То й сумна виходить

Пісенька моя [1; т.1; с.34].

Кінцівка звучить як естетична декларація поета.

У написаній у в'язниці чотирнадцятій поезії "Думи, діти мої", І.Франко розвиває тему попереднього твору. Він оцінює, чим є для нього самого власна творчість і чим мусить бути для людей. На переконання автора-в'язня, його думи-діти, хоча й народжені "в тій понурій тюрмі", – життєрадісні, бо "з усміхнутим лицем" і тішать, підтримують "скорбне серце" творця. Проте головним завданням для себе І.Франко вважає, щоб його поетичне слово стало впливовим фактором суспільного життя: бути серед тих, хто знесилюється духом, втомлюється у "важкій боротьбі", піддається сумнівам; а також там, де "думка нова загорається ще". У формі наказу думам І.Франко декларує свій поетичний маніфест:

Там ви, думи, летіть

Слабосилих кріпіть,

В горя й сумніву змрік,

Лийте радісний світ! [1; т.1; с.35]

Це проголошено не для самого себе, а для всіх людей.

Найбільш яскраво й повно власну програму життя І.Франко полум'яно виголошує в останній, п'ятнадцятій, поезії циклу, котра була написана пізніше від всіх інших, восени 1883 р. Цей твір засвідчує, що у світобаченні поета – порівняно з віршами 1880 р. – дещо змінилося, а його ліричний герой набув нового психологічного й духовного потенціалу. Вірш складається з трьох дванадцятирядкових строф, побудованих, як і більшість попередніх поезій, на апострофі. Але коло тих, до кого звертається суб'єкт мовлення, велике. Можливо, вся нація. Ліричний герой – це той же "цілий чоловік", який відчув, що кінчилось його тління "в горя домовині", що він побачив світло "нової зорі", що зник його "смуток і застій". Та головне – він відчув красу життя, красу природи і сповнився безмежної життєлюбності, взявши своїм дороговказом крилатий вислів "Vivere memento!" Ліричний герой щасливий, відчуваючи гармонію з природою. Ця тема розвивається поступово: від першого звернення "Весно, що за чудо ти / Твориш в моїй груди?" і до останнього, де почуття радості сягає апогея:

Всюди чую любий жах,

Клик життя могучий...

Весно, вітре, люблю вас,

Гори, ріки, тучі! [1; т.1; с.35]

Це ліричний автопортрет, унікальне жанрове утворення. На цій окличній інтонації могла б закінчуватися поезія, і вона не здавалася б незавершеною. Але річ у тім, що в такому разі не відбилася б духовна сутність особистості автора, якою вона стала за роки інтенсивного громадського життя, успіхів, невдач і страждань. Після освідчення в любові до життя, до природи пристрасна думка поета раптово міняє свій вектор:

Люди, люди! Я ваш брат,

Я для вас рад жити,

Серця свого кров'ю рад

Ваше горе змити [1; т.1; с.36].

Естетичний ефект приголомшливий, після вибуху жагучого життєлюбства – ідея самопожертви вражає. Кульмінаційний вияв цієї риси відбувається у двох останніх рядках. Один з них епіфора "Vivere memento!", вона не тільки об'єднує твір в єдине ціле, а й розширює естетичне поле самопізнання ліричного героя. А в останній строфі разом із крилатою фразою "Лиш боротись значить жить!.." епіфора збагачує ідейно-емоційний зміст поезії, надає їй філософського смислу, підкреслює художню досконалість вірша.

Як бачимо, цикл "Веснянки" відзначається жанровою багатоманітністю, що забезпечило об'ємну характеристику ліричного героя, розповідача та інших образів, які стали носіями авторського внутрішнього світу, його соціальної та художньої свідомості. З усіх творів складається образ самого автора; видно його світоглядні переконання та естетичний ідеал. Це загартований у громадському житті борець і ватажок, наставник і митець, людина з чутливим до народного лиха серцем, пророк і філософ.

Щоб зрозуміти ще одну рису ліричного героя "Веснянок", доцільно нагадати Франкову оцінку образу Марії у скороченому варіанті праці "Тарас Шевченко", надрукованій у віденській газеті 1914 р. "Жертвування власної людської індивідуальності, – писав дослідник, – на справу милосердя, нехтування власними стражданнями, забуття власного безправ'я і посвята всіх сил на службу єдиній високій і благородній ідеї, добра загалу і всієї людськості – ось ідеал жінки, який залишив нам Шевченко як свою найдорожчу спадщину" [1; т.39; с.254]. Таким постає і герой "Веснянок", з тією тільки різницею, що Марія – витвір поетичної уяви поета, а І.Франко значною мірою творив на автобіографічній основі, сам був прототипом свого позитивного героя.

Наскрізним у циклі є образ весни, він багатовимірний, із різними естетичними функціями та змістом.

Хоча І.Франко назвав цикл "Веснянками", проте в кожному творі своя особлива композиція і форми вираження авторської свідомості. У більшості поезій обрана автором тема набирає різноаспектного висвітлення, а це позначається на композиції і приводить до синтезу в одному вірші прикмет двох, а то й трьох жанрів. Світовідчуття поета втілюється через ліричного суб'єкта за допомогою апострофи, яка посилює емоційність творів шляхом порівнянь і протиставлення картин, вражень, рефлексій та емоційних думок, а також за допомогою градацій, наскрізних повторів в сукупності із засобами версифікації. Композиція в багатьох творах сприяє динамічному розкриттю внутрішнього світу героя, стану його душі. Новаторство І.Франка – в проблематиці; своєрідний художній талант, його могутня духовно-інтелектуальна сутність зумовили появу нових різновидів ліричних жанрів, які поет об'єднав на основі спільного образу в цикл "Веснянки".