Тема 7. Ринкове господарство країн в період монополістичної конкуренції (друга половина хіх – початок хх ст.).

7.1. Господарство провідних країн світу в другій половині XIХ – поч. XX ст.).

7.2. Марксистська економічна теорія.

7.3. Німецька альтернативна школа політекономії.

7.4. «Маржинальна революція».

Ключові поняття: промисловий переворот, індустріалізація, економічний розвиток, монополізація, історичний метод дослідження, маржиналізм, маржинальна революція.

7.1. Господарство провідних країн світу в другій половині XIХ – поч. XX ст.)

У кінці XIX – на початку XX ст. завершується формування світового ринку, разом з тим поглиблюється нерівномірність у розвитку окремих країн, загострюються міждержавні суперечності.

Після завершення промислового перевороту розвинуті країни світу вступили в добу індустріалізації. В останній третині XIX ст. в провідних країнах світу спостерігався бурхливий розвиток науки, техніки і технології виробництва. Індустріалізація в цих країнах відбувалася на основі науково-технічної революції, яка характеризувалася структурними змінами в господарстві окремих країн. На основі науково-технічних і технологічних винаходів виникали нові галузі виробництва, модернізувалися старі. Збільшувалася доля промислових підприємств у виробництві валового національного продукту і національного доходу. Під час індустріалізації відбувалася концентрація виробництва та капітальні зміни в організації й управлінні виробництвом – виникали монополії, акціонерні товариства.

Відкриття в галузі математики, фізики, хімії, інших наук сприяли технічному прогресові, створенню оригінальних машин, механізмів, приладів, які масово запроваджувалися у виробництво. Найважливішими винаходами останньої третини XIX ст. були: створення технічної лінії з виробництва, передачі і споживання електричної енергії; відкриття в галузі виробництва хімічної продукції; великі технічні вдосконалення в металургії; важливі вдосконалення в технічній сфері, в легкої, поліграфічної та інших галузях промисловості. Технічні та технологічні відкриття різко підвищили ефективність праці, почалося масове виробництво товарів, знизилася їх собівартість.

Структурні зрушення останньої половини XIX – початку XX ст. зумовили зміни у галузевій структурі машинної індустрії, її провідними галузями стало виробництво електроенергії, продукції органічної і неорганічної хімії, добувної, металургійної, машинобудівної, транспортної промисловості. Розвивалися нові галузі: сталеливарна, нафтодобувна і нафтопереробна, електротехнічна, алюмінієва, автомобільна. Розширення виробництва вимагало великих капіталовкладень. З цієї причини відбувалися якісно нові зміни в організації та управлінні виробництвом. Провідне місце належало товариствам на основі акціонерної колективної власності. Посилився процес концентрації виробництва і централізації капіталу. У промисловості та банківській сфері виникають монополістичні об'єднання. Перетворені на фінансові центри банки почали контролювати грошовий капітал і промислове виробництво. Шляхом зрощення банківського і промислового капіталу почала своє формування фінансова олігархія. Через це капіталізм вільної конкуренції почав поступово переростав в монополістичний капіталізм.

Можна проаналізувати структурні зміни в економіці провідних країн світу протягом останньої третини – початку XX ст.

Так, в Англії наприкінці XIX ст. почали знижуватися темпи промислового виробництва. Процеси індустріалізації США, Німеччини, Росії, Японії зумовили виникнення нових центрів промислового виробництва. З цих причин англійська промисловість почала втрачати іноземні ринки збуту. На внутрішній ринок Англії поступали американські та німецькі товари, які були дешевші та кращі за якістю. Англійські фабрики та заводи працювали за допомогою застарілих машин і механізмів доби промислового перевороту. Вони випускали товари, що уступали за якістю американським та німецьким, що вироблялися на ефективнішій виробничій основі, створеній науково-технічним процесом. Англійська промисловість вимагала додаткових капіталовкладень. Англійські підприємці та банкіри віддавали перевагу експорту капіталу за кордон, в колонії та залежні країни, в яких наявність дешевої робочої сили забезпечувала їм високі прибутки.

Тим не менше, в англійській промисловості поступово відбувалися структурні зміни – розвивалися галузі важкої промисловості. Але енергозабезпеченість країни була дуже слабка. Процес монополізації промисловості в Англії проходив повільніше, ніж в США та Німеччині, тут тривалий час зберігалися дрібні та середні підприємства. Інвестиції направлялися, як правило, у виробничу сферу – будівництво підприємств, шахт, портів, доріг і т. ін. Англійські монополії в колоніях та напівколоніях відігравали роль важливого механізму переливання капіталів і технологій, будували транспортні комунікації, створювали соціальні інституції.

Щодо Німеччини слід зазначити, що індустріалізація кінця XIX – початку XX ст. сприяла виходу Німеччини на друге місце у світі (після США) та перше місце у Європі. В цій країні у той час було ліквідовано політичну роздрібненість, митні бар'єри, сформувалася єдина грошово-фінансова система. Поступово розвивався внутрішній ринок країни. Різко збільшувалися інвестиції у промисловість. Виникли нові заводи і фабрики.

Як і в США, економічному піднесенню Німеччини сприяв фактор часу. Внаслідок запізнення промислового перевороту та індустріалізації у промисловості запроваджувалися найновіші науково-технічні досягнення. Інженерно-технічна думка Німеччини в кінці XIX – на початку XX ст. стояла на другому (за американською) місці за кількістю та якістю нових розробок та відкриттів. Індустріалізація у Німеччині носила особливий характер, так як прискорений розвиток промисловості, особливо важкої, був спрямований у мілітарне русло. Державні замовлення на зброю, боєприпаси у значній мірі зумовили ріст галузей важкої індустрії.

У процесі індустріалізації було змінено структуру господарства Німеччини: в економічній системі країни перевага тепер належала промисловості. Збільшення залізничних шляхів стимулювало розвиток металургії, добувної промисловості. Успішно розвивалися нові галузі промисловості: хімічна, електротехнічна, автомобілебудівна. Але галузь легкої промисловості розвивалася сповільненими темпами, що пояснюється відсутністю достатньої сировинної бази, високими цінами та низькою закупівельною спроможністю населення. Крім того, заробітна плата у Німеччині була нижчою, ніж у Франції та Англії.

Щодо монополізації – на відміну від США цей процес в Німеччині відбувався на основі картелів та синдикатів. Вони виникли у вугільній, хімічній, електротехнічній, суднобудівній та військовій галузях промисловості. Незначна кількість колоніальних володінь примушувала німецьких підприємців підвищувати продуктивність праці, знижувати собівартість продукції, добиватися високої її якості, щоб перемагати на світовому ринку товарів.

Франція в кінці XIX ст. за рівнем промислового виробництва опинилася на четвертому місці. Причиною цього було те, що ця країна, одержавши поразку у франко-прусській війні, як гарантію виплати контрибуції повинна була віддати частину своєї території (провінції Ельзас та Лотарингію) Німеччині. Ці землі були економічно найрозвиненіші, багаті на залізну руду, вугілля, тут добре розвивалася текстильна та інші галузі промисловості. Втрата цих земель примусила Францію ввозити велику кількість залізної руди, чорних металів та вугілля. Таким чином росла собівартість французьких металовиробів, а також зменшувалася їхня конкурентоспроможність.

Значних капіталовкладень вимагала зміна застарілого фабрично-заводського обладнання. Скорочувалися потужності металургії, вугільної та інших галузей промисловості. Але успішно розвивалася легка промисловість. Перед першою світовою війною Франція залишалася аграрно-індустріальною країною, але у сільському господарстві існування деякі протиріччя, що стримувало розвиток економіки. Аграрні реформи середини XIX ст. не змогли ліквідувати ці протиріччя, що призвело до гострої кризи і необхідності структурної перебудови аграрного сектора країни.

На світовий ринок Франція виходила в основному з дорогими тканинами, парфумами, косметикою, одягом, ювелірними виробами та іншими предметами розкоші.

Економіка США наприкінці XIX ст. розвивалася високими темпами. Вони вийшли на перше місце у світі за обсягом промислової продукції, обігнали Великобританію. Такий прискорений розвиток США пояснюється рядом факторів, серед яких: політичні, соціальні, географічно-кліматичні, природні.

Завдяки науково-технічній революції в цій країні активно вроваджувалися власні винаходи та винаходи інших європейських країн. Так як промисловий переворот в США здійснювався з запізненням, використовувалися тільки найновіші досягнення інженерії, застарілого обладнання практично не було. У той час в країні сформувався широкий внутрішній ринок, поширилася територіальна спеціалізація. Володіння США були розширені. шляхом купівлі у Росії Аляски за 6,7 млн. доларів (1867р.), додаванням до колоній США Куби, Гуам, Пуерто-Ріко, Філліпін, частини островів Самоа [2, с.479].

Дуже вражаючими на той час були темпи економічного розвитку країни. З 1870 по 1913 рр. національний дохід виріс у 5 разів, а національне багатство – у 7 разів. Зростала доля промислового виробництва. Швидкими темпами збільшувалася довжина залізниць країни. Результатом цього був бурхливий розвиток виробництва у металургійній, металообробній та вуглевидобувній галузях промисловості країни. Надзвичайно високими темпами розвивалася важка промисловість, доля якої в загальному об'єму промислової продукції була вище за легку та харчову. Швидкими темпами розвивалися нові галузі важкої промисловості – алюмінієва, нафтова, гумова, електротехнічна, автомобільна, сталеплавильна. Перейшли на виробництво стандартизованої продукції легка та харчова галузі промисловості, чого в інших країнах не було. У кінці XIX – на початку XX ст. відбулися якісно нові зміни в управлінні виробництвом, а саме поступово виникали акціонерні товариства та монополістичні об'єднання.

Щодо Японії, слід зазначити, що перехід до індустріального суспільства тут відбувся пізніше, ніж в країнах Західної Європи та США, і мав ряд особливостей. До середини XIX ст. Японія була аграрною країною. В ній існувала феодальна система господарства та мануфактурне виробництво.

Становлення індустріального укладу уповільнювалось завдяки політичній роздрібленності країни та складній соціальної структури суспільства, в якій панівне становище займали самураї. Переважна більшість населення країни були селянами, купці та ремісники були малочисельним станом і не виявляли підприємницької активності. Японія у той час перебувала у самоізоляції від зовнішнього світу. Але в 1853 р. США змусили Японію співпрацювати з ними, а потім і з іншими державами.

Після державного перевороту в Японії в 1868 р., внаслідок якого було ліквідовано феодальний лад, було здійснено ряд змін в економіці країни. А саме: була проведена аграрна реформа, яка створила умови для розвитку промисловості; було створено ринок вільної робочої сили; приватна власність і приватне підприємництво стали захищеними від старої аристократії; уряд став сприяти розвиткові системи загальної освіти. Також, у країні почався промисловий переворот і одночасно індустріалізація. Важливу роль в індустріалізації Японії відіграв іноземний капітал, хоча в цілому японці покладалися на власні заощадження. Разом з цим, слід зазначити, що напередодні першої світової війни Японія залишалася аграрно-індустріальною країною, 60% її населення було зайняте в сільському господарстві.

Слід зазначити, що для кожної з вище перелічених країн існували певні причини для розв'язання Першої Світової війни. В цілому, це були просто територіальні претензії та зазіхання.

Перша Світова війна знаменувала початок ХХ століття в історичному сенсі. За місяць після вбивства австрійського престолонаслідника герцога Франца Фердінанда у столиці Боснії Сараєві 28 червня 1914 року два великі воєнні блоки, Антанта (Англія, Франція, Росія) та Центральні держави (Німеччина, Австро-Угорщина), вступили у затяжну війну, що відкрила нову добу у світовій історії. Ця доба тривала від 1914 року аж до падіння Берлінського муру та розвалу Радянського Союзу у 1989-1991 роках.

Перша світова війна різко загострила всі суперечності капіталізму, у тому числі й внутрішні суперечності країн-учасниць війни, створила в них обстановку революційної кризи. Основною її причиною було небачене загострення суперечностей між провідними країнами світу, внаслідок нерівномірності їх економічного розвитку, змінилося співвідношення сил у світовій економічній системі. Німеччина після 70-х років ХІХ ст. розвивалася у 3-4 раза швидше ніж Англія і Франція, а Японія – у 10 разів швидше, ніж Росія. Високого рівня розвитку капіталізму досягли США і Німеччина, внаслідок чого ці країни, які раніше відставали в економічному розвитку, вийшли на 1-е та 2-е місця по випуску промислової продукції, відсунувши Англію і Францію. Це стало причиною виникнення гострого суперництва між цими країнами за політичне панування у світі, за переділ ринків сировини і збуту [3, с.302].

На той час важливу роль у боротьбі за політичне й економічне панування у світі відіграла наявність чи відсутність колоніальних володінь. До початку ХХ ст. поділ світу між великими державами в основному був завершений. Колоніальні імперії створили головним чином Англія та Франція. У Німеччині, США ті Японії бракувало колоніальних володінь.

Намагання переділити колонії і сфери впливу було однією з головних причин першої світової війни.

Другою причиною війни був той факт, що на початку ХХст. розвиток

науково-технічного прогресу привів до появи нових, більш могутніх засобів винищення людей. Почалася гонка озброєнь, на якій наживалися військові монополії. Одночасно відбувалася мілітаризація свідомості величезних мас людей.

Існувала можливість владнати конфлікт мирним шляхом, об’єднавши зусилля Росії, Англії, Франції. Але аналіз міжнародної ситуації напередодні війни свідчить, що це не так.

По-перше, поділ Європи на два ворогуючі блоки держав – Антанту і Троїстий союз – вже означав неминучість великої європейської війни.

По-друге, намітилися головні цілі протиборствуючих сторін і відповідно розроблялися плани ведення війни.

По-третє, в усіх країнах Європи нечуваного розмаху досягла гонка озброєнь, зростала чисельність армій.

У липні 1913 р. німецький Рейхстаг затвердив закон про збільшення

армії в мирний час на 136 тис. осіб, а на початок війни чисельність

сухопутної німецької армії досягла 800 тис. осіб. У 1912 р. в Австро-

Угорщині було прийнято новий військовий закон, який передбачав збільшення рекрутського набору до 200 тис. осіб і додаткові асигнування на збройні сили. У серпні 1913 року французький уряд ухвалив закон про подовження терміну служби з 2 до 3 років і зниження призовного віку з 21 до 20 років, що дало змогу довести чисельність армії майже до 900 тис. осіб. Найчисельнішою була російська армія – 1 млн. 400 тис. осіб.

Отже, перша світова війна була наслідком протиріч капіталізму на його імперіалістичній стадії.

7.2. Марксистська економічна теорія.

Економічне вчення марксизму займає особливе, унікальне місце у світовій історії економічної думки. Воно створене як теорія, що науково виражає і захищає інтереси робітничого класу, людей найманої праці.

Засновники ж марксизму Карл Маркс і Фрідріх Енгельс, керуючись вимогами своєї епохи, створили пролетарську політичну економію. Вони ставились до робітничого класу не як до класу, що страждає та потребує співчуття, а як до революційного класу, що є носієм соціально-економічних відносин майбутнього, класу, який може боротися за революційну перебудову суспільства на засадах соціальної рівності. Відкрито класовий характер марксизму, його критично-політична спрямованість і дослідження стали викликом для всіх соціологічних та економічних вчень XIX – XX ст.

Осмислюючи наукову спадщину творців марксистської теорії, необхідно виходити з того історичного факту, що К. Маркс і Ф. Енгельс були не тільки вченими, які досліджували соціально-економічні та інші відносини суспільства, але й революціонерами, політичними діячами. Вони поєднали свою наукову теорію з робітничим рухом, створили Міжнародне товариство робітників.

Економічна теорія марксизму формувалася не відразу. З усіх складових марксистського вчення вона виявилася найбільш складною і трудомісткою. Основними віхами в її становленні стали такі роботи К. Маркса, як "Убогість філософії" (1847), "Наймана праця і капітал" (1847), спільні роботи К. Маркса і Ф. Енгельса "Маніфест комуністичної партії" (1848), "До критики політичної економії" (1859).

Однак основне дослідження економічного вчення Марксом проведено у його головній праці "Капітал". Найважливішою економічною роботою Маркса, що присвячена деяким проблемам соціалістичної економіки, є "Критика Готської програми" (1875).

Активну участь у розробці економічної теорії брав і Ф. Енгельс. Заслуговують на особливу увагу такі його твори: "Становище робітничого класу в Англії" (1845), "Анти – Дюрінг" (1878), "Походження сім’ї, приватної власності та держави" (1884). Визначна роль Енгельса в підготовці і виданні II та III томів "Капіталу" К. Маркса, які автор не встиг видати за життя.

Усі відомі економічні вчення обумовлені відповідним розвитком продуктивних сил суспільства, змінами його соціально-економічних відносин, виникненням і розвитком їхніх суперечностей. Виникнення і розвиток марксистського економічного вчення також були історично обумовлені відповідними причинами. Марксизм, особливо його економічна теорія, є породженням капіталістичної системи відносин певного ступеня зрілості. Марксизм не міг виникнути ні в XVII або XVIII ст., ні навіть на початку XIX ст., оскільки на цих етапах капіталізм був ще розвинений слабо, а в його системі ще не було відкритого класового антагонізму, циклічного характеру виробництва, безробіття та ін. Тільки в 40-х роках ХХ століття капіталізм вступив у принципово новий етап свого розвитку, коли в таких країнах, як Англія, Франція і Німеччина, чітко прояви­лися його внутрішні антагоністичні протиріччя, глибинні закономірності історичного розвитку.

Як уже зазначалося, головне в марксизмі — це наукове обґрунтування історичної ролі і місця в суспільному розвитку нової головної рушійної сили — робітничого класу. Проте, якби цей клас не показав себе в дійсності як самостійна сила, що рішуче веде боротьбу за свої інтереси, то не було б і предмета дослідження марксизму, а отже, не виник би марксизм. Саме завдяки тому, що пролетаріат у 40-х роках XIX ст. вийшов на історичну арену як самостійна суспільна сила, виникла реальна можливість становлення нової суспільної науки.

Однак такий стихійний рух сам по собі не може виробити наукову теорію про робітничий клас, здатний боротися за суспільство соціальної рівності і створити його. Створення такої теорії вимагало наявності, як своєї обов’язкової передумови, певного рівня філософських, соціологічних і економічних знань. Нова наукова теорія повинна була базуватися на існуючих наукових знаннях для здійснення нового стрибка в більш глибокому пізнанні закономірностей суспільного розвитку.

Історично склалося так, що до 40-х років XIX ст. суспільна наука створила сукупність знань досить високого рівня. К. Маркс і Ф. Енгельс після критичного дослідження філософських вчень давніх греків і римлян, англійських, французьких і німецьких вчених ХVII — початку XIX ст. зупинили свій вибір на матеріалізмі та діалектиці й творчо розвинули їх.

В галузі соціології вони критично осмислили теорію суспільного прогресу і насамперед вчення про соціалізм французьких та англійських соціалістів-утопістів. Нарешті, К. Маркс та Ф. Енгельс скористалися досягненнями економічної науки — класичної політичної економії англійських і французьких мислителів.

Так що марксизм і його політична економія виникли в результаті творчого діалектичного поєднання розвинутої науки з критичним аналізом розвинутого капіталізму.

Марксизм є науковою системою, в якій філософія, соціологія та економічна теорія внутрішньо нерозривно пов’язані між собою.

У чому ж полягає суть узгодженості складових частин марксизму? У тому, що і філософія, і соціологія, і економічна теорія марксизму з різних сторін (кожна з позиції свого предмета) досліджують і розробляють єдину ідею — ідею прогресу, історичного розвитку суспільства. Отже, концепція історичного розвитку — історизм — лежить в основі і філософії, і соціології, і політичної економії.

Матеріалістичне розуміння історії і теорія додаткової вартості — найважливіші відкриття марксизму. Концепція історичного прогресу (або матеріалістичне розуміння історії) є методологічною базою теорії додаткової вартості в такій мірі, що шлях до відкриття закону руху капіталістичного способу виробництва (тобто теорії додаткової вартості) був би наглухо закритий, якби було відсутнє розуміння розвитку суспільства як природничо-історичного процесу. Якщо науково доведено, що суспільство рухається від одного щабля свого розвитку до іншого, то це ключ, база розуміння того, що і капіталістична система, будучи етапом розвитку суспільства, буде переборена новим, більш прогресивним етапом суспільного розвитку. А якщо відсутнє розуміння суспільного прогресу, то капіталістична система відносин сприймається як вічна.

Відкриття Марксом закону руху капіталістичного способу виробництва (теорії додаткової вартості), в свою чергу, стало основою для подальшого глибокого обґрунтування і підтвердження матеріалістичного розуміння історії — закону історичного прогресу.

Марксизм ці два великих відкриття поєднує розробкою системи закономірних взаємозв’язків і взаємозалежностей суспільного розвитку:

1) основою існування і розвитку суспільства є не свідомість, а його матеріальне виробництво, продуктивні сили. Людина, робітник — головна продуктивна сила, працею якого створюється і збільшується все багатство суспільства;

2) продуктивні сили функціонують не самі по собі, а завжди незмінно існують і розвиваються в економічній формі. Цією формою їх розвитку є виробничі відносини, тобто економічні відносини власності між людьми в процесі виробництва, розподілу, обміну і споживання благ. Єдність продуктивних сил і виробничих відносин є способом виробництва;

3) сукупність виробничих відносин складає базис суспільства і визначає собою свідомість та її форми, юридичну і політичну надбудову суспільства.

4) головною рушійною силою розвитку виступає діалектичне протиріччя у взаємодії його продуктивних сил і виробничих відносин;

5) продуктивні сили за своєю природою більш рухливі і своїм розвитком випереджають зміни, що відбуваються у виробничих відносинах. Зміни виробничих відносин залежать від розвитку продуктивних сил і поступово починають відставати від них. Як результат — порушення рівноваги, відповідності між двома сторонами суспільного виробництва;

6) порушення відповідності між продуктивними силами і виробничими відносинами згодом загострюється настільки, що вона переходить у повну невідповідність, а отже, виробничі відносини втрачають свою роль форми розвитку продуктивних сил, стають їх кайданами, гальмують розвиток. Конфлікт, що наступив між ними, вирішується революційною зміною застарілих виробничих відносин новими, а також переворотом у надбудові суспільства;

7) зміна виробничих відносин не є одноразовим актом, а історично повторюється кожен раз, коли вони перестають бути формою розвитку продуктивних сил.

Економічне вчення марксизму увібрало в себе все те наукове з класичної політичної економії, що зберегло свою цінність відповідно до нових історичних умов, що склалися до середини ХХ століття. Одним з таких спадкоємних елементів, що зв'язують політичну економію марксизму з політичною економією А. Сміта й Д. Рікардо з'явилася трудова теорія вартості. Відкриття трудової вартості є заслугою класиків. Аналізуючи ринкове господарство, вони прийшли до висновку, що суть його – у виробництві й обміні товарів. В основі ж товарного обміну лежить вартість товарів, яка визначається витратами праці на його виробництво й реалізацію.

Отже, ринкові відносини регулюються дією закону вартості. На базі концепції трудової вартості класиками були розроблені основні категорії своєї політичної економії. У цьому питанні виявив особливу послідовність Д. Рікардо.

Оскільки дослідження соціально-економічних відносин капіталізму немислимо без аналізу ринкових, товарно-грошових категорій, то марксистське економічне вчення мало потребу в концепції трудової вартості. Більше того, потреба марксистської теорії в цій концепції була більше й глибше, ніж потреба в ній теорії класиків. Чим це пояснюється?

По-перше, тим, що історичний підхід, що був відсутній у класиків, але був вирішальним в теорії марксизму, об'єктивно висував на перший план аналіз виникнення капіталізму із простого товарного виробництва. "Із чого починає історія, – писав Ф. Енгельс, – з того ж повинен починатися й хід думок, і його подальший рух буде являти собою не що інше, як відбиття історичного процесу в абстрактній і теоретично послідовній формі" [9, с.497]. Але для цього було потрібне більш глибоке пізнання ринкового господарства.

По-друге, у марксовій системі економічних категорій капіталізму товарна форма продукту виступає в якості її вихідної категорії, як форма економічної клітинки буржуазного суспільства [10, с.6]. Отже, товар розглядається не просто як річ, що купується й продається, а категорія, що: а) у зародковій формі містить можливості виникнення капіталізму, б) а після виникнення капіталізму є носієм його відносин.

По-третє, для розробки теорії доданої вартості знадобилось доскональне дослідження вартості.

По-четверте, трудова вартість адекватно виражає економічні відносини в ринковому господарстві. Відношення товарів, речей на ділі приховує відношення людей, що визначається витратами їхньої праці. "Прирівнюючи свої різні продукти при обміні один до іншого як вартості, люди прирівнюють свої різні види праці один до іншого як людську працю. Вони не усвідомлюють цього, але вони це роблять" [11, с.84].

По-п'яте, концепція трудової вартості ставить на перший план не капітал, а працю; розглядає живу працю як джерело багатства й нової вартості. Носіями живої праці є працюючі, робітничий клас. Отже, аналіз вартості безпосередньо пов'язаний з розкриттям ролі й місця найманої праці в суспільному виробництві й розвитку суспільства. Напевно, тому економісти Заходу легко відмовилися від трудової теорії вартості, а заодно й від основних положень класичної політичної економії. Підтвердженням цьому є відверті заяви Е. Бем-Баверка, Дж. Б. Кларка й інших.

Маркс високо оцінив концепцію трудової вартості, розвив її далі. Насамперед він досліджував двоїстий характер праці, що міститься в товарі, і тим самим створив фундаментальну наукову базу цієї концепції. Він у день виходу І тому своєї головної праці "Капітал" у листі Ф. Енгельсу відверто визнав: "Найкраще в моїй книзі: 1) підкреслений уже в першому розділі двоїстий характер праці, дивлячись на те, чи виражається він у споживчій або мінової вартості (на цьому ґрунтується все розуміння фактів)"[12, с.122].

Дійсно, аналіз двоїстості, внутрішньої суперечливості праці, що створює вартість явився принципово новим, більш високим рівнем обґрунтування концепції трудової вартості.

До Маркса ніхто не бачив у вартості головного її змісту, її основної суті. Вартість товару зводилася просто до витрат праці. Створення вартості вважалося природною властивістю праці. Такий напрямок дослідження був не випадковим. Воно логічно випливало з неісторичного підходу до праці й вартості. Цей підхід, який до марксизму був безроздільно пануючим, об'єктивно виключає можливість постановки питання про історичний розвиток праці, про історичні умови, що перетворюють працю в джерело вартості. Цей методологічний підхід не визнає дослідження вартості як такої.

У той же час неісторичний погляд об'єктивно підштовхує економістів зосередитися на дослідженні величини вартості й факторів, що впливають і визначають її. І в наш час, коли обговорюються проблеми трудової вартості, знову все обертається навколо кількісної сторони, величини вартості, а з поля зору випадає якісна її сторона, тобто сутність вартості як такої.

Вартість у марксовом розумінні є не природною категорією, а категорією суспільною, історичною. Вона виникає лише на певному етапі розвитку виробництва, тобто в умовах тільки товарного виробництва, коли праця внутрішньо роздвоюється на приватну і суспільну. Поглиблення поділу праці, підкріплене виникненням і розвитком приватної власності, неминуче викликає товарний обмін як єдину умову відтворення й розвитку й двоїстості праці, і її суспільного поділу, і приватної власності, а отже, інтересів товаровиробника.

Приватна праця виробників виявляється більше ефективною, коли вона витрачається на виробництво продуктів не для власного споживання, а для продажу, тобто на ринок. Придбання на ринку продукту, зробленого приватною працею, означає, що ця приватна праця одночасно стає й суспільною працею.

Однак перетворення приватної праці в суспільну відбувається суперечливо. Виникає необхідність пізнання внутрішнього змісту суспільної праці, тобто тієї праці, що лежить в основі обміну товарів, їх купівлі-продажу. І тут на перший план об'єктивно висувається інша двоїстість праці. Праця товаровиробника виступає, з одного боку, як корисна, конкретна праця, що створює споживну вартість, корисність товару, з іншого боку, як абстрактна, загальна праця, праця взагалі, що створює вартість товару. У результаті ринкового порівняння, співставлення цієї абстрактної праці відбувається й еквівалентний обмін товарів.

Таким чином вартість у марксовому трактуванні виражає собою виробниче, суспільне відношення товаровиробників, обумовлене кількістю суспільно-необхідних витрат праці.

Конкретизацією двоїстого характеру праці і його протиріч є розробка в "Капіталі" історичних форм вартості [13, с.56-80].

Іншим істотним напрямком розвитку концепції трудової вартості є дослідження особливостей дії закону вартості в умовах капіталізму, на відміну від його дії в простому товарному виробництві. Аналізуючи в ІІІ томі "Капіталу" міжгалузеву конкуренцію, в основі якої лежить принцип: на рівний капітал – рівний прибуток, К. Маркс показує, що боротьба за середню норму прибутку модифікує дію закону вартості; він виступає як закон цін виробництва [14, с.168-188]. Критики Маркса не визнають єдності логіки в аналізі вартості в першому й третьому томах "Капіталу". Вони вважають, що Маркс вступає в протиріччя із самим собою, коли одне пише в першому томі а інше – у третьому томі "Капіталу".

Маркс у згаданому вище листі до Ф. Енгельса нагадує про те, що він вважає за краще у "Капіталі", поряд із двоїстим характером праці: "дослідження додаткової вар­тості незалежно від її особливих форм: прибутку, процента, земельної ренти й ін." [68, с. 122].

У чому ж суть додаткової вартості? Не буде помилкою, а, навпаки, буде констатацією незаперечного факту, що "Капітал" і всі інші економічні твори Маркса та Енгельса присвячені розробці однієї теорії — теорії додаткової вартості або, що є тим самим, дослідженню закону виникнення, розвитку і заперечення капіталізму як соціально-економічної системи і зміни його соціалістичними (комуністичними) відносинами вироб­ництва, що вперше в історії людства стануть відносинами соціальної рівності, виключать експлуатацію людини людиною. У передмові до першого тому "Капіталу" Маркс писав: "Кінцевою метою мого твору є відкриття економічного закону сучасного суспільства" [65, с. 10].

Марксизм виходить із того, що соціально-економічна система капіталізму грунтується на експлуатації найманої праці капіталом. У ході історичного розвитку товарного виробництва конкурентна боротьба призводить до того, що одні товаровиробники збагачуються, а інші, навпаки, розоряються. Багаті товаровиробники потребують додаткових працівників, а розорені товаровиробники для того, щоб вижити, змушені найматися на роботу. Робоча сила юридично вільної людини стає товаром, предметом купівлі-продажу.

Марксизм виступає проти поширеної версії, що робітник продає свою працю, і проти ототожнення робочої сили з працею. Праця як доцільна діяльність з виробництва благ відбувається тільки тоді, коли робоча сила поєднана із засобами виробництва. У робітника немає цих засобів виробництва, а якщо вони були б у нього, то він продав би не працю, а продукт праці, що він і робив, коли був до свого розорення товаровиробником.

Отже, у робітника, по-перше, немає своєї праці, щоб її продавати, по-друге, праця не має вартості, щоб стати товаром; робітник лише створює вартість. По-третє, найманий робітник стає до роботи, працює на підприємстві капіталіста тільки після найму. І ця праця вже відчужена від нього і повністю належить капіталістові, здійснюється під його контролем. Тому продукт такої праці належить не робітникові, а власникові засобів виробництва. Таким чином, робітник може продавати те, що належить йому. Він є власником робочої сили, спроможності до праці, що і стає об’єктом купівлі-продажу.

Питання про вартість і споживчу вартість робочої сили як товару Маркс вирішує таким чином. Цей товар особливий, специфічний. Він невіддільний від його носія, тобто найманого робітника. Ця обставина свідчить про те, що вартість робочої сили визначається вартістю тих предметів споживання, які необхідні для існування робітників і його сім’ї.

Суть споживчої вартості робочої сили полягає в тому, що цей товар повинен створити більше вартості, ніж він сам коштує, ніж становить його вартість. Вартість, яка створена найманим робітником понад вартості робочої сили і яка безоплатно привласнена капіталістом, Маркс називає додатковою вартістю. Таким чином, підхід Маркса базується на тому, що вартість робочої сили і вартість, яку вона створює в процесі праці, величини різні.

Робочий день найманої людини об’єктивно розпадається на дві частини: протягом необхідного робочого часу він створює заробітну плату, а протягом додаткового робочого часу — додаткову вартість, яку привласнює капіталіст.

Збільшення додаткової вартості здійснюється двома основними способами. По-перше, шляхом абсолютного подовження робочого дня, що, звичайно, і абсолютно збільшує додатковий робочий час. Це дозволяє виробити більше додаткової вартості. Такий стан тривав переважно на перших етапах розвитку капіталізму. По-друге, шляхом підвищення продуктивності праці, що дозволяє скорочувати необхідний робочий час; за рахунок цього відносно збільшується додатковий робочий час при незмінному робочому дні.

Маркс піддає критиці Ж.Б. Сея, який висунув положення про те, що фактори виробництва — капітал, праця, земля — є продуктивними і при взаємодії між собою кожен з них створює свій дохід: капітал — прибуток, праця — заробітну плату, земля — ренту. Маркс у цій критиці ґрунтується на концепції трудової вартості, відповідно до якої джерелом вартості є тільки жива праця. Не капітал, не земля, а людина, найманий робітник створює вартість.

Засоби виробництва, що виступають у ролі капіталу, звичайно ж є продуктом праці. Але ця праця вже уречевлена, відділена від людини, а тому неспроможна до самозбільшення. Вартість засобів виробництва в ході виробництва переноситься на готовий продукт без зміни її величини. Тому цю частину капіталу називають постійним капіталом. Без цього капіталу не може бути капіталістичного виробництва. Але цей капітал не є джерелом росту вартості, а є необхідною, обов’язковою умовою збільшення вартості.

Джерелом росту і збільшення вартості є змінний капітал, тобто та частина капіталу, що була витрачена на придбання робочої сили. Вартість цієї частини капіталу змінюється за розміром у ході виробництва продукції.

Змінний капітал, тобто найнята робоча сила, не тільки переносить свою вартість на готовий продукт, а й створює додаткову вартість.

У ході конкурентної боротьби між різними групами капіталістів і земельних власників створена живою працею найманих робітників у суспільстві додаткова вартість розподіляється між ними у формі промислового прибутку, торгового прибутку, процента, ренти, підприємницького доходу, дивіденду. Цим питанням повністю присвячений третій том "Капіталу".

Маркс вважав, що система експлуатації найманої праці капіталом є історичною необхідністю і на перших етапах розвитку капіталізму відіграла прогресивну роль. Однак в умовах розвинутого капіталізму вона стала причиною загострення соціально-економічних відносин. Разом з усуспільненням праці і виробництва підсилюється централізація капіталу, формується промислова резервна армія праці, погіршується положення трудящих. У результаті капіталістичне приватне присвоєння вступає в антагоністичне протиріччя з суспільним характером виробництва, стає кайданами його розвитку. "Капіталістична приватна власність є перше заперечення індивідуальної приватної власності, що ґрунтується на власній праці. Але капіталістичне виробництво породжує з необхідністю природного процесу і своє власне заперечення. Це — заперечення заперечення. Воно відновлює не приватну власність, а індивідуальну власність на основі досягнень капіталістичної ери: на основі кооперації і суспільного володіння землею і засобами виробництва, що були створені самою працею" [97, с. 773]. Така суть теорії додаткової вартості Маркса.

7.3. Німецька альтернативна школа політекономії.

Німеччина пізніше за інші країни вступила на шлях капіталістичного розвитку; феодальні пережитки і роздрібненість зберігалися дуже довго. Значний вплив на формування економічної думки в Німеччині мали економічні вчення Г. Гегеля (1770 – 1831рр.), який вважав державу найвищим втіленням духу народу. Головним замовником і споживачем теорій економістів була держава. За цих умов рекомендації класичної школи, які проголошували свободу підприємництва і зовсім не враховували національні особливості розвитку країни, виявилися малопридатними для німецької економіки. Необхідність підтримки і захисту молодої німецької буржуазії з боку держави, в свою чергу, сприяла відродженню теорії і практики державного протекціонізму.

Німеччина XIX ст. – це країна, що складалася з політично й економічно відособлених держав, об’єднаних у конфедерацію за національною ознакою. Їхня економічна відособленість базувалась на феодальних відносинах, нерозвиненій індустрії, політичному протиборстві та державній регламентації всіх сфер економічної діяльності.

Основною ознакою відсталості Німеччини було існування митних кордонів між окремими державами конфедерації. У самій тільки Пруссії існувало майже 70 різних торгових тарифів. Хоча в 1818р. було проведено митну реформу, яка мала певні позитивні наслідки, але не поліпшило стану німецької економіки в цілому. Ставало все очевиднішим, що часткове реформування торгово-економічних відносин не вирішує проблем суспільства. Необхідною була політика, яка б створила умови для вільного економічного розвитку всіх німецьких держав.

В Німеччині виникла науково обґрунтована економічна теорія, спрямована проти класичної доктрини, яка мала великий успіх не лише на батьківщині, а й у США. Її основні принципи побудовано на філософії, яка не визнавала ідей невтручання держави у приватні справи, принципів індивідуалізму та космополітизму. Вона ставила національну ідею в опозицію до індивідуальних інтересів.

Автором нової теоретичної системи був німецький економіст, політик і публіцист Фрідріх Ліст(1789–1846рр.). Саме його вважають засновником німецької економічної школи. Хоча Ліст і не заперечує підходів класичної політекономії, але вважав, що вона майже непридатна для застосування в перехідний період розвитку національної економіки Німеччини.

Його праця «Національна система політичної економії» (1841р.) – це заклик до економічного об’єднання Німеччини, головні ідеї якого виявляються у таких положеннях:

1. Теорія продуктивних сил. На думку Ліста, зростання суспільного багатства досягається не за рахунок розрізненості, а завдяки узгодженості діяльності людей. Він вважав, що дійсне багатство полягає у розвитку продуктивних сил, а не в кількості мінових вартостей. Звідси завдання політики – об’єднати людей, забезпечити економічне виховання нації, яке і сприятиме зростанню продуктивних сил.

2. Концепція економічного прогресу нації. Лістом було запропоновано послідовні стадії виробництва. За автором, вони достатньо умовні: стан дикості, пастуший побут, землеробство, землеробсько-ремісницький стан. Зміст теорії стадій полягає в тому, що кожній стадії повинна відповідати притаманна їй економічна політика, спрямована на зростання виробництва, розвиток продуктивних сил нації. Запропонування стадій спрямоване проти універсальних рецептів класиків: їхня ідея лібералізації торгівлі відповідала інтересам Англії, але суперечила потребам економічно слабкої, політично роздрібненої у той час Німеччини.

3. Обґрунтування активної економічної політики держави. Ф. Ліст зазначав, що не можна зрозуміти народне господарство як органічне ціле, якщо виключити з нього державне господарство. Державна влада узгоджує і спрямовує зусилля окремих ланок національного господарства в ім’я довгострокових, корінних інтересів нації.

4. Положення про нерівномірність розвитку різних країн в одну і ту саму епоху. Ліст вважав, що економічні рекомендації та економічна політика повинні вироблятися щодо конкретних умов господарювання. Загальні положення класичної школи він переклав на мову національної політичної економії. Автором було продемонстровано вплив політичної єдності та державного управління на економічний розвиток, на прогрес національного виробництва.

На перше місце треба поставити розроблений Ф. Лістом історичний метод дослідження. Автор першим систематично користувався історією, історичними порівняннями як інструментарієм доказу в політичній економії, внаслідок чого почала формуватися нова економічна дисципліна – економічна історія, а самого Ф. Ліста по праву вважають засновником історичної школи в Німеччині.

Послідовники Ліста в Німеччині проблему класичної науки вбачали в тім, що абстрактні узагальнення не розкривали всієї глибини економічних явищ і не могли бути використані на практиці. Вони охоче сприймають і абсолютизують тезу Ліста, що вивчення конкретної економіки має будуватися на історичному порівнюванні й вивченні закономірностей еволюції конкретної нації. Відкинувши абстрактну теорію як шкідливу, вони проголошують зображення дійсності в історико-національному аспекті єдиною метою політекономії.

Цей напрямок розвитку науки отримує назву історичної школи політекономії. Історична школа була особливим феноменом, бо жоден з її прихильників не зробив навіть спроби, користуючись своїм методом, побудувати якусь завершену політекономічну доктрину, що могла б замінити класичну. Однак саме ця школа привернула увагу до конкретних проблем і тим самим сприяла розширенню предмета дослідження політичної економії.

Засновниками історичної школи, крім Ф. Ліста були: В. Рошер, Б. Гільдебрант, К. Кніс. Критичне ставлення до класичної школи об’єднує їхні теорії, але головне – це намагання визначити й простежити тенденції суспільного розвитку, а потім вплинути на нього, не обмежуючись теоретичними узагальненнями. На їхній погляд, саме пасивність є головним недоліком класичної політекономії.

Історичний метод дослідження представників цієї школи характеризується аналізом економіки й економічної поведінки з погляду всіх історичних аспектів людського життя: історії розвитку культури, науки, мистецтв, індустрії, релігії, моралі, державних інституцій і т.д., тобто кожен елемент цивілізаційного процесу стає предметом уваги.

Лідером історичної школи був Вільгельм Рошер (1817-1894рр.). Він вивчав юриспруденцію і філологію в університетах Геттінгена і Берліна, майже п’ятдесят років був професором Лейпцизького університету. Він автор книг і статей з питань хлібної торгівлі, колоніальної системи, лісової та сільськогосподарської економіки. В 1843р. Рошер публікує свою відому працю «Короткі основи курсу політичної економії з погляду історичного методу». Йому належить «Історія англійської політичної економії ХVI—XVII століть» (1851р.) п’ятитомник «Система політичної економії» (1854-1894рр. «Історія національної політичної економії в Німеччині» (1874р.). Рошер був не лише провідним німецьким економістом, а й (протягом тривалого часу) лідером нового напрямку в розвитку політекономії.

Рошер ставив собі завдання доповнити й розвинути загальновизнану теорію класичної школи і водночас вплинути на формування національної політики. У його працях просліджувався наявний глибокий порівняльний аналіз історії становлення й розвитку економічних явищ у Німеччині, Англії, Франції. Високо оцінював Рошер переваги індустрії, розвитку транспорту і вказував на породжені ними зміни в економічних відносинах.

Історична школа в особі Рошера мала рішучого поборника еволюційного шляху розвитку суспільства. Він уважав будь-яке революційне перетворення злом, оскільки наслідки його завжди непередбачувані, а хаос як невід’ємний супутник переворотів заважає розвиткові започаткованих прогресивних явищ. Історія сама торує собі шлях мирним шляхом «позитивного права», а нація може бути учасником цього процесу під керівництвом держави [2, с.493].

Іншим німецьким адептом історичного методу був професор-економіст Бруно Гільдебранд (1812-1878рр.). Він був засновником першого статистичного бюро в Швейцарії. Бруно Гільдебранд – автор багатьох книжок із політики, соціології, бізнесу, статистики, його основна праця «Політична економія сучасного і майбутнього» (1848р.). Він ставив собі за мету «перетворити політичну економію на теорію, що має справу з економічним розвитком народів».

Він більш рішучіше, ніж Рошер, критикує класичну політекономію: не визнає об’єктивності економічних законів, універсальності узагальнень, принципу індивідуалізму і критикує Рошера за те, що той намагається примирити свою теорію з класичною. Історія у Гільдебранда – це зброя повного оновлення науки. На його думку, «політична економія має бути наукою про закони економічного розвитку націй».

Ще один представник історичної школи Карл Кніс (1821-1898рр.), професор Марбурзького, Фрейбурзького, Гейдельберзького університетів. Його праця 1853 р. «Політична економія з погляду історичного методу» (перевидана 1883р. під назвою «Політична економія з історичного погляду») була прикладом такої наполегливості й послідовності у викладанні цієї проблеми, яку не було розглянуто ні в Рошера, ні в Гільдебранта.

Кніс вважав, що рівень економічної могутності суспільства є результатом певної передісторії розвитку. Автор критикує Рошера за визнання об’єктивності законів та використання класичних методів у дослідженнях, а Гільдебранда – за перебільшення ролі чистої теорії. Але він підтримує їх щодо питань аналізу еволюції з іншими аспектами суспільного розвитку.

Політична економія Німеччини тієї доби мала за основу ідеї національної єдності, що була характерною для всіх аспектів суспільного життя. Німецькі економісти, виходячи з ідеї німецької національної єдності, створили історичний метод дослідження і скористалися з нього для заснування нового напрямку політичної економії, основою якого стало вивчення закономірностей розвитку національного народного господарства, визначальної ролі держави в цьому процесі. Досягненням історичної школи було й те, що вчені цієї школи широко користувалися історичним та статистичним матеріалом, а також висновками конкретних економічних досліджень.

У 70-х роках ХІХ ст. в Німеччині утворилася нова історична школа, основними представниками якої були: Г. Шмоллер (1838-1917рр.), Л. Брентано (1844-1931рр.) і К. Бюхер (1877-1930рр.). Головна відмінність нової історичної школи від попередньої, яку стали називати старою, полягала в тім, що її лідери аналізували особливості соціально-економічного розвитку країни на новому етапі – етапі переходу до монополістичного капіталізму, посилення націоналістичних, мілітаристських тенденцій у політиці об’єднаної Німеччини. Представники нової історичної школи Німеччини намагалися розробити конструктивні програми «класового миру» і «соціального партнерства». Саме представники цієї школи були засновниками буржуазно-реформістських концепцій соціальної політики. Водночас своїм важливим завданням ця школа вважала теоретичну та ідеологічну боротьбу з марксизмом як новою впливовою течією в робітничому русі Німеччини.

Засновником нової історичної школи був професора Берлінського університету Г. Шмоллер. Головний його твір – «Основи загального вчення про народне господарство».

До теоретичних засад нової історичної школи можна віднести: емпіризм, описовий підхід до вивчення економічних явищ і процесів, заперечення абстрактно-теоретичного методу пізнання дійсності, накопичення історичних фактів та статистичних даних для майбутнього раціонального мислення. Ця історична школа у своїх дослідженнях наголошувала насамперед на історичному аспекті, ігноруючи при цьому логічний аналіз.

У застосуванні методу історизму німецькі вчені безумовно мали заслуги, проте, заперечуючи єдність логічного та історичного методів аналізу, вони значно знизили науковість своїх концепцій. Недооцінивши важливість теорії, представники даної концепції, природно опинилися позаду вчених інших економічних шкіл, у тім числі і своїх попередників. Так, нова історична школа заперечувала найбільш плідну ідею класиків, щодо визнання об’єктивності економічних законів, закономірного характеру розвитку економічного життя суспільства. Найбільшою заслугою економістів нової історичної школи було те, що вони задовго до Дж. Кейнса поставили питання про регулюючу й спрямовуючу роль держави у господарському житті суспільства.

7.4. «Маржинальна революція»

В останній третині ХІХ ст. в економічній теорії виникла нова течія – маржиналізм, яка згодом стала визначальним напрямом розвитку політичної економії. Основна зумовленість появи маржиналізму полягала в глибоких змінах, що стались в суспільно-економічному житті розвинутих країн Заходу у той час під впливом науково-технічного прогресу. До них належали: перехід економіки в монополістичну стадію розвитку, формування складніших форм господарювання та взаємовідносин між виробником і споживачем, інтенсивний процес розширення ринку поза національні межі. Якісні зрушення, що мали місце в характері та структурі виробництва, методах управління економічною діяльністю на мікро- та макрорівнях, у сфері споживання, потребували переоцінювання багатьох теоретичних положень «класичної школи», формування нової парадигми для пояснення процесів та явищ суспільно-економічної практики. Цю функцію в певній мірі виконав маржиналізм,. основна ідея якого – дослідження граничних економічних величин як взаємозв’язаних явищ економічної системи на різних рівнях (фірми, галузі, національної економіки в цілому). Такий підхід зробив можливим застосування нових методів аналізу, які дали змогу визначити граничні величини для характеристики змін, що відбуваються в економічному житті.

Виникнення теорії граничних величин було визнано «маржинальною революцією» в економічній науці. Засновниками основних ідей маржиналізму були німецькі дослідники Г. Госен і Йоган фон Тюнен, а також французи – Ж. Дюпюї та О. Курно.

Так, Йоган фон Тюнен (1783-1850рр.) – один із перших сформулював закони граничного аналізу в «економічній системі з метою досягнення максимуму значень функції з багатьма змінними». Заслугою Тюнена є також розкриття механізму формування рівня земельної ренти залежно від якості землі та її віддаленості від ринків збуту сільськогосподарської продукції.

Антуан Огюстен Курно (1801-1877рр.) був засновником нового – математичного напрямку в економічній теорії. У книжці «Дослідження математичних принципів у теорії багатства» він, спираючись на аналіз функціональних залежностей, сформулював поняття економічної рівноваги, увів у науковий обіг поняття функції попиту, еластичності попиту, які й нині широко використовуються. Крім того, його аналіз ринку й ринкових відносин уточнив такі категорії, як конкуренція, монополія, олігополія. Курно аналізував економіку на мікрорівні, не цікавлячись економікою країни в цілому.

В трудах Жюля Дюпюї (1804-1866рр.) також знайшла відображення ідея граничного аналізу. Сформулював він цю ідею на підставі поняття «ціновий надлишок», тобто грошовий вимір максимально можливого доходу, який виникає внаслідок можливості споживача купувати кожну одиницю товару за незмінної ціни.

Герман Госсен (1810-1858рр.) приділяв достатню увагу суспільним проблемам й опублікував у 1854р. книжку під назвою «Розвиток законів суспільного життя і правил людської діяльності, що з них випливають», в якій сформулював ряд важливих теоретичних положень, котрі увійшли в економічну науку під назвою першого і другого законів Госсена. Перший закон стверджує, що зі збільшенням кількості даного блага гранична корисність його зменшується, а за умови повного задоволення потреб споживача вона дорівнюватиме нулю. Згідно з другим законом Госсена оптимальна структура споживання (попиту) досягається за умов однакових граничних корисностей усіх благ, що споживаються.

В період «маржинальної революції» відбувалася переоцінка цінностей «класичної школи», які сформувалися майже за двісті років. Пояснюючи суть «маржинальної революції» можна відзначити, що маржиналізм ґрунтується на принципово нових методах економічного аналізу, що дозволяє застосовувати граничні величини для характеристики змін у явищах, що відбуваються [3, с.337]. У цьому його відмінність від класичної політекономії, автори якої користувались лише характеристикою суті економічних явищ (категорій), вираженій у середній або сумарній величині. У класичній концепції визначення ціни лежить витратний принцип, який пов'язує її величину з витратами праці. Згідно з концепцією маржиналістів, формування ціни (через теорію граничної корисності) пов'язується із споживанням продукту, тобто, з урахуванням того, наскільки зміниться потреба в продукті, який оцінюється, якщо споживається додаткова одиниця цього блага.

Ще одна «революційна» особливість маржиналізму полягає в тому, що класики поділяли економічні явища тенденційно, вважаючи зокрема сферу виробництва первинною щодо сфери обігу, а вартість – вихідною категорією всього економічного аналізу, а маржиналісти економіку розглядають як систему взаємозалежних господарюючих суб'єктів, які розпоряджаються господарськими благами, фінансовими і трудовими ресурсами. Саме тому, завдяки маржинальній теорії, проблеми рівноваги і стабільного розвитку економіки стала предметом аналізу результатів її взаємодії з навколишнім середовищем – як підприємств і фірм, так і народного господарства в цілому.

Крім того, порівняно з класичною, маржинальна теорія широко застосовує математичні методи. Причому, математика використовується маржиналістами не тільки для аналізу граничних економічних показників, але й для обґрунтування поняття оптимальних рішень при виборі найкращого варіанта з ряду можливих гіпотез.

«Революційні» зрушення маржиналізм зумовив і в галузі кількісної теорії грошей. «Маржинальна революція» дала нові докази на користь поступової зміни ортодоксальної версії кількісної теорії грошей Рікардо - Міля. У результаті «настав час» неформального визначення таких основних функцій грошей, як засобу обігу, міри вартості, засобу нагромадження [2, с. 502].

«Революційною» ще можна визнати ту особливість, що методологічний інструментарій маржиналізму дозволив зняти таке важливе для класиків питання, як первинність і вторинність економічних категорій. Це сталося насамперед завдяки перевазі каузального підходу, який став найважливішим засобом аналізу і перетворення економіки в точну науку.

У «маржинальній революції» прийнято виділяти два етапи.

Перший етап. Найбільш вагомий внесок у розробку ідей маржиналістів зробила австрійська школа політекономії, яка сформувалась у 70-ті роки XIX ст. Її репрезентували професори Віденського університету Карл Менгер (1840-1921рр.), Фрідріх фон Візер (1851-1926рр.) та Євген Бем-Баверк (1851-1919рр.).

Теоретичними принципами цієї школи були суб’єктивний ідеалізм та теорія граничної корисності. Ідеї австрійської школи набули великого поширення також в Англії, Німеччині, США, Росії та інших країнах.

Засновник і лідер цієї школи К. Менгер у працях «Основи політичної економії» (1871р.) та «Дослідження про методи соціальних наук і політичної економії зокрема» (1883р.) розвинув ідею попередників маржиналізму про «граничну корисність» у головну теорію суб’єктивно-психологічної школи. Коло питань, що їх вивчали економісти австрійської школи, було досить широким. Серед них: вчення про предмет політичної економії, її методологічні основи; метод дослідження економічних процесів; аналіз вартості товару і факторів, що впливають на її формування, та ін. Вихідним методологічним принципом, на якому базується система поглядів австрійських учених, був суб’єктивно-психологічний підхід до аналізу економічних процесів і їхніх факторів.

Згідно з цією концепцією політична економія має вивчати свідомість суб’єкта господарювання, тобто психологію людини, що зайнята в економічній сфері. Об’єктом дослідження було індивідуальне господарство як типовий елемент буржуазного суспільства. Маржиналісти вважали, що задля досконалого вивчення і розкриття законів економіки в цілому, треба було спочатку вивчити механізм їхньої дії на прикладі одного ізольованого господарства, а потім екстраполювати отримані висновки на всю сукупність господарств. Такий метод дослідження отримав назву «робінзонад». Новим елементом, який австрійська школа внесла в теорію корисності, як уже зазначалось, було те, що за основу цінності товару австрійці брали не просто корисність, а граничну корисність, що задовольняє мінімальну потребу людини.

Другий етап «маржинальної революції» припадає на 90-ті роки XIX ст. З цього часу маржиналізм стає популярним і пріоритетним у багатьох країнах. Головне досягнення маржиналістів на цьому етапі – відмова від суб'єктивізму і психологізму 70-х років з тим, щоб підтвердити, що метою «чистої економіки» завжди залишалось пояснення регулярного ходу економічного життя за певних умов. Саме тому представники нових маржинальних ідей стали розглядатися як правонаступники класичної політекономії і називатись неокласиками, а їх теорія, відповідно одержала назву «неокласичної». На другому етапі «маржинальної революції» – етапі формування неокласичної політекономії – найбільший внесок зробили англієць А. Маршал, американець Дж.Б. Кларк та італієць В. Парето.

У 90-х роках XIX ст. в Англії сформувалася так звана кембріджська економічна школа, засновником якої був досить відомий економіст кінця минулого і початку нинішнього століття Альфред Маршал (1842-1924рр.). Ця школа за своїм впливом на економічну думку не поступалася австрійській і започаткувала новий напрям в економічній теорії, так званий неокласичний. У своїх працях, особливо у відомій книжці «Принципи політичної економії» (1890р.), Маршал намагався розробити універсальну економічну концепцію, об’єднавши різні економічні теорії. Найбільшою його заслугою є створення синтетичної теорії, яка поєднала елементи трудової теорії вартості і «теорії граничної корисності», що збагатило науку більш глибоким аналізом взаємозв’язку виробництва й обміну на підставі функціонального методу дослідження [6].

У центрі уваги Маршалла була ціна продукту. Цю економічну категорію він розглядав як найважливіший елемент ринкової економіки. Суть теорії ціни Маршалла полягає в синтетичному поєднанні двох груп факторів, що впливають на ринкову ціну. Перший фактор – ціна попиту. Вона формується під впливом попиту на товар, який визначається корисністю продукту. Другий фактор – ціна пропозиції, яка залежить від витрат виробництва. Середню ціну (вартість) Маршалл визначає як результат ціноутворення, коли перетинаються на ринку ціна попиту і пропозиції. Аналізуючи фактори, що впливають на величину попиту на товар на ринку, він виводить головний закон попиту: «чим більша кількість товару, який треба продати, тим нижча має бути ціна його пропонування з тим, щоб товар знайшов покупця; або, інакше кажучи, потрібна кількість товару збільшується зі зниженням ціни і зменшується з її зростанням». Внесок А. Маршалла у розвиток економічної теорії справді важко переоцінити. Його книга «Принципи політичної економії» є одним з найвизначніших творів з економічної теорії за останні сто років, і її справедливо вважають класичною.

Один з послідовників та учнів А. Маршала Артур Пігу (1877-1959рр.) – автор концепції економіки добробуту. Артур Пігу – представник кембріджської економічної школи. Його концепція розглядає соціальний добробут, основою якого є економічний добробут, що трактується як кількість задоволення, котре можна виразити в грошовому еквіваленті. Пігу стверджував, що «економічні» причини діють на економічний добробут будь-якої країни через створення й використання об’єктивного додаткового економічного добробуту, що його економісти називають національним доходом.

В своїй праці «Економічна теорія добробуту» (1924р.) Пігу розглянув принцип «найбільшого блага для найбільшої кількості людей». Найвищого рівня добробуту можна досягти більш рівномірним розподілом доходів, хоча це може негативно вплинути на нагромадження капіталу й виробничу енергію [1, с.180].

В цілому, еволюцію маржинальних ідей на двох зазначених вище етапах «маржинальної революції» можна охарактеризувати так:

1. Пояснюючи суть «маржинальної революції», слід відзначити, що маржиналізм ґрунтується на принципово нових методах економічного аналізу, що дозволяє застосовувати граничні величини для характеристики змін у явищах, що відбуваються. У цьому його відмінність від класичної політекономії.

2. Спочатку маржиналізм у своєму суб'єктивному розумінні акцентував увагу на значенні економічного аналізу, обмежившись проблематикою, пов'язаною із споживанням, а класики, як відомо, виходили з пріоритету проблем виробництва. Але згодом останні обґрунтували необхідність вивчення обох сфер, не виключаючи жодної із них.

3. Маржиналісти першої хвилі, використовуючи, як і класики, причинно-наслідковий аналіз, немовби повторили своїх попередників. Мається на увазі те, що дотримання каузального підходу привело і перших, і других до визнання вартості товарних благ як вихідної категорії економічного дослідження. Але, з однією історичною різницею: «класична школа» вважала первинною сферою виробництво, а джерелом формування вартості – собівартість виробництва, «суб'єктивна школа» ж первинною вважала сферу споживання і ціни, зумовлені корисністю товарів і послуг. Неокласики, образно кажучи, об'єднали сфери виробництва і споживання в об'єкт цілісного системного аналізу, поширивши характеристику деяких граничних економічних величин на сфери обміну і розподілу.

4. «Революційні» зрушення маржиналізм зумовив і в галузі кількісної теорії грошей. «Революційною» ще можна визнати ту особливість, що методологічний інструментарій маржиналізму дозволив зняти таке важливе для класиків питання, як первинність і вторинність економічних категорій. Це сталося насамперед завдяки перевазі каузального підходу, який став найважливішим засобом аналізу і перетворення економіки в точну науку.

Питання для самодіагностики:

1. Поясніть сутність технічної революції та її наслідки.

2. Назвіть спільні риси та відмінності структурних змін в економіці провідних країн світу протягом останньої третини ХІХ – початку ХХст.

3. Назвіть причини Першої Світової війни.

4. В чому особливості історичної школи політекономії?

5. В чому полягає сутність основних етапів «маржинальної революції»?

Проблемні питання:

1. Як і чому Англія втратила промислову гегемонію?

2. Як можна пояснити економічне відставання Франції?

Теми рефератів:

1. Назвіть основні здобутки науки, техніки та технології виробництва в останній третинні ХІХ – початок ХХ ст. Вкажіть їх наслідки.

2. Якими були передумови та наслідки створення монополістичних об’єднань? Назвіть основні форми монополій.

3. Охарактеризуйте розвиток монополістичної економіки в США (кінець ХІХ – початок ХХ ст.)

4. Охарактеризуйте розвиток монополістичної економіки Німеччини (кінець ХІХ – початок ХХ ст.).

5. Охарактеризуйте економічний розвиток Англії в кінці ХІХ ст.

6. Охарактеризуйте процес монополізації у Франції кінець ХІХ ст.

7. Що було характерним для становлення індустріального суспільства в Японії у другій половині ХІХ ст..

8. Визначте причини загальної кризи марксизму у XX ст.

9. Порівняйте погляди на предмет і метод економічної науки представників класичної та історичної шкіл.

10. Чому можна вважати, що єдиною заслугою історичної школи є започаткований нею метод дослідження?

11. Назвіть провідні школи першого та другого етапів «маржинальної революції», визначте спільні риси та суттєві відмінності у економічних поглядах їх представників.

Тести:

1. Індустріалізація в розвинутих країнах світу характеризувалася:

а) зменшенням обсягів фабрично-заводської промисловості;

б) концентрацією виробництва та капітальними змінами в організації й управлінні виробництвом;

в) використанням старих галузей виробництва;

г) зменшенням долі промислових підприємств у виробництві валового національного продукту і національного доходу.

2. Основними причинами поступового переростання капіталізму вільної конкуренції в монополістичний капіталізм були:

а) якісно нові зміни в організації та управлінні виробництвом;

б) початок контролювання банками грошового капіталу та промислового виробництва;

в) виникнення монополістичних об'єднань;

г) всі відповіді вірні.

3. Структурні зміни в економіці провідних країн світу протягом останньої третини – початку XX ст. розподілили країни за темпами зростання (в порядку зменшення досягнень) таким чином:

а) США, Німеччина, Англія, Франція;

б) США, Англія, Німеччина, Франція;

в) Англія, США, Франція, Німеччина;

г) Німеччина, США, Франція, Англія.

4. Основною ознакою відсталості Німеччини було:

а) політична роздробленість країни та складна соціальна структура суспільства;

б) перехідний період розвитку національної економіки;

в) наявність вільних економічних зон;

г) існування митних кордонів між окремими державами конфедерації.

5. Засновником історичної школи в Німеччині по праву вважають:

а) Г.Гегеля;

б) Ф. Ліста;

в) В. Рошера;

г) всі відповіді вірні .

6. Основною ідеєю маржиналізму є:

а) пропаганда ідей класичної школи щодо вільної гри особистих інтересів;

б) дослідження граничних економічних величин як взаємозв’язаних явищ економічної системи на різних рівнях (фірми, галузі, національної економіки в цілому);

в) ідеї економічного лібералізму, що не припускає ніякого державного втручання в економіку і передбачає вільне підприємництво, торгівлю та інші «економічні свободи»

г) формування соціального середовища, сприятливого всебічного розвитку людства.

7. Теоретичними принципами австрійської школи політекономії, яка сформувалась у 70-ті роки XIX ст., були:

а) суб’єктивний ідеалізм та теорія граничної корисності;

б) класичні економічні ідеї;

в) трудова теорія;

г) маржинальна теорія.

8. До низки економістів-представників неокласичної політекономії, які зробили найбільший внесок у її розвиток, належать:

а) Ж.-Б. Сей ,Ф. Бастіа; Г. Ч. Кері.

б) А. Маршал, Дж.Б. Кларк, В. Парето.

в) А. Сміт та Д. Рікардо;

г) В. Петті, П. Буагільбер, Ф. Кене.

9. Найвагоміша праця одного з послідовників та учнів А. Маршала Артура Пігу - це :

а) «Політична економія сучасного і майбутнього»;

б) «Короткі основи курсу політичної економії з погляду історичного методу»;

в) «Економічна теорія добробуту»;

г) «Принципи політичної економії».

10. Принциповою відмінністю маржиналізму від класичної політекономії виступає:

а) підґрунтя з принципово нових методів економічного аналізу;

б) методи системного аналізу;

в) підґрунтя з принципово нових методів економічної статистики;

г) методи графічного та статистичного аналізу.

Література

1. Бартенев С.А. История экономических учений в вопросах и ответах: Учебно-методическое пособие. – М.: Юристь, 1998. –192 с.

2. История мировой экономики: Учебник для вузов /Под ред. Г.Б. Поляка, А.Н. Марковой. – М.: ЮНИТИ, 1999. – 728 с.

3. История экономики: Учебник /Под общ. ред. проф. О. Д. Кузнецовой и проф. И. Н. Шапкина. – М.: ИНФРА - М, 2000. – 384 с.

4. История экономических учений: Учебное пособие для студентов высших экономических заведений. /Под ред. В.С. Автономова и др. – М.: ИНФРА-М, 2000. – 700 с.

5. Лойберг М.Я. – История экономики: Учебное пособие. – М.: ИНФРА-М, 2001. – 128 с.

6. Маршалл А. Принципы экономической науки. В 3-х т. – М.: Прогресс, Универс, 1993.

7. Черкашина Н.К. Економічна історія: Навчальний посібник. – Київ: ЦУЛ, 2003. – 196 с.