Педагогічна діяльність б.Грінченка

Етапи вчителювання

Найбільш значною і яскравою сторінкою в історії педагогіці, безсумніву, є творча спадщина й педагогічна діяльність Бориса Дмитровича Грінченка, котрого А.Погрібний назвав "інтелігентом-чорноробом" за важку культурно-освітню працю.

«Педагогічну діяльність Грінченко розпочав на вісімнадцятому році життя. У 1881 році він склав іспит у Харківському університеті на звання народного вчителя і поїхав працювати до села Введенського Зміївського повіту Харківської губернії» [14, с.21].

Слід зазначити, що Б.Д. Грінченко по всіх місцях, де він учителював намагався здійснювати освітню пропаганду серед селян, хоча б у формі колективних читань.

«Наше селянство має свій глибокий, віками усталений, історично та іншими причинами вироблений світогляд. Учень школи перебував і перебуватиме після її закінчення під великим впливом селянської сім'ї, де склався й віками знецінювався цей світогляд. Значить народному вчителю та вчительці доводиться рахуватися з селянськими поглядами, доводиться замислюватись над ними й вести справу таким чином, щоб уникнути розбіжності з цими усталеними серед селянства поглядами.»[14, с.21]

У спілкуванні з простими людьми він ще глибше усвідомлював потрібність народної освіти, знаходив критерії для своєї майбутньої роботи по написанню та виданню книжок для народу.

Найдовше працював Б.Д.Грінченко вчителем у однокласній (згодом чотирикласній) школі села Олексіївка Слов'яносербського повіту. Це училище було створене заходом відомої діячки Х.Д.Алчевської. Цей період роботи значно виділявся з-поміж іншої педагогічної діяльності тим, що попечителька надавала досить широкі можливості для вияві творчого таланту свого вчителя, прислухалася до його міркувань. Прикладом цього, на нашу думку, може слугувати журнал «Думка» учнів Олексіївської школи – витвір самостійного мислення, творчого підходу і широти поглядів на навколишній світ. У журналі містилися дитячі оповідання та вірші про природу, розповіді про найбільш пам'ятні події, записані від односельчан казки.

«Тут нам було вільніше, - писав Борис Дмитрович, - і ми тишком учили також по-вкраїнському і мали для школярів і селян чималу українську бібліотечку. Ми ставили в неї всі книжки, які могли, але все було мало, і я став складати збірки з усяких старих і нових українських авторів, писав їх друкованими літерами, оправляв і так побільшував бібліотечку»[14, с.22].

Працюючи в Олексіївці, Борис Дмитрович розпочав роботу над «Граматикою української мови», своєрідним підручником для першого класу. Тут переважають жанри української народної творчості: прислів'я, приказки, загадки, казки, дитячі пісеньки тощо. Стали вони основною частиною і так званої «Настиної читанки» над якою Б.Грінченко працював упродовж 1890-1891 років.

«Сю книжку написав татко Насті, як вона не могла читати друкованого, бо воно дрібне, а в неї боліли очі, тай не було тоді таких українських книжок дитячих, щоб їх могли маленькі діти читати» [14, с.22].

За цією книгою разом з однолітками – селянським дітьми – навчалася, прилучалася до української мови донька Настя.

У «Настиній читанці» теж переважають жанри дитячого фольклору. Особливо багато пісень календарно-обрядової народнопоетичної творчості. В основу підручника Марії та Бориса Грінченків «Рідне слово. Українська читанка», що вийшов друком у 1917 році, якраз і була покладена «Настина читанка». У цій книжці, адресованій наймолодшим школярам автори реалізовують ідею національної школи. Так, спеціальний розділ має назву «Рідний край», у якому у дохідливій формі розповідається про Батьківщину:

«Наша мова зветься українською. Наша земля зветься Україною. Свою рідну українську мову ми любимо найбільше од усіх мов на світі…

Але ми повинні і других усіх людей любити і поважати. А всім другим людям робити добро» [14, с.22].

Наголосимо, що написані ці рядки тоді в той час, коли навіть слова "Україна", "український" були крамольними і заборонялися.

Образ народного вчителя

Створюючи образ учителя національної школи Б.Грінченко належну увагу приділив його професійній підготовці. Учитель повинен добре знати предмет, володіти методикою його викладання, що передбачає хороші навички роботи з діючими підручниками, творчий пошук і здатність до новаторських рішень, ґрунтовні психолого-педагогічні знання, педагогічний такт.

М.Н. Зубкова запропонувала виокремити такі особливості та етапи викладання Б.Грінченка:

• Навчання дітей грамоті починав з відомостей про звуки, що становлять основу всякої мови. Водночас педагог навчав дітей писати елементи літер. Після опрацювання звукової системи української мови Грінченко рекомендував приступати до читання та писання. Ця робота починалася з вивчення шести малих літер на руховому алфавіті поряд з ідентичними великими літерами. Лише після цього ставала потрібної книжка, де кожна літера ілюструвалася малюнком. Діти називали зображену річ, а потім читали підтексти, в яких досить легко віднаходили нову літеру, вже добре знаючи як її слід вимовляти;

• Значну увагу треба приділяв правильному користуванню наголосом, незнання якого нерідко спотворювало українську мові;

• Особливої уваги надавав Б.Д.Грінченко комплектуванню літературою шкільних бібліотек. Для визначення оптимальної тематики книжок він проводив соціологічні дослідження, за результатами яких складав списки літератури, рекомендованої для різного віку та освітнього цензу;

• Істотного значення надавав використанню в процесі навчання такого важливого принципу як історизм, що мав забезпечити системність набутих знань та розуміння законів конкретної епохи. Оповідання на історичну тематику не повинні обмежуватись вузьким колом лише свого народу [15, с.58].

Б.Грінченко, як зазначає О. Неживий, науково обґрунтував необхідність створення національної школи. У праці «Народні вчителі і вкраїнська школа» він писав, що ще 1863 р. «Ушинський називав московську школу мало не «пеклом» для української дитини, казав, що така школа тільки затримує натуральний розвиток дитини. Втрата відчуття національної приналежності, співвіднесення себе з певним етносом більшістю його представників перетворює народ у натовп, свідчить про глибоку і всебічну деградацію нації. Тому Грінченко вважав загальну освіту на національному ґрунті наріжним каменем розвитку кожної нації»[12, С.38].

Висуваючи високі вимоги до вчителя, Б.Грінченко перш за все прагнув їм відповідати і сам. Навчання рідною мовою – один із провідних принципів в його освітній системи. «Спираючись на досвід прогресивних педагогів, психологів, мовознавців, він розвиває їхні думки щодо – лексичної єдності мови і мислення, наголошує на тому, що мова є виразником найістотніших національних ознак: психологічних, світоглядних, етнографічних. Для обґрунтування деяких положень в необхідності національної школи звертався до спадщини Яна Коменського, Джона Локка, В.Водовоза, К.Ушинського, О.Потебні» [12, с.38].

Педагогічна система Грінченка спирається на народну педагогіку, адже це є вічне, невичерпне джерело навчально-виховної мудрості. Педагогічні інтереси стосувалися насамперед дидактики. Свої дидактичні принципи педагог втілював у власній педагогічній діяльності, пропанував у науково-педагогічних і публіцистичних працях.

Висновки

Аналіз матеріалу дозволяє зробити певні висновки щодо педагогічної діяльності та словника Б.Грінченка. Діяч свідомо засвоїв кращі надбання світової педагогічної думки і поєднав їх з національними традиціями виховання та формування особистості, з потребами духовного відродження української нації. У своїх науково-педагогічних, публіцистичних працях, художніх творах, що торкаються проблем освіти, він визначив усі найважливіші аспекти наукової педагогіки (мета, завдання, принципи, зміст, форми й методи навчання та виховання дитини). Чимало уваги приділено й загальнокультурній підготовці вчителя. Цілісний образ учителя національної школи, що постає з усієї наукової, літературної спадщини вченого й письменника, органічно доповнюється його власною педагогічною діяльністю.

Щодо „Словаря української мови” за ред. Б.Грінченка, то він був завершенням усього попереднього розвитку української лексикографії. Велика кількість поданого в ньому лексичного матеріалу, зібрана за півстоліття з найрізноманітніших джерел і з усіх частин української території, принцип документування слів та їхнє ілюстрування прикладами з літературної або живої народної мови, критичне ставлення до джерел, зокрема до попередніх словників, – усі ці риси ставлять словник Грінченка на вищий рівень проти всіх словників української мови, що з’явилися на той час (кінець ХІХ – початок ХХ ст.).

На нашу думку, педагогічна спадщина та словник Бориса Грінченка заслуговує на увагу як науковців-дослідників, так і педагогів-практиків.