16.1Окресліть провідні ідеї та постаті основних представників ренесансного гуманізму

У розвитку світоглядних і філософських ідей європейського Відродження простежується тенденція переходу від ідей раннього гуманізму (XIV ст.) до ідей натурфілософії (кінець XVI — початок XVII ст.). Якщо ж розглядати цю тенденцію докладніше, то можна виділити в її розвитку три періоди:

• гуманістичний (антропоцентричний) період: середина XIV — середина XV ст.;

• платонічний (онтологічний та пантеїстичний) період: середина XV — перша третина XVI ст.;

• натурфілософський період: друга половина XVI — поч. XVII ст.

У формування гуманістичного антропоцентризму зробив свій внесок видатний поет і мислитель Італії Данте Аліг'єрі (1265—1321). Міркування Данте спрямовані на обґрунтування цінності і значущості життя людини

Цю лінію піднесення гідності людини в її земних, природних вимірах продовжували й розвивали учень Петрарки Калюччо Салютаті (1331—1406), Поджо Браччоліні (1370—1459), Лоренцо Валла (1406—1457).

Отже, гуманізм Відродження мав яскраво виражений антропоцентричний характер. Гуманістична антропологія була спрямована на обгрунтування особливого, центрального місця людини в ієрархії світових сутностей, на піднесення гідності людини, на прирівняння її у чомусь до Бога. З іншого боку, гуманісти виправдовували земну природу людини, дбали про гармонію людських якостей і характеристик.

Одним із перших платоніків Відродження був кардинал М.Кузанський (1401 —1464), син селянина з м.Куза біля Трира. Микола Кузанський вважав Бога єдиним початком сущого, але розрізняв Бога в його виявленнях і сутності, яка є невимовна.

Ще більше в добу Відродження було уславлено ім'я Марсіліо Фічіно (1433—1499), якого більшість дослідників вважає справжнім зачинателем ренесансного платонізму.

Світ у міркуваннях Фічіно постає ієрархією форм буття, де крайні прояви — єдине і множинне. Але ця ієрархія у Фічіно динамічна

Уславленим учнем Фічіно був флорентійський граф Піко делла Мірандола (1463—1494). Піко погоджується з Фічіно в тому, що людська сутність — це свобода. Як її застосує людина, залежить від вибору: або до досконалості, угору, або до руйнування, донизу. Новий момент полягав у тому, що, на думку філософа, людині досконалість не надана, але вона може її досягти Мірандола вважав також за можливе виокремити з усіх поглядів, ідей, теорій єдину філософську мудрість, що значною мірою піднесе могутність людського розуму. Загалом платоніки додали до гуманістичних поглядів добре осмислену вписаність людини у світове ціле, заакцентували просякнутість усієї світобудови єдиним зв'язком і в цьому аспекті наблизились до позиції панпсихізму (все одухотворене) і навіть гілозоїзму (вся матерія — жива).

Нарешті, ще один напрям ренесансної філософії — натурфілософія, тобто філософування, спрямоване на розуміння сутності природи і Всесвіту. Цей напрям, як уже відзначено, був для Відродження закономірним: якщо цінність природи стає визнаною, тоді вона стає об'єктом пізнання та осмислення. Одним із перших натурфілософів Відродження був відомий універсальний митець Леонардо да Вінчі (1452—1519) — архітектор, фортифікатор, меліоратор, математик, механік, інженер, живописець, мислитель. Акцент у філософських міркуваннях Леонардо падає на те, що світ є витвором Бога як великого майстра та винахідника.

2. Поясніть, як пов’язані між собою реальність та предметність свідомості. Ідеальне та процеси опредметчення і розпредметчення. Розкрийте основні аспекти виявлення ідеальності свідомості.

Людська свідомість - це унікальне явище дійсності. Будучи внутрішнім фактором людської життєдіяльності, за своїм змістом та можливостями вона виходить далеко за межі життєвих потреб. Завдяки свідомості людина вибудовує у своєму знанні цілий універсум, що має внутрішню систему зв'язків та підпорядкувань. Свідомість пов 'язана з продукуванням всеохоп-люючих, еталонних, універсальних систем відліку та предметних орієнтацій, завдяки яким людина створює поняття, принципи, ідеї, тобто такі форми знання та мислення, що мають усезагальний та необхідний характер.

а статусом буття свідомість є ідеальною (на противагу фізичному, чуттєво-матеріальному). Це означає, що вона формує завершені, кінцеві та еталонні предметні характеристики реальності, набуваючи здатності вимірювати та оцінювати будь-що. З іншого боку, це означає, що свідомість не має просторово-часових вимірів.

2. Термын буття ввів платон

17. 1)Розкрийте, у чому полягають особливості ренесансного неоплатонізму і натурфілософії

Одним із перших платоніків Відродження був кардинал М.Кузанський (1401 —1464), син селянина з м.Куза біля Трира. Микола Кузанський вважав Бога єдиним початком сущого, але розрізняв Бога в його виявленнях і сутності, яка є невимовна. Виявлення цієї сутності можуть бути лише символічними: через протилежності абсолютного максимуму та абсолютного мінімуму, через ступінь причетності всіх речей до єдиного. Як сутність, Бог постає можливістю усього, але у згорнутому вигляді. Світ, відповідно, є розгорнута сутність Бога.. Тому людська природа загалом є суверенною. Якщо б людина спромоглася подолати свою обмеженість, вона могла б стати на рівень з Богом. Людський розум складається з відчуття, уяви, міркувань, мислення. Розум апріорно (до досвіду) здатний творити судження, але ця здатність реалізується лише у взаємодії людини зі світом. З допомогою розсудку розум утворює поняття, а сам він здатний до охоплення тотожностей за допомогою інтелектуальної інтуїції, що наближає розум до істини приблизно так, як багатокутник наближається до кола.

Ще більше в добу Відродження було уславлено ім'я Марсіліо Фічіно (1433—1499), якого більшість дослідників вважає справжнім зачинателем ренесансного платонізму. 7 листопада 1467 року на віллі, яку подарував йому Козімо Медичі, Марсіліо Фічіно відкрив нову — Флорентійську-платонівську Академію (через 1200 років після того, як Порфирій покинув Рим). Крім того, Фічіно здійснив переклад Кодексу праць Платона латинською мовою, додавши до нього ще й праці грецьких, візантійських та олександрійських неоплатоніків. Світ у міркуваннях Фічіно постає ієрархією форм буття, де крайні прояви — єдине і множинне. ще один напрям ренесансної філософії — натурфілософія, тобто філософування, спрямоване на розуміння сутності природи і Всесвіту. Цей напрям, як уже відзначено, був для Відродження закономірним: якщо цінність природи стає визнаною, тоді вона стає об'єктом пізнання та осмислення. Одним із перших натурфілософів Відродження був відомий універсальний митець Леонардо да Він

17.2)Поясніть співвідношення свідомості і мови. Окресліть основні складові структури свідомості та її найважливіші функції

Свідомість — відображення дійсності у формах, пов'язаних (прямо чи опосередковано) з практичною діяльністю. Можлива лише як суспільне яви¬ще, існує на основі мови. Феноменологія розглядає С. як потік актів (сприй¬мання, пригадування, міркування та ін.), спрямовані на певні предмети (ін-тенціональність) і певним чином організовані часовим потоком свідомості.Свідомість людини — нова якість психічної діяльності, за якої дійсність відображається у формах культури, тобто в штучних, неприродних формах, витворених людством у процесі історичного розвитку, практичних настанов, які регулюють ставлення людини до світу.

Мова — спеціалізована, інформаційно-знакова діяльність із вираженя думки, мислення, свідомості.

17.3) Виокремте онтологічні складові матерії:

г) час;б) простір;д) рух та його форми

18.1

1. Охарактеризуйте філософські ідеї та представників пізнього Відродження.

У XVI ст. у філософській думці Відродження починають відчутно проявлятися ознаки ідейної кризи. У цей період гуманізм більше пов'язаний із власними рененесансними культурними основами, ніж з античністю. Тому, з одного боку, посилюється тенденція розглядати людину як органічну частину Всесвіту, а не Всесвіт вимірювати людиною, як це було раніше. З іншого боку, у міркуваннях про природу людини дедалі відчутніше звучить мотив трагічної долі людини і неможливості для неї переламати хід власного життя

Мішеля Монтеня (1533—1592). У центрі уваги його "Досвідів" перебуває звичайна людина, а оскільки кожна людина є представником людського роду, то шлях до пізнання людини лежить через самоаналіз.

Безперечно, "зіркою першої величини" натурфілософії пізнього Відродження є Джордано Бруно (1548—1600) Вихідна категорія міркувань Бруно — Єдине, котре тотожне Буттю як збігу сутності та існування.

18.2

В чому полягає проблематичність людського буття? Поясніть зміст поняття „буття людини”. Охарактеризуйте співвідношення понять буття, життя та існування людини.

Буття належить до числа тих системотворчих понять, які покладені в основи філософії багатьма мислителями як минулого, так і сучасного.

Філософський смисл поняття буття тісно пов'язаний а поняттями небуття. Існування, простору, часу, матерії, становлення, розвит­ку, якості, кількості, міри та іншими категоріями.

, в категорії буття об'єднуються такі основні ідеї:

- світ є, існує як безмежна і неминуща цілісність;

- природне і духовне, індивіди і суспільство рівноправно існують, хоч і в різних формах, їх розрізненість фіксується тільки за формою, існування є передумовою єдності світу;

- в силу об'єктивної логіки існування і розвитку, світ в наявності різних форм свого існування утворює сукупну об’єктивну реальність, дійсність, яка представляється свідомості і виражається у дії конкретних індивідів та поколінь людей.

перший аспект проблеми буття: а/ що існує? - Світ. Всесвіт; б/ Де - існує? -Тут і скрізь, всюди; в/ Як довго він існує /Коли/? - Тепер і завжди. Смисл проблеми в існуванні суперечливої єдності неминучого, вічного і минулого, змінного буття окремих речей, станів, людських та інших істот.

другий аспект проблеми буття - питання про єдність світу. Загальна відповідь на це питання сутності буття в даному аспекті повинна бути така: існування всього, що є, було і буде є об’єктивною передумовою єдності світу.

, третій аспект проблеми буття пов’язаний з тим, що світ в цілому і все, що в ньому існує, є сукупною реальністю, дійсністю, яка має внутрішню логіку свого існування, розвитку і реально представлена нашій свідомості діями окремих індивідів і поколінь людей.

18.3

2. Які основні чинники сприяли розвитку свідомості людини?

г) взаємодія в колективі;

б) праця; д) мова;

.

Варіант 19

Визначте особливості духовних процесів та розвитку філософії в епоху Нового Часу.

Головне своє завдання філософія Нового часу вба¬чає в розробці та обгрунтуванні методів наукового пізнання. На цій основі формуються в філософії XVII ст. два протилежні напрямки: емпіризм та раціоналізм.

Емпіризм проголошує, що основний зміст наукове пізнання отримує з чуттєвого досвіду, в знаннях немає нічого, чого б раніше не було в чуттєвому досвіді суб'є кта. Розум не привносить ніякого нового знання, а лише систематизує дані чуттєвого досвіду.

Раціоналізм наго¬лошує, що основний зміст наукового знання досягається через діяльність розуму, розсудку та інтелектуальної ін¬туїції, а чуттєве пізнання лише підштовхує розум до діяльності.

Засновник емпіризму — англійський філософ Френ-сіс Бекон (1561 — 1626) основні ідеї висловив у працях "Новий органон" (1620) і "Про гідність та примножен¬ня наук" (1623). Головне завдання філософії Ф.Бекон вбачає у пізнанні природи і оволодінні її силами, а для цього необхідно розробити відповідний метод, який би найкоротшим шляхом вів до істини. Першим кроком? на шляху реформи метода пізнання, на думку Бекона, має бути очищення розуму від похибок ("ідолів"), які йому постійно загрожують.

До першого виду похибок, які він називає "'ідолами роду", належать ті, що пов'язані з недосконалістю людського розуму та органів чуття людини. Другий вид похибок ("ідоли печери"), зумов¬лений особливостями окремої людини чи групи людей. Третій вид похибок ("ідоли площі") має своїм джере¬лом недосконалість і неточність мови.

Четвертий вид похибок ("ідоли театру") породжується сліпою вірою людей в авторитети, некритичним сприйняттям і засвоєн¬ням чужих думок. Щоб очистити пізнання від цих ідолів, треба, на думку Бекона, виходити лише з досвіду і без¬посереднього вивчення природи, бути вільним і само-стійним у своїх твердженнях та висновках, незалежним від авторитетів, бо істина є дочкою часу, а не авторитетів. Мета пізнання, підкреслює Бекон, — збагачення жит¬тя справжніми відкриттями, зміцнення влади людини над силами природи; об'єкт пізнання — природа, а основні методи — експеримент та індукція.

У широкому ро¬зумінні індукція — це метод, за допомогою якого здійснюється сходження від окремих спостережень, оди¬ничних фактів до узагальнень. Бекон виступає як проти схоластичної, абстрактно-спекулятивної методології, так і проти вузького емпіризму. Свою позицію він пояснює за допомогою алегоричного зображення трьох можли¬вих шляхів пізнання.

Перший — це шлях павука, тобто спроба людського розуму виводити істини з самого себе. Другий шлях — шлях мурахи, що уособлює однобічний емпіризм, який зводить пізнання д> нагромадження го¬лих фактів. Третій шлях — шлях бджоли. Як бджола переробляє нектар у дорогоцінну речовину — мед, так і справжній науковець перетворює емпіричні факти за допомогою раціональних методів у наукову істину.

Раціоналізм:

Суть дедуктивного методу Декарт сформулював у чотирьох правилах.

1. Піддавай усе сумніву! Вихідний пункт наукового пізнання — визначення принципів або начал. За істинні, згідно з цим правилом, можна вважа¬ти лише ті положення, які не викликають ніякого сумніву і не потребують доведення.

2. Кожну складну пробле¬му слід ділити на простіші і робити це доти, доки не прийдемо до ясних та очевидних речей.

3. Треба "до¬тримуватись певного порядку мислення", починати з най¬простіших і доступних для пізнання предметів і посту¬пово сходити до складніших і важчих.

4. Треба орієн¬туватися на досягнення повноти знання, на послідов¬ність та ретельність дедуктивного виведення, мати повний перелік і детальний огляд усіх ланок. Розум, озбро¬єний дедуктивним методом, здатний пізнати найглибші основи світу.

19.2 Охарактеризуйте основні цінності людського буття: людська персональність, свобода, сенс життя.

Для людської індивідуальності (як і для будь-якої людини) велике значення мають ціннісні орієнтири. Поняття цінностей позначає не стани чи властивості речей самих по собі (або в контексті реальних предметних співвідношень), а їх якісні прояви щодо людини. Цінність — це значущість чогось для людини. Цінність постає як цілісний, інтегральний мотив діяльності та характеристика людських вчинків у тому сенсі, що вчинок вказує на те, що для певної людини постає її справжніми цінностями. Хоча цінності мають індивідуалізований характер, до найголовніших людських цінностей можна впевнено віднести: Людська особистість (персональність) постає внутрішньою концентрацією людського початку в людині, тому звернення до її аналізу є необхідним і виправданим. У філософському дослідженні особистості виявляється її подвійний вимір: з одного боку, особистість постає як "самість " - неподільний атом людського початку буття, що дозволяє характеризувати особистість як ідею даної людини; у цьому вимірі особистість розкривається через низку понять, що починаються словом "само": самоусвідомлення, самовладність, само-детерміпація. Проте особистість є властивістю реальної конкретної людини, тому інший вимір особистості її духовний світ, через який людська "самість " виходить у зв 'язок із іншими характеристиками людини - із її психологічними особливостями, статтю, відношенням до інших людей, поведінкою.

В философии свобода - деятельность, не обусловленная внешними по отношению к субъекту деятельности причинами.

В философско-этической мысли существуют две крайние точки зрения на проблему свободы: 1. Фатализм, согласно которому все в мире имеет однозначные причины и следствия, а потому человеческие поступки предопределены силами, находя¬щимися вне нашей власти (Богом, роком, физическими закономерностями и т.д.). Руководствуясь фаталистическими представлениями, нетрудно прийти к безнравственному поведению: раз от меня ничего не зависит, то можно посту¬пать как угодно; во всех моих мерзостях виноват не я, они запрограммированы извне моей души. 2. Волюнтаризм (от слова «воля»), согласно которому человек абсолютно свободен в моральных решениях и должен поступать, исходя лишь из своей сущности, своих убеждений и желаний. Руководствуясь подобными убежде¬ниями, человек также закономерно приходит к безнравственному поведению под лозунгом «что хочу, то и ворочу». 2. Ступени нравственной свободы Первая ступень нравственной свободы - «свобода от...», «негативная» свобода - предполагает освобождение от внешней^ зависимости. Вторая ступень нравственной свободы - «свобода для...», позитивная свобода - предполагает осознание того, зачем тебе моральная свобода, для чего ты будешь ее использовать. Это свобода делать то, чего в сущности я хочу. Позитивная сво¬бода означает наличие способности личности строить жизнь не вопреки, а бла¬годаря нравственным закономерностям, способности организовать свою жизнь по своей морали, т.е. следовать своей совести, блюсти свое достоинство, стре¬миться к своему идеалу, выполнять свой долг. Если «свобода от...» - это чаще всего свобода без морали, то «свобода для...» - это свобода внутри морали. Этой свободе препятствуют только внутренняя ограниченность, неспособность и нежелание работать над собой, над развитием своего нравственного мира.

Уявлення про сенс життя складаються в процесі діяльності людей і залежать від їх соціального становища, змісту розв'язуваних проблем, способу життя, світорозуміння, конкретної історичної ситуації. У сприятливих умовах людина може бачити сенс свого життя в досягненні щастя і благополуччя; у ворожому середовищі існування, життя може втратити для нього свою цінність і сенс.

Великі філософи - такі, як Сократ, Платон, Декарт, Спіноза, Діоген та багато інших - мали чіткі уявлення про те, яке життя «найкраще» (а, отже, й найбільш осмислене) і, як правило, асоціювали сенс життя з поняттям блага.

Давньогрецький філософ і вчений-енциклопедист Арістотель, наприклад, вважав, що метою всіх людських вчинків є щастя (eudaimonia), яке полягає у здійсненні сутності людини. Для людини, суть якої - душа, щастя полягає в мисленні і пізнанні.

Епікур та його послідовники проголошували метою людського життя отримання задоволення (гедонізм), яке розуміється не тільки як чуттєва насолода, а й як порятунок від фізичного болю, душевного неспокою, страждань, страху смерті. Ідеал - життя в «затишному місці», в тісному колі друзів, неучасть у державному житті, віддалене споглядання. Самі Боги, за Епікура, - блаженні істоти, що не втручаються у справи земного світу ^[1].

Кініки (Антисфен, Діоген Синопський) - представники однієї з сократичних шкіл грецької філософії - вважали кінцевою метою прагнень людини доброчесність(щастя). За їх вченням, доброчесність полягає в умінні задовольнятися малим і уникати зла. Це вміння робить людину незалежною.

Згідно з вченням стоїків (Стоїки вважали логіку, фізику і етику частинами філософії.) метою людських прагнень має бути моральність, неможлива без правдивого пізнання. Душа людини безсмертна, а чеснота складається в житті людини у згоді з природою і світовим розумом (логосом). Життєвий ідеал стоїків - незворушність і спокій по відношенню до зовнішніх і внутрішніх дратівливих факторів

Життя людини, за Шопенгауером, - це постійна боротьба зі смертю, невпинне страждання, причому всі зусилля звільнитися від страждань призводять лише до того, що одне страждання замінюється іншим, тоді як задоволення основних життєвих потреб обертається лише пересичення і нудьгою Предтеча екзистенціалізму (напрям у філософії XX ст., що позиціонує і досліджує людину як унікальну духовну істоту, що здатна до вибору власної долі), датський філософ XIX століття Серен Обю Кіркегор стверджував, що життя сповнене абсурду і людина повинна створювати свої власні цінності в байдужому світі.

Ніцше описував християнство як нігілістичну релігію, оскільки вона видаляє сенс із земного життя, зосереджуючись натомість на «потойбічному житті» З нігілістичної (світоглядна позиція, суть якої у запереченні цінностей) точки зору, першоджерелом моральних цінностей є індивід, а не культура або інша раціональна або об'єктивна підстава

Філософи-прагматики (Прагматизм — доктрина або скоріш світогляд, що ставить усе знання і правду у пряме відношення до життя та дії; прагматизм судить про значення ідей, суджень, гіпотез, теорій і систем, згідно з їхньою здатністю задовільнити людські потреби та інтереси у соціальний спосіб) вважають, що замість пошуків істини про життя ми повинні шукати корисне розуміння життя

19.3Кому з філософів належить класична модель діалектики?

г) Гегелю;

Варіант 20

Розкрийте зміст нового бачення пізнання в епоху Нового Часу: розвиток методології та гносеології. Визначте провідні філософські позиції в тлумаченні пізнання.

Філософія Нового часу, розвиваючись у діалозі з наукою, приділила значну увагу дослідженням методу істинного пізнання для підвищення надійності й ефективності науки.

Ця філософія досягла нового рівня у розробленні проблем пізнання, в осмисленні субстанції як вихідної підоснови дійсності, у дослідженні людини й суспільних процесів.

Філософія Нового часу ввібрала в коло своїх проблем усі сфери людської життєдіяльності, демонструючи широкі можливості людського пізнання. Розвиваючи вихідні ідеї класичного типу філософствування, вона або підносила людський розум, або піддавала його випробуванням, щоб визначити його потенціал. Філософія Нового часу донині залишається школою європейської філософської культури.

Розвиток методології - одна зі сторін розвитку пізнання в цілому. Спочатку методологія ґрунтувалася на знаннях, які диктувала геометрія як наука, де містилися нормативні вка­зівки для вивчення реального світу. Потім методологія висту­пала як комплекс правил для вивчення всесвіту і перейшла у сферу філософії.

Першим філософом Нового часу був англійський дипломат і політичний діяч Ф.Бекон. на думку Ф.Бекона, знання були переважно просвтляючими людину, але вони також повинні і працювати на людину.

Ф.Бекон, аналізуючи і критикуючи стан речей у пізнанні, пропонує свій, новий метод продукування знань. Використовуючи алегорію, він стверджує, що методом досягнення істини є спосіб дії бджоли, яка, на відміну від мурашки, що тільки збирає (а в науці — це збирання фактів), та павука, що тягне з себе павутину (а в науці — це виведення однієї теорії з іншої), сідає лише на певні квіти і бере з них найцінніше.

Виступаючи прибічником емпіричного шляху пізнання, який передбачає живе споглядання, аналіз результатів експерименту, Ф. Бекон підкреслював, що "розум людини повинен органічно поєднувати емпіричні та раціональні підходи в поясненні світу, вони повинні бути з'єднані і пов'язані один з одним"( 1,282) і спрямовані на відкриття внутрішніх причин, сутності, законів світу. Отже, методологічні пошуки привели Ф.Бекона до індуктивного шляху в пізнанні істини. 

    Ця ж проблема хвилює і Р.Декарта (1596—1650), який у питанні про метод науки займав іншу, в чомусь – прямо протилежну позицію. Раціоналісти, до яких належав Р.Декарт, вважали, що емпіричний досвід має мінливий, нестійкий характер. За допомогою відчуттів людина сприймає світ залежно від обставин, і тому надії слід покладати на розум. Р.Декарт стверджував, що "пізнання речей залежить від інтелекту, а не навпаки"

 Оскільки методологічну позицію Р.Декарта визначають як раціоналізм, то він поділяв думки Г.Галілея щодо того, що лише математичні характеристики предметів можуть бути надійною основою істинного пізнання хоча б вже внаслідок того, що вони є простими та очевидними побудовами розуму:

 Цікавими та симптоматичними були й міркування Декарта про людину. Він вважав, що у тілесному, матеріальному плані людина постає складною природною машиною, тому всі її дії підпадають під закон причинного зв’язку, і лише мислення виводить людину за межі суто природного ходу подій. При цьому розум веде людину шляхами істини та належної поведінки, але воля (у той час вона ототожнювалась із бажанням), яка ширша від розуму та не підпорядкована йому, спричиняє відхилення людині як від істини, так і від правильного життя.

Гносеологія (від грец. γνώσις — «знання» і λόγος — «вчення, наука») — теорія пізнання, розділ філософії. Термін «гносеологія» був уведений і активно застосовувався у німецькій філософії XVIII ст.

Пізнання у Рене Декарта. Декарт критикує існуюче пізнання. Він сумнівається у всьому, що до цього часу вважалося беззастережним знанням. Він вважає, що ні дані відчуттів, ні мислення не дають такого знання. Ілюзії почуттів роблять ненадійними показники відчуттів, помилки суджень ставлять під сумнів висновки розуму. Тому необхідно починати із загального, радикального сумніву. Проте, яким би всеохопним він не був, є в діяльності пізнання дещо, що не підлягає жодному сумніву. Декарт не скептик і не агностик, його сумнів лише попередній прийом, метод встановлення достовірної істини. Достовірним у всякому випадку є те, що сумнів існує. Сумнів – акт мислення, я мислю, значить я існую – cogito ergo sum. Це знамените положення – основа, на якій може будуватися все достовірне знання.

Поняття:

пізнання свідомість почуття розум свідомість істина

Основне питання — чи пізнаваний світ у принципі?

Відповіді на це питання дає:

оптимізм — світ пізнаваний, меж пізнання немає, необхідні лише час і засоби.

агностицизм — світ пізнаваний у принципі, людина не пізнає світ, а будує віртуальний світ на основі почуттєвого сприйняття.

скептицизм — ми пізнаємо реальний світ, але в силу недосконалості почуттів постійно вводимо себе в оману.

Розкрийте внутрішній зв’язок понять „людина-індивид-особа-особистість-індивидуальність”. Чи є випадковим такий порядок їх розташування?

Перегляд найважливіших характеристик, сутнісних сил і проявів людини ніби підсумовується співвідношенням понять “людина – індивід – особа – особистість – індивідуальність”, що характеризують її якісні прояви. Порядок слідування цих понять невипадковий: з одного боку, він відбиває рух думки від загального до конкретного (поняття "людини" в цьому ряду є найзагальніше, поняття "індивідуальність" — найконкретніше); з іншого боку, цей порядок вказує на спрямованість, кінцеві орієнтири людського самовдосконалення.

Поняття людини, як звичайно, уживають у трьох основних значеннях: 1) вид живих істот, що займає певне місце в ієрархії (сукупності) живих організмів (Homo sapiens); 2) людині – це особлива — розумна істота, що має принципові відмінності від усіх інших живих істот; 3) Характеристика того, наскільки людина є людиною; у даному випадку поняття “людини” позначає ступінь відповідності певної конкретної людини нашим уявленням про сутність людини

Поняттям “індивід” позначають одиничного представника роду і стоїть у ряді таких понять: рід - вид - індивід. Індивід постає перед нами у своєрідній діалектиці одиничного та загального: як представник роду, індивід є носієм якихось важливих рис, притаманних родові загалом, але ці риси представлені в індивіді неповторним і унікальним чином, далеко не у всій родовій повноті та яскравості. Поняття “особи” характеризує насамперед певні реальні властивості людського індивіда. Тому поза індивідом особи немає. Але це не означає, що риси індивіда і є рисами особи; такі характеристики індивіда, як зріст, колір волосся, вага, особливості, наприклад, форми носа, на особу переносити безглуздо. Як звичайно, до поняття особи включають три найважливіші моменти. В першому значенні особа – це суб'єкт та об'єкт соціальних стосунків, тобто той, від кого продукуються соціальні дії та до кого вони спрямовані; за цією характеристикою особа постає у певних соціальних ролях (наприклад, керівним, сумлінний працівник, енергійний підприємець та ін.), постає представником певних соціальних верств (особа лицаря, селянина та ін.). По-друге, особа характеризується через особливий, неповторний внутрішній світ людини з її темпераментом, знаннями, переконаннями, ідеалами, ерудицією, цінностями. В даному випадку можна вести розмову про “сіреньку” особу, видатну особу, непересічну особу, моральну, принципову особу, особу інтелектуально заглиблену, примітивну та ін. Нарешті, по-третє, особа постає перед нами як людська “самість”, вісь, центр, зосередження усіх дійових, психічних та інтелектуальних якостей; наявність у особи такої “самості” (дечого такого, що робить особу самою собою) дозволяє характеризувати її як сформовану, або розвинену, або досконалу, або духовну особу. Якщо людська особа усвідомлює свої якості, свою унікальність, свої вади та переваги, вона стає людською особистістю — самодіяльною соціальною та інтелектуальною одиницею. Коли ж це усвідомлення сягає розуміння того, що внаслідок унікальності та неповторності особи існує дещо таке, що може виконати лише вона (бо більше такої особи немає, не було й не буде) і прагне це виконати будь-що, людська особистість набуває рис індивідуальності.

Поняття індивідуальності може викликати (і викликає) асоціації з індивідуалізмом, і для таких асоціацій є певні підстави. Справді, індивідуальність не може сформуватися без самоусвідомлення, без виділення себе з-поміж інших людей, без певної внутрішньої зосережденості. Але це не означає і не передбачає людської самоізоляції. Навпаки, усвідомлюючи свою незамінність, індивідуальність усвідомлює і свою повну ідентичність з іншими людьми: адже зрозуміти свою унікальність можна лише у порівнянні із іншими людьми та лише за умови переконаності у тому, що всі інші люди є люди, але в чомусь - не такі..

Назвіть філософське вчення, в межах якого стверджується незалежне існування двох субстанцій – матеріальної і духовної:

в) картезіанство;

Картезиа́нство — направление в истории философии, идеи которого восходят к Декарту.

Для картезианства характерны скептицизм, рационализм, критика предшествующей схоластической философской традиции. Помимо этого картезианство характеризуется последовательным дуализмом — предельно чётким разделением мира на две самостоятельные (независимые) субстанции — протяжённую (лат. res extensa) и мыслящую (лат. res cogitans), при этом проблема их взаимодействия в мыслящем существе оказалась в принципе неразрешимой.

Варіант 21

21.1Поясніть специфіку онтології Нового Часу щодо проблем світобудови та місця людини в ній.

Онтологія є філософською наукою про буття, перш за все, буття як таке, а не лише про окремі види чи прояви буття. Тут найпершими постають питання про те, чому взагалі можливе існування, у який спосіб можна розуміти буття, як людина пов’язана із буттям.

 Першим філософом Нового часу був англійський дипломат і політичний діяч Ф.Бекон. У своїх творах із симптоматичними назвами “Новий Органон” та “Нова Атлантида” він проникливо передбачав надзвичайно важливу роль науки в подальшому розвитку суспільства. У зв'язку з цим основним завданням філософії Ф. Бекон вважав розроблення такого методу пізнання, який підніс би ефективність науки на новий рівень. Ф.Бекон розрізняв "плодоносне" та "світлоносне" знання. Плодоносне — це таке знання, яке приносить користь, а світлоносне — це те, що збільшує можливості пізнання; до цього часу, на думку Ф.Бекона, знання були переважно просвтляючими людину, але вони також повинні і працювати на людину.

Ф.Бекон, аналізуючи і критикуючи стан речей у пізнанні, пропонує свій, новий метод продукування знань. Використовуючи алегорію, він стверджує, що методом досягнення істини є спосіб дії бджоли, яка, на відміну від мурашки, що тільки збирає (а в науці — це збирання фактів), та павука, що тягне з себе павутину (а в науці — це виведення однієї теорії з іншої), сідає лише на певні квіти і бере з них найцінніше.

Виступаючи прибічником емпіричного шляху пізнання, який передбачає живе споглядання, аналіз результатів експерименту, Ф. Бекон підкреслював, що "розум людини повинен органічно поєднувати емпіричні та раціональні підходи в поясненні світу, вони повинні бути з'єднані і пов'язані один з одним"( 1,282) і спрямовані на відкриття внутрішніх причин, сутності, законів світу. Отже, методологічні пошуки привели Ф.Бекона до індуктивного шляху в пізнанні істини. 

    Ця ж проблема хвилює і Р.Декарта (1596—1650), який у питанні про метод науки займав іншу, в чомусь – прямо протилежну позицію. Раціоналісти, до яких належав Р.Декарт, вважали, що емпіричний досвід має мінливий, нестійкий характер. За допомогою відчуттів людина сприймає світ залежно від обставин, і тому надії слід покладати на розум. Р.Декарт стверджував, що "пізнання речей залежить від інтелекту, а не навпаки"

 Оскільки методологічну позицію Р.Декарта визначають як раціоналізм, то він поділяв думки Г.Галілея щодо того, що лише математичні характеристики предметів можуть бути надійною основою істинного пізнання хоча б вже внаслідок того, що вони є простими та очевидними побудовами розуму:

 Цікавими та симптоматичними були й міркування Декарта про людину. Він вважав, що у тілесному, матеріальному плані людина постає складною природною машиною, тому всі її дії підпадають під закон причинного зв’язку, і лише мислення виводить людину за межі суто природного ходу подій. При цьому розум веде людину шляхами істини та належної поведінки, але воля (у той час вона ототожнювалась із бажанням), яка ширша від розуму та не підпорядкована йому, спричиняє відхилення людині як від істини, так і від правильного життя.

    Отже, перші методологічні розвідки у філософії Нового часу були і цікавими, і продуктивними. Вони подвійно орієнтували науку – на факти та на незаперечну з логічної точки зору розумну очевидність, що підводило до розуміння науки, як знання, що функціонує на емпіричному та теоретичному рівнях. Окрім того, це були докладні розробки засад мислення “здорового глузду”.