11.5. Угода про Місяць

Угода про діяльність держав на Місяці та інших небесних тілах (Угода про Місяць 1979 року) ставить більше проблем, ніж дає конкретних правил поведінки суб’єктів космічної діяльності. Так, прогнозуючи розвиток особливого правового режиму досліджень дальнього космосу, Угода проголошує: “Держави-учасниці цим зобов’язуються встановити міжнародний режим, включаючи відповідні процедури, для регулювання експлуатації природних ресурсів Місяця, коли буде очевидно, що така експлуатація стане можливою найближчим часом. …Будь-яка діяльність щодо природних ресурсів Місяця проваджується таким чином, щоб це відповідало основним цілям міжнародного режиму, який має бути встановлено: упорядковане і безпечне опанування природних ресурсів Місяця; раціональне регулювання цих ресурсів; розширення можливостей у справі використання цих ресурсів; і справедливий розподіл між усіма державами-учасницями благ, одержуваних від цих ресурсів, з особливим урахуванням інтересів і потреб країн, що розвиваються‚ а також зусиль тих країн, які прямо або не прямо зробили свій внесок в дослідження Місяця” [11].

Водночас, підкреслюючи недостатність досвіду освоєння космосу, особливо, що стосується питань комерційного використання космічного простору і ресурсів небесних тіл, проголошений в ст. 12 Угоди принцип юрисдикції і контролю держави над “…космічними апаратами, обладнанням, установками, станціями і спорудами на Місяці” призводить до протиріч зі статтею ІІ Договору про космос у зв’язку з поширенням цієї юрисдикції і на простір навколо об’єкта для убезпечення останнього, тобто, до присвоєння частки космічного простору за принципом “право першого”.

Крім цього, у випадку пілотованих інтернаціональних місій невирішеними залишаються також проблеми відносин між державою реєстрації та іноземним або міжнародним елементом (право якої держави має застосовуватись, якщо правова подія, що врегульована міжнародним приватним правом, відбулась на пілотованому об’єкті чи поза ним в космічному просторі?), а також захисту “права власності” (на винаходи та відкриття в процесі провадження космічної діяльності поза межами Землі, на які розповсюджується право інтелектуальної власності): під час міжнародних космічних експериментів або наукової та господарської діяльності в ході все більшої комерціалізації діяльності в космосі ці невирішені правові питання призведуть до виникнення складних ситуацій, особливо, що стосується визначення прав “співвласників”, отримання та розподілу доходів та ін.

Низка положень Угоди про Місяць викликає не тільки вільне тлумачення цих положень, але й настільки серйозну стурбованість або невизначеність більшості держав світового співтовариства, що на цей час учасниками її стали менше 20 держав світу. Ці положення головним чином стосуються проголошення принципу загального спадку всього людства та зобов’язань “встановити між-народний режим, включаючи відповідні процедури, для регулювання експлуатації природних ресурсів Місяця” [11].

У зв’язку з цим досить цікавою можна вважати позицію фахівців Голландії стосовно статусу п’яти договорів з космосу. Ці коментарі звертають увагу на те, що серед учасників Угоди про Місяць немає переважної більшості промислово розвинених країн світу та такої ж більшості країн, що розвиваються. Відсутність пер-ших, вірогідно, можна було б чекати з огляду на те, що Угода чітко відслідковує тенденцію виключити необмежену комерційну експлуатацію ресурсів Місяця на основі принципу загального спадку всього людства. Основним результатом застосування цього принципу може стати встановлення системи перерозподілу прибутків від такої експлуатації, за якої частину прибутків розвинені країни повинні будуть відраховувати країнам, що розвиваються і самі в експлуатації ресурсів участі не беруть через відсутність фінансових і технічних можливостей. Але саме за цієї причини викликає подив відсутність серед учасників Угоди країн, що розвиваються, оскільки ефективне застосування принципу загального спадку людства по відношенню до Місяця могло б поставити більшість країн, що розвиваються, у відносно вигідне становище. Їх практично повна відсутність серед учасників Угоди уявляється таким, що не має будь-якого сенсу [54].