3. Особливості фінансування інноваційних проектів в Україні та шляхи їх вдосконалення

Успішність економічної діяльності в інноваційній сфері останнім часом дедалі тісніше ставиться у залежність від ступеня залучення кредитних ресурсів банківських установ до системи фінансового забезпечення відтворювальних процесів. Таким чином, банки стають одними з учасників інноваційного процесу, забезпечуючи не тільки його фінансування, а й зв'язок між усіма учасниками - державою, інвестиційно-інноваційними фондами, науково-технічними установами та споживачами. Проте існуючі механізми кредитування і надто високі ставки за кредити в Україні не сприяють надходженню фінансових ресурсів у сферу інновацій.

Серед суттєвих чинників, що обмежують довгострокове інноваційне кредитування, слід назвати такі: високий рівень відсоткових ставок за банківські кредити; великий кредитний ризик, ризик зміни відсоткових ставок, ризик незбалансованої ліквідності; переважно поточний та короткостроковий характер банківських пасивів; низька ліквідність об'єктів застави, що можуть бути передані для забезпечення інноваційного кредиту; зацікавленість банків у кредитуванні господарських операцій із швидкою оборотністю грошових потоків; обмежена можливість рефінансування в НБУ. Незважаючи на всі ці негативні чинники, розглянемо особливості фінансування інноваційних проектів в Україні та можливі шляхи їх вдосконалення.

Згідно Бази даних інвестиційних та інноваційних програм і проектів Державного агентства України з інвестицій та інновацій, в додатку 1 наведені шість основних інноваційних програм та два інноваційні проекти, які мають фінансуватися з бюджетних коштів. Стан виконання більшості з них - не виконані. Також лише частково профінансовані з бюджетних коштів стратегічно важливі інвестиційні проекти. Таким чином, на даний час державне фінансування інноваційних проектів в Україні знаходиться не в найкращому стані. Одним з перспективних джерел фінансування інноваційної діяльності могли би бути кошти іноземних інвесторів. Не збільшуючи зовнішнього боргу держави, вони сприяють одержанню коштів для розвитку виробництва, зацікавлюючи в цьому безпосередньо іноземного інвестора. Залучення іноземних інвестицій під державні гарантії. Важливим інструментом стимулювання розвитку інноваційної діяльності виробництва вважається надання державних гарантій за іноземними кредитними лініями. Надання державних гарантій, порівняно з іншими формами субсидіювання підприємств, має дві важливі переваги:

* держава одержує можливість надавати підтримку підприємствам без використання бюджетних коштів;

* для підприємств необхідність повернення кредитів стає стимулом до максимально ефективного використання залучених коштів.

Досвід промислово розвинених країн свідчить про те, що надання державних гарантій, порівняно з іншими формами субсидіювання, виявляється доцільним лише тоді, коли завдяки гарантіям на ринку залишаються ті підприємства, що мають шанси зберегти свою рентабельність протягом тривалого часу. Однак в Україні реалії такі, що кредити під гарантію уряду не тільки не мають зазначених переваг, але навіть становлять серйозну економічну проблему, пов'язану з борговими зобов'язаннями держави. У процедурі надання гарантій беруть участь як мінімум 11 установ. Збільшення кількості учасників експертизи збільшує витрати на її проведення, але аж ніяк не підвищує ступеня обґрунтованості вибору інноваційного проекту. Аналіз процедури надання державних гарантій свідчить, що вона має принаймні три серйозні недоліки: відсутність чіткої відповідальності за прийняті рішення; неринкова оцінка майна, що не відбиває його реальної ліквідності; відсутність надійного економічного обґрунтування пріоритетності використання іноземних кредитів. Фактично багато підприємств не несуть відповідальності за повернення коштів і тому не зацікавлені в їх ефективному використанні. У першу чергу це стосується кредитів, що надаються на умовах погашення зовнішніх зобов'язань з бюджету з подальшим відшкодуванням витрат держави в національній валюті чи постачаннями продукції в державний резерв. Альтернативою такого процесу може бути організація фінансування інноваційних проектів без надання державних гарантій.

Іншим альтернативним методом інвестування сфери нововведень може стати лізинг. Незважаючи на значне поширення у зарубіжній практиці цієї форми виробничого інвестування, у господарській системі України вона використовується недостатньо. Закон «Про податок на додану вартість» не стимулює розвитку лізингу. На основі його використання при здійсненні фінансового прямого й зворотного лізингу відбувається подвійне оподаткування. Воно полягає в тому, що при передачі права власності на основні виробничі фонди за договором фінансового лізингу у лізингодавця виникає податкове зобов'язання, при цьому базою оподаткування є договірна ціна, що складається з вартості обладнання і суми податку з доданої вартості, яка була вже раніше сплачена лізингодавцем і пред'явлена лізингоодержувачу. Інакше кажучи, на суму раніше сплаченого податку з доданої вартості ще раз нараховується податок. На нашу думку, виходом з цієї ситуації може бути законодавча зміна бази оподаткування, яка не повинна включати раніше сплачену суму податку з доданої вартості. Проте головним недоліком, гальмом українського законодавства з питань лізингу є те, що основним регулюючим параметром у лізингових угодах встановлено строк амортизації. У цьому питанні Закон «Про лізинг» суперечить чинному Закону «Про оподаткування прибутку підприємств», згідно з яким оперативний і фінансовий лізинги можуть бути використані на строк, що не перевищує строку їх повної амортизації. Тобто, по суті, для фінансового лізингу нижня межа строку є нульовою.

Порядок нарахування амортизації, згідно із Законом «Про оподаткування прибутку підприємств», встановлює мінімальний строк договору фінансового лізингу понад п'ять років для третьої групи основного капіталу і близько трьох - для другої, що ніяк не приваблює лізингодавців. Доцільніше було би дозволити учасникам лізингової угоди самостійно встановлювати строк і метод нарахування амортизації на об'єкти лізингу.

Венчурне інвестування: український аспект. Якщо порівняти джерела фінансування інноваційної діяльності в високотехнологічно розвинутих країнах, то значна частка інвестицій надходить з венчурних фондів. Тому на Заході поняття «венчурний бізнес» ототожнюють з винаходами та науковими розробками. Однак, на жаль назва «венчурний фонд» не зобов'язує інвестора вкладати кошти в інноваційні проекти. В Україні збільшення капіталізації венчурних фондів на сьогодні не приводить до адекватного зростання інвестиційних потоків в інноваційні сектори економіки: спеціалізація венчурних фондів на інвестиціях в новостворені інноваційні компанії для України є винятковою. Основними акцепторами інвестицій венчурних фондів є компанії зі сфер нерухомості та будівництва (8 млрд. грн. з 16 млрд. грн. загального обсягу активів венчурних фондів), фінансів, харчової, хімічної промисловості, сільського господарства тощо.

Про інновації, як правило, й мови не йде, а фонди використовуються як інструменти оптимізації оподаткування. Отже, вітчизняний венчурний капітал ухиляється від участі в новаторських проектах. Основні причини такого явища полягають, ймовірно, ось у чому. По-перше, за умов розбалансованої інституційної системи інвестиції в окремі галузі традиційної економіки мають надвисокий рівень доходності за відносно короткий термін інвестування та за умов суттєво низького рівня ризику. Так, в сфері будівництва за останні три роки рентабельність склала від 200 до 500 відсотків, а окремі фонди показують зростання активів до 300, 1 000 або навіть до 3 000% 

По-друге, наявні статистичні показники щодо динаміки кількості та активів венчурних фондів не відображають реальної ситуації щодо розвитку інституту венчурного інвестування. Організаційна форма венчурних фондів нерідко виконує «інструментальну» функцію: використовується як інструмент скорочення витрат економічних агентів за рахунок експлуатації «провалів» нормативного середовища. Стратегічною лінією політики формування ефективної варіації інституту венчурних інвестицій в Україні має стати стабілізація інституційного середовища і скорочення рівня ризику економічних агентів - посередників, донорів і акцепторів венчурних інвестицій. За мету державної політики доцільно прийняти становлення інституційного середовища, що має відповідати ефективній моделі інституту венчурних інвестицій і спроможне забезпечити переливання масиву ресурсів чинних венчурних фондів до інноваційної економіки. Приватні інвестиції: говоримо різними мовами. В Україні тисячам інноваторів для втілення в життя їх ідей потрібен стартовий капітал. За даними Державного департаменту інтелектуальної власності, щорічно в країні видається 15-20 тис. патентів, але застосування на ринку знаходить не більше одного відсотка інновацій. Професійних бізнес-ангелів, тобто власників приватного капіталу, які займалися б винятково високотехнологічними проектами, у нас поки немає. Наші інвестори можуть профінансувати запуск вподобаного ним інноваційного проекту, але тут велику роль відіграють дружні відносини з інноватором або особиста зацікавленість у розвитку будь-якої з наукових галузей.

Незважаючи на наявність попиту і пропозиції, налагодження відносин між інвесторами та винахідниками йде туго, оскільки у кожної зі сторін є власне уявлення про свою роль у проекті. Відсутність встановлених правил і несумісність поглядів часто не дозволяють налагодити співпрацю. Українські приватні інвестори, прагнучи перестрахуватися, часто пред'являють до новаторів завищені вимоги. У кожній технології присутні ризики. Якщо їх не прорахувати, вони здатні поховати будь-який, навіть самий геніальний проект. Вітчизняний капітал погоджується фінансувати інноваційні проекти, якщо їх очікувана рентабельність - не менше 40% річних. Асоціація «Приватні інвестори України», при відборі проектів керується менш жорсткими критеріями, проте і вона не стане розглядати винахід, не захищене хоча б українським патентом і не має дослідної моделі чи корисного зразка. За свідченням членів Асоціації, 90% запропонованих бізнес-планів далекі від світових стандартів їх складання. Найчастіше інноватори не вказують ні технологічних параметрів нового продукту, ні інформації про те, які ринки і ніші вони розраховують зайняти. Наші вчені і винахідники не вміють оцінювати технології з точки зору бізнесу, і в чомусь вони мають рацію, оскільки це не їхнє завдання.

У той же час українські винахідники занадто цінують свої відкриття, щоб погоджуватися на поступки. Вони люблять поторгуватися за власну частку прибутку більше, ніж їхні західні колеги. Критична маса інвесторів та інноваторів, які перебувають в інформаційній зв'язці, вже існує, але вона ще не сформована в мережу, і на формування взаємної довіри між ними все ще йде багато часу. Основний чинник, що гальмує розвиток інновацій, - відсутність модерованого процесу. Редагувати процес в ідеалі повинна держава, але поки для вітчизняних бізнес-ангелів не передбачено ні законодавчого стимулювання їх діяльності, ні серйозних урядових програм, націлених на пошук інноваційних пріоритетів. Коли справа стосується запуску високотехнологічних проектів, приватний капітал не покладає особливих надій на державу. Україні необхідно внести зміни в політику стимулювання інноваційних процесів. Нинішні схеми регулювання лише погіршують ситуацію. Зокрема, наше законодавство в галузі науково-технічної та інноваційної діяльності не погоджено з фінансовим законодавством, тому на практиці не передбачає стимулювання бізнес-ангелів податковими та іншими пільгами. Такі поняття, як інвестиційну угоду або вихід інвестора з проекту, взагалі не прописані. Щоб створити умови для розвитку венчурного та довенчурного фінансування, необхідно визначити, як і в якому форматі зможуть співпрацювати наукові структури з промисловими підприємствами, вивчити очікування малих високотехнологічних компаній. Потім на підставі проведених досліджень виробити грамотну державну політику стимулювання. Держава має бути готове розділити з бізнесом ризики при запуску інновацій, а також удосконалювати законодавство у сфері стимулювання інноваційної діяльності, режимів роботи технопарків, автономії українських вузів.