2. Грошово-кредитне регулювання національної економіки

Монетарна політика являє собою систему заходів держави, що ґрунтується на використанні грошових важелів регулювання макроекономічних процесів. Вона передбачає зміни обсягів пропозиції грошей в економіці і саме у такий спосіб – здійснення впливу на макроекономічну динаміку.

Кредитна політика – система заходів держави, яка базується на використанні ресурсів і можливостей Центрального банку країни, чим дозволяє контролювати ступінь доступності продуцентів до кредитних ресурсів країни та у такий спосіб – впливати на макроекономічну кон’юнктуру.

Звертає на себе увагу та обставина, що грошові і кредитні аспекти макроекономічного регулювання розглядаються у органічній єдності. І це не випадково. З одного боку, сучасна грошова система, в основному, є системою кредитних грошей, а з іншого – пануючою формою сучасного кредиту є грошова форма. Але, які б конкретні способи грошово-кредитного регулювання ми не розглядали, усі вони мають сенс лише у тому випадку, коли не порушують вимог загальної економічної рівноваги товарної і грошової маси.

Таким чином, вищою кінцевою метою грошово-кредитного регулювання є забезпечення стабільності цін, зростання реального обсягу виробництва і повної зайнятості.

Звичайно, поточна грошово-кредитна (монетарна) політика орієнтується на більш конкретні та кількісно виражені цілі, тобто йдеться про завдання тактичного і проміжного характеру. Наприклад, коли економіка країни знаходиться в ситуації “перегріву” ринкової кон’юнктури (високий попит викликає зростання цін і доходів, розширення виробництва загрожує втратою рівноваги з високою інфляцією) і на порядок денний висуваються завдання рестриктивного (обмежувального) характеру, то вмикаються одні важелі грошово-кредитного механізму, а коли виникає проблема подолання спаду виробництва і кволої ринкової кон’юнктури – вмикаються інші, експансіоністські (спрямовані на розширення) важелі грошового і кредитного регулювання.

В сучасних умовах держава (в особі центрального банку країни) застосовує три основних форми макроекономічного регулювання, що ґрунтуються на використанні важелів грошово-кредитного механізму.

Центральний банк застосовує такі форми грошово-кредитного регулювання: операції на відкритому ринку цінних паперів; маніпулювання обліковою процентною ставкою; зміни норм обов’язкового резервного покриття.

В Україні використання названих важелів макроекономічного регулювання знаходиться ще у стані становлення, тому особливо цінним для нас є осмислення і критичний аналіз досвіду застосування форм грошово-кредитного регулювання, набутого країнами із розвинутою ринковою системою господарства.

Операції на відкритому ринку ґрунтуються на тому, що держава, купуючи чи продаючи власні цінні папери на відкритому ринку, збільшує або зменшує напругу грошово-кредитних потоків, які, у свою чергу, обслуговують зустрічний рух товарів і послуг.

Перш ніж пояснити механізм операцій відкритого ринку цінних паперів, варто з’ясувати економічну природу самих державних цінних паперів, що фігурують на ньому.

Цінні папери держави є своєрідним сертифікатом (свідоцтвом) надання їй позики суб’єктами економіки (домашніми господарствами, фірмами, банками, іншими кредитними установами тощо). Державні цінні папери поділяються на дві категорії: неринкові і ринкові.

До неринкових належать такі цінні папери (ощадні облігації, урядові серії), які не можуть бути передані або перепродані іншим особам. Такі цінні папери не обертаються на вторинному ринку цінних паперів.

Інша справа – ринкові цінні папери. В обіг їх випускає державна скарбниця (міністерство фінансів), що створює первинний ринок. Згодом до справи залучаються ділери (комерційні банки, брокерські компанії або фірми, що спеціалізуються тільки на цьому бізнесі).

Ділери купують державні цінні папери і створюють їх вторинний ринок, пропонуючи продати або купити цінні папери в період їх дії (від дати випуску до дати погашення). Клієнтами ділерів, або інвесторами цих цінних паперів, є корпорації, банки, страхові компанії, пенсійні фонди, іноземні комерційні і центральні банки. Приватні особи на цьому етапі руху цінних паперів безпосередньої участі в операціях не беруть, вони обмежуються використанням економічних важелів. Річ у тім, що на торгах вторинного ринку (фондової біржі) такі цінні папери продаються великими партіями (лотами) значної номінальної вартості (наприклад, у США один такий лот має вартість не меншу від одного мільйона доларів).

Ринкові державні цінні папери в окремих країнах мають відтінки у назвах. Зокрема, в Україні навіть папери, розраховані на три місяці, називають облігаціями. В інших країнах цінні папери такого строку дії називають скарбничими векселями. У деяких країнах боргові зобов’язання держави поділяють на скарбничі векселі і скарбничі бони.

Отже, усі державні цінні папери поділяються на такі групи:

• короткострокові (терміном дії менше від одного року);

• середньострокові (терміном дії від 1 до 10 років);

• довгострокові (терміном дії понад 10 років).

Варто відзначити, що в Україні державні цінні папери середньострокової та довгострокової дії не отримали ще необхідного розвитку. Періодично і у обмежених обсягах емітуються, наприклад, облігації типу ОВДП (облігації внутрішньої державної позики). Нерозвиненість ринку довгострокових державних цінних паперів пояснюється тим, що Україна ще не досягла необхідного стану економічної стабільності. Незавершеними залишаються структурні перетворення, не подолано небезпечного стану залежності від примх світового ринку енергоносіїв, не спрацьовують у належній мірі заходи антиінфляційної політики. Усе це пояснює ризиковість довгострокових інвестицій, які могли б надійти через ринок вітчизняних цінних паперів.

Поділ державних цінних паперів на три зазначених групи не є випадковим. Необхідність короткострокової позики зумовлена проблемою нерівномірності надходження податків до державного бюджету протягом окремих періодів року. Наприклад, надходження до бюджету податків від сільськогосподарських та залежних від них переробних промислових підприємств мають сезонний характер. Водночас, видатки бюджету є відносно рівномірними. Тому держава, навіть за умови ефективного функціонування всього макроекономічного комплексу, змушена вдаватись до короткострокової внутрішньої позики, випускаючи цінні папери короткотермінової дії.

Існування середньострокових боргових зобов’язань держави зумовлюється циклічними коливаннями ринкової економіки. Відомо, що фази рецесії (спаду і депресії) змінюються фазами експансії (пожвавлення і піднесення). Від того, на якій фазі циклу знаходиться ринкова економіка у даний момент, залежить більша або менша напруженість бюджету. Для подолання спаду і фінансового забезпечення наступної політики економічної експансії, у одному випадку, та для фінансування рецесійних (стримуючих) заходів – у іншому, необхідні фінансові ресурси на строк промислового циклу. Зважаючи на це, держава користується позикою середньострокової дії.

До довгострокових позик держава вдається для фінансового забезпечення глобальних структурних перетворень в економіці, які здійснюються протягом кількох десятиліть.

Відмінною рисою короткострокових боргових зобов’язань держави є також те, що казначейство (скарбниця) продає векселі з дисконтом, у той час, як за середньостроковими і довгостроковими зобов’язаннями сплачується (один або два рази на рік) купонна ставка.

Коли казначейство випускає в обіг вексель номіналом 1 млн.дол. терміном на три місяці, то це означає, що продажна ціна його має бути нижчою на величину дисконту. Через три місяці вексель погашається за номіналом. Тому дилер лише тоді погоджується на купівлю короткострокового векселя, коли сплатить ціну, нижчу від номінальної. Ця дисконтна знижка повинна забезпечити нормальну (рівноважну) рентабельність інвестування капіталу.

З’ясування економічної природи державних цінних паперів дає змогу розглянути механізм операцій відкритого ринку.

Припустимо, що економічний барометр вказує на високу ринкову кон’юнктуру. Сукупні доходи є максимальними, рівень безробіття – мінімальний. Водночас, спостерігається порушення макроекономічних пропорцій та високий рівень цін (адже у фазі циклічного піднесення зростає попит на працю, інші виробничі ресурси і технології). Щоб усунути можливість “перегріву” кон’юнктури, необхідно забезпечити зниження схильності до інвестицій та зменшення сукупного попиту. Держава мусить вдаватись до методів рестриктивної політики (політики обмеження) сковування грошово-кредитних ресурсів.

Існує кілька її варіантів.

По-перше, вона здійснюється шляхом продажу на відкритому ринку частини довгострокових боргових зобов’язань скарбниці, до моменту погашення яких залишилось ще дуже багато часу (понад 10-15 років). Зростання пропозиції цих цінних паперів спровокує падіння попиту на них і – відповідне зниження ціни. А зменшення ціни обов’язково призведе до зростання доходу від даних облігацій. У свою чергу, зростання доходу по одній групі цінних паперів пошириться на інші, що зумовить вигідність вкладення грошей у державні цінні папери. Таким чином, мета буде досягнута – певні маси грошових коштів сковуються цінними паперами.

По-друге, центральний банк може піти на продаж на відкритому ринку певної кількості короткострокових боргових зобов’язань державної скарбниці. Важливо наголосити на тому, що поширеними платіжними засобами в операціях із скарбничими векселями є чеки. Центральний банк, отримавши за векселі чеки, пред’являє їх для оплати банкам покупців векселів. Комерційні банки втрачають відповідну суму своїх резервів-депозитів у центральному банку. Отже, у цьому варіанті операцій на відкритому ринку відбувається не тільки скорочення сукупної грошової маси в економіці, як і у попередньому варіанті, але й – зменшення активів і пасивів центрального банку. Кредитні можливості скорочуються. Політика рестрикції досягає мети.

Якщо економіка знаходиться у депресивному стані, а доходи і зайнятість перебувають на низькому рівні, держава мусить вдаватись до політики економічної експансії. Необхідністю стає стимулювання сукупного попиту та пожвавлення ділової активності. Тепер гроші та кредит мають стати більш досяжними і дешевими. Щоб досягти цього, центральний банк починає скуповувати державні цінні папери. Кредитні резерви центрального і комерційних банків зростають, кредит стає дешевшим, що стимулює інвестиції і забезпечує зростання зайнятості. Якщо скорочується безробіття, то породжене цим зростання доходів населення і корпорацій посилює тенденцію зростання сукупного попиту, що дає додатковий поштовх до зростання національного виробництва.

Отже, маневруючи операціями купівлі і продажу скарбничими цінними паперами держава має змогу реально впливати на динаміку валового внутрішнього продукту. Вона стимулює економічне зростання на стадії рецесії і стримує його, коли насувається небезпека надмірного зростання і порушення економічної рівноваги. У цьому і полягає суть операцій на відкритому ринку цінних паперів.

Другою формою грошово-кредитного регулювання є зміна процентної ставки обліку векселів центральним банком, що доповнює операції на відкритому ринку.

Облікова процентна ставка центрального банку пов’язана із обліком векселів при кредитуванні комерційних банків.

Відомо, що з моменту появи центральних банків з’являється можливість активного впливу держави на механізм ринкового формування позичкового процента. Річ у тім, що центральний банк стає кредитором комерційних банків та інших інституцій кредитної системи. Він бере на себе функцію банку банків. Зокрема, центральний банк надає позику кредитним установам під заставу векселів. Така операція центрального банку отримала назву обліку (дисконту) векселів.

Які ж векселі обліковуються центральним банком?

На перших етапах розвитку дворівневої (центральний банк – комерційні банки) банківської системи обліковувались як державні цінні папери, так і боргові зобов’язання клієнтури комерційних банків. Доречно зауважити, що у другому випадку йдеться не про облік, а про переоблік векселів, адже їх облік уже провели комерційні банки.

За сучасних умов у більшості ринкових країн центральні банки відмовились від практики “переобліку” векселів. Основним мотивом стало те, що облік уже облікованих векселів веде до збільшення амплітуди коливань грошової маси в економіці, адже комерційні банки, маючи змогу отримати у резервному банку додаткову масу готівки під заставу векселів своїх клієнтів, можуть до небезпечних обсягів збільшувати свої кредитні ресурси. А це ризиковано, адже на фазі циклічного піднесення грошова маса отримує додатковий імпульс до зростання, а на фазі рецесії – до зменшення. Параметри коливань грошової маси небезпечно розширюються, посилюючи розмах економічного циклу та інфляції. Зважаючи на це, сучасна практика надання центральним банком позик комерційним банкам ґрунтується на обліку виключно державних цінних паперів. Термін “переоблік” став рудиментом кредитного словника.

Тепер знову, як і в операціях на відкритому ринку, на передній план висуваються операції з борговими зобов'язаннями державної скарбниці, але обсяги і ефективність обліку векселів суттєво поступаються операціям відкритого ринку¹ . Причиною є те, що в операціях на відкритому ринку центральний банк виконує активну роль, а в операціях з обліку векселів – пасивну. Центральний банк не здатен примусити комерційні банки до більших обсягів обліку, ніж ті, які є бажаними для самих комерційних банків. Усе, що він може – очікувати зростання бажання комерційних банків збільшувати свою позику в центральному банку.

Але таке природне обмеження не означає, що центральний банк зовсім не має важелів впливу на обсяги обліку векселів.

По-перше, зважаючи на економічну ситуацію, центральний банк взагалі може відмовити комерційним банкам у кредиті.

По-друге, для кожної установи кредитної системи він встановлює максимальний рівень або, іншими словами, – ліміт обліку векселів.

По-третє, центральний банк тримає у своїх руках важіль процентної ставки за надання кредиту комерційним банкам.

Доречно було б відзначити, що процентна ставка отримала назву ставки обліку векселів або облікової ставки процента¹.

Яким же чином центральний банк користується важелем облікової ставки?

Необхідно мати на увазі, що політика регулювання ставки обліку векселів завжди застосовується у органічній єдності із операціями на відкритому ринку. Так, коли на фазі високої ринкової кон’юнктури держава вдається до продажу своїх боргових зобов’язань і кредитні можливості комерційних банків зменшуються, відповідно зростає ринкова ставка процента за кредит. Для функціонуючих капіталів (промислових корпорацій, торговельних фірм, фермерських господарств тощо) позика стає дорожчою. За цих умов банки прагнутимуть до отримання якомога більшої позики у центральному банку за ще не піднятою обліковою ставкою. Щоб зупинити таке зростання потоків облікованих векселів і виданих позик, центральний банк змушений піднімати облікову ставку процента і, тим самим, привести її у оптимальне співвідношення із ринковим попитом.

На фазі економічного спаду держава, як відомо, вдається до політики здешевлення грошей і кредиту. Центральний банк скуповує на відкритому ринку боргові зобов’язання державної скарбниці, збільшуючи цим кредитні ресурси. Ринкова ставка позичкового процента падає. Облік векселів за старою ставкою стає невигідним комерційним банкам. Облікова ставка тепер не відповідає вимогам фактичної ринкової ситуації, а тому вона, услід за ринковою ставкою, буде знижуватись.

Отже, за умов підвищення облікової ставки обсяги кредитування комерційних банків центральним банком зменшуються, а кредит для функціонуючих капіталів стає дорожчим. Якщо облікова ставка знижується, то кредитні ресурси зростають, а позика для функціонуючих капіталів стає дешевшою. Тому можна сказати: користуючись важелем облікової ставки процента, держава отримує можливість активного впливу на загальну інвестиційну ситуацію в економіці.

Поряд із операціями на відкритому ринку та регулюванням ставок обліку векселів особливою формою грошово-кредитного регулювання є зміна норм обов’язкового резервного покриття.

Якщо операції на відкритому ринку застосовуються щоденно і безупинно, зміни облікових ставок періодично і як допоміжний засіб до операцій на відкритому ринку, то метод зміни норм обов’язкового резервування – рідко і вкрай обережно.

Якщо перед цим розглядалось, яким чином із застосуванням грошово-кредитних важелів держава (центральний банк) здійснює макроекономічне регулювання, то тепер з’ясуємо, як здійснюється політика контролю самої грошової маси.

Політика контролю грошової маси спрямовується на регулювання грошового обігу і кредитного забезпечення з метою гарантування стабільності національної валюти, що, у свою чергу, є монетарною передумовою рівноважного економічного зростання і дотримання високого рівня зайнятості.