Тема 13. Формування засад ринкового господарства в Україні (90-ті роки хх)

13.1 Місце України у світовому господарстві та стан її економіки на початку 90-х рр. ХХ ст.

13.2 Економічна політика та реформи в Україні наприкінці ХХ- на початку ХХІ ст.

Ключові поняття: антикризова економічна політика, безробіття, інфляція, криза, приватизація, реформа, тіньова економіка

13.1 Місце України у світовому господарстві та стан її економіки на початку 90-х рр. ХХ ст.

Україна здобула державну незалежність у 1991 році. Постала необхідність зміни усієї суспільно-політичної і соціально-економічної системи. Україна вимушена була в короткий історичний період, в умовах економічної, екологічної, а згодом і психологічної кризи вирішувати одночасно сім історичних, великомасштабних і великовитратних завдань [1]: побудова політичної системи і правової держави; формування системи національної безпеки і оборони; входження в Європейський і світовий простір; проведення соціально-економічних реформ; проведення екологічних реформ; ліквідація ядерної зброї; подолання наслідків аварії на Чорнобильській АЕС.

Аналіз динаміки інтегральних показників сталого розвитку свідчить про те, що трансформаційні зміни в економіці та суспільстві в Україні мали як позитивні, так і негативні наслідки. Значне скорочення обсягів ресурсовитратного виробництва, структурні зміни в економіці сприяли зменшенню техногенного навантаження на навколишнє природне середовище, але мали негативні соціальні та демографічні наслідки, зокрема призвели до поширення масштабів бідності та депопуляції населення країни.

З перших днів незалежності подолання гострої економічної кризи, прискорення переходу економіки на ринкові відносини і до нових циклічних фаз – економічного пожвавлення і зростання – було першочерговим завданням уряду України. Незважаючи на окремі позитивні зміни останнього часу, економічна ситуація в країні залишалася складною і напруженою [2].

Як засвідчує офіційна статистика за 1990 р. за розмірами валового національного продукту на душу населення Україна займала 7 місце, а за розмірами національного багатства на душу населення – 6 місце серед республік колишнього СРСР, за продуктивністю праці в промисловості Україна була на 9 місці, а у сільському господарстві ділила з Росією 5-6 місця.

Важливим аспектом оцінки стартових можливостей республіки після проголошення незалежності, як відзначив Бойко О.Д. [3] стало визначення її природно-ресурсного потенціалу. У структурі природних ресурсів визначальну роль відіграють земельні, мінеральні, водні і лісові ресурси. На початку 90-х років частка сільськогосподарських угідь у структурі земель України становила 70%, орних земель – понад 55%, що було одним з найвищих показників у Європі та Світі.

Розміри сільськогосподарських угідь в Україні протягом означеного періоду складали 42 млн. гектарів (72% від загальної площі), з них майже 78% становила рілля (орні землі). В результаті проведення реформ в аграрному секторі протягом 1992-2001 років частка недержавних сільськогосподарських підприємств майже не змінилася і в 2001 році становила 67%, частка державних підприємств зменшилася майже в 5 разів, натомість питома вага господарств населення зросла в 3 рази. Через відсутність необхідних коштів у сільськогосподарських виробників протягом 1992-2000 років обсяги використання добрив скоротилися майже у 8,4 рази і в 2000 році становили 13 кг/га посівної площі. Це негативно позначилося на урожайності сільськогосподарських культур, яка знизилась майже в 1,5 рази [1].

При визначенні стартових можливостей України необхідно звернути увагу не тільки на її природно-ресурсний потенціал, а і на форми і методів його використання. В Радянському Союзі міністерства і відомства розпоряджалися 95% усієї власності, розташованої в Україні. 75-80% продукції української промисловості вироблялося підприємствами-монополістами, продукція, яка випускалася на цих підприємствах слабо конкурувала на світових ринках. В Україні була присутня структурна та територіальна диспропорційність економіки, яка залишилась у спадок від СРСР. Економіка України була орієнтована не на людину, а на виробництво заради виробництва. Рівень економічного розвитку центру і заходу України був майже вдвічі нижчим, ніж Подніпров’я і Донбасу.

В 90-х роках висловлювалася думка, що Україна житниця Радянського Союзу, з високим виробничим та науковим потенціалом. З отриманням незалежності вона зможе обійтися без союзних республік. Як показав досвід розірвання зв’язків негативно сказалася на обсягах виробництва, тому що успадкована структура республіканської економіки базувалася на принципі незавершеності. Майже 80% усього виробництва в Україні не мало закінченого технологічного циклу, а значить, залежало від імпорту комплектуючих виробів і сировини. Саме тому ще у листопаді 1991 р. українські підприємства мали постійні господарські зв’язки з 33 тис. підприємств інших республік. У цей період лише зв’язки з Росією забезпечували 67,3% виробництва кінцевого продукту промисловістю України.

Українська промисловість була в більшості своєї спрямована на обслуговування військово-промислового комплексу СРСР, що мало суперечливі наслідки. З одного боку в промисловість республіки спрямовувалися бюджетні кошти, що дозволяло зміцнювати економічний потенціал республіки якісним обладнанням, новітніми технологіями, кваліфікованими кадрами. З іншого – мілітарізованість економіки призвела до виникнення проблем з конверсією та пошуком ринку збуту продукції більшості машинобудівних підприємств.

Таким чином, причинами ослабленості та структурної деформованості економіки України були: монопольна державна власність на засоби виробництва, планова система господарювання і зрівнялівка в оплаті праці, тенденція до скорочення виробництва споживчих товарів, при одночасному гіпертрофованому розбуханні капітало- і наукомістких ВПК й сировинного комплексу. Критичний стан в економіці посилило розірвання традиційних зв’язки між колишніми союзними республіками та їх господарськими структурами.

Окрім того Україна в середині 90-х років зіштовхнулася з проблемою погіршення екологічної ситуації, яка була обумовлена непродуманою концентрацією металургійних, хімічних, енергетичних підприємств майже в усіх середніх та великих містах, шкідливими викидами в атмосферу, забрудненням підземних та наземних вод, а особливо на екологію в республіці вплинула аварія на Чорнобильській АЕС.

З моменту здобуття Україною політичної незалежності постало питання щодо вибору моделі переходу від командної до ринкової економіки. На той час існували три основні моделі переходу від директивної до ліберальної економіки [3]:

1. Створення в надрах старої командної системи нових соціально орієнтованих ринкових відносин (Китай, В’єтнам, Монголія та інші).

2. Поступовий еволюційний перехід до ринкових відносин (Угорщина, Чехія, Словаччина).

3. Шлях «шокової терапії» (Польща).

Уряд України та більшість господарських керівників не уміли і не знали, як ефективно реформувати економіку та вступити у цивілізовані ринкові відносини. Ігноруючи фундаментальні наукові розробки і рекомендації, позитивний світовий досвід, вони прагнули до зламу діючих форм господарювання, всерйоз не замислюючись про їхню модернізацію, заміну новими, більш продуктивними, конкурентоспроможними системами.

Процес реформування 1991-1994 рр. здійснювався за гіперінфляційною моделлю перехідного періоду і супроводжувався дезорганізацією виробництва, відсутністю чіткої програми реформ і правового захисту, розкраданням товарних ресурсів, «прихватізацією» державної власності, що призвело до економічної кризи. Найбільш відчутно ці негативні процеси почали проявлятися з 1992 р., коли держава по суті, відмовилася від своєї функції регулювання процесів економічного реформування, пустивши їх у русло ринкового самопливу. За підрахунками Європейського центру макроекономічного аналізу в Україні в 1992 р. реальна величина ВВП становила 137,4 млрд крб., в 1993 р. – 100,5 млрд, а в 1994 р. – всього 60,3 млрд [2].

Істотно погіршили економічне становище чинники зовнішньоекономічного обороту, необмеженої «доларізації» грошового обігу, витіснення іноземними конкурентами вітчизняних товаровиробників з внутрішніх ринків, блокування їх виходу на зовнішні ринки.

Україна самостійно не обирала першої моделі переходу до ринку, а була просто втягнута в ринкові перетворення за російським зразком. Уже в січні 1992 році російський уряд Є. Гайдара, дотримуючись концепції «шокової терапії», зняв державний контроль за ціноутворенням. Кабінету Міністрів України, очолюваному В. Фокіним, щоб якось захистити український ринок, не залишилось нічого іншого, як повторити цей маневр. Безмитні кордони, глибока інтегрованість у простір СНД, існування саме в Росії єдиного на той час для пострадянських держав емісійного банку, запрограмованість виконувати накази з Москви стали об’єктивними чинниками, які підштовхнули Україну до цього кроку [3].

Несподіваний обвал цін в Росії негайно відбився й на економіці України. За 1992 р. ціни на природний газ зросли в 100 разів, ціни на нафту – в 300 разів. Споживачі енергоносіїв стали збільшувати ціни на свою продукцію. Гіперінфляція поставила країну на грань економічної катастрофи. Підприємства не могли робити відрахування до бюджету, оскільки виробництво стрімко падало. Купони багаторазового використання не були забезпеченні матеріальними цінностями; в 1992 р. вони знецінилися в 20 разів, а в 1993 р. – більше ніж у 100 разів. Восени 1994 р. в обігу з’явилася 500 тисячна купюра з реальною вартістю не більше 4 доларів США. У 1995 році НБУ випустив купюру номіналом 1 млн. купоно-карбованців. Почався відплив капіталів за кордон, оскільки український уряд зробив спробу повернутися до випробуваних методів директивного господарювання й запровадив фіксований курс купонів відносно долара і рубля. В другій половині 1994 р. у громадян України зберігалося безпосередньо на її території від 2 до 4 млрд. доларів США, а за межами держави – від 10 до 20 млрд. [2].

Грошовий обіг було паралізовано, що призвело до поширення бартеру. Бартеризація зовнішньої торгівлі призвела до колосальних збитків вітчизняного товаровиробника, оскільки експорт здійснювався за заниженими цінами, а імпорт за завищеними. Борг України іншим країнам (в основному Росії та Туркменії) в середині 1994 р. становив 7 млрд. доларів США. У цих умовах неминучим став процес «тінізації» економіки, виникнення мафіозних структур. У багатьох галузях економіки перестала виплачуватися заробітна плата. У 1994 р. падіння промислового виробництва досягло 28%, ВВП – 23%. У останньому кварталі вказаного року дефіцит держбюджету сягнув 1/5 частини ВВП. Різко впав рівень життя населення. В порівнянні з 1991 р. купівельна спроможність трудящих зменшилася майже в 5 раз та була в 2,5 раза нижча, ніж у Росії [2].

В середині 1992 р. в Україні існували ознаки глибокої економічної депресії, аналогічної тій, що переживала світова економіка в 20-30-ті роки. 13 жовтня 1992 року уряд очолив Л. Кучма, який почав впроваджувати нову модель реформування економіки України.

В першу чергу для стабілізації економічного становища уряд Л. Кучми спробував відновити галузеве централізоване управління народним господарством, ввести держзамовлення на республіканському та регіональному рівнях. Також було зосереджено увагу на розбудові ринкової інфраструктури: виникли ринки валюти, нерухомості, динамічнішими стали процеси роздержавлення.

З інфляцією уряд боровся більше адміністративними методами: обмеження фондів споживання на підприємствах, заморожування грошових доходів у бюджетній сфері, контроль за ціноутворенням підприємств-монополістів, застосування яких стабілізувало курс карбованця і ціни на споживчому ринку.

Склалося майже кризове становище: стара система господарювання значно підірвана, нова ще фактично не створена. Особливо гостро це питання постало в сільському господарстві. В першому кварталі 1993 року для підтримки агропромислового комплексу було надано майже 1 трлн крб. пільгових кредитів і до 3 трлн крб. державної фінансової допомоги. Фінансової підтримки вимагали й інші галузі народного господарства, внаслідок чого загальна сума емісії готівки за січень-квітень 1993 р. в 10 разів перевищувала аналогічні показники за такий самий період 1992 р. Значні грошові ін’єкції в умовах подорожчання енергоносіїв та невпинного спаду виробництва спричинили новий виток інфляції. Намагаючись її стримати, Кабінет міністрів і НБУ в другій половині 1993 р. встановили фіксацію валютного курсу, обов’язків продаж 50% валютної виручки тощо. Ці заходи не торкалися головних чинників інфляції – глибинних структурних деформацій в економіці [3].

Уряду вдалося загальмувати інфляцію (в липні 1994 р. її рівень був найнижчим (2,1%) за три попередні роки). Але стримання інфляції та зростання цін не означало стабілізації і переходу до економічного зростання.

З одного боку у жовтні 1993 р. на засіданні КМУ було схвалено «Концепцію плану економічного і соціального розвитку та державного бюджету України на 1994 р.», яка формально проголошувала курс на послідовне просування до ринку, а з іншого уряд все більше застосовував адміністративні важелі управління (було припинено торги на міжбанківській валютній біржі, запроваджено низький фіксований валютний курс, відновлено ліцензування експорту багатьох товарів, до 80% зріс рівень прямого і непрямого регулювання цін).

Повернення до адміністративного регулювання призвело до двох негативних наслідків – послаблення реального впливу держави на розвиток економічних процесів; переміщення господарської діяльності з легальної сфери економіки до тіньової. За даними Українського фонду підтримки реформ, тіньовий сектор економіки України сягнув наприкінці літа 1994 року 60%. Монетарна маса, що перебувала поза банківським обігом, становила 40% [3].

Якість життя населення України суттєво погіршилася. Після лібералізації цін 1992 р. основна маса населення (64%) опинилася за межами бідності, «середній клас» танув майже на очах, а кількість багатих становила 10%. Внаслідок цього різко зросло суспільне напруження між полюсами багаті-бідні.

Негативні тенденції в економіці дедалі більше набирали силу: за 6 місяців 1994 року темп спаду виробництва порівняно з відповідним періодом минулого року становив 36% і був удвічі вищим, ніж у 1991-1993 рр. За цей період особливо значний спад відбувся в паливній промисловості (на 35,6%); у чорній металургії (на 34,8%); у легкій промисловості (на 50,7%). Падіння виробництва відносно базового періоду на 50% – це прийнятий в міжнародній практиці показники загрози економічній безпеці держави. Темпи падіння промислового виробництва в Україні в 1991 році відносно 1990 р. склали 4,8%, в 1992 р. – 10,9%, в 1993 р. – 18%, 1994 р. – 40,4%.

В 1994 році новообраний президент Л. Кучма проголосив нову соціально-економічну стратегію, в якій було визначено такі основні напрями та пріоритетні завдання:

1. фінансова стабілізація – послаблення податкового пресу, подолання платіжної криз, поглиблення банківської реформи;

2. регульована та контрольована державою лібералізація цін;

3. докорінна структурна перебудова виробництва з метою створення ринкової економіки на основі розширення приватного сектору;

4. децентралізація управління економікою;

5. лібералізація зовнішньоекономічних зв’язків, чітке визначення пріоритетів у регіональному спрямуванні зовнішньоекономічної політики;

6. соціальний захист, який передбачав докорінні реформи заробітної плати, соціальної допомоги та соціального страхування. Передання через акції в приватне користування населення державного майна.

В 1994-1995 рр. здійснюється корегування стратегії, та доповнення її програмою антикризових дій. Основними положеннями якої були: прискорення приватизації; легалізація за рахунок лібералізації податкової політики тіньової економіки; активізація інвестиційного процесу; отримання максимального економічного ефекту від зовнішньої торгівлі; енергійний перехід аграрного сектору на рейки інтенсифікації виробництва; піднесення рівня ефективності використання енергоресурсів; економічне забезпечення пріоритетного розвитку соціальної сфери.

За роки реформ в економічній сфері відбулися глибокі якісні зрушення, зародилися та набрали силу позитивні тенденції та процеси: було сформовано фінансову, податкову, митну, банківську системи, відбувся перелом у реформуванні відносин власності (станом на 1 січня 1999 р. форму власності змінили 61,8 тис підприємств, у тому числі за період з 1994 по 1999 р. – 50,3 тис. на початок 2001 року понад 70% загального обсягу промислової продукції вироблялося на недержавних підприємствах), в аграрному секторі завершився перший етап земельної реформи (роздержавлення землі та її передання у власність юридичних осіб).

Суттєві зміни відбулися у сфері ціноутворення. У 1994 р. ще досить сильним був вплив традицій командної економіки. Зокрема, 70% цін регулювалося державою, дотації на комунальні послуги становили 95% від їх вартості, на хліб – 60%. Тоді країна мала два валютних курси – офіційно регульований та ринковий. Дефіцит бюджету автоматично покривався емісією НБУ. Реалізація нового курсу дала змогу утвердити ринковий механізм ціноутворення, здійснити складний і болісний перехід до світових цін, запровадити ліберальний режим зовнішньої торгівлі, забезпечити товарну насиченість та подолати хронічну дефіцитність національної економіки. Важливе значення для утвердження нових економічних відносин та зміцнення державності України мала проведена 1996 р. грошова реформа, що сприяла процесові валютної стабілізації [3].

13.2 Економічна політика та реформи в Україні наприкінці ХХ- на початку ХХІ ст.

Програма переходу до сталого розвитку нашої держави була викладена у Посланні Президента України Л. Кучми до Верховної Ради України «Україна: поступ у ХХІ століття. Стратегія економічного та соціального розвитку на 2000 - 2004 роки» [4]. У Посланні базовою основою подальшого розвитку країни визнано європейський вибір, відданість України загальнолюдським цінностям, ідеалам свободи та гарантованої демократії, визнання людини, її прав і свобод - найвищою цінністю цивілізаційного прогресу.

Основною метою здійснюваних в Україні реформ є соціальна переорієнтація економічної політики. До стратегічних пріоритетів сталого розвитку країни в економічній сфері віднесено: утвердження механізмів, які мають забезпечити надійні гарантії не лише остаточної стабілізації економіки, а й утворення необхідних передумов її прискореного зростання; впровадження науково-технологічних інновацій та опанування інноваційного шляху розвитку, як головного чиннику сталого економічного розвитку; здійснення активної аграрної політики; зміцнення економічних передумов для глибокої перебудови соціальної сфери.

Основна сутність стратегії економічного та соціального розвитку України, викладена у Посланні Президента України, полягає в реалізації чітко окресленого завдання: прискорене виведення економіки на траєкторію стійкого зростання через глибокі структурні зміни та поглиблення курсу ринкових реформ, активну і послідовну соціальну політику. У цій формулі сконцентровано не лише переконаність у можливості позитивних зрушень, реальних і відчутних змін уже в найближчій перспективі, а й сподівання на зміцнення нашої держави, її прилучення до надбань сучасного європейського і світового цивілізаційного розвитку. Україна має все необхідне для того, щоб такі сподівання стали реальністю. [1]

На економічний розвиток України вплинула світова фінансова криза 1997-1998 рр., хоча на відміну від інших країн економіка нашої держави зазнала слабшого удару.

Після 1998 року показники, що характеризують соціально-економічний розвиток країни, покращились, але взагалі ситуація залишалась складною. Наближення вітчизняної економіки до ринку супроводжувалося такими негативними процесами [1]:

1. Збереження та поглиблення структурних деформацій. У 2000 р. частка базових галузей – металургії, хімії, енергетики, паливної промисловості становила 58%. У розвинутих країнах питома вага паливно-енергетичного комплексу та металургії становить: у США – 25, Франції – 24, ФРН – 22%. За світовими стандартами економіка, у структурі якої майже 60% належить базовим галузям, щодо темпів розвитку є безперспективною. Водночас виробничу структуру України ускладнило скорочення частки машинобудування: за 1990-1998 рр. вона скоротилася майже в три рази, і, за оцінками експертів, її стан є загрозливим для національної безпеки.

2. Катастрофічний рівень фізичного та морального старіння виробничих фондів. Реальне зношення основних фондів у провідних галузях сягає 60-70%. В енергетиці, на транспорті, в деяких інших галузях цей показник наблизився до критичної межі. Це поставило в надзвичайно складне становище переробні галузі, зумовило величезні виробничі втрати (20-25% загального обсягу потенційної кількості продовольства, яке не доходить до споживача).

3. Неефективне використання реального економічного потенціалу. За оцінками експертів, Україна порівняно з найрозвинутішими країнами світу має досить високий рівень забезпеченості: сільгоспугіддями – 4-те місце, трудовими ресурсами – 5-те місце, науковим потенціалом – 4-те місце. Отже, українські виробники формально мають надзвичайно сприятливі стартові можливості для отримання конкурентних переваг на світовому ринку. Поки що ці можливості не реалізовуються, і за ефективністю використання факторів виробництва Україна посідає одне з останніх місць, помітно відстаючи від розвинутих країн світу.

4. Низький рівень економічної свободи та високий – економічного ризику. Це спричинено непослідовною урядовою політикою щодо іноземного капіталу, нестабільністю правового поля конкуренції, корумпованістю чиновників, внаслідок чого іноземні інвестори не поспішають вкладати кошти в українську економіку. На 1 липня 2000 р. загальний обсяг іноземних інвестицій за всі роки незалежності досяг 4,2 млрд дол., а наприклад, Сінгапур щорічно отримує інвестицій приблизно по 10 млрд дол..

5. «Тінізація» та криміналізація економіки. За даними експертів, на початку 2001 року тіньовий сектор становив до 60% економіки, приблизно 40% населення отримувало офіційно незареєстровані доходи. За роки незалежності незаконний експорт капіталу з України досяг 20 млрд доларів.

6. Загострення проблем у соціальному секторі. Рівень життя населення України на рубежі ХХ –ХХІ ст. значно нижчий від світових стандартів. За даними Статистичного бюро Європейської комісії. Індекс купівельної спроможності громадян України становить лише 17% від прийнятого за європейську норму. Калорійність харчування населення України на 7-10% нижча за норму. За низького рівня споживання основних продуктів населення України витрачає на харчування 68-75% доходів, малозабезпечені родини – до 90%. А в США та Франції питома вага витрат на харчування в доходах родин становить 18-20, Італії – 18-19, Японії – 25%. За індексом людського розвитку серед 175 країн Україна посіла 95 місце. Помітно дестабілізувало суспільство прогресуюче поглиблення майнової диференціації. Так, якщо в Чехії, Угорщині, Польщі доходи 10% найбагатших сімей перевищували відповідні доходи бідних у 4,5-5,5 раза, то в Україні – більш як у 10 разів.

Протягом 2000-2002 рр. досягнуто незаперечних позитивних зрушень в економічному та соціальному розвитку країни. Валовий внутрішній продукт за 2000-2002 роки збільшився на 20,9 відсотка, промислове виробництво - більш як на третину, продукція сільського господарства - майже на чверть. Випереджаючими темпами порівняно з валовим внутрішнім продуктом збільшувалися реальні доходи населення. Зростання валового внутрішнього продукту відбувалося при низькому рівні інфляції та в умовах пожвавлення інвестиційних процесів. Було забезпечено стабільний курс гривні, позитивне сальдо платіжного балансу, розширення кредитування реального сектору економіки, накопичення валютних резервів, виконання зобов’язань із сплати зовнішнього боргу. Проте досягнута макроекономічна стабілізація поки що не стала надійним чинником підвищення добробуту громадян та якості життя, розв’язання найболючіших проблем у соціальній сфері [5].

В Програмі діяльності Кабінету Міністрів України «Відкритість, дієвість, результативність» (2003 р.) було виділено фактори, що стримують економічний розвиток та формування його соціального ресурсу [5]:

недосконала податкова політика, наявність пільг окремим підприємствам та галузям, що гальмує розв’язання фінансових проблем держави, зміцнення фінансів суб’єктів господарської діяльності та домашніх господарств;

низька фінансова дисципліна, непрозорі схеми розрахунків спричиняють платіжну кризу, призводять до утворення потужних каналів неконтрольованого перерозподілу доходів, особливо у паливно-енергетичному комплексі;

недосконала бюджетна політика та слабкість бюджетного планування;

заробітна плата ще не стала стимулюючим чинником розвитку виробництва, не забезпечує відтворення робочої сили;

недостатність фінансування соціально-гуманітарної сфери;

значна диференціація доходів населення та досить високий рівень бідності;

діюча система пільг та субсидій у сфері соціальної допомоги, яка не забезпечує належного рівня підтримки найбільш незахищених верств населення;

недостатня роль малого підприємництва і його незначний внесок у розвиток економіки, підвищення продуктивності зайнятості населення, створення умов для становлення середнього класу;

низька ефективність приватизаційних програм та їх інвестиційних результатів, інституту приватної власності, незахищеність прав власників, інвесторів та кредиторів;

недосконале корпоративне управління;

недостатній розвиток фінансово-банківської системи, фондового і страхового ринку;

несприятливий інвестиційний клімат, неефективна амортизаційна політика, що стримують залучення інвестицій та гальмують формування ресурсів для проведення структурної перебудови економіки, підвищення її ефективності та конкурентоспроможності.

Низька ефективність відповідних економічних, правових та організаційних заходів спричиняє функціонування “тіньової” економіки та її криміналізацію, що вкрай негативно позначається на надходженнях до бюджету та Пенсійного фонду, породжує недобросовісну конкуренцію, недовіру до органів державної влади, а отже, підриває стимули для розвитку легального підприємництва.

Урядом було запропоновано дії, які сприятимуть створенню передумов для прискорення економічного зростання, насамперед щодо:

зміцнення фінансів суб’єктів господарювання, подолання кризи платежів та легалізації прихованої економічної діяльності;

забезпечення зростання доходів населення, насамперед малозахищених верств;

прискорення розвитку малого і середнього бізнесу та формування на цій основі середнього класу;

збільшення обсягів фінансових ресурсів держави для надання суспільно необхідних послуг, підвищення ефективності витрачання бюджетних коштів;

забезпечення нагромадження власного інвестиційного капіталу та залучення іноземних інвестицій у національну економіку.

Суперечливість і неоднозначність перебігу державотворчих процесів протягом перших років незалежності, дійшовши критичної точки, вилилися в потужний вибух масового невдоволення під час президентських виборів 2004 року, названого помаранчевою революцією [3].

Зі зміною влади в Україні в основу діяльності новоствореного уряду було покладено програму «Назустріч людям» (лютий 2005 р.)[6], в якій було указано, що позитивна економічна динаміка останніх років насамперед була наслідком дії зовнішніх факторів і тимчасових переваг на світових ринках, а не послідовної та осмисленої державної політики. Умови для розвитку підприємництва та залучення приватних інвестицій в Україну були вкрай несприятливими. Власники приватного капіталу постійно ризикували втратити свій бізнес через масову корупцію та податковий тиск. Система правоохоронних органів та судочинства обслуговувала владні фінансово-політичні групи замість захисту законних прав громадян. Регіональна політика характеризувалася надмірною централізацію влади, невизначеністю ролі регіонів, слабкістю місцевого самоврядування. Стан духовності і моралі суспільства досяг критичної межі. Держава не забезпечила надання громадянам якісних та доступних освітніх послуг, не створила єдиного національного інформаційного і культурного простору.

Стратегічною метою Уряду Ю.Тимошенко стало – досягнення нової якості життя громадян, запровадження соціальних, економічних та демократичних європейських стандартів життєдіяльності людини, суспільства та держави. Основними напрямами діяльності було обрано: подолання бідності; створення безпечних і комфортних умов для життя громадян; боротьбу із злочинністю та корупцією; підтримку молодих, соціально незахищених та багатодітних сімей; поступове забезпечення соціальним житлом тих, хто цього потребує; створення нових робочих місць та можливостей для реалізації своїх здібностей кожною людиною; реалізацію європейського вибору.

У 2000-х роках у світовій економіці спостерігався бум споживчого кредитування, який супроводжувався ростом цін на сировину, нерухомість, зростанням вартості акцій та інших фінансових інструментів, боргів населення, держав і приватного сектору. У більшості країн світу, в першу чергу в США, відбувалося надування іпотечного, кредитного, боргового, сировинного та фондового «пузирів». На початку 2007 року в результаті іпотечної кризи першим здувся «пузир» нерухомості в США. Банкрутство іпотечних компаній в США визвало спочатку проблеми банківського сектору, що неминуче призвело до кризи в реальному секторі економіки.

Світова фінансова криза негативно вплинула на економіку України [7]:

1. За підсумком січня 2009 року, падіння ВВП, по відношенню до січня 2008 року, склало 20%, а скорочення промислового виробництва – 34,1%

2. У січні 2009 р. чистий відтік капіталу із країни склав 2,3 млрд. доларів США.

3. З жовтня 2008 року по лютий 2009 року банківська система країни втратила 75 млрд. грн. депозитних вкладів, або 25% обсягу ресурсів.

4. Втрати НБУ золотовалютних резервів на підтримку валютного курсу гривні за ІV квартал 2008 року і січень 2009 року склали 11 млрд дол., або третину від усієї суми.

Як відзначено в Програмі загальнодержавних антикризових заходів [7], в якій досліджено причини Світової фінансової кризи та її вплив на економіку України, представлено можливі сценарії розвитку системної кризи в Україні, етапи та напрями подолання кризи, світова фінансова криза тільки підсилила економічну кризу в Україні, яка почалася в першій половині 2008 року як наслідок відсутності стратегії економічного розвитку та прийняттям Урядом та Верховною Радою цілого ряду непродуманих державних рішень, що стало спусковим механізмом кризових явищ. Про це свідчить найбільше серед країн Європи падіння ВВП, виробництва продукції, фондового ринку та курсу національної валюти.

Для економіки України характерні такі риси [7,8,9]: зростання імпортоорієнтованості (від’ємне зовнішньоекономічне сальдо торгівельного балансу у 2008 році досягло 10 млрд. дол.); торгівельна спрямованість (загальний обсяг роздрібного товарообігу у 2008 році у порівнянні з 2002 роком, збільшився у 6,1 рази, при зростанні промислового виробництва в 3,4 рази та сільськогосподарського виробництва – в 2,3 рази); зростання внутрішнього попиту населення на імпортні товари народного споживання (частка імпортних непродовольчих товарів на споживчому ринку країни складає 47,1%) через його кредитування (кредити населенню у 2008 році, у порівнянні з 2002 роком, збільшилися у 75,8 разів) за рахунок зовнішніх запозичень (від’ємне сальдо зовнішніх активів у 2008 році збільшилось до 226,1 млрд. грн. при позитивному сальдо у 0,6 млрд. грн. у 2002 році); зростання заборгованості (внутрішня заборгованість у країні у 2008 році, в порівнянні з 2002 роком, збільшилася в 8,8 разів, а зовнішня – в 4,9 рази).

На відміну від світової фінансової кризи системна економічна криза в Україні має інші причини, головними з яких є такі [7]: відсутність в країні консолідованої політичної еліти, спроможної ефективно захищати національні інтереси; відмова Кабінету Міністрів та Верховної Ради від застосування в практичній діяльності принципів та норм соціального діалогу; низька якість державного управління економікою країни; відсутність в Україні стратегії соціально-економічного й науково-технічного розвитку країни в умовах глобалізації світової економіки; несприятливе та руйнуюче по своїй суті регуляторне правове середовище для створення та здійснення підприємницької діяльності; ризикова, частково незабезпечена платоспроможністю населення, активна політика банків по споживчому й іпотечному кредитуванню; ризикові значні зовнішні валютні запозичення корпоративного сектора економіки країни; нераціональні витрати бюджетних коштів без належного впровадження системи програмно-цільового підходу до фінансування й рішення соціально-економічних і науково-технічних проблем; неефективна фіскальна податкова політика, що не стимулює підприємницьку активність, економічний ріст, розробку і впровадження науково-технічного прогресу в реальний сектор економіки.

Подолання системної кризи в Україні передбачає такі етапи [7]:

Стабілізаційний (короткостроковий), який передбачає відновлення ліквідності банківських установ і підприємств реального сектора економіки, запобігання їх масового банкрутства, стабілізацію держвної фінансової системи та зовнішньоекономічних відносин з іншими країнами світу;

Відновлювальний (середньостроковий), який передбачає зростання вітчизняного виробництва товарів, в першу чергу народного споживання, енергозбереження у всіх галузях економіки;

Якісного зростання (довгостроковий), який передбачає підвищення якості державного управління та побудову його цілісної системи, розвиток високотехнологічного сектору економіки на основі прискорення впровадження інновацій.

Стабілізаційний та відновлюваний етапи спрямовані на подолання системної кризи в країні, а якісного зростання – подальшого її запобігання.

Питання для самодіагностики:

1. Розкрийте сутність трьох основних моделей переходу від директивної до ліберальної економіки

2. Які чинники в процесі реформування 1991-1994 рр. призвели до економічної кризи в Україні

3. Сутність концепції «шокової терапії»

4. Назвіть ключові моменти нової моделі реформування економіки України, яку було розпочато 1992 році.

5. Назвіть основні негативні процеси, які стримували наближення вітчизняної економіки в 90-х роках ХХ століття до ринку

6. Оцініть місце України у світовому господарстві та стан її економіки на початку 90-х рр. ХХ ст.

7. Назвіть етапи реформування економіки Україні наприкінці ХХ- на початку ХХІ ст.

8. Причини ослабленості та структурної деформованості економіки України на початку 90-х рр. ХХ ст.

9. Етапи подолання системної кризи в Україні

10. Механізм антикризового державного управління

11. Розкрийте особливості української моделі ринкової трансформації.

12. Особливості внутрішньої і зовнішньої політики України на рубежі віків.

13. Антикризова економічна політика. Етапи та напрями подолання кризи.

Проблемні питання:

1. Проблеми інтеграції України у світовий економічний простір

2. Як ви оцінюєте вплив на економіку України Світової фінансової кризи?

3. Необхідність структурної перебудови економіки України наприкінці ХХ- на початку ХХІ ст.

Теми рефератів:

1. Основні напрямки реформування економіки України у перехідний період.

2. Необхідність структурної перебудови економіки України.

3. Регіональна економічна політика: сутність, завдання та перспективи.

4.Проблеми інтеграції України у світовий економічний простір.

5. Основні соціальні проблеми сучасного періоду в Україні.

Тести

1. Важливим аспектом оцінки стартових можливостей України після проголошення незалежності стало:

а) визначення її валютного потенціалу;

б) визначення її природно-ресурсного потенціалу;

в) визначення структурної та територіальної пропорційності економіки.

2. Причинами ослабленості та структурної деформованості економіки України були:

а) приватна власність на засоби виробництва;

б) скорочення виробництва споживчих товарів, при одночасному гіпертрофованому розбуханні капітало- і наукомістких ВПК й сировинного комплексу;

г) налагодження традиційних зв’язки між колишніми союзними республіками та їх господарськими структурами.

3. Які країни при переході від директивної до ліберальної економіки створювали в надрах старої командної системи нові соціально орієнтовані ринкові відносини:

а) Китай;

б) Польща;

в) Чехія;

г) Угорщина.

4. Які чинники в процесі реформування 1991-1994 рр. призвели до економічної кризи в Україні:

а) гіперінфляція;

б) наявність чіткої програми реформ і правового захисту;

в) приватизація державної власності.

5. Стабілізаційний етап подолання системної кризи в Україні передбачає:

а) відновлення ліквідності банківських установ і підприємств реального сектора економіки, запобігання масового їх банкрутства, стабілізацію державної фінансової системи та зовнішньоекономічних відносин з іншими країнами світу;

б) зростання вітчизняного виробництва товарів, в першу чергу народного споживання, енергозбереження у всіх галузях економіки;

в) підвищення якості державного управління та побудову його цілісної системи, розвиток високотехнологічного сектору економіки на основі прискорення впровадження інновацій.

6. До адміністративних методів боротьби з гіперінфляцією, які було застосовано в Україні в період реформ 1991-1994 рр. відносять:

а) розширення фондів споживання на підприємствах;

б) заморожування грошових доходів у бюджетній сфері;

в) зняття контролю за ціноутворенням підприємств-монополістів,

7. Наближення вітчизняної економіки до ринку супроводжувалося такими негативними процесами:

а) подолання структурних деформацій в економіці;

б) оновлення виробничих фондів;

в) ефективне використання реального економічного потенціалу;

г) «тінізація» та криміналізація економіки.

8. Під впливом Світової фінансової кризи в економіці України спостерігалося:

а) зростання промислового виробництва;

б) приток іноземного капіталу;

в) зменшення золотовалютних резервів НБУ;

г) збільшення банківських депозитів.

9. Нова модель реформування економіки України, яку було розпочато 1992 році передбачала:

а) відновлення галузевого централізованого управління народним господарством;

б) відмову від держзамовлення не республіканському та регіональному рівнях;

в) відмову від розбудови ринкової інфраструктури.

10. Системна економічна криза в Україні має такі причини:

а) відсутність в країні консолідованої політичної еліти, спроможної ефективно захищати національні інтереси;

б) висока якість державного управління економікою країни;

в) наявність в Україні стратегії соціально-економічного й науково-технічного розвитку країни в умовах глобалізації світової економіки;

г) неризикова, забезпечена платоспроможністю населення, активна політика банків в сфері споживчого та іпотечного кредитування.

Література:

1. Національна доповідь України про стан виконання положень «Порядку денного на ХХІ століття» за десятирічний період (1992 - 2001 рр. Рада національної безпеки і оборони України //www.rainbow.gov.ua/news/124.html

2. Губарев В.К. Історія України: Конспект лекцій для студентів і викладачів. – Донецьк: ТОВ ВКФ «БАО», 2004. – 352 с.

3. Бойко О.Д. Історія України: Навчальний посібник. Видання 3-тє, виправлене, доповнене. – К.: Академвидав, 2005. – 688 с.

4. Послання Президента України Л. Кучми до Верховної Ради України «Україна: поступ у ХХІ століття. Стратегія економічного та соціального розвитку на 2000 - 2004 роки» // www.president.gov.ua

5. Програма діяльності Кабінету Міністрів України "Відкритість, дієвість, результативність" // www.kmu.gov.ua

6. Програма діяльності Кабінету Міністрів України «Назустріч людям» // www.kmu.gov.ua

7. Програма загальнодержавних антикризових заходів. Грищенко В.О., Кизим М.О., Іванов Ю.Б. – Х.: ВД «ІНЖЕК». – 2009. – 36 с.

8. Економічна криза в Україні: виміри, ризики, перспективи. - Жаліло Я.А., Бабанін О. С., Белінська Я. В. та ін.// http://www.niss.gov.ua

9. Основні макропоказники України // www.me.gov.ua

10. Кормич Л.І., Багацький В.В. Історія України від найдавніших часів і до ХХІ століття: Навчальний посібник. Видання друге – Х.: ООО «Одісей», 2001. – 480 с.