Поняття про спілкування. Засоби спілкування
Вся система ставлення людини до інших людей реалізується у спілкуванні. Поняття “спілкування” є одним із центральних у системі психологічного знання. Соціальна функція спілкування полягає в тому, що воно виступає засобом передавання суспільного досвіду. Його специфіка визначається тим, що в процесі спілкування суб’єктивний світ однієї людини розкривається для іншої, відбувається взаємний обмін діяльністю, інтересами, почуттями тощо. У спілкуванні людина формується і самовизначається, виявляючи свої індивідуальні особливості. Результат спілкування – налагодження певних стосунків з іншими людьми. Завдяки спілкуванню здійснюється інтеграція людей, виробляються норми поведінки, взаємодії. Зв’язок людей у процесі спілкування є умовою існування групи як цілісної системи. Спілкування координує спільні дії людей і задовольняє потребу у психологічному контакті. Потреба у спілкуванні є однією з первинних потреб людини. Вона розвивається від простих форм (потреба в емоційному контакті) до більш складних (співробітництво, інтимно-особисте спілкування). В процесі індивідуального розвитку змінюються мотиви спілкування. М.І Лисіна окреслила такі стадії розвитку потреби дитини у спілкуванні: потреба в увазі та доброзичливості дорослого (перше півріччя життя) у співробітництві (ранній дошкільний вік), у зацікавленості дорослого запитами дитини (молодший та середній дошкільний вік), у взаєморозумінні та співпереживанні (старший дошкільний вік). Основні мотиви у спілкуванні дітей дошкільного віку – пізнавальні, ділові та особисті.
Спілкування тісно пов’язане з діяльністю. Будь яка форма спілкування виступає як форма спільної діяльності. Поєднання діяльності однієї людини з діяльністю інших людей утворює спільну діяльність. У спільній діяльності формуються не лише суб’єкт-об’єкт (людина — предмет діяльності) а й суб’єкт-суб’єктні відносини (людина – людина). Сутність спілкування полягає у взаємодії суб’єктів діяльності.
Спілкування може розглядатися як , умова діяльності або як окремий вид діяльності. Але зв’язок спілкування й діяльності полягає саме в тому, що завдяки спілкуванню діяльність організується. Розбудова плану спільної діяльності вимагає від кожної людини розуміння мети діяльності, засобів реалізації, розподілу функцій для її досягнення. Специфіка спілкування в процесі діяльності полягає в створенні можливості організації та координації діяльності її окремих учасників. У спілкуванні відбувається збагачення діяльності, розвиваються й утворюються нові зв’язки та стосунки між людьми.
Передавання інформації у процесі спілкування забезпечується за допомогою мови як основного, специфічно людського знаряддя спілкування, а також немовними засобами.
Мова як засіб спілкування виникла і сформувалася історично, у процесі розвитку людського суспільства, з його потреб.
Природа мови є знаковою. Кожне слово – це знак, який у певний спосіб співвідноситься з предметами зовнішнього світу. За кожним словом мови як знаком історично закріпилося певне значення, зрозуміле для спільноти, яка користується цією мовою.
Із розвитком соціального і технічного прогресу людства постійно розширювалося коло потреб людини, що спричинювало розвиток і вдосконалення мови як засобу спілкування. Словниковий запас і досконала граматична будова мови сучасного цивілізованого суспільства дають змогу передавати будь-яку інформацію та безліч відтінків і деталей об’єкта інформації. Мова є засобом нагромадження та передачі суспільного досвіду. Завдяки спілкуванню за допомогою мови відображення дійсності у свідомості однієї людини доповнюється тим, що було у свідомості інших людей, унаслідок чого зростають можливості для обміну інформацією.
Вербальна комунікація за допомогою слова – основна і найдосконаліша форма людського спілкування. Рівень володіння мовою, багатство та культура мовного висловлювання визначають можливості та ефективність спілкування кожної конкретної особистості.
Мовлення є засобом емоційного впливу, який стимулює або гальмує дію певного члена групи. Емоційно-позитивний вплив (заохочення) та емоційно-негативний вплив (покарання) регулюють спільні дії партнерів. Це сприяє кращому розумінню ситуативних цілей, що поліпшує ефективність групової діяльності. Без застосування комунікативних категорій “схвалення” та “несхвалення” неможлива ніяка координація спільної діяльності.
Акт вербальної комунікації – це діалог, що складається з промовляння та слухання. Вміння промовляти є давнім предметом дослідження. Існує спеціальна наука риторика, викладається спеціальна дисципліна ораторське мистецтво. Але в сучасній літературі з питань спілкування велика увага приділяється умінню слухати. Результати досліджень показують, що достатніми навичками вміння слухати володіє небагато людей. І Атватер вказує на те, що слухати дуже важко. Ми насамперед зайняті власним мовленням. Крім того, якщо людина в процесі діалогу замовкла, то це не означає, що вона слухає. Слухання – активний процес, що вимагає уваги. Але уточнюючи, оцінюючи чи аналізуючи інформацію під час діалогу, людина більше уваги приділяє своїм справам, ніж тому, що їй говорять. Особливо це виявляється в ситуаціях конфліктного спілкування.
Психологи встановили: хоча пів дня іде у нас на те, що ми слухаємо інших, більшість з нас слухати не вміє.
Ось маленька перевірка здібностей слухати. Уважно прослухайте наступні запитання і спробуйте дати на них відповіді.
Вкажіть в якому із слів “постріл”, “підвал”, “труба”, “запал”, “антракт” є буква “д”?
припустимо, вам дали таку вказівку: “Підіть в кімнату 325 в правій нижній шухлядці столу лежить стаття “Уряд і лівий рух в Англії”. Принесіть її мені.”. з правої чи лівої шухляди столу попросили вас дістати статтю? В яку кімнату вас просили зайти 235, 325, 225?
в перелісі слів “рот”, “дім”, “мот”, “піт”, “кріт”, другим стоїть “мот”. Правильно?
Таня попросила чоловіка купити м’ясо, масло, мило і сірники. Він купив масло, сало, сірники і м’ясо. Що він забув купити?
Перш за все більшості з нас заважають слухати погані звички, які можна перелічити в шести пунктах:
Наш розум не хоче чекати. Наші думки біжать в 4-10 разів швидше, ніж мовлення більшості людей. І от доки ми чекаємо, коли будуть вимовлені слова, наш мозок то відключається від того, що говориться, то знову включається. В результаті в ньому осідає лише декілька слів, і ми втрачаємо смисл сказаного.
Нам здається, що ми вже знаємо це, тому ми слухаємо напівсуха.
Ми дивимося, а не слухаємо: скільки разів ви не вловили імені нового знайомого лише тому, що ваші думки бути зайняті його зовнішнім виглядом або манерами.
Ми слухаємо, будучи весь час зайнятими: ми намагаємося слухати, віддаючи частину своєї уваги газеті, радіо або телевізору.
Ми забуваємо найголовніше: слухаємо слова, а не думки.
Наші емоції оглушують нас, коли хтось намагається висловити погляд, протилежний тому, який ми вважаємо єдино правильним, — ми неусвідомлено відчуваємо, що слухати ризиковано, адже ми можемо почути щось таке, що примусить нас піддати сумніву справедливість власної точки зору. Ми перестаємо подумки сприймати того, хто говорить і починаємо готувати свою власну словесну контратаку.
У діалозі нас частіше цікавить те, чи зрозумів нас інший, ніж те, чи зрозуміли ми його. Найкращий метод уникнути цього – нерефлексивне слухання. Сутність його полягає у невтручанні у мову співрозмовника (умовно-пасивне слухання).
Залежно від ситуації, під час рефлекторного слухання можуть виявитися підтримка, схвалення, розуміння за допомогою мінімальних відповідей, що допомагають продовжити бесіду (репліки типу “так”, “розумію”, “це цікаво”). Такі нейтральні слова сприяють підтримці розмови, знімають напруження.
Нерефлексивне слухання доцільно застосовувати в таких ситуаціях:
Коли співрозмовник висловлює своє ставлення до якоїсь події.
у напружених ситуаціях, коли співрозмовник прагне обговорити наболілі питання, коли відчуває себе скривдженим або коли вирішує важливу проблему.
коли співрозмовникові важко викладати свої проблеми.
коли необхідно стримати емоції в бесіді з людиною, яка обіймає високу посаду.
Не рефлексивне слухання навряд чи доцільне в ситуаціях, коли у співрозмовника немає бажання вести розмову; коли наше бажання слухати і зрозуміти сприймається як згода, співучасть; коли цей метод суперечить інтересам співрозмовника й заважає йому самовиразитися.
Інший метод – рефлексивне слухання. Він полягає в налагодженні зворотного зв’язку із співрозмовником для того, щоб проконтролювати точність сприймання інформації. Іноді цей метод називають активним слуханням; оскільки він передбачає активніше використання вербальної комунікації для підтвердження розуміння інформації. Метод рефлексивного слухання допомагає з’ясувати наше розуміння почутого для критики та уточнення.
Рефлексивне слухання необхідне для ефективного спілкування у зв’язку з обмеженнями й труднощами, що виникають у процесі спілкування. Які це труднощі?
Йдеться, насамперед, про багатозначність більшості слів. Іноді важко з’ясувати, що конкретно має на увазі людина, коли вживає певне слово. Не завжди їй вдається висловити свою думку так, щоб її правильно зрозуміли. Уточнення може призвести до зворотного результату. Іноді люди починають розмову не безпосередньо з проблеми, а зі вступу, з якого важко зрозуміти конкретні наміри. Чим менше людина впевнена в собі, тим важче їй розкрити головне. Все це свідчить про потребу в умінні слухати рефлексивно, тобто з’ясовувати реальний зміст бесіди. Виділяються чотири види рефлексивних відповідей, які використовуються під час бесіди: з’ясування, перефразування, відображення почуттів та резюмування.
З’ясування – це звернення до співрозмовника за уточненням. Воно проводиться за допомогою “відкритих” і “закритих” запитань. “Закриті” запитання вимагають відповіді “так” чи “ні”. “Відкриті” – змушують дати розгорнуту або уточнюючу відповідь. Доцільніше керуватися переважно “відкритими” запитаннями, тому, що “закриті” переключають співрозмовника з позиції пояснюючого на позицію власного захисту, а це може загострити конфліктну ситуацію.
Мета перефразування — власне формулювання почутої інформації, особливо, коли інформація здається нам зрозумілою. Власне формулювання почутого посилює адекватність змісту бесіди.
Відображення почуттів акцентує увагу на емоційному стані співрозмовника, його ставленні до змісту бесіди. Хоча різниця між почуттями і змістом повідомлення певною мірою відносна і її не завжди можна чітко визначити, але у випадках, коли співрозмовник побоюється негативної оцінки, він може приховувати своє ставлення до певних подій, фактів.
Резюмування має сенс застосовувати під час тривалих бесід, його функція – підбити підсумки бесіди або поєднати окремі її фрагменти в єдиний змістовий контекст.
Розглядаючи структуру діалогового спілкування, П.Лейдич виділяє п’ять його стадій: початок бесіди, передача інформації, аргументація, нейтралізація, прийняття рішення.
Спілкуючись, люди передають інформацію одне одному не лише словами, а й мовою без слів. Обидва види інформації не обов’язково узгоджуються один з одним. Слова промовляють не завжди те, що очі і міміка. Сучасна психологія приділяє велику увагу мові без слів. Учені провели ряд досліджень та експериментів і одержали цікаві результати в цій галузі. В багатьох випадках ідеться про істини, які досвідченим людям відомі, але досі вони не усвідомлювали й не осмислювали їх.
Доктор А.Лоуен в книзі “Фізична динаміка структури характеру” пише: “Ніякі слова не можуть бути такими зрозумілими, як мова тіла, коли ми навчимося її розуміти”. Лоуен вважає, що, наприклад, вигнуті назад плечі виражають прихований гнів, підняті – страх, згорблені плечі вказують на те, що людину гнітить якийсь тягар.
Безперечно, кожний емоційний стан пов’язаний з певними фізичними виявами. Якщо людина сумна, у неї опущені плечі і кутики вуст. І, навпаки, якщо весела, то плечі у неї розправлені, а сама вона весь час посміхається. Все її тіло виражає настрій, бажання спілкуватися з іншими людьми або його відсутність.
Мова тіла може виявлятися по різному. М.Арджайл виділяє шість типів спілкування за допомогою тіла.
Найпростіший тип – це тілесний дотик, поширений також і серед тварин. У людей він виявляється насамперед у поплескуванні по спині і потискуванні рук. Інші форми тілесного дотику свідчать про інтимність стосунків між близькими людьми.
Відстань між співрозмовниками, їх пози вказують на відносини рівності або підлеглості між ними.
Важливий тип спілкування за допомогою тіла – жести. Вони часом доповнюють мову і навіть інколи замінюють її: у глухонімих, серед гуркоту або на великій віддалі, коли голосу не чути, а також з метою збереження таємниць, зокрема в армії. В різних культурах, тобто в різних народів, жести можуть мати не однакове значення. Але деякі психічні явища і процеси, як, наприклад, почуття хвилювання, люди виявляють здебільшого однаково: за допомогою нервового постукування пальцями по столу або притупування ногою.
Вираз обличчя (міміка) пов’язані зі змінами положення м’язів навколо рота, очей.
Очі виконують під час розмови важливу роль, оскільки і той, хто говорить, і той, хто слухає, подають за їх допомогою сигнали один одному.
Ще одним типом спілкування, що безпосередньо не пов’язаний зі змістом мови, є голос і манера мовлення.
Німецький психолог Й.Девіз провів експерименти з акторами, щоб виявити скільки різних видів почуттів вони можуть виразити, читаючи емоційно нейтральний текст. Він застосовував цей метод для того, щоб навчити учнів розпізнавати по голосу різні види емоцій: захоплення, симпатію, злість, нудьгу, радість, втіху, відчай, відразу, ненависть, страх, нетерплячість, задоволення, здивування.
Залежно від почуття у людини змінюється гнучкість, висота і забарвлення голосу, швидкість мовлення. Деякі люди набагато краще за інших вміють розпізнавати емоції.
Велике значення для встановлення змістових та емоційних контактів у спілкуванні має зовнішній вигляд людини. На його підставі складається перше враження про людину, яке часто визначає розвиток подальших стосунків. Зовнішній вигляд людини складається з тілесного вигляду, одягу, манери поводитися, звичок. Певною мірою може зовнішній вигляд свідомо змінюватися, а за сутністю залишається консервативним. Тілесний вигляд – це характерний вираз обличчя, що виникає під впливом думок почуттів, стосунків, які в певних ситуаціях чи життєвих інтервалах є домінуючими. Істотним його доповненням можуть бути зачіска, одяг, інші атрибути туалету, на підставі яких роблять оцінні судження про людину, її належність до певної групи, професії тощо. Так військовий однострій потребує від того, хто його вдягає, підтягнутості, дисциплінованості. За тим, які манери властиві людині, можна одержати інформацію про її вихованість, ставлення до інших, самооцінку. Важливу роль в ефективності спілкування, як свідчать дані спеціальних досліджень зарубіжних психологів, відіграють просторове перебування співрозмовників один від одного, дистанція та комунікативна спрямованість. Загальновідомо, що важливі політичні акції – переговори керівників, окремі зустрічі – проводяться за “круглим столом”.
При між особистісному спілкуванні віч-на-віч, сторони мають можливість одержувати вичерпну інформацію про предмет розмови, визначати суб’єктивну позицію та ставлення до неї іншої сторони. Як зневага може розцінюватися репліка, іншою особою “крізь зуби”, чи відсутність запрошення присісти, коли до цього спонукають об’єктивні умови. Комунікативне значення дистанції у спілкуванні вивчає напрямок психології, що називається “праксеміка”. Праксеміка виокремлює чотири дистанції у спілкуванні: інтимну; особисту, яка засвідчує, що ті що спілкуються, є друзями; соціальну, яка характеризує офіційні контакти, що існують між сторонами які входять у стосунки; публічну, що встановлюється між чужими людьми (епізодичні, ситуаційні контакти).
Немовні засоби спілкування, які супроводжують вербальне повідомлення, створюють підтекст, котрий полегшує, збагачує і поглиблює сприймання інформації, що передається. Відповідність вербальних засобів спілкування цілям і завданням, змісту словесної комунікації – важливий елемент культури спілкування.
Зарубіжні психологи придумали різні ігри, мета яких полягає в тому, щоб розкрити, розпізнати людину. Наприклад, кілька людей беруться за руки і утворюють таким чином коло. Особа, яка залишається поза колом, повинна проникнути в його середину. Те, яким способом вона досягає цього, дає можливість розпізнати її справжній характер, її якості. Одні пробиваються всередину силоміць, другі починають вмовляти учасників гри, щоб ті пропустили їх, треті вдаються до різних хитрощів (наприклад, щоб розімкнути коло, лоскочуть одного з учасників гри тощо).
Інший спосіб полягає в тому, що члени групи спостерігають мову одне одного без слів, тобто сигнали, які подаються різними частинами тіла, і намагаються зрозуміти, що та чи інша особа хоче сказати своєю ходою, позою, своїми жестами. Потім спостереження й висновки обговорюються, і в такий спосіб присутні збагачують свої знання про людську особистість.
Іншим разом один з членів групи відходить. Повернувшись, він повинен мімікою, жестами виразити певну думку або почуття, наприклад, щастя, смуток, екстаз тощо. Ця гра дає подвійну користь. По-перше людина, яка намагається виразити певні думки, почуття, краще пізнає себе, свої жести й міміку, і, по-друге, група теж вчиться читати їх, а потім обговорює.