2. Методологія і методи вивчення «Історії українського суспільства».

Кожна наукова дисципліна має свої особливості, властиві їй методи дослідження і методичні принципи підтвердження істини. Історична наука (історія українського суспільства) не є винятком.

Методологією історичної науки є теорія пізнання історичного процесу, сукупність пізнавальних принципів та дослідницьких методів, що реалізуються в практиці історичного пізнання.

Подане визначення відображає комплексність підходу до реалізації історичного дослідження і досягнення історичної істини. Водночас кожна зі складових поняття «методологія» (теорія пізнання, пізнавальні принципи, дослідницькі методи) зберігає значний рівень самостійності у формуванні історичної свідомості, а за цим – викликає потребу з’ясування їх змісту та ступеня взаємообумовленості в процесі історичного пізнання.

Так, щодо теорії пізнання історичного процесу, то у найбільш загальних уявленнях – це філософська позиція, а також система логічно побудованих історико-політичних знань (підходів, концепцій) щодо закономірностей розвитку загальносвітової історії.

Зазначимо, що за радянські часи аналіз суспільно-історичних явищ здійснювався виключно на засадах діалектико-матеріалістичних позицій та в межах формаційної теорії як системи сприйняття процесу розвитку людського суспільства через послідовну зміну суспільно-політичних формацій. Попри деякі раціональні моменти, а саме – діалектичного методу та певної комплексності дослідження (як визначення сутності формацій людської цивілізації через співвідношення соціально-економічних засад суспільства політичним), такий підхід не був позбавлений серйозниз вад, які обмежували можливості дослідника щодо достовірного сприйняття історії. Це схематизація минулого через сприйняття зумовленості історичного прогресу виключно марксистсько-ленінськими постулатами класової боротьби і революції; практична відмова від багатовимірного висвітлення історичного розвитку країн і народів внаслідок недостатньої уваги культурним, ментальним і т.і. чинникам. Формаційний підхід не дозволяв до того ж вийти за рамки теорії і практики побудови соціалізму, ідеологізуючи аналіз усіх сфер життя суспільства, включно з політикою, економікою, сферами виховання, освіти і т.і.

Відхід від жорстко ідеологічних засад сприйняття історичного процесу дозволив вітчизняним історикам збагатити своє уявлення про теорію пізнання історичного процесу іншими методологічними підходами як здобутками світової суспільно-політичної думки. Серед таких – цивілізаційний підхід, прогресистське сприйняття історії, політологічний підхід, теорія ментальностей, синергетичний підхід, хвильовий підхід й інші. Кожний з них має свою витоки, своїх прихильників, свої напрацювання щодо осмислення історичних явищ. Це поглибоює уявлення про теоретичні, концептуальні основи пізнання історії, хоча навряд чи може пов’язуватися із розробкою універсальної дослідницької парадигми на основі однієї з них.

Так, щодо цивілізаційного підходу історичного дослідження, то він у певному вимірі знаходив відображення вже в філософії Гераклита, Платона, Аристотеля, индійських мислителів. Його розвитком за різні часи займались Джамбатиста Вико, О. Шпенглер, частково Дж. Тойнби, Ф. Бродель, а також Н.Я. Данилевский, Л.Н. Гумильов та інші. В основі цього підходу (або теорії) – сприйняття історичного прогресу як сукупності розвитку окремих соціальних – цивілізацій (циклів); серед надбань – спеціальна увага соціокультурним аспектам історії. Такий підхід і метод досладження відображає певну логіку розвитку людської спільноти, хоча, з іншого боку, не враховує ту обставину, що циклічний розвиток вимагає повної внутрішньої замкненості, а жодна цивілізація не може існувати ізольовано від впливу іншого світу.

Щодо прогресистської теорії (або методу) сприйняття історичного процессу, то вона, зароджуючись ще в епоху Просвіти, знайшла у подальшому своїх прихильників в працях багатьох вчених як ХІХ (С.М. Соловйов, В.О. Ключевський, Н.И. Костомаров), так і ХХ (К. Ясперс, Ф. Фукуяма) століть. Відповідно до неї суспільство покликано йти шляхом прогрессу від гіршого до кращого, від дикунства до цивілізації. Вносячи класифікацію і порядок в осмислення багатовимірності соціального бутя, ця теорія передбачає в якості своїх переваг бескінечне накопичення інформації про життя і розвиток суспільства, хоча, з іншої сторонни, не є здатною на виокреслення усього комплексу спонукальних чинників прогресу, як пояснень наявності регресивних поряд із прогресивними елементів на кожному етапі розвитку люської цивілізації.

Заслуговують на увагу й інші підходи як новітні напрацювання у сфері методології історичної науки. Це – політологічний підхід, спрямований на порівняння політичних систем, а за цим – й розробку висновків щодо історичних і політичних процесів різних часових і суспільно-політичних просторів; теорія ментальності, що передбачає введення в науковий обіг значну кількість історичних джерел щодо повсякденного життя людей, їх думок, почуттів і, таким чином, реконструювання минулого через погляди людей окремих історичних періодів; синергетичний підхід, що розглядає динаміку складних соціальних організацій як процес періодичного прискорення й уповільнення розвитку, а також розпаду і відтворення його суспільноутворюючих елементів; хвильовий підхід, що акцентує увагу на хвильоподібному, а подекуди й альтернативному характерові складних соціальних систем і т.д. Специфікою всіх цих підходів є те, що вони урізноманітнюють бачення і в цьому відношенні можливість аналізу суспільно-політичних процесів, потребуючи водночас або подальшого диференційованого розгляду окремих сторін людського буття, або, навпаки, допонення уявлення про нього додатковими даними з метою утворення цілістної картини розвитку суспільства.

Так, щодо сучасного методологічного плюралізму теорії пізнання, то його вагомість для історичної науки може полягати не в механічній заміні однієї (скажімо, формаційної) теорії іншою, а в раціональному поєднанні, синтезові напрацювань кожної з них. Показово, що усі вищеназвані теоретичні розробки можуть виконувани функцію взаємодоповнюваності одна одною. Знання і розуміння різноманітних підходів до вивчення історичного процесу дозволяє долати односторонність у вивченні історії, не допускає догматизму уявлень, сприяє науковому підгрунтю у формуванні історичної істини.

Щодо добору відповідних теоретичних підходів, то вони, на прикладі історії українського, як і будь-якого іншого суспільства, значною мірою залежать як від конкретики проблеми, яка розглядається, - її структури (взаємозв’язку з однією чи декількома сторонами суспільного життя), часового виміру (дослідження в межах одного чи декількох історичних періодах) і т.і., так і від творчої ініціативи дослідника, який ставить перед собою завдання досягнення історичних знань. Подолання суб’єктивізму поглядів здійснюється у даному відношенні через взаємобумовленість історії пізнання й інших компонентів методології історичної науки, особливу роль серед яких відіграє система пізнавальних принципів і методів історичного дослідження.

Зазначимо, що сучасна (і, насамперед вітчизняна) історична наука спирається в реалізації своїх завдань на перевірені практикою дослідницькі принципі – детермінізму, цілістності, об’єктивності, історизму, альтернативності... й іншими, кожний з яких, маючи своє змістовне наповнення, утворює водночас єдину, внутрішньо взаємопов’язану компоненту методології історичної науки, яка впливає на спрямування теоретико-методологічних уявлень.

Так, щодо принципу детермінізму, то він передбачає розгляд будь-яких суспільно-політичних процесів, явищ, тенденцій, у тому числі тих, що характеризували історію суспільства України, крізь призму причинно-наслідкових зв’язків, що зумовлювалися особливостями соціально-економічного й політичного розвитку держави, нації, суспільства на попередніх історичних етапах, зумовлюючи водночас стан і розвиток суспільної організації на його наступному періодові.

З іншої сторони, мова може йти про включення до сфери історичного аналізу принципу детермінізму як вимоги врахування взаємозв’язку та причинної зумовленості внутрішніх і зовнішніх, об’єктивних і суб’єктивних чинників, які впливали на формування соціально-економічних, політичних, націогенетичних процесів і, таким чином, специфіку суспільства на всіх етапах його розвитку.

Важливим методологічним принципом, який доповнює позиції детермінізму, є принцип цілістності. Він дозволяє реалізувати багатовимірний підхід до аналізу суспільно-політичних проблем і процесів з урахуванням впливу на них як ідейних, політичних, культурологічних так і економічних чи соціальних факторів. На прикладі, скажімо, державницьких тенденцій суспільства, у тому числі суспільства України, це передбачає врахування як ідейно-політичних традицій минулого, так і політичні підходи, практику реальної діяльності, змогу досягти реальних соціально-економічних змін тих сил, які виступають від імені держави в умовах сьогодення. В основі принципу цілістності - об’ємне бачення історії як процесу, що формується з багатьох факторів і вимагає їх цілістного врахування задля реального відображення й аналізу особливостей суспільно-політичного життя, його витоків і перспектив у майбутньому.

Зазначене досягається й внаслідок активного застосування в історичному дослідженні принципу об’єктивності як неупередженого розгляду політичних подій, що мають сприйматися з багатовимірною оцінкою явища як сукупності різноманітних та часто-густо суперечливих за своїм характером тенденцій. Дана позиція вимагає від дослідника чесності, коли метою його діяльності стає не обгрунтування певних політичних позицій, а істина, тоді як передумовою висновків – не наперед задана схема, а історичний факт.

Характерно, що визнання в якості основи будь-якого історичного дослідження фактологічного матеріалу зумовлює й особливу роль в ході його реалізації принципу історизму як системи сприйняття усіх історичних фактів, явищ і подій у їх взаємозв’язку і взаємообумовленості та відповідно до конкретних історичних і політичних обставин, коли ці факти, явища чи події мали місце. Так, головне в принципові історизму – це вміння побачити, в чому специфіка тієї чи іншої події, діяльності політичної структури чи політичного лідера; що нового вони внесли в перебіг подій і як вплинули на подальший хід історії. У такому ракурсі принцип історизму дає можливість не тільки зрозуміти минуле, а й надати оцінку подіям сучасного, визначити розвиток набільш характерних сучасних тенденцій у майбутньому.

Додамо, що особливе значення в аспекті вищевикладеного відіграє й принцип альтернативності, спрямований на визначення ступеня імовірності подальшого поглиблення або, навпаки, обмеження дії тенденцій, які визначають реалії сучасного розвитку держави і суспільства. Це дає змогу узагальнити попередні висновки дослідження, поглибити об’єктивність й науковість теоретичних засад, які визначили його мету й загальне спрямування.

Останнє, зокрема, забезпечують й взаємопов’язані з науковими принципами дослідницькі методи. Йдеться як про сучасні загальнонаукові методи: системний, функціональний, логіко-аналітичний, спрямовані на неупереджений та багатовимірний розгляд суспільно-політичних явищ і процесів, так і про традиційні конкретно-історичні методи: проблемно-хронологічний, порівняльний, ретроспективний, синхроністичний, що визначають мету і напрямки дослідження, надають фактографічний матеріал, формують дослідницький базис для виважених історико-політичних обґрунтувань і висновків.

Системний метод, наприклад, дозволяє представити суспільство у вигляді певної соціально-політичної цілісності, що саморегулюється та фіксує на кожному окремому історичному періодові через постійне перетинання зовнішньо- і внутрішньополітичних впливів – (на рівні підсистем «входу» і «виходу») якісні особливості поведінки як політичного керівництва держави, так і суспільно-політичних структур і навіть окремих громадян суспільної організації.

Структурно-функціональний метод розглядає суспільство як скоординовану взаємодію елементів, які формують її складну структуру і зумовлюють (через вплив кожного з них) виконання нею певних функцій в межах суспільного цілого.

Логіко-аналітичний метод дозволяє узагальнити матеріал по окремих проблемах або темі в цілому в межах обраного теоретичного підходу, окреслити низку аналітичних конструкцій щодо специфіки, характеру, витоків, наслідків суспільно-політичних процесів, які складають предмет і об’єкт дослідження.

Доцільно визнати значення й низки прикладних міждисциплінарнарних методів (контент-аналізу, інвент-аналізу, інших), що формуються на засадах загальнонаукових підходів, а крім того – часткових методів збору та первинної обробки інформації (історичного, хронологічного, інституційно-порівняльного, логічного, емпірико-аналітичного), що використовуються при класифікації та аналізові історіографічних джерел і літератури.

Загальні і часткові методи дослідження є невід’ємною складовою методології історичної науки. Вони забезпечують реалізацію історичного дослідження, а у поєднанні із базовими принципами та раціонально обраними теоретичними засадами надають дослідженню об’єктивного спрямування, стають підгрунтям досягнення історичної істини, як і формування науково обгрунтованих історичних знань.