг її викладачів і науковців; визнанню вітчизняних дипломів в країнах Європи, що є актуальним завданням в контексті націленості нашої країни на європейську інтеграцію; розширенню мобільності студентів і випускників
вітчизняних вищих навчальних закладах на європейських ринках праці та освітніх послуг; стажуванню та обміну студентами і викладачами між Україною та країнами світу; використанню єдиної системи навчальних залікових одиниць (кредитів) для оцінки трудомісткості тощо.
Однак, запровадженню Болонського процесу в Україні, на нашу думку, перешкоджають: неготовність значної кількості викладацьких кадрів до принципово нової роботи; недостатня матеріальна база вітчизняних вищих навчальних закладів; обмеженість їхніх фінансових можливостей; ризик відпливу студентів, спеціалістів та викладачів (насамперед молодих та тих, що володіють іноземними мовами); слабка мотивація студентів до отримання знань.
_______________________________________________________________________________________________________________________
30. Навчаючись за напрямом підготовки «Фінанси і кредит», студенти опановують предмети, які формують основу їх майбутньої професійної діяльності. Зокрема, це макро- та мікроекономіка, математика, статистика, загальна теорія фінансів (гроші та кредит, фінанси підприємств), економічний аналіз, фінансовий менеджмент, ринок фінансових послуг, податкова система, фінансова діяльність суб’єктів господарювання, фінанси зарубіжних країн, портфельний аналіз, економічний ризик, фондовий ринок і цінні папери.
В останні роки фінансові спеціальності отримали статус найпрестижніших. Висококваліфікованих спеціалістів-фінансистів потребують державні, комерційні, банківські структури, організації та установи споживкооперації, податкові служби, інвестиційні, страхові компанії.
Галузь діяльності фінансиста – це планування та управління фінансовими потоками. Головне його завдання – спланувати, куди вкласти гроші, кому чи в кого і скільки позичити, які матеріали закупити, які акції придбати і як максимально вигідно продати свої. Спеціаліст-фінансист може працювати економістом-фінансистом, обіймати управлінські посади у фінансовому, планово-економічному, зовнішньоекономічному, маркетинговому відділах підприємств, комерційних організацій, в акціонерних товариствах, інвестиційних фондах і компаніях, комерційних банках, державних комісіях з цінних паперів і фондових ринків, обіймати посаду провідного спеціаліста страхової компанії.
Ті, хто обрав професію фінансиста, мають знати, що вона потребує стратегічного мислення, уважності, математичного складу розуму, витривалості, старанності та посидючості. Фінансист повинен вміти раціонально розпоряджатися коштами, правильно визначати нарахування податків, активно діяти у сфері фінансових ринків, захищати заощадження від інфляції.
Інша галузь, в якій може реалізувати себе випускник напряму підготовки «Фінанси і кредит», – банківська. Банківський службовець будь-якої ланки має знати, як функціонує банк. А це передбачає розуміння процесу переміщення ресурсів, побудови системи фінансових послуг з метою сконцентрувати її на інтересах клієнта; роботу з кредитами, визначення оцінки бізнес-планів і діяльності підприємств; вирішення, куди слід вкладати гроші; прогнозування прибутків; здійснення маркетингової діяльності – розробки і прогнозування фінансових послуг.
Студенти вивчають такі дисципліни: банківське обслуговування підприємств, банківські операції, облік і аудит в банку, інформаційні системи та технології у банківській сфері, НБУ та грошово-кредитна політика, банківський менеджмент, грошово-кредитні системи, банківський маркетинг, банківський нагляд.
Отримавши державний диплом з цього напряму підготовки, випускники зможуть претендувати на різні внутрішньобанківські посади. Вони зможуть працювати менеджерами фінансових підрозділів фінансово-банківських структур, виконуючи операції з розміщення грошових ресурсів за кредитами, цінними паперами, іноземною валютою, нерухомим майном; спеціалістами сфери міжнародних валютних розрахунків і кредитних операцій комерційних банків; спеціалістами валютних підрозділів НБУ, комерційних банків, філіалів та представництв іноземних банків в Україні.
Сучасний спеціаліст – це людина, яка орієнтується в багатьох сферах і має широкі компетенції. Враховуючи потреби ринку праці, фахівці Університету «КРОК» розробили низку спеціалізованих програм. Одна з них – «КРОК-Лідер» - дозволяє паралельно навчатися за двома напрямами - «Фінанси і кредит» та «Право» і після успішного закінчення навчання отримати два дипломи про вищу освіту.
_______________________________________________________________________________________________________________________
31. Менеджер займає ключове положення у системі управління організації. Ця важлива роль менеджера визначається тим, що він наділений повноваженнями приймати рішення, вирішує що, кому, коли і як робити; несе за це відповідальність перед власником майна організації.
Володіючи реальною владою, менеджер впливає на трудовий колектив, а через нього на характер і результати функціонування самого об'єкту управління. Він підбирає, розставляє і використовує персонал за своїм розумінням. Високопрофесійний менеджер оточує себе кваліфікованими, знаючими справу колегами, а слабкий — ще більш слабкими підлеглими. І як результат— перший менеджер веде організацію до процвітання, а другий зі своїм персоналом — до збитковості, а потім — банкрутства.
Знаючий свою справу менеджер чітко формулює завдання колективу, ясно розуміє свою роль у їх вирішенні, здатний задіяти внутрішні стимули до самостійних дій, передбачити можливі труднощі, попереджати невдачі й знаходити найкраще рішення проблем у кожній конкретній ситуації.
Менеджери загального керівництва очолюють організації. Вони займають посади директорів, голів правління, президентів та ін., здійснюють управління організацією, виконують функції планування, організації, мотивації, і контролю у повному обсязі, координують і регулюють діяльність персоналу в цілях виконання всіх виробничо-технологічних, економічних і організаційних процесів. Вони забезпечують безперервне функціонування виробництва, економічну та соціальну ефективність організації через апарат управління і діють на основі статуту, затвердженого власником майна.
Лінійні менеджери очолюють відносно відокремлені підрозділи. Вони займають посади керівників філій, представництв, виробничих підрозділів. Кожен з них через наданий йому апарат управління не тільки координує діяльність підпорядкованого йому персоналу, а й приймає управлінські рішення відносно виконання завдань менеджера загального керівництва з питань виробничого, соціально-економічного, організаційного, технічного характеру призначені гарантувати ефективну роботу всього підрозділу. Вони діють на основі Положення, затвердженого вищим керівництвом організації.
Функціональні менеджери — це керівники спеціалізованих функціональних управлінь, департаментів, служб, відділів та інших підрозділів всіх рівнів управління організації (головні спеціалісти, керівники відділів маркетингу, зовнішньоекономічної діяльності, економіки, фінансів, обліку, аудиту та ін.). В обов'язки функціональних менеджерів входить підготовка рекомендацій менеджерам загального та функціонального керівництва для змін тих чи інших параметрів управляємого об'єкта. Функціональний менеджер одночасно може бути і лінійним по відношенню до ним структурного підрозділу, який він очолює.
Коло функцій та обов'язків встановлюється тільки у межах визначених менеджером загального керівництва у запровадженому ним Положенні про структурний підрозділ. Якщо порівняти діяльність менеджерів, які займають посади з однаковою назвою і в однакових організаціях, то часто виявляється, що обсяг, а у деякій мірі, і характер функцій, які вони виконують, не співпадає. І це закономірно для конкуруючих організацій. Але є функції, які у сукупності складають обов'язковий зміст діяльності будь-якого керівника. Пізнання їх відноситься до формування конкурентоспроможного менеджменту.
Менеджер збирає різноманітну інформацію (в основному поточну) спеціалізованого характеру про зовнішнє й внутрішнє середовище організації, що використає в інтересах своєї справи; виступає як нервовий центр внутрішньої й зовнішньої інформації, що надходить в організацію. Розподіляє отриману інформацію у вигляді фактів і нормативних установок між підлеглими, роз'ясняє політику й основні цілі організації. Передає інформацію для зовнішніх контактів організації щодо планів , політики, дій, результатів роботи організації, діє як експерт із питань даної галузі.
_______________________________________________________________________________________________________________________
32. Щоб більш детально визначити систему виробничого навчання необхідно встановити місця працевлаштування фахівця та визначити його професіональні дії.
Професійне призначення та умови використання фахівця представлені у табл. 1.1
Таблиця 1.1. Професійне призначення фахівця: економіст
Трудові процеси, що виконуються |
Місця використання фахівця |
Технологічний: |
Планово-економічний відділ підприємства, фінансово-економічний відділ підприємства, бухгалтерія підприємства, каса підприємства. |
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
Організаційний: |
|
|
|
Проектно-плановий: |
|
|
|
|
|
_______________________________________________________________________________________________________________________
33. Аналіз науково-методичних підходів до трактування сутності поняття “фінансова робота на підприємстві” дозволяє зробити висновок, що фінансова робота складається з процедур різного рівня складності та відповідальності. Окрім того, фінансова робота виконується на двох рівнях:
прийняття фінансових рішень за перспективами розвитку підприємства і поточної діяльності;
залучення джерел інвестування та їх використання;
проведення фінансової політики;
здійснення фінансових розрахунків;
оформлення фінансових документів;
складання фінансової звітності тощо.
Умовно фінансову роботу на підприємстві можна згрупувати за такими напрямками:
фінансове планування, оперативна фінансова робота, яка охоплює роботу з постачальниками стосовно розрахунків за сировину та матеріали;
з покупцями щодо розрахунків за реалізовану продукцію;
забезпечення своєчасної сплати податків і податкових платежів, погашення банківських кредитів і сплати відсотків;
своєчасних виплат заробітної плати тощо, контрольноаналітична робота.
Фахівці з фінансів у процесі своєї діяльності тісно співпрацюють з іншими службами підприємства:
службою маркетингу і відділом збуту – з питань складання планової документації щодо постачання продукції, ціноутворення, розрахунків з покупцями та кредитної політики підприємства;
службою постачання – з питань розробки графіків постачання сировини та матеріалів, визначення оптимального розміру замовлення і залишку запасів;
відділом капітального будівництва – з питань розробки порядку будівництва, плану фінансування капітальних вкладень, визначення норм і лімітів використання виробничих ресурсів;
конструкторськими і технологічними службами – з питань складання планів науково-дослідних і дослідницько-конструкторських робіт і забезпечення їх фінансування;
бухгалтерією – з питань узгодження кошторисних і фінансових розрахунків та інформаційного забезпечення фінансового менеджменту на підприємстві.
Таким чином, фінансова робота на підприємствах охоплює усю систему їхніх фінансових відносин: відносин між підприємством і бюджетом, позабюджетними фондами, банками, постачальниками та споживачами; засновниками, страховими організаціями, а також відносин усередині підприємства – з приводу розподілу прибутку, фонду оплати праці, коштів на формування необоротних та оборотних активів.
Підсумовуючи усе вищенаведене, можна сказати, що до основних обов’язків фінансиста належать: перетворення в життя принципу “гроші повинні робити гроші”, розробка і реалізація фінансового-управлінських рішень щодо залучення та розміщення фінансових ресурсів, фінансове планування, оцінка ризиків, забезпечення зростання прибутку та скорочення витрат. Фінансист повинен уміти моделювати фінансово-господарські ситуації, проводити порівняльний аналіз і прогнозування варіантів розвитку, формулювати аналітичні висновки.
Фахівці з фінансів у процесі набуття досвіду можуть обіймати управлінські посади – посади фінансових менеджерів або фінансових директорів, які передбачають, окрім суто фінансових задач, виконання адміністративних обов’язків. Як правило, фінансовому директору підпорядковується фінансовий відділ, якій вирішує завдання управління активами підприємства, управління обсягом, структурою і вартістю капіталу підприємства, управління прибутком, управління реальними та фінансовими інвестиціями, управління грошовими потоками підприємства, управління фінансовими ризиками та антикризове фінансове управління підприємством у випадку загрози банкрутства.
34. Вищі навчальні заклади класифікують за типами відповідно до наявних напрямів та рівня освітньої діяльності, під якою розуміють діяльність, пов´язану з наданням послуг для здобуття вищої освіти, з видачею відповідного документа, що включає навчальну, виховну, наукову, культурну, методичну діяльність.
В Україні вищі навчальні заклади, які здійснюють підготовку юристів, поділяються на такі типи: університети, академії, інститути, коледжі, технікуми.
1. Університет — вищий навчальний заклад четвертого рівня акредитації, який:
• провадить освітню діяльність, пов´язану зі здобуттям певної вищої освіти та кваліфікації широкого спектра природничих, гуманітарних, технічних, економічних та інших напрямів науки, техніки, культури і мистецтв;
• проводить фундаментальні та прикладні наукові дослідження;
• є провідним науково-методичним центром;
• має розвинуту інфраструктуру навчальних, наукових і науково-виробничих підрозділів;
• має відповідний рівень кадрового і матеріально-технічного забезпечення;
• сприяє поширенню наукових знань;
• здійснює культурно-просвітницьку діяльність.
Університети можуть бути класичними (багатопрофільними) чи профільними, тобто технічними, технологічними, економічними, педагогічними, медичними, аграрними, мистецькими, культурологічними тощо.
2. Академія — вищий навчальний заклад четвертого рівня акредитації, який:
• провадить освітню діяльність, пов´язану зі здобуттям певної вищої освіти та кваліфікації у певній галузі науки, виробництва, освіти, культури і мистецтва;
• проводить фундаментальні та прикладні наукові дослідження;
• є провідним науково-методичним центром у сфері своєї діяльності;
• має відповідний рівень кадрового та матеріально-технічного забезпечення.
3. Інститут — вищий навчальний заклад третього або четвертого рівня акредитації або структурний підрозділ університету, академії, який:
• провадить освітню діяльність, пов´язану зі здобуттям певної вищої освіти та кваліфікації у певній галузі науки, виробництва, освіти, культури і мистецтва;
• проводить наукову, науково-методичну та науково-виробничу діяльність;
• має відповідний рівень кадрового та матеріально-технічного забезпечення.
4. Коледж — вищий навчальний заклад другого рівня акредитації або структурний підрозділ вищого навчального закладу третього або четвертого рівня акредитації, який:
• провадить освітню діяльність, пов´язану зі здобуттям певної вищої освіти та кваліфікації у споріднених напрямах підготовки (якщо є структурним підрозділом вищого навчального закладу третього або четвертого рівня акредитації або входить до навчального чи навчально-науково-виробничого комплексу) або за кількома спорідненими спеціальностями;
• має відповідний рівень кадрового та матеріально-технічного забезпечення.
5. Технікум (училище) — вищий навчальний заклад першого рівня акредитації або структурний підрозділ вищого навчального закладу третього або четвертого рівня акредитації, який:
• провадить освітню діяльність, пов´язану зі здобуттям певної вищої освіти та кваліфікації за кількома спорідненими спеціальностями;
• має відповідний рівень кадрового та матеріально-технічного забезпечення.
Особливим типом вищого навчального закладу є заклади, які мають статус національного. Цей статус надається державному вищому навчальному закладу четвертого рівня акредитації, який досяг найвищих показників у своїй діяльності щодо використання інтелектуального потенціалу нації, реалізації ідеї національного відродження і розвитку України, запровадження державної мови і є провідним серед галузевої групи закладів (установ) гуманітарної сфери.
_______________________________________________________________________________________________________________________
35. Навчаючись за напрямом підготовки «Фінанси і кредит», студенти опановують предмети, які формують основу їх майбутньої професійної діяльності. Зокрема, це макро- та мікроекономіка, математика, статистика, загальна теорія фінансів (гроші та кредит, фінанси підприємств), економічний аналіз, фінансовий менеджмент, ринок фінансових послуг, податкова система, фінансова діяльність суб’єктів господарювання, фінанси зарубіжних країн, портфельний аналіз, економічний ризик, фондовий ринок і цінні папери.
В останні роки фінансові спеціальності отримали статус найпрестижніших. Висококваліфікованих спеціалістів-фінансистів потребують державні, комерційні, банківські структури, організації та установи споживкооперації, податкові служби, інвестиційні, страхові компанії.
Галузь діяльності фінансиста – це планування та управління фінансовими потоками. Головне його завдання – спланувати, куди вкласти гроші, кому чи в кого і скільки позичити, які матеріали закупити, які акції придбати і як максимально вигідно продати свої.
Спеціаліст-фінансист може працювати економістом-фінансистом, обіймати управлінські посади у фінансовому, планово-економічному, зовнішньоекономічному, маркетинговому відділах підприємств, комерційних організацій, в акціонерних товариствах, інвестиційних фондах і компаніях, комерційних банках, державних комісіях з цінних паперів і фондових ринків, обіймати посаду провідного спеціаліста страхової компанії.
Ті, хто обрав професію фінансиста, мають знати, що вона потребує стратегічного мислення, уважності, математичного складу розуму, витривалості, старанності та посидючості. Фінансист повинен вміти раціонально розпоряджатися коштами, правильно визначати нарахування податків, активно діяти у сфері фінансових ринків, захищати заощадження від інфляції.
Інша галузь, в якій може реалізувати себе випускник напряму підготовки «Фінанси і кредит», – банківська. Банківський службовець будь-якої ланки має знати, як функціонує банк. А це передбачає розуміння процесу переміщення ресурсів, побудови системи фінансових послуг з метою сконцентрувати її на інтересах клієнта; роботу з кредитами, визначення оцінки бізнес-планів і діяльності підприємств; вирішення, куди слід вкладати гроші; прогнозування прибутків; здійснення маркетингової діяльності – розробки і прогнозування фінансових послуг.
Студенти вивчають такі дисципліни: банківське обслуговування підприємств, банківські операції, облік і аудит в банку, інформаційні системи та технології у банківській сфері, НБУ та грошово-кредитна політика, банківський менеджмент, грошово-кредитні системи, банківський маркетинг, банківський нагляд.
Отримавши державний диплом з цього напряму підготовки, випускники зможуть претендувати на різні внутрішньобанківські посади. Вони зможуть працювати менеджерами фінансових підрозділів фінансово-банківських структур, виконуючи операції з розміщення грошових ресурсів за кредитами, цінними паперами, іноземною валютою, нерухомим майном; спеціалістами сфери міжнародних валютних розрахунків і кредитних операцій комерційних банків; спеціалістами валютних підрозділів НБУ, комерційних банків, філіалів та представництв іноземних банків в Україні.
36. 37. Бібліотека вищого навчального закладу забезпечує студентів, науково-педагогічних працівників та співробітників необхідною навчальною, науковою, методичною та художньою літературою.
Структура бібліотеки складається із декількох відділів:
- комплектування;
- книгозберігання;
- довідково-бібліографічний;
- сучасних бібліотечних технологій;
- обслуговування читачів.
У бібліотеці, як правило, працюють декілька читальних залів, абонементи навчальної, наукової та художньої літератури, комп`ютерний клас та бібліотечні пункти у гуртожитках.
Бібліотечний фонд багатогалузевий, він містить літературу українською, російською, англійською та іншими мовами. Крім того, обов`язково представлено різного типу довідкову літературу, різні види словників.
Довідково-бібліографічний апарат складається з каталогів та систематичних і тематичних картотек.
Кожного року бібліотека передплачує періодичні видання.
Бібліотека гнучко реагує на потреби навчального процесу, фонди її постійно оновлюються.
Бібліотека – центр виховної роботи. Робота проводиться в тісному контакті з педагогічним колективом, громадськими організаціями вузу. Це усні журнали, тематичні вечори, зустрічі з письменниками, артистами, діячами культури.
Співпрацю вузівської науки і бібліотеки підсилюють Дні інформації та Дні кафедр, що проводяться з метою ознайомлення науково-педагогічного складу з новими виданнями, підручниками та посібниками.
Новий етап розвитку бібліотеки – автоматизація бібліотечних процесів на основі комп`ютерної техніки.
На всіх пунктах видачі книг читачі обслуговуються за єдиним читацьким квитком, форма якого встановлена керівництвом бібліотеки та вузу.
_______________________________________________________________________________________________________________________
38. Бібліоте́кознавство — це наукова дисципліна документно-комунікаційного циклу, яка теоретично відтворює бібліотеку як наукове поняття й об'єкт реальності у всіх її зв'язках і опосередкуваннях. Перша школа бібліотекознавства була створена Дьюї Мелвілом (Melvil Dewey) у Колумбійському університеті у 1887 році.
Ця наукова дисципліна вивчає цілі, принципи, зміст, систему й форми суспільного користування друкованими виробами, а також теорію, історію, методологію, технологію, методику й організацію бібліотечної справи.
Бібліотекознавство класифікується залежно від вибраних дослідником підстав розподілу й поділяється на загальне й особливе.
Загальне бібліотекознавство — поділ бібліотекознавства, змістом якого є загальнотеоретичні, історичні й організаційні проблеми бібліотечної діяльності, а також вивчення об'єкта й предмета бібліотекознавства, його структури, термінології, місця в системі наук, зв'язків із суміжними науковими дисциплінами, закономірностей бібліотечної діяльності, її принципів і концепцій, методології й методики бібліотечних досліджень, історії бібліотекознавчої думки.
Особливе бібліотекознавство досліджує різні специфічні аспекти бібліотечної діяльності.
Часткове бібліотекознавство — комплекс розділів бібліотекознавства, зміст яких становлять вчення про різні частини бібліотеки як системиnbsp;— бібліотечний фонд, бібліотечний каталог, контингент користувачів бібліотеки, матеріально-технічна база бібліотеки й т.д.
Завдання бібліотекознавства — розвиток теорії бібліотечної справи, аналіз його закономірностей як соціального явища, пов'язаного з використанням бібліотек у допомогу соціальному, економічному, культурному процесу.
Мета бібліотекознавства — оптимізація соціального використання інформації у вигляді публікацій, через бібліотечну справу.
Складові частини бібліотекознавства:
Наукові закони, Наукові принципи, Наукові теорії, Методи дослідження, Понятійний апарат, Гіпотези, Факти, дані спостережень і досвідів.
Бібліографія — галузь знання про книгу, газету або інший бібліотечний документ, завданнями якої є:
виявлення, облік, опис, систематизація і якісний аналіз творів друку;
складання різних бібліографічних посібників, які полегшують і сприяють кращому використанню друкованої продукції з науковою, практичною і виховною метою;
розробка принципів і методів бібліографування друкованих творів і організації бібліографічної роботи.
_______________________________________________________________________________________________________________________