Органи управління та соціальна структура грецького суспільства

ХІ-ІХ ст. до н. е.

Давній грецький суспільно-політичний лад виглядав таким чином: грецькі племена поділялися на роди (по-грецьки генос), з родів складалися фратрії (братства), а з фратрій - філи (племена):

По племенах і родах, Агамемноне, воїв, Родові рід, а племені плем'я нехай помагає. (Іліада. II, 362-363)

Найважливішими ознаками грецького роду були:

1) походження за батьком;

2) заборона шлюбів в середині роду (екзогамія);

3) право усиновлення родом;

4) право взаємного успадкування;

5) володіння родовим майном;

6) право вибору й усунення родових старійшин;

7) надання допомоги і взаємної підтримки;

8) участь у загальнородових святах і наявність спільного цвинтаря.

Давні грецькі філи були військово-культовими об'єднаннями, мали свою визначену територію, жертовник на честь богів, а їх очолювали філобасилеї -одночасно вождь і жрець.

При общинно-родовому ладові вища влада належала всьому народові (демосу), який збирався для обговорення і вирішення спільних питань (особливо про оголошення війни) на народних зборах (агора), які являли собою сукупність вільних общинників. Скликалися вони за звичаєм царем з різних приводів. Скликання зборів здійснювалося за допомогою вістових, і в мирний час воно проходило звичайно поблизу царського будинку, на майданчиках чи інших людних місцях:

Вийшов [син Одіссея - В. Б.] зі спальні своєї до столу на бога подібний, Дзвінкоголосих гукнувши окличників, він наказав їм Довговолосих на збори негайно скликати ахеїв. (Одіссея, II, 5-7)

Однак у народних зборах уже відсутня рівноправність його учасників. Ставлення до рядових членів досить зневажливе. Вони нічого не тямлять у питаннях війни і миру, повинні прислухатися до того, що скажуть "кращі люди" і висловлюватися щодо них криками чи брязканням зброї (поки збори проходили у військовій атмосфері). Ніяких згадок про голосування на народних зборах у поемах немає. На Ітаці у зв'язку з відсутністю Одіссея народні збори не скликалися протягом багатьох років. Дише в одному випадку, як виняток, поет виводить на сцену народ і дає йому можливість висловитися. На зборах ахейського війська, яке оточило Трою, обговорювалося питання, що цікавило всіх присутніх: чи варто продовжувати війну, яка тривала десятий рік безрезультатно, чи краще сісти на кораблі і всьому війську повернутися на батьківщину, в Грецію? Несподівано слово взяв рядовий ратник Терсит. Геродот явно співчуває знаті і зображує його непривабливим, не скуплячись на принизливі епітети та сварливі слова:

... Найпотворнішим був він між тих, хто піл Трою приходив. Був клишоногий, коліно одне мав кульгаве; горбаті Сходилися плечі на грудях вузьких; голова гостроверха Вгору здіймалась, волоссям ріденьким заледве укрита. (Іліала, II, 216-219)

До того ж Терсит постійно порушує порядок на зборах, не зважає на правила пристойної поведінки:

От розмістилися нарешті усі й по місцях посідали, Тільки Терсит горлав ще один, язикатий без міри, -В грудях багато у себе словес він беріг легковажних, А щоб по-пустому і не до пуття нападать на державців... (Іліада, П, 211-214)

Але він сміливо викриває користолюбство і зажерливість Агамемнона, верховного командуючого ахейських воїнів, і закликає всіх відплисти до рідних берегів, залишивши басилея одного воювати з троянцями:

О боягузи нікчемні, ахеянки ви, не ахеї! Тож кораблями додому вертаймо, його ж запишімо Здобиччю тут, біля Трої, втішатися. Нехай він побачить, Є йому поміч від нас яка-небудь чи, може, немає. (Іліада, II, 235-238)

Промову Терсита різко обриває Одіссей, один з ахейських царів. Пригрозивши йому розправою, на підтвердження своїх слів басилевс наносить горбуну сильний удар своїм царським жезлом:

Мовлячи так, він берлом по плечах його і по спині Бив, аж той ізогнувся і рясними умився сльозами. Зразу ж рубцями кривавими спина взялася віл ударів Берла того золотого. Увесь він аж сів з переляку, Скорчившись від болю і, дивлячись тупо, втирав собі сльози. Хоч і обурені ним, всі щиро сміялися з нього... (Іліада, II. 265-270)

Цей епізод наочно демонструє, яке було справжнє співвідношення сил між демосом і аристократією всередині гомерівської общини, свідчить про глибоке виродження первісної демократії. Народні збори стають слухняною зброєю в руках невеликої групи царів, а Терсит, який, безсумнівно, висловив думки і почуття більшої частини, стає посміховиськом в їхніх очах. Для сильного аристократа, який має немало прислуги і прибічників, воля народу, навіть висловлена відверто і прямо, не мала обов'язкової сили закону. Так, Агамемнон, всупереч волі всього ахейського війська відмовляється повернути Хрису, старому жерцю бога Аполлона, його дочку, за шо останній насилає на ахейців страшенні хвороби, від яких гинуть люди і худоба.

Зустрічаючи відкритий опір народу своїм замислам, "кращі люди" могли просто розігнати збори. Так діють наречені Пенелопи, наказуючи ітакійцям розійтися по домівках, і народ покірно виконує їхнє розпорядження. Народні збори нерідко перетворюються в арену боротьби ворогуючих угруповань знаті, які намагаються зводити рахунки зі своїми суперниками.

Зважаючи на ці фактори, доводиться відзначити, що політична форма організації грецького суспільства була дуже далека від справжньої демократії. Реальна влада зосереджувалася в руках наймогутніших і найвпливовіших представників родової знаті, яких Гомер називає басилеями. Зовнішньо вони справді нагадували царів: по скіпетру і пурпуровій одежі. Вони були воєначальниками і першими кидалися в бій, показуючи приклад хоробрості і відваги рядовим воїнам:

Вина медові п'ючи найсолодші, - зате ж бо й велика Доблесть їх, - завжди-бо в перших лікійських рядах вони б'ються. (Іліада, XII, 320-321)

Однак гомерівські царі тісно пов'язані із знаттю і були в її рядах серед рівних. Тому в поемах згадується про існування декількох царів. Так, на о.Скерії їх було 12 без Алкіноя, в Аргосі - 3, в Еліді - 4. Навіть під час військових дій деякі племена виступають під проводом декількох царів. Таким чином, термін басилей мав досить широке застосування. В одних випадках басилеї мали владу племінних вождів, а в інших були лише радниками вождя чи членами його дружини:

Бути державцем - то зовсім не зле: відразу-бо в нього Й дім багатіє, і сам набуває він більшої шани. Тільки ж у нас, між ахеїв, на морем омитій Ітаці, Інших державців багато ще є - і старих, і молодших,

З них комусь влада перейде, як вмре Одіссей богосвітній. (Одіссея, І, 393-396)

Природно, що повноваження басилеїв у мирний час були ще скромнішими. Під час загальнодержавних свят басилей здійснював жертвоприношення богам і молив їх про блага і процвітання для всієї общини. За все це народ зобов'язаний був шанувати царів подарунками та найбільшими ділянками при передачі громадської землі і т.п. Формально подарунки вважалися добровільними пожертвуваннями чи шаною, яку басилей отримував від народу як винагороду за військову доблесть чи за справедливість у судовому процесі. Однак на практиці цей старовинний звичай нерідко давав у руки басилеїв зручний привід для вимагань "на законній основі" (наприклад, цар Агамемнон).

При всій могутності і багатстві басилеїв їхню владу не можна вважати царською владою у прямому значенні цього слова. Тому заміна грецького "басилея" на українського "царя" може бути прийнята умовно. 1 басилея можна вважати лише вождем племені або роду.

У межах своєї філи чи фратрії басилей виконував головним чином функції жерця (у кожного родового союзу був особливий бог-покровитель). Бували випадки, коли воєначальник, який прославився подвигами і виділявся серед інших басилеїв багатством і знатністю роду, домагався продовження своїх повноважень. Якщо ж до його військових функцій приєднувалися також функції верховного жерця і головного судді, така особистість могла стати "царем", тобто фактично главою общини. Таке становище займав, наприклад, Алкіной серед феакійських басилеїв, Одіссей серед інших басилеїв Ітаки, Агамемнон серед командирів ахейського війська. Становище верховного басилея, однак, було досить нестійким. Лише небагатьом з них удавалося закріпити за собою владу на тривалий час, а тим паче передати її своїм дітям. Зазвичай цьому перешкоджало суперництво і ворожі підступи інших басилеїв, які ревниво слідкували за кожним кроком правителя і намагалися не допустити його надмірного посилення.

Що стосується ради старійшин, то вона не була органом, який насправді складався з найстарших і найбільш поважних людей племені. У цю ралу вхопили перш за все представники найдавніших і найбагатших родів, незалежно від віку. Нерідко члени ради називалися басилеями, хоча їх іменували також геронтами ('старцями). Разом вони складали правлячу раду і спільно вирішували всі насущні проблеми управління, перш ніж подати їх на остаточне затвердження в народних зборах. Наради ці звичайно проходили під час банкетів у будинку басилея чи на відкритому повітрі у присутності народу, на міській площі (агорі).

Таким чином, у суспільному ладові греків передполісного періоду поступово проступають риси розкладу старого патріархального суспільства. Більшість справ уже вирішувалася самими басилеями без народу. Цей порядок називався "військовою демократією", оскільки головною ознакою влади було лише військове керівництво.

Основні риси нього періоду грецької історії були чітко і стисло охарактеризовані Ф.Енгельсом у праці "Походження сім'ї, приватної власності і держави": "Ми бачимо, таким чином, у грецькому ладові героїчної епохи давню родову організацію ще у повній силі, але, разом з тим, уже і початок розкладу її: батьківське право з успадкуванням майна дітьми, що сприяло накопиченню багатств у сім'ї та робило сім'ю силою, яка протистояла роду; зворотний вплив майнових відмінностей на організацію управління шляхом утворення перших зародків спадкової знаті та царської влади; рабство одних лише військовополонених, але таке, що відкриває перспективу уярмлення власних соплемінників і навіть членів свого роду; початок виродження давньої війни племені проти племені у систематичний розбій на суші і на морі з метою захоплення худоби, рабів і коштовностей, перетворення цієї війни у регулярний промисел, одним словом, вихваляння і пошана багатства як вищого блага і зловживання давніми родовими порядками з метою оправдання насильницького грабунку багатств. Не вистачало лише одного..." (т. 21, с. 108) - держави.

Патріархальна моногамна сім'я була основним економічним осередком гомерівського суспільства. Майно покійника при відсутності у нього прямого спадкоємця переходило до його близьких чи далеких родичів. Заповідати майно особам, які не пов'язані родинними стосунками із заповідачем, було суворо заборонено. Основний вид багатства, яким була у стародавніх греків земля, вважався власністю общини. Однак ця система землекористування на практиці не заважала збагаченню одних членів общини і розоренню інших. Гомер згадує, що разом з багатими "багатонадільними" людьми (поліклера) в общині були і безклерні (аклера). Очевидно, це були селяни-бідняки, у яких не вистачало коштів на ведення самостійного господарства на невеликому наділі і які перетворилися на жебраків-фетів. А на вершині суспільної драбини стояла група родової знаті, яку Гомер називає "кращими" (аристой), "добрими", "благородними". Свої претензії на привілейоване становище в суспільстві аристократи виправдовували посиланням на своє нібито боже походження. Гомер досить часто називає їх у поемах "божими", "богоподібними". Свідченням розколу родових відносин була наявність значного прошарку людей, особисто вільних, але не общинників. Це метанасти, безродні мандрівники, які розірвали стосунки з родом, фратрією. Вони блукали по селах і, щоб не вмерти з голоду, просили милостиню або наймалися на роботу в багаті господарства на найважчих умовах. Оплата за роботу була натуральною і складалася перш за все з одежі, взуття та харчування:

Чи не схотів би ти, гостю, у мене в далекому полі Працювати, якщо я за певну найму тебе плату, Тин городити з тернини, великі дерева садити? Вдосталь туди я тобі постачав би готового хліба, Дав би одежу тобі і сандалії дав би на ноги, Тільки ти звик до неробства поганого так, що не схочеш Братися вже до роботи... (Одіссея, XVIII, 357-363)

Становище такого найманого працівника було нелегким. Покинувши общину у пошуках роботи, він ставав абсолютно беззахисним. Його могли продати, не заплатити встановленої суми і навіть покалічити, якщо він настирливо домагався оплати. Його становище мало чим відрізнялося від становища рабів, а між останніми та вільними ще не було такої грані, як пізніше.