1. У другій половині XIX ст. романтизм у літературі поступився місцем реалізмові. Останній передбачав відображення реальної дійсності й оточення героя, точне відтворення всіх аспектів життя, обґрунтування дій і почуттів персонажів психологічними й соціальними умовами. Як і в інших європейських літературах, в українській літературі зародки реалістичного стилю були зв’язані з фольклором, з народними гумористичними й сатиричними оповіданнями, а також із давньою літературою. Своєрідність української літератури позначались і на особливості українського реалізму. Звернення до народних джерел, захоплення етнографізмом і тривале панування романтичних поглядів, сповільнений та деформований внаслідок історичних обставин розвиток літератури в попередній період зумовили те, що романтизм із його захопленням героїзмом минулого, поетизацією сильних пристрастей і міцних людей козацької доби співіснував із реалізмом у творчості письменників другої половини ХІХ ст.

Художні й публіцистичні твори найвидатніших діячів української культури другої половини ХІХ ст. містять глибокі роздуми про тодішнє сучасне і майбутнє українського народу, відображають історичні подвиги минулого, оспівують визвольну боротьбу за державну незалежність України.

Перехід від романтизму до реалізму добре помітно на творчості Марка Вовчка (Марія Вілінська-Маркович, 1834–1907). Вона продовжила тему творчості Тараса Шевченка, присвячену становищу покріпаченого селянства, особливо жінок («Одарка», «Горпина», «Козачка»). Засобами фольклору письменниця скористалась у казках та оповіданнях для дітей.

Долею простої селянки переймалась у своїх творах Ганна Барвінок (1828–1911). Народницько-просвітницьку ідеологію сповідував Степан Руданський (1833–1873). Популярними стали його гумористичні «Співомовки», де переплелися національні й соціальні спостереження. Добре знали у школах байки Леоніда Глібова. На Буковині Юрій Федькович (1834–1888) поєднав впливи західноєвропейської поезії з буковинським фольклором.

Реалістично змалював історію українського села Іван Нечуй-Левицький (1838–1918). У повісті «Микола Джеря» зображено поневіряння селянина, втікача від панщини, а в повісті «Кайдашева сім’я» з любов’ю і болем за рідний народ розкрито бідність і обмеженість сільського життя. Найвидатніший соціальний роман своєї доби «Хіба ревуть воли, як ясла повні» («Пропаща сила») написав Панас Мирний (1849–1920) разом із братом Іваном Біликом.

Неперевершиним надбанням української літератури стала творчість геніального письменника Івана Франка (1856–1916). Майстерність стилю, злободенність проблем, багатство жанрів і багатоплановість тем, а також активна громадська позиція вирізняли І.Франка в історії української культури. Від романтизму й побутового реалізму письменник перейшов до реалістичних, психологічно насичених творів, зрівнявшись із видатними прозаїками Західної Європи. Прозові твори, зокрема «Борислав сміється», «Захар Беркут», дитячі оповідання Івана Франка стали хрестоматійними. Що ж до поезії, то, скажімо, цикл «Осінні думи» і «Картка любові», вірш «Ой ти, дівчино, з горіха зерня...» та інші вивищували митця до гурту найуславленіших ліриків світу.

2. Марко Вовчок у багатьох своїх творах показала тяжке підневільне життя жінок-кріпачок. Не стала винятком і повість "Інститутка", де письменниця змалювала правдиві образи Устини, Катрі, бабусі. Життєрадісною вдачею, волелюбністю й оптимізмом приваблює Устина. Вона рано залишилася сиротою, росла в чужих людей. В десять років її забрали до панського двору та примусили працювати нарівні з дорослими. Важко їй було у старої пані, і зовсім нестерпним стало життя при панночці. "Прийду було її вбирати, вже якої наруги я од неї не натерплюся!.." А одного разу панночка мало не задушила свою покоївку. Устина покірна долі, мовчки зносить усі знущання. Хоч дівчина й покоряється панам, але весь час мріє про волю: "Коли б воля, заспівав би так, щоб і на селі лунало..." Звільнилася вона від кріпацької неволі, коли Прокопа віддали в москалі. І хоча їй і в місті доводилося тяжко працювати, але вона почувала себе щасливою. Устина була безмежно вдячною Прокопу за те, що він визволив її з кріпаччини. На відміну від Устини, Катря була вільною козачкою. Вийшовши заміж за кріпака Назара, змушена була працювати на панів. Спочатку вона годила їм, намагалася працею заслужити подяку. А замість неї - дорікання шматком хліба, їй не дозволили навіть побути біля хворої дитини. Після смерті немовляти Катря перестає коритися панам. Вона сміливо заявляє: "Тепер я вже не боюся вас! Хоч мене живцем із'їжте тепер!" Вона дуже побивається за дитиною, життя для неї стало беззмістовним, безрадісним. Катрі не вистачає сили волі, стійкості й наполегливості. Вона "...не схотіла на світі жити", покінчила життя самогубством. Трохи в іншому плані змальована бабуся. Вона зовсім примирилася із своїм підневільним становищем. На запитання Устини, чи залишиться бабуся в цьому пеклі й далі терпітиме знущання, старенька відповіла: "І терпітиму, пташко!" Хоча бабуся й покірна панам, у неї не зникли такі людські риси, як справедливість, чесність, почуття власної гідності. Вона завжди говорила спокійно, ходила тихо, не метушилася, не звертала уваги на лайку панночки: "Як не лає, як не кричить на неї пані, - бабуся не лякається, не метушиться..." Ось такі вони - чесні і працелюбні, щирі і вільнолюбиві жінки-кріпачки - героїні повісті "Інститутка". Цими образами Марко Вовчок показала моральну перевагу кріпаків над панами, підтвердила готовність Катрі й Устини дорогою ціною заплатити за волю і незалежність.

Марко Вовчок - визначна украïнська письменниця середини XIX столiття, яка своєю творчiстю заклала пiдвалини для подальшого розвитку оповiдних жанрiв в украïнськiй лiтературi. Однiєю з повiстей, якi правдиво й переконливо висвiтлюють умови життя селян в Украïнi за часiв крiпацтва, є соцiально-побутова повiсть "Iнститутка". Тема повiстi є звичною для творiв першоï половини XIX столiття: соцiальнi протирiччя мiж селянами-крiпаками й помiщиками, умови життя крiпакiв у панському маєтку, негативний вплив на людину дореформених реалiй. Марко Вовчок придiляє багато уваги розглядовi гострих соцiальних проблем. Вона розкриває перед читачем взаємини помiщикiв iз селянами, на прикладi чоловiка iнститутки торкається теми панського лiбералiзму, висвiтлює явище рекрутчини, розповiдаючи про перебування Прокопа у москалях. Не обходить увагою авторка й морально-етичнi проблеми. Хуторяни - бабуся, Назар, Прокiп, Устя - представленi як позитивнi персонажi, оскiльки вони змогли зберегти свою честь i гiднiсть, незважаючи на антигуманнiсть оточуючого свiту. Негативнi персонажi - iнститутка й лiкар - виявляють свою сутнiсть не тiльки у ставленнi до крiпакiв, але й у родинних взаєминах. Марко Вовчок будує оповiдь за принципом контрасту, протиставляючи простi й щирi взаємини мiж Назаром i Катрею та мiж Прокопом i Устиною родинному життю iнститутки й лiкаря, ïхнiй духовнiй обмеженостi. З повiстi "Iнститутка" ми дiзнаємось про певну соцiальну мораль, властиву панству. Побудована ця соцiальна мораль була на тому, що вiчнi цiнностi вiдходили на другий план, а минущi сприймались як головнi. Це випливає з розповiдей iнститутки про ïï навчання, пiсля яких Устина робить висновок: панночку навчено "людей туманити", а також з описiв безпросвiтного життя селян у Дубцях i на хуторi, коли "люди прокидались i лягали, плачучи, проклинаючи". У повiстi "Iнститутка" Марко Вовчок вiдбила типовий життєвий шлях селян-крiпакiв. Так, доля Устини - це доля сироти, яка зросла в помiщицькому дворi, як у клiтцi, й дякувала за те, що ïï "не б'ють десять раз на день"; це доля дiвчини, яка була вiддана у прислуги до панночки й терпiла щоденну моральну й фiзичну наругу; це доля дружини москаля, яка живе самотою. Трагiчною й водночас теж типовою є доля Катрi, яка догоджала панночцi, сподiваючись на милосердя, але, втративши дитину, вiдчувши на собi панськi знущання, збожеволiла й загинула. Повiсть Марко Вовчок "Iнститутка" - це твiр, який розповiдає не лише про гiркоту iснування закрiпачених селям, але й про початок наростання ïхнього протесту проти iснуючого ладу та соцiальноï несправедливостi. Письменниця порушили не тiльки проблеми побуту крiпакiв, але й бiльш вагому проблему - соцiальний протест селян та ïхнє бажання звiльнитися, змiнити своє життя на краще.

Повість Марка Вовчка "Інститутка" була першим великим твором, у якому показано антагонізм між кріпаками і кріпосниками, стихійний протест проти жорстокості та сваволі панства, засуджувалося кріпацтво як велике соціальне зло.       Розпочала письменниця роботу над повістю в Немирові на основі спостережень життя у панських маєтках. Змалювала вона повновладну поміщицю і повністю залежних від її волі кріпаків. Марко Вовчок правдиво показала їхнє життя, їхнє підневільне, безправне становище. "Сидимо було день при дні у дівочій та робимо", - розповідає Устина. "Спасибі хоч за те, що не б'ють десять раз на день, як от по інших, чуємо". Описано в повісті знущання й наруги, яких зазнали кріпаки від панночки. Малюючи цей образ, Марко Вовчок зуміла показати своє ставлення до таких панночок. Щоб викликати презирство й ненависть читачів, автор показує непристойні вчинки панночки, добираючи відповідні мовні І засоби. Так, до слова "кричить" вона добирає синоніми "репече", "дзвякотить". Своїм твором засудила Марко Вовчок бездіяльність і слабодухість окремих панів-лібералів. Таким є полковий лікар. Спочатку він несміливо захищав своїх кріпаків, та дуже швидко відступився, сказавши: "Робитиму все так, як ти сама надумаєш". Кріпаки сподівалися, що він захистить їх від лютої дружини, але лікар виявився безвольним, не захотів сваритися з панночкою, не зміг осудити її за нелюдяні вчинки. Та центральними в повісті є образи селян-кріпаків, які виступають носіями моралі трудового народу. Вони чесні, роботящі, з почуттям власної гідності, вільнолюбні. їх глибоко обурює соціальна несправедливість. У дечому вони різні: Прокіп готовий до помсти щомиті, Назар єдиним способом позбутися кріпацької неволі вважає втечу від пана, Катря свій гнів виявляє відверто, а Устина, хоч і ненавидить панів, покірно зносить їхні знущання. Марко Вовчок основну увагу концентрує на діях і вчинках героїв. А всі дії, вчинки, прагнення й інтереси кріпаків підпорядковані боротьбі за визволення з-під кріпосницької залежності, чи, як говорить Устина, "...з пекла, з кормиги".       Обравши темою повісті зображення тяжкого становища кріпаків та наростання стихійного протесту проти несправедливості та неволі, Марко Вовчок чимало уваги приділила змалюванню почуття волелюбності народних мас, показові протилежних поглядів на любов, шлюб, солдатчину. Повість "Інститутка" - реалістичний соціально-побутовий твір, у якому на тлі життя і побуту кріпаків та кріпосників правдиво зображені соціальні конфлікти.       Коли Марко Вовчок читала свою повість у присутності Шевченка, похвалам на її адресу не було кінця. Великий Кобзар високо оцінив цей перший реалістичний твір української прози.

3. Разом із іншими західноукраїнськими митцями Франко вводив українську літературу як активний чинник у центрально – та східноєвропейський літературний контекст. Друкуючись у німецьких, польських, російських, угорських, чеських виданнях, вільно володіючи кількома мовами, Франко виборював українську літературу, за його власним визнанням, «права горожанства серед цивілізованих народів світу».

Іван Якович Франко народився 27 серпня 1856 року в с. Нагуєвичах, в присілку Слобода, в сім’ї Якова Франка, землероба й коваля, та Марії Франко з роду збіднілого польського шляхтича Миколи Кульчицького. Перші літературні спроби І. Франка належать до часів навчання в молодших класах Дрогобицької гімназії. Сама атмосфера навчання в гімназії сприяла пробудженню в нього інтересу до літератури. Зокрема класична система навчання передбачала виконання письмових завдань, наприклад вправ із польської, латинської, української мов. Його перший ліричний вірш «Великдень року 1871» присвячувався батькові й висловлював болісні почуття, викликані його смертю. Значна увага в гімназії надавалася перекладам (часто з грецької мови) і докладному аналізу класичних творів. Саме шкільне вправлення сприяло зацікавленню літературною творчістю: тоді Франко пише свої перші твори (драма «Югурта», уривок драми «Ромул і Рем»). Як згадував письменник, свою роль відіграло також те, що на той час у гімназії працював галицький літератор Іван Верхратський, а в тогочасній пресі публікувалися його старші товариші-гімназисти.

Рання творчість Франка показувала схоластичність шкільного навчання та орієнтацію тогочасної галицької інтелігенції на другорядні зразки польської та німецької літератур. Відчутне в ній також домінування смаків до «чистої» літератури і «високої» творчості. Школа пробудила у Франка творчу фантазію, визначила зацікавлення класичного літературою з її ідеалізмом, морально-етичними колізіями, трагізмом і героїкою. На основі літератури формувалось і релігійно-моральне чуття молодого Франка. У старших класах гімназії його лектура досить широка, хоча й електична.

Починаючи з 1874 р. Франко надсилає свої вірші до «москофільського» студентського журналу «Друг», підписуючись псевдонімом «Джеджалик». Вступивши ж до Львівського університету, він стає співробітником журналу. Опинившись у Львові «серед спорів язикових та національних», які ще велися між «москофілами» та «народовцями», молодий Франко переживає активний період ідеологічного самовизначення. Так, він не сприймає спочатку саму ідею літератури, писаної народнорозмовною мовою, та схиляється до концепції «високої» літератури. Згодом Франко переосмислює власні ідеї й зближується з «народовцями», які серед польсько-українських «спорів» проповідували самостійність українського письменства.

На цей час творчий доробок його, за власним визнанням Франка, складають оригінальні речі – «вірші любовні, драми і оповідання віршовані», а також переклади (Софокл, Біблія, кілька пісень «Нібелунгів», «Одіссея», два перші акти «Уріеля Акости» Гуцкова, ціла «Краледворська рукопись» і т. д.). Увага Франка до класичної літератури невіддільна від романтичного захоплення фольклором (як зізнавався сам, ще в гімназії записав «сотні народних пісен, казок прислів’їв та інших творів».

Рання поетична творчість виявляє передусім літературні зацікавлення Франка й розвивається переважно в річищі тогочасної галицької літературної традиції.

Уже в першій Франковій збірці відчувається зацікавлення міфологією, передусім давньоруською, й проблематикою духовного характеру. Ідеальні образи, характери й ситуації, відтворювані у віршах, відображали ідеалістичний світогляд автора, а романтичні настрої та сюжети видавалися вторинними, книжними. У ранніх поезіях Франка бракує романтичної пристрасності і суб’єктивізму, фантазію скуто класичними зразками, важка форма й алегоризм перекривають шлях імпровізації та символізму.

Серед прикмет ранньої лірики Франка – тяжіння до класичної форми вірша (сонет), до олітературення народної пісні й балади.

Наслідувальний характер ранньої поезії, який виявився в запозиченні сюжетів, співіснував, однак, із оригінальною романтично-декоративною стилістикою, за допомогою якої автор оживлював історичні легенди й перекази.

Оригінальність поетичної манери раннього Франка, за словами критика, виявилася насамперед у нетрадиційності його художнього вибору, а саме – у відкиненні народнопоетичної художньої форми.

Особливість поетичної манери Франка виявилася не так у стилі, як у виборі та розробленні відомих літературних тем. Риси оригінальності вбачалися в певному нюансуванні класичних сюжетів, яким автор надавав елегійних і рефлексивних відтінків, у широкому використанні алегоричних і риторичних формул.

Часто класична форма сонета, сповільнений ритм і книжна лексика слугували розгортанню ідеалізованих образів-алегорій – народного духу («Народна пісня»), божественної любові, що пробуджує поетичну творчість («Моя любов»), загальнолюдського духу («Божеське в людськім дусі»). Загалом, у ранній ліриці Франка домінувала ідеалістична естетична свідомість. Вона базувалася на елементах по-просвітницькому трактованого платонівського ідеалізму та класицистичній морально-естетичній сублімації. Прикметно, що саме така ідеалістична естетична концепція, поєднувана з романтизмом, натуралізмом чи неоромантизмом, здебільшого визначатиме еволюцію всієї його творчості. Франкова концепція творчості будувалася на зближенні художньої творчості з духовною, моральною практикою. Це актуалізувало гуманістично-творчий характер літератури й підносило особливу цінність морально-риторичної єдності знання та слова. Художня творчість, таким чином, несла в собі ідеальну гуманістично-просвітницьку тенденцію, а естетика відображала моральний зміст людської діяльності.

Молодого Франка приваблює не статика риторичних фігур, а динамічне, контрастне зіставлення глобально типізованих характерів. Його цікавить двобій добра і зла, правди і справедливості, свободи і честі, які не лише втілюються в людських вчинках і характерах, а й існують як певні ідеальні сутності, що визначають загальнолюдський духовни досвід (ідеал «божеського в людськім дусі»).

Предметом поезії загалом, за визначенням Франка, має бути не просто реальність, а вторинна, морально-інтелектуальна, «реальність», тотожна з особливою ідеальною «природою» і «розумним життям, – не простим органічеським вегетуванням». Так Франко фактично відмежовується від реалізму як принципу естетики та способу художнього зображення.

Ідеалізм у ранніх творах Франка виявляється насамперед у їхній дидактичній спрямованості й випливає із злиття морального, раціонального та емоційного рівнів художньої творчості. При цьому тенденція розгорнена через діалог, аргументи об’єктивуються через опозиції ідеалізованих типів і персонажів (князь – співець, благородний вождь – підступний зрадник), конфлікти й перипетії будуються на зіткненні загального й конкретного, на протиставленні станових і загальнонародних, загальнодержавних інтересів. Такі конфлікти характеризують ранні драматичні спроби Франка («Славой і Хрудош», 1875; «Три князі на один престол», 1875). Його загалом цікавить слов’янський, давньоруський дружинницький епос. Франко настільки захоплювався епічністю українських народних пісень і дум, що мріяв про опублікування твору на зразок відомого Краледворського рукопису.

Уже в цей період закладається певна система оцінок та вподобань, які дають змогу говорити про окремий – ранній період творчості Франка.

Перші поетичні твори Франка позначалися відстороненим сприйняттям національної традиції, впливами класицистично-просвітницького ідеалізму та раціоналізму, пізньоромантичною стилізацією.

Мистецтво й література через це мислилися особливою ідеальною, духовно-практичною сферою пізнання й виховання «людськості». Прикметно, що ідеалістична естетика була характерною не лише для раннього періоду, а й відчувалася навіть у період так званого натуралістичного перелому Франка в теорії «наукового реалізму». Вона залишалася властивою також для його зрілої та пізньої творчості.

Таке спрямування ранньої творчості в поезії доповнювалось у прозі відкритим замилуванням романтичною готикою і фантастикою. Загалом європейський літературний процес останньої чверті ХІХ ст. визначався передусім розвитком реалізму й натуралізму. Пізньоромантичні та пізньокласицистичні елементи, широко практиковані в тогочасній українській літературі в Галичині, були вже застарілими, однак усе ще популярними. Сам Франко схарактеризував еволюцію своєї ранньої творчості як шлях засвоєння найновішої «реальної» школи й переборення псевдокласицизму – «найбільше фарисейського і брехливого з усіх видів тої всеєвропейської моди, яка широко ввійшла в набуток «вищої» літератури тих часів».

5 Сурка. Розповідається про страшну долі бідної-дівчини жирівки Сурки. Вона сирота. Тяжко працювала в домі коршмарів. Важко працювала. Все робила. А корчмарка зла була. Я бідна, не гарна. Щастя не знала. Отак працювала я до 20 років. Аж тут коршмар запропонував до нього в ночі прийти, я подумала. Що дитини хочу. От і завагітніла. Бідна в дитині хотіла смисл життя знайти, щастя. Отож завагітніла. Жила поки корчмарка не помічала. Далі вигнала меня, коли народила. Мене коршмар до баби послав. Я в неї жила поки. Але вона сама дуже бідна. А тут ще морози. Вона пішла жити кудись а мені порадила ити до корчмаря. Він був обіцяв що не забуде. Що допомагати буде.аби жінці не казала. Але так ні разу і не прийшов. От син був. Пішла до корчмарки. Прошу плату вона мене викинула. На мороз. Питала чия дитина я не сказала. Пішла я далі. Але село не знала. Бо з хати не виходила. Сіла в сніг. Чую замерзаю. Пішла під хату де світло було кинула дитину. Аби вона лише вижила а за себе байдуже. То ж і в снігу не замерзла бо за дитинку страшно. Поклала її пішла полем. Аж тут дума в мені. А що як ніхто не почув її. Що як ніхто не підібрав. Кинулась назад. Біжу кричу. Аж тут шандар. Він мене провів підвів до тої хатки. Зашли я почула сина. Впала без сили. Крізь сон чула що судути будуть. Дити не забрали, бо я кричала без неё сильно в гарячці. Лікар не дозволив. Але мені байдуже на суд. Лише бути біла дитинки. Лише все для нього робити.

6. Багатогранним був талант письменника і драматурга М.П.Старицького (1840-1904), автора численних історичних романів (трилогія – «Перед бурею», «Буря», «Біля пристані»; «Руїна», «Молодість Мазепи», «Розбійник Кармелюк»). Дбаючи про розширення репертуару українського театру, Старицький вправно обробив ряд мало сценічних п’єс різних авторів та інсценізував багато прозових творів українських, руських та зарубіжних письменників – «За двома зайцями», «Різдвяна ніч», «Тарас Бульба», «Сорочинський ярмарок», «Утоплена», «Юрко Довбиш», «Циганка Аза» та ін. Переосмислені та значно художньо удосконалені, ці обробки стали по суті новими самостійними творами. Серед власних п’єс Старицького найвідоміші соціально-побутові драми «Не судилось», «Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці», «Талан», низка дотепних водевілів. У основі своїй творчість Старицького реалістична, демократична змістом і спрямуванням, перейнята гарячим почуттям любові до рідного народу та його героїчного минулого. Драматург широко освітив тему пригноблення глитаями сільської бідноти, виступив проти темряви, що панувала в українському селі, виражав думку про необхідність працювати на благо народові.¹

Важливе місце в творчості Старицького займала історична тематика. В п’єсах «Богдан Хмельницький», «Маруся Богуславка», «Остання ніч», «Оборона Буші» показано героїчну боротьбу народних мас за соціальне та національне звільнення. Своєю творчістю Старицький збагатив репертуар українського театру, підняв його суспільно-виховне значення. ²

. У основі своїй творчість Старицького реалістична, демократична змістом і спрямуванням, перейнята гарячим почуттям любові до рідного народу та його героїчного минулого. Драматург широко освітив тему пригноблення глитаями сільської бідноти, виступив проти темряви, що панувала в українському селі, виражав думку про необхідність працювати на благо народові.

Загалом український театр другої половини XIX ст. досяг глибокої народності, національної своєрідності, змістовності, великої критично-викривальної сили і високої художньої довершеності

8. В 50—60-ті роки XIX століття українська література йшла, в основному, шляхом реалізму. Послідовники Тараса Шевченка Марко Вовчок, Л. Глібов, С. Руданський, А. Свидницький, Ю. Федькович збагатили красне письменство новими темами, образами, жанрами. У цей же час в художній прозі паралельно співіснує етнографічно-побутова традиція, представлена творами П. Куліша, Ганни Барвінок, О. Стороженка. Вона продовжує кращі тенденції літератури 30—40-х років.

Українська проза цього періоду позначена різноманітними жанрово-стильовими пошуками. Дебютує в жанрі оповідання Марко Вовчок, пізніше з'являється соціальна її повість "Інститутка". Значне місце займають її антикріпосницькі оповідання соціальної та сімейно-побутової тематики ("Козачка", "Горпина", "Сестра", "Свекруха"). Майстерно використовуючи принцип контрастного зображення, письменниця протиставляє світлі поривання людей і жорстоку дійсність. Галерея жіночих образів — Олеся, Горпина, Одарка доносить до читача весь жах безправного становища жінки-кріпачки.

Соціальні проблеми визначають гострі конфлікти і в оповіданнях Ю. Федьковича ("Хто винен?", "Сафат Зінич", "Максим Чудатий"). Письменник звертається до психологічного аспекту в зображенні конфлікту. У його прозі переважають теми з жовнірського та селянського життя, і всі вони здійснені в оповідній манері. Але особа оповідача в них не є сталою. Часто вона переходить у постать самого письменника ("Люба-згуба", "Кобзар і жовніри"). Залежно від особистості оповідача стиль оповідань Ю. Федьковича набуває певного забарвлення: якщо це селяни ("Хто винен?"), то в творі переважають глибокий ліризм і особливості усного мовлення.

Поряд з інтенсивним розвитком реалізму в літературі 50—60-х років продовжували жити певні традиції романтизму. Марко Вовчок і Ю. Федькович розгортали деякі конфлікти в руслі саме цих традицій. Наділені надзвичайними пристрастями, герої оповідань "Максим Тримач", "Побратим", "Люба-згуба" — це романтичні характери, що ведуть гостру, непримиренну боротьбу.

У романтичному аспекті подають письменники й епізоди минулого ("Кармелюк", "Невільничка" Марка Вовчка, "Чорна рада" П. Куліша).

Роман П. Куліша повертає нас до складної історичної доби 1663 року, коли настав спад у героїчному піднесенні, коли більшість козацької старшини виявляла свою зрадницьку суть. Жанр історичного роману з його особливостями дає всеохоплюючу характеристику часу.

Висунутий Кулішем принцип "етнографічної правди", стає настановою для Ганни Барвінок (оповідання "Сирітський жаль", "Нещаслива доля"), Олекси Стороженка ("Закоханий чорт", "Не впусти рака з рота"). Найчастіше це обробка легенд, переказів, анекдотів. Герої творів змальовані як зразки моральної досконалості, суспільні проблеми тут не піднімаються, проповідується мир між селянами й панами.

Суттєвим кроком у розвитку великої епічної форми в українській літературі є створення соціально-побутового реалістичного роману.

Досить часто в літературі цього періоду зустрічається такий жанровий різновид, як оповідання-казка. Твори Марка Вовчка "Невільничка", "Кармелюк", "Дев'ять братів і десята сестриця Галя" поетизують волелюбні народні характери. У них частково використано умовний елемент, прийом казкової оповіді, основну увагу тут несе життєвий матеріал.

Поширюється також в літературі художній нарис з елементами публіцистики, етнографії. У деяких нарисах відображались економіка і відносини пореформеного села ("Розмова в клуні" С. Войтока, "Заметки о нашей сельской жизни" О. Кониського), інші мали суто етнографічний характер ("Великдень у подолян" А. Свидницького, "Різдвяні святки" М. Номиса).

9. Одним з найвідоміших творів Івана Нечуя-Левицького є повість «Микола Джеря», у якій письменник передав мрії, думки і сподівання кріпаків. Заслуга Нечуя-Левицького полягає в тому, що він показав основний конфлікт того часу - протистояння між кріпаками і панами. Повість відзначається яскравістю характерів, письменник ніби пензлем зображує розгорнуті мальовничі краєвиди. У творі відтворено широкі простори різних частин Російської імперії, різних людей, різні форми виробництва. Письменник побачив ті нові форми визиску, яких ще не помічали його попередники. Реалізм його набув нових якостей. Нечуй-Левицький був новатором у вирішенні теми бунтарства. Ніхто ні в українській, ні в російській літературі не відобразив так послідовно і яскраво бунтаря-селянина, який не лише піднявся проти поміщика-кріпосника, а й протестував проти антинародних законів, що принесла з собою так звана «воля».

Повість «Микола Джеря» - новаторський твір. Письменник створив багатогранний образ позитивного героя, виразника народних дум і прагнень. «Високе почуття людської гідності, - зазначав О. Білецький, - непримиренність по відношенню до всякого насильства, глибока моральна чистота, здорове, вільне від забобонів сприйняття життя - все це якості, які й ми високо цінимо в людській особистості». Повістю «Микола Джеря» Нечуй-Левицький остаточно утвердив об’єктивно-повістевий стиль української літератури, У центрі уваги літераторів стала людська особистість. Творчість Нечуя-Левицького - взірець високої майстерності, вона була кроком у розвитку нових жанрів, у збагаченні мови художніх творів. Відтворення картин природи у повісті І. Нечуя-Левицького «Микола Джеря» Нечуй-Левицький у повісті «Микола Джеря» показав себе великим майстром змалювання щедрої української природи.

Твір починається описом розкішних краєвидів Васильківщини, з її буйно-зеленими вишневими садками, розлогими вербами, квітами. Дивовижно виглядає село Вербівка під промінням літнього сонця: «Як заллє Вербівку літнє палке сонце, як засипле її зверху золотом та сріблом сонячне марево, то вся кучерява долина здається залитою буйними зеленими морськими прозорими хвилями…» Пейзаж у творі допомагає краще розкрити задум повісті. На тлі вічної гармонійної природи - безрадісне життя кріпаків. Неспокій у душі героя передається показом неспокою у природі. З тонкою спостережливістю змальовує Нечуй-Левицький картину наближення зливи. В чорній плямі, що з’явилася на обрії, Миколі ввижається «темна копиця», яка незабаром «стала ніби здоровою скиртою, та все сунулась до берега…» Грізна морська стихія в уяві селянина асоціюється з сільською природою. Картина розбурханого моря перегукується з його настроєм, почуттями, підкреслює вольовий характер. Небагато знайдеться письменників, які б могли позмагатися з Нечуєм-Ле-вицьким у «почутті природи», в умінні її бачити й описувати. Природжене «почуття природи» назавжди залишилося характерною рисою його творчості.

10.  Комедія І. Карпенка-Карого "Сто тисяч" і "вічна" тема влади грошей над людиною       Коли Іван Карпенко-Карий писав комедію "Сто тисяч", він ставив за мету піддати сатирі ті негативні явища, які побутували у 80-90 роках XVIII століття. Сільські багатії всіляко намагалися примножити свої багатства. Часто гонитва за грошима ставала самоціллю, гроші витісняли з життя людини такі поняття, як честь і мораль. І тоді з'являлися такі постаті, як Герасим Никодимович Калитка - головний герой комедії "Сто тисяч".       Калитка - заможний селянин, який вже має 200 десятин землі, проте, всі свої сили покладає на те, щоб збільшити свої володіння. Він мріє: "їдеш день - чия земля? Калитчина! їдеш два - чия земля? Калитчина! їдеш три - чия земля? Калитчина! Диханіє спирає".       Але для закупівлі землі необхідні гроші. Для того, щоб викупити 250 десятин землі у сусіднього поміщика Смоквинова, Калитка вирішує піти на ризикований крок: придбати 100 тисяч фальшивих карбованців. Таким чином, Іван Карпенко-Карий зображує людину, яка заради багатства готова піти на злочин.       Письменник виразно протиставив двох героїв: романтика - шукача скарбів Бонавентуру і, власне, самого Калитку. Ось приклад: копач ставиться до грошей не як до джерела щастя. У великих грошах він вбачає лише Можливість матеріально забезпечити себе і своїх рідних. Копач розповідає про своє захоплення так: "Іщітє і обрящете! Сьогодні нема, завтра нема, післязавтра - мільйон!.. Викопаємо - все пополам. Стане і тобі, і мені, і нашим дітям, і внукам на весь вік..." Натомість, Герасим Калитка ставиться до матеріального достатку по-іншому: "Ох, земелько, свята земелько, Божа ти дочечко... Як радісно тебе згрібати докупи, в одні руки... Приобрітав би тебе без ліку. Легко по власній землі ходить. Глянеш оком навколо - все твоє; там череда пасеться, там орють на пар, а тут зазеленіла вже пшениця і колоситься жито: і все то гроші, гроші, гроші..."       Сина Романа він хоче оженити на дочці великого землевласника Пузиря, сподіваючись отримати значний посаг: "Не треба мені ні доброго хліба, ні доброго борщу, бо чим краще спече, а смачніше зваре, тим більше робітники з'їдять... Мені треба невістку з приданим, з грішми..."       Таким чином, на вівтар своєї жадоби Калитка готовий покласти не лише свої сили й життя, але й майбутнє власного сина.       Його скнарість переходить усі межі. Він спекулює навіть релігійними поняттями і принципами. У робітника він забирає половину хлібини, мовляв, "гріх у неділю снідать". Коли жінка збирається їхати до церкви, не дає їй коней, каже, що "худобу ганять в празник гріх". І авторитетно додає: "Блажен чоловік, іже скоти милує". Його справжня "філософія" шита білими нитками: "Скотина гроші коштує".       Калитка сердиться на копача за те, що той багато їв під час обіду. Він ніколи не п'є за власні гроші, бо "від своєї горілки у грудях пухне".       Жадоба до грошей призводить до духовної деградації людини. Саме гроші стають для нього найвищим авторитетом, а, так би мовити, людське ставлення до людини, натомість, повністю знецінюється: "робітники й собаки надворі повинні буть"; "обіцянка - цяцянка, а дурневі - радість"; "кругом, кругом моє"; "бери і в свого, і в чужого"; "лупи та дай"; "гроші всьому голова"; "Ой, Пузирі! Глядіть, щоб ви не полопались, а замість вас Калитку розіпре грошвою..."       Апогей такої філософії змальовується у останній, 12-й яві четвертої дії. Коли, одурений на спробі купити 100 тисяч фальшивих грошей, Калитка втрачає надію придбати землю сусіда Смоквинова, - він намагається накласти на себе руки. Якщо копач, за характеристикою самого Калитки, "хоч голий, та веселий", то Герасим Калитка на втрату грошей реагує так: "краще смерть, ніж така потеря".       У комедії Карпенка-Карого "Сто тисяч" зображено силу, яка перетворює людину на ненажеру, яка викорінює з душі людської те добре і святе, що заложив туди сам Бог. І сила ця - гроші.

У комедії "Сто тисяч" знаходять своє продовження не лише тема, а й художні принципи її втілення драматургом, зокрема згадувана вже подвійна конфліктна лінія. Перший план драматичної дії — сюжетна лінія ста тисяч, яка знаходить своє повне й остаточне вирішен-ня. Вона прекрасно обґрунтована й настільки виразна в своїй основі що набуває характеру своєрідної життєвої притчі про багатія, яко му постійно "копиталу не хватає" і якого всі на цьому обдурюють притчі, як злодій у злодія краде, шахрай шахрая обдурює. Ця ліні: художньо вичерпує себе з розв'язкою комедії. І друга лінія, шир ша — картини становлення сільської буржуазії як нового суспільною класу на зламі епох.

Психологічне обґрунтування подій починається з відомого монолог; Калитки в яві VI (дія перша). Калитка не задумує якоїсь карколом ної інтриги, — він статечно розмірковує про свої хазяйські плани прагнення, почуття. Характерно, що його думки торкаються не таї людей, як землі (хазяйський дифірамб "земельці", "святій земельці" "божій донечці", який так натхненно виспівує Калитка). Він розду мує, порівнює, оглядається довкола:

"Г є р а с и м. (один) ...тепер маю двісті десятин — шматочок круглень кий! Але що ж це за шматочок! Он у Жолудя шматочок — так-так! — однієї шпанки ходить дванадцять тисяч, чотири чи п'ять гуртів випасаєтьс. скоту [...]. І яким побитом Жолудь дістав таку силу грошей — не зрозумію. Я сам пам'ятаю, як Жолудь купував баранців, сам їх різав, торгував мнясоі у різницях, а тепер — багатир. Де ж воно набралося? Не іначе як нечис тим путьом!" [1, 334—335].

І тут дуже природно вводиться новий мотив: Калитці, вияв ллється, пропонували "ґешефт", який може дати, за умови йог здійснення, бажані кошти на покупку омріяного шматка землі: "Хіб. [...] піти на одчай, купить за п'ять тисяч — сто тисяч фальшивих розпускать їх помаленьку: то робітникам, то воли

купувать на яр марках... Мужик не дуже-то шурупає в грошах, йому як розмальован бумажка, то й гроші. Страшно тілько, щоб не влопатись [...]. Цікав дуже бачити фальшиві гроші" [1, 335]. І тепер можлива афера з по купкою ста тисяч стає ясна, як на долоні.

Варто сказати і про те, що монолог Калитки містить і щось набага то вагоміше, ніж мрію про власний шматочок землі. Критикою (3. Мо роз, Л. Стеценко) слушно відзначалося, що там, де Калитка гово рить про землю, він стає поетом. Але часто не зверталось уваги н одну фразу в монолозі персонажа — "легко по своїй землі ходить) А саме в ній значно ширший зміст, ніж у прагненні лише збагати тися. Бо сенс її — в утвердженні власної людської гідності (та > мрія, що керує Мартином з його "дворянськими" химерами). Мрії яка одвічно живе в селянинові, пориває його змагатися за своє людськ право. Ось у чому найглибше психологічне обґрунтування боротьб: Калитки за збільшення землі й "копиталу", тобто своєї ваги в сус пільстві. Маючи корені в селянстві, з якого вийшов і з якого черпа нові сили, він з усіх сил пнеться, прагне дорости до великої буржуа зії крупних сільських аграріїв. Усі ці характерні для пореформеног періоду явища, їх складне переплетіння, яке не затушовувалс

проте, провідних тенденцій суспільного розвитку, всю панораму українського села ми й бачимо блискуче відтвореними у комедії "Сто тисяч".

Калитка купує сто тисяч, хоча Невідомий обдурює мужика. Лише вдома аферу розкрито, і Калитка зі словами, що стали афоризмом— "Краще смерть, ніж така потеря!" — вішається у повітці. Його врятовано безпритульним шукачем скарбів Бонавентурою, вийнято напівживого з петлі.

Внутрішнє драматичне коло замкнулося. Але чи припинило свій рух хазяйське колесо? Ні. Посміявшись з анекдотичної історії, ми добре розуміємо, що Герасим і землю ще купить (якщо не всю, то "шматочками") і "сало" на ньому наросте, як на свині, за образним порівнянням того ж копача Бонавентури. Суспільні процеси — розорення поміщиків-дворян (панок Смоквинов), вихід на перші ролі багатого мужика, який, переступаючи через усі моральні норми, жертвуючи навіть родиною, уперто йде до мети — омріяного багатства, всезагальне прагнення грошей, "копиталу" (кум Савка, копач Бона-вентура) — все це і становить справжню основу комедії.

Характерологія стяжання особливо глибоко досліджується в комедії "Хазяїн" — явищі настільки оригінальному, що ми з повним правом можемо вбачати в цій п'єсі початок нової драматургії, у якій зображення суспільного життя в його провідних тенденціях стало справді-таки всеохоплюючим.

Із суто драматургічної точки зору п'єса може сприйматися як камерна, сімейна: всі події відбуваються в родині Пузиря, вузьке коло дійових осіб — його рідні, знайомі, найближчі помічники; вся п'єса — будні, які показують, як крутиться "хазяйське колесо". Це своєрідна хроніка, "картини життя", де немає, по суті, ніякої наскрізної драматичної інтриги взагалі. Критика помітила це давно: "Компонування п'єси навколо центрального персонажа і цілковита байдужість щодо сюжету ще яскравіше виявляється в "Хазяїні", — писав Я. Мамонтов. — Як зазначалося вище, гешефтмахерська історія з фіктивним банкротством Петра Михайловича зовсім другорядний момент у п'єсі, а опріч цього в "Хазяїні" немає жодного драматичного вузла, що його можна було б вважати за сюжетний стрижень"1 [Цитована праця Я. Мамонтова. — С. 207].

Проте читач (глядач) поступово осмислює масштаб дії "хазяйського колеса", розуміє, що його круговертю охоплено сотні, тисячі людей, — і тому те, що на поверхні — буденні, смішні, курйозні і, здавалося б, аж ніяк не вражаючі сцени набувають іншого, вже не комічного, а сатиричного звучання.

П'єса має кілька сюжетних ліній: вся структура її нагадує оркестр, де кожен персонаж виконує свою партію, — інакше кажучи, проводить і утверджує в житті свої інтереси. В центрі уваги, звичайно, інтереси хазяїна, Терентія Пузиря. Драматург неодноразово

підкреслює у п'єсі глибоке усвідомлення Пузирем своєї сили, своєї значущості. Ділова мова його — з управителями, іншими службовцями, повіреними тощо — різка, точна, категорична. Він швидке схоплює кожне слово сумніву, спробу заперечити, і тут же, випереджаючи їх, дає точні і чіткі вказівки, мислить імперативами.

Часто дослідники підкреслювали курйозну рису мільйонера — скупість, дріб'язкову ощадливість у питанні власних потреб (старий кожух, халат і т. ін.). Але ця риса здатна епатувати лише вчорашню гімназистку Соню та дещо її матір (пристойність порушена, повага може бути втрачена). Феноген же із захопленням говорить Маюфесу: "Халат мільйонера!.. Бачите, як багатіють. Ще отакий є кожух, аж торохтить! Нового купувать не хоче, а від цього халата і від кожуха, повірте, смердить!.. Он як люде багатіють, учіться!" [З, 283]. Той же Феноген розповідає про "оказію", коли через кожух швейцар не пускав Терентія Гавриловича у земський банк, на що Маюфес резонно і з шанобливістю зауважує: "Ну, не пускав, а як пізнав, зразу пустив... Терентія Гавриловича і в рогожі пізнають!" [2, 284].

І лише тоді, як "мужицький" одяг став сприйматися як певна екстравагантність, Пузир дає згоду пошити шубу чи купити новий халат... Його роздуми про зміну свого становища і необхідність дотримування в зв'язку з цим певних умовностей подаються в характерному монолозі із сьомої яви другої дії:

"П у з и р. (сам) ... Перше йшов за баришами наосліп, штурмом кришиї направо і наліво, плював на все і знать не хотів людського поговору, а тепер такий пустяк тривожить! Знову, дочка тілько сказала, що над нек сміялися в гімназії, і мене аж у серце кольнуло. Люде знають про мен" більш, ніж я думав... Натурально: то з степу не вилазив, а тепер почав мі" люде виходить, і треба оглядатись — що люде скажуть. І без людей погано і з людьми погано... Не можна інакше (помацав орден), кавалер!.." [2, 307].

Нам стає зрозумілою моральна зумовленість змін у поведінці персонажа, як зрозумілим було і небажання щось міняти в своїх звичкаг (відчуття власної сили і значущості, того, що і "в рогожі всі впізнають"). І в цьому вмінні оцінити обстановку, осмислити свій новш стан, тверезо зважити вимоги життя щодо себе ("почав між люде виходити") теж виявляється сила й гнучкість Пузиря. Цю величезн} силу новітнього хазяїна-аграрія добре бачила критика 30-х років і її "загубила" за комедійними, "компрометуючими", знижувальними моментами критика 50-х рр. А таких моментів у комедії багато Дуже вже хотілося І. Карпенку-Карому посміятися, поглузувата з мільйонера (тим більше, що реалії життя давали для цього вс підстави) — і він сміявся, намагаючись сміхом виправити людськ вади, мимоволі ослаблюючи саму суть образу. "Навіть найяскравіш побутові комедії І. Тобілевича, — писав Я. Мамонтов, — наскрізі просякнуті моральним відношенням до персонажів, а не діалектичний розумінням їх. І. Тобілевич не бачив, що його Калитки та Пузир

були не лише черствими, некультурними хижаками-експлуатато-рами, але йпередовими (на той час) господарями; що Харитоненки та Терещенки утворювали велике капіталістичне виробництво в сільському господарстві; що в діалектичному розумінні це була позитивна сила, економічний рушій того часу, коли Україна ліквідувала пережитки феодалізму і переходила до капіталізму; що справа не в характері цих персонажів, а в самому "хазяйському колесі", в його закономірному, історичному неминучому ході" [Цитована праця Я. Мамонтова. — С. 200]. І все ж, попри критично-зневажливе ставлення автора до своїх персонажів-хазяїв, він, як справжній реаліст, у безлічі моментів показав цю силу, хоча, можливо, і не розкрив до кінця її значення.

Показано в п'єсі й опозиційно настроєні сили з інтелігентських кіл. Це вчитель гімназії Калинович, а також вихована ним і закохана в нього Соня, дочка Пузиря. Вражена словами батраків про якість хліба, яким годують у батьківській економії, наївно вірячи, що батько про це нічого не знає, Соня дає розпорядження краще годувати робітників. Своїми намірами вона ділиться з Калиновичем. У розмові молодих людей окреслюється певна програма дій, характерна для народницької інтелігенції, симпатична І. Карпенку-Карому і підтримувана ним.

Є у п'єсі й інша дійова сила, потенційно могутня, здатна зруйнувати, знищити всі плани хазяїв. Наприкінці п'єси наймит розповідає Пузиреві про бунт у Мануйлівці, що виник через скорочення кількості найманих робітників і зниження цін на робочі руки, вкрай поганого харчування і т. ін. Цей бунт — зародок селянських заворушень і страйків, що передували грізним подіям революції 1905—1907 років.

У цій гостро критичній ситуації виразно бачимо й силу хазяїна, який знову виступає як командир, що зважує стратегію боротьби, все передбачає, не втрачає зайвої хвилини, діє точно й рішуче. Але цю, здавалось би, незламну, справді могутню силу Карпенко-Карий блискуче зрівноважує думкою про комічну мізерію будь-якого людського життя. Згадаймо, як у фіналі п'єси жалюгідно й несподівано гине могутній Пузир: погнавшись за гусьми (хазяйську натуру важко перебороти!), впав і дістав смертельне запалення. (Такою ж трагікомічною була й кінцівка "Ста тисяч": хазяйновитого передбачливого Калитку примітивно одурив примітивний шахрай. Воістину людина уявляє, а Бог знає!)

11. Найвизначнішою постаттю в українській драматургії другої половини XIX століття є І. К. Карпенко-Карий (Іван Карпович Тобілевич; 1845-1907). Він увійшов до історії української драматичної культури і як борець за національний театр, і як творець гостро соціальної драми та комедії. Безкомпромісність у відтворенні правди життя, показ типових явищ розвитку капіталізму в Україні, яскраві образи селян-протестантів, борців проти поміщицького пригнічення, зла та несправедливості – характерні риси творчості І.К.Карпенка-Карого. Багато місця у п’єсах письменника відводиться образам українських жінок («Наймичка», «Безталанна»). Знедолені, ображені, безправні, вони мають багато спільного з образами жінок у поемах Т.Г.Шевченка та п’єсах М.Островського. Його драми та комедії поряд із п’єсами Кропивницького і Старицького становили міцну основу репертуару українського реалістичного театру. У драмі «Бурлака» змальовано глибоко правдиві картини приниження і визиску селянства багатіями, подано образ шукача правди, що утверджував ідею непримиренності до будь-якої соціальної несправедливості. Комедія «Розумний і дурень» показує народження прошарку «хазяйновитих мужиків», які перетворювалися в нову експлуататорську силу. Невмирущу славу драматургові принесли його сатиричні комедії «Мартин Боруля», «Сто тисяч», «Хазяїн», у яких висміяно гонитву багатіїв різного калібру за наживою, їхню глитайську психологію. Кілька п’єс Карпенко-Карий присвятив історичному минулому України («Бондарівна», «Сава Чалий» та ін.). Творам драматурга притаманні незвичайна емоційність, ліричність, напруженість ситуації, яскравість мови персонажів, показ органічних зв’язків людини з її оточенням. «Я взяв життя», - говорив драматург і цим визначив основний принцип своєї творчості.

1. 12. Іван Франко як митець і науковець. Його роль у формуванні національної культурної свідомості народу Іван Якович Франко увійшов в історію української і світової літератури як геніальний письменник і визначний діяч визвольного руху. Своєю творчістю і багатогранною літературною і громадською діяльністю він створив цілу епоху в історії української культури і літератури. Франко був не тільки письменником, а великим ученим і публіцистом. На його художній творчості і громадсько-політичній діяльності позначився вплив ідей марксизму, робітничого руху в Галичині та російського визвольного руху. Значення творчості і суспільно-політичної діяльності Івана Франка виходить за межі України і Росії. Франко був не тільки поетом, белетристом і драматургом, а й критиком, літературознавцем, фольклористом, істориком, економістом, публіцистом і громадським діячем. Важко взагалі вказати ділянку, в якій би не виявилась творча енергія цього невтомного просвітителя, що жадібно вбирав у себе знання і намагався передати їх своєму народові. Визначаючи місце Івана Франка у літературному процесі, слід у першу чергу, вказати на те, що після Шевченка він був найвидатнішою постаттю в українській літературі. Франко демократично виступав на захист творчості революційно-демократичних письменників, продовжував і розвивав традиції Т.Г. Шевченка і Марка Вовчка. Разом з Панасом Мирним, Лесею Українкою, Михайлом Коцюбинським, Павлом Грабовським і іншими передовими українськими письменниками Франко боровся проти реакційних тенденцій в українській літературі, за утвердження матеріалістичної естетики: ідейності, народності і реалізму. Франко перший в українській літературі реалістично зобразив життя робітничого класу і його боротьбу проти гнобителів, показав нового героя – людину праці, яка стала головним персонажем його поетичних, прозових і драматичних творів. Франко художньо відтворив процес первісного капіталістичного нагромадження, зародження революційної свідомості робітничого класу і перші організовані виступи робітників нафтових промислів у Галичині, показав сильні і слабкі сторони робітничого руху в Галичині. Його вірш «Вічний революціонер» є своєрідним гімном на честь могутнього революційного руху народів, цикл поезій «Думи пролетаря» був новим явищем в українському літературному процесі. Сам термін – пролетарій – входить в українську літературну мову завдяки Франкові. Франко – великий майстер художнього слова. Його творчість відзначається винятковою різноманітності художньої форми (новели, оповідання, повісті, поезії, поеми, драми). Франко високо ставив поетичне слово, вимагав, щоб письменники підвищували свою поетичну майстерність і наполегливо працювали над збагаченням і вдосконаленням мови. Скрізь і завжди, говорив Франко, письменник повинен бути оригінальним. Він нетерпимо ставився до літературних шаблонів, закликав кожного письменника іти своїм шляхом у виборі теми, трактуванні образу та розробці сюжету. Він настійно радив літературній молоді «…не повторяти того, що вже другі забули, а не вносити у всесвітню скарбницю літератури хоч малу крапельку, а нового, свого власного, зачерпнутого з криниці того життя народного і індивідуального». Вже на початку 80-х років ХІХ ст. Франко, завдяки своїй творчості і літературно-громадській діяльності, став найбільш популярним українським письменником, очолив революційно-демократичну течію в українській літературі. Немало праць він написав також і з теорії літератури. Франко виступав проти реакційної схоластичної критики, вів рішучу боротьбу проти ідеалістичного суб`єктивістського критерію в оцінці літературних творів, що панував у 60–70 роках ХІХ ст. в Галичині. Франко розвивав революційно-демократично наукову критику. Він писав, що літературна критика «повинна бути якомога науковою, тобто основаною на перших тривких законах – не догмах, а узагальненнях, здобутих науковою індукцією, досвідом і аналізом фактів». У своїх критичних розвідках і дослідженнях з історії української літератури Франко гостро критикував праці буржуазних націоналістів Ом. Огоновського, О. Барвінського, М. Грушевського і інших, які оцінювали українську літературу з буржуазно-націоналістичних позицій, всіляко відмежовували українську літературу від прогресивної російської літератури. Слід назвати хоча б такі його праці, як «Южно-русская література», що була надрукована в 1904 р. в Енциклопедичному словнику Блокгауза і Єфрона, «Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р.» та ін. Ці праці Франка з історії української літератури до останнього часу не втратили пізнавального значення. Франко багато працював над вивченням, збиранням і виданням народнопоетичної творчості. У багатьох своїх етнографічних працях він підкреслював, що основною рушійною силою розвитку суспільства є народ, його діяльність і творчість є єдиним могутнім джерелом його власних художніх творів. Франко написав понад 50 фольклористичних досліджень, серед них такі ґрунтовні праці, як «Жіноча неволя в руських піснях народних», «Студії над українськими народними піснями» та ін. Велику роль у формуванні Франка як письменника-реаліста відіграла творчість російських і українських революційно-демократичних письменників і в першу чергу творчість Шевченка, Бєлінського, Чернишевського, Некрасова, Салтикова-Щедріна. «Кобзар» Шевченка Франко знав напам`ять. Він говорив, що творчість Т.Г. Шевченка зробила революцію у літературному і громадському житті України, що Шевченкові твори відіграли велику роль у визвольній боротьбі українського і російського народів. Франко писав про Шевченка: «Десять літ він томився під вагою російської солдатської муштри, а для волі Росії зробив більше, ніж десять переможних армій». Про враження, яке справив «Кобзар» на самого Франка і його найближчих друзів, довідуємось із його листа 1881 р. до Івана Белея, в якому Франко писав, що вони «просто поражені були, як могло на нашій мові бути щось таке написано». Творчість Шевченка розкрила перед Франком багатство української народної мови, розбудила в нього прагнення боротися за визволення трудящих. Вони бачили в особі Франка свого захисника і вчителя, вони читали його твори, часто чули його живе слово під час виступу на вічах. З багатьма робітниками він був особисто знайомий, вислуховував їх скарги і прохання. Франко – борець за світле майбутнє та нове суспільство: І ми всі вірили, що своїми руками Розіб`ємо скалу. Роздробимо граніт: Що кров`ю власною і власними кістками Твердий змуруємо гостинець і за нами Прийде нове життя, добро нове у світ. Франко гаряче любив свою батьківщину, свій народ, беззавітно служив йому усе своє життя. Палкий патріот непримиренно боровся проти нігілістичного ставлення до національної культури, а також проти клерикалів-народовців, які плазували перед іноземщиною. Будучи інтернаціоналістом, Франко відстоював дружбу і мир між усіма народами світу і викривав усіх тих, хто намагався посіяти ворожнечу між народами, хто віддавав перевагу тій чи іншій нації і пригноблював інші нації і народи. Художня, наукова і публіцистична спадщина Івана Франка ввійшла у всесвітню скарбницю культури і літератури, збагатила культуру безсмертними творіннями.

Мовознавча спадщина Івана Франка

Постать Івана Франка, безумовно, і дотепер, як і понад сто років тому, залишається однією з найхаризматичніших і впливових, хоча й досі не пізнаних і, що гріха таїти, не вельми глибоко інтерпретованих геніального обдарування творчих особистостей України. Широкому загалові він відомий, за висловом П. Кононенка, насамперед як «митець титанічної праці», «митець-реформатор». Вражають і «…масштаби інтересів, творчих шукань, ідейно-естетичних відкриттів: в обсязі його творчої обсервації – народ, характер і долі різних поколінь, верств, літературних традицій України, а водночас – історія і доля людства, переклади творчості найвидатніших митців світової літератури» [1,324 – 327]. Не менші масштаби розмаху думки притаманні і знаному вже значно вужчому колу втаємничених – Франкові-мовознавцю. Врешті, цей спектр експлікації творчого й водночас аналітичного трибу мислення художника і науковця не випадковий, що видно навіть з традиційного короткого та енциклопедично сухого життєпису (а ще питоміше й безпосередніше виявився він у, сказати б, практичній словесній діяльності поета, прозаїка й драматурга): «. І. Я. Франку належать визначні зразки політичної, філософської та інтимної лірики, прозові і драматичні твори. Автор праць з історії і теорії літератури, історії образотворчого мистецтва тощо, численних перекладів творів світової літератури (французької, німецької, англійської, російської, польської, чеської, сербської, хорватської, старогрецької, латинської, арабської, ассиро-вавилонської тощо). Відомий він і як збирач усної народної творчості. У 1906 рада Харківського університету одностайно присудила йому ступінь доктора російської словесності. У 1907 р. з політичних міркувань реакційні кола Росії перешкодили обранню його дійсним членом Петербурзької АН» [2,713 – 714]. До речі, віддаючи належне заслугам І.Франка у галузі фонології, російські вчені таки присуджують йому науковий ступінь доктора російської словесності. Коло мовознавчих (не помилюся, додавши – українознавчих) інтересів І.Франка доволі широке й багатопланове. Велику увагу Франко-вчений приділяв питанням унормування української літературної мови. Сьогодні відомо понад 20 лінгвістичних праць, заміток та рецензій І.Франка українською, польською, німецькою мовами, а також майже 150 праць, які безпосередньо стосуються мовознавства. Вважаючи мову «способом комунікації людей з людьми», І.Франко відзначав, що її виникнення має реальний ґрунт – здатність людського горла творити звуки. Широко висвітлювались і коментувались лінгвістами теоретичні положення вченого у галузі поетики слова, що відобразились зокрема у праці «Із секретів поетичної творчості» та у багатьох літературно-критичних статтях. Уже на початку наукової діяльності І.Франко виявляв інтерес до суто мовознавчих питань, наслідком чого була його студія над процесом засвоєння мови дитиною, її спонтанним, зумовленим підсвідомим сприйняттям, системних відношень елементів мовної структури словотворенням («Дітські слова в українській мові», 1811 р.). Розвідка того ж періоду «Наука і її становище щодо працюючих класів» (1878 р.) мала на меті розгляд питань виникнення людської мови та її комунікативних функцій, а також утвердження ролі винаходу письма й друку для цивілізаційного розвою. У статті «Мислі о еволюції в історії людськості» (1881 р.) І.Франко відзначає залежність появи феномена мови від еволюційної потреби людських індивідів у спілкуванні. Поділяючи біологічну концепцію німецького славіста А.Шлейхера, І.Франко розглядав мову як рухливий живий організм (!), що постійно розвивається, але аж ніяк не як стагнаційно застиглу конструкцію. В центрі уваги наукових пошуків...

13 Центральне місце в романі займає образ Христі. Героїня роману наділена інтелектом, красою, вразливою психікою. У першій частині («У селі») ав¬тор малює її образ чарівними фарбами. В описах домінують такі риси: «кругле обличчя», «чорні бро¬ви», «чорні очі», «уста, мов корали, довга коса», «біле чоло», «невисокий зріст», «очі грають, як ті зорі». Якщо приглянутися до портрета пильніше, то можна помітити й інші барви, риси звабливої жінки: "Невисока, в обличчі і в тілі по-слов'янськи круг-ленька, жвава. Ні тонкого стану, ні лебединої шиї..." Але ж чомусь чарувала вона чоловічу стать? Чарівність Христі, вся магія її привабливості не чорні очі, а іскорки в темній безодні зіниць, що неод¬норазово підкреслюються. Доля її була типова за тих соціальних умов. Бать¬ки дівчини, в недавньому кріпаки, любили свою єди¬ну дочку – вродливу, добру душею, веселу вдачею. Христю гнітили злидні, але вона не падала духом. У хаті холодно, нужденно та «Христя швидка, має зо¬лоті руки. Ось вона метнулася, не забарилась – уже й витопила, наварила страви й обрадувала матір». Зда-валось би, жити в матері, мати свою хату, город, тру¬дитись як слід і горя не знати. Та долю її перевернув Грицько Супруненко – сільський зборщик податків. Сфабрикувавши злочинний наклеп разом із За¬гнибідою, він змушує Христю йти в найми до міста. З ранку до пізньої ночі, не розгинаючись, працювала Христя у Загнибіди. Тут відчула усю гіркоту життя підневільної людини. «Наймичка, наймичка», – дума¬ла Христя, і коло серця її пекло огнем». Спостерігаючи п'яне гульбище в Загнибіди, Хрис¬тя проймається ненавистю до тих дуків, які оточують її. А ще глибше ранить її душу звістка, що їх з матір'ю одурено: «Одурили, обпутали, випхали з села, щоб з Федором не була... Послужи задурно півроку в За¬гнибіди. Відроби, відроби»... («У городі». Р. 2). Почуття ненависті дедалі загострюється, і якось Христя ловить себе на думці про вбивство ненавис¬ного хазяїна. Вона побачила здоровенний кухонний ніж на столі... «Отим би тебе приспати». Загнибіда – п'яниця, розпусник, збагатився за рахунок народу. Він сповнений зневаги до знедолених і навіть до власної дружини. Хазяїн давно задивляється на Хри¬стю, як на нову здобич... В образі Христі найприкметнішою рисою є добро¬та. По-доброму ставилася вона і до хазяйки. Між ни¬ми був лад, товариські стосунки. «Зате Загнибідиха ходила за Христею, як за своєю молодшою сестрою». Христя має ясний розум і чутливе, щире серце, їдучи до матері в гості, вона помічає соціальну нерівність, бачить багаті крамниці і злиденних лю¬дей: «...бідноту виперли аж на край міста, в смітни¬ки та пустки...». То сумує Христя, побачивши бідні, обшарпані хатки, то радіє вільному просторові, зе-леній долині. А думки пригнічують, навіюють сум: «Ні, немає щастя й талану бідним на цьому світі і не буде ніколи...» І згадалися своя недоля, і як її випха¬ли з села в найми на глум чужинцям, а безпомічну матір зоставили на плач, на журбу. А чим порадує матір, коли її запідозрюють у вбивстві дружини Загнибіди? Через велику купюру (50 рублів), що їй дав Загнибіда, Христю заарештову-ють. Мати не може витримати сорому й наруги, з туги за дочкою вона помирає. Христя дуже любила матір, тільки й радості було, поки жила мати, а тепер і ця іскорка радості згасає. «І Христя викрикувала жалібні слова, приливаючи ще жалібнішими сльозами...» Чи могла Христя залишитися в селі? Мати помер¬ла, землю забрали сільські власті, Карпо Здір при¬власнив хату Притик, а згодом продав її жидові. Тому про село, де панували Супруненки і Здори, Христя говорить так: «Далося мені це село узнаки, прова¬лись воно крізь сиру землю». Повернувшись до міста, Христя наймається до се¬кретаря думи Рубця. Знову гірке наймитування, важ¬ка праця. Та Христі не звикати, вона пнеться з усіх сил, намагається догодити. У ІІІ частині («Сторч го¬ловою») Христя розкривається новою гранню – до неї прийшло справжнє кохання. Обранцем Христі був панич Проценко, що квартирував у Рубця. Дівчи¬на зачарована його ставленням до неї: увагою, лас¬кою, щирістю. Письменник майстерно підкреслює контраст зовнішньої привабливості панича і його внутрішньої хижацької суті: «Лоб широкий, висо¬кий – з мармуру виточений, і на ньому над очима, не¬наче дві бархатки, чорніло дві брови...» Дівчина й гадки не мала, що перед нею підступна людина, лове¬лас. У солодких розмовах запевняв, що забере її до губернського міста, обіцяв жити разом: «Будемо пити чай укупі. Хоч раз побачу, як ми будемо жити ко¬лись». «Боже, яка вона була щаслива. Уперше зроду чує вона рівною себе з ним, близькою до його. Як навісна, вона кидається до чайника, чи не поспів ще чай, то стакани перемиває. Серце в неї так б'ється, руки тремтять: а він дивиться на неї, сміється» («Сторч головою». Р. 10). Часом сумнів краяв душу Христі, чи добре це, що вона покохала панича? Зга¬дуючи своїх подруг Мар'ю і Марину, яких знеслави¬ли злі люди, Христя здригалась, їй робилося страш¬но. «Вона бачила, що життя випихає її на той самий шлях, по якому пішла Марина». Долю своєї героїні художник простежує, показую¬чи жорстокість тодішньої дійсності. І знову Христя на вулиці, вигнана Рубцем. Проми¬нуло п'ять років. І в IV частині («По всіх усюдах») вона з'являється перед читачем у образі співачки. Вона молода, весела, гарна, і ті сумні колізії її життя, хоч і завдали їй страждань, проте не зламали молоде¬чого завзяття: «Співачка Наташа круглолиця, чорня¬ва, наряджена у чорне оксамитове плаття, котре так ішлося до її білого лиця, вона наче лілея, виділялася серед своїх товаришок» («По всіх усюдах». P. l.). Згодом вона стає коханкою Колісника – члена зем¬ства. Він відвозить Христю до маєтку Веселий Кут, купленого ним за земські гроші. Цей період життя ге¬роїні особливо гнітючий і важкий. Панас Мирний – тонкий психолог, він через сон, роздуми, переживан¬ня показує порухи душі героїні. Христя вся в тривогах і муках. Сум та туга давлять її. То вона заду¬мується: хто вона – утриманка Колісника, яка віється від одного пристановища до іншого; то згадує свою хату, й думки про рідні місця ще більше додають їй болю. с.36 В образі Христі показано цільну натуру, що, пройшовши крізь важкі життєві випробування, збе¬регла кращі якості людини. Автор особливо наголошує на доброті, щирому серці героїні. «Добра душа, багато добра робить, – говорять про неї селя¬ни. – Не те що другі, як розбагатіють, – забули Бога і людей. А Христя – ні, все для людей. За їх лихо доб¬ром оддячує». Отже, Христя, попри всі удари долі, – сила творча, яка шукає вияву в добрих вчинках, у на¬маганні допомогти людям. Побувавши в Мар'янівці, вона проймається співчуттям до односельців, радить Колісникові, щоб той повернув слобожанам стави і городи. Христя завжди була на боці селян, з якими брутально обходився Колісник. Вона умовляє нена¬ситного глитая зменшити страждання бідняків. Деспотизм і відвертий цинізм Колісника боляче вразили душу: «її така важка туга пройняла, такий жаль увійшов у саме серце, якого вона досі не звідувала». Образ Христі об'ємний. Героїня має тонку душев¬ну організацію, складну гаму почуттів. Її життя – це ціла низка утрат та горя, ціла вер¬вечка випадків, котрі піднімали її вгору, щоб впус¬тити сторч головою. Крах авантюри Колісника (привласнив 20 тисяч земських грошей), його самогуб¬ство стають початком останнього акту трагедії жінки. Зруйновано останній прихисток Христі. А далі йде стрімкий, неминучий рух униз, до вуличної повії, до безносся, до загибелі. Через Книша вона влаштовується в готель, стає професійною прости¬туткою. Та недовго їй довелося орудувати грошима, пити дорогі вина, носити шовки. Невзабарі безносою від страшної хвороби, загорнутою у ряднину жебрачкою-повією з'являється вона на темних, брудних вулицях. «Зима. Земля скована морозом, покрилася білим снігом. Сонця не видно. Один вітер гуляє по волі, гу¬де та реве, мов туже посеред того всесвітнього гробовища» («По всіх усюдах». Р. 15). Христя у дранті, з обмороженими руками й нога¬ми добирається до рідної Мар'янівки. Тільки тепер, у напівбожевільному маренні, визріває у неї тверде рішення: «Моя хата... Батьківська хата, заберу, відсужу». Виснажена, тяжко й безнадійно хвора, вона опу¬скається на призьбу рідної оселі, де вже був шинок, і замерзає... Хто винен? Звичайно, буржуазне суспільство. [?!?] Земці, чиновники, крамарі й інші пани і підпанки, буржуа отруїли, згубили життя людини, яка мала потенційні можливості стати доброю госпо¬динею, дбайливою дочкою, вірною дружиною. [?!?] У передсмертному сновидінні Христя бачить власний лан: «Лани без міри, без краю. Вітер гойда молодий колос. «Чиє се поле?» – пита вона. – Христи¬не  поле», – чує у відповідь». Автор мріє, щоб володарем землі була людина-хлібороб і щоб ніхто не мав права відібрати у неї зе¬мельного наділу. А сон колише Христю і навіває іншу картину. І бачить вона себе у статках. І кидає кошти не на що інше, як на навчання грамоти і ремесла дівчат і покриток. «Школу таку відкрила. І диво: зовсім непутяще, що запопаде, а, дивись, год-другий побула – такою невси¬пущою хазяйкою робиться: і усе знає, все вміє» (Ч. 4. Р. 15). Отже, у сні наша героїня бачить майбутнє. Це вимріяне, краще, вільне життя, в якому немає гноб¬лення, визиску людини людиною. Таке майбутнє було заповітним ідеалом і самого письменника. Смерть матері й смерть Христі – гнівне засуджен¬ня несправедливого буржуазного суспільства. Жор¬стоким і немилосердним в гонитві за наживою вигля¬дає нижчий прошарок панівної верхівки суспільства: Загнибіда, Здір, Рубець, Книш, Колісник, їхні наміри егоїстичні. Усі вони дбають лише про власну наживу, не виявляючи співчуття до інших. Світ, у якому панують вовчі закони, виштовхує ще одну «пропащу силу». І якщо Чіпка в пошуках прав¬ди свою силу витратив у стихійній помсті, зійшов на хибний шлях і загинув, то Христина сила пропала ще невитраченою. Тому автор показує її в передсмертно¬му сні, де вона ніби продовжує жити й розкривається як достойна, гідна поваги людина. Головна сюжетна лінія – життєвий шлях Христі – наскрізна, стержнева, організуюча. Вона пе¬реплітається з лініями інших персонажів роману, які допомагають повніше розкрити головний образ. Майстерно змальовано представників новоспеченого панства, сільських глитаїв, породжених капіталістичною дійсністю. Зловісна постать для Христі – Грицько Супруненко. Не одну душу занапа¬стив, не одну сім'ю розорив. Він жорстокий, скупий, по-звірячому ставиться до беззахисних селян. Це він – причина всіх Христиних бід. Якщо Супруненко почав розорювати сім'ю При¬тик, то Карпо Здір розорив родину остаточно. Не встигла померти мати Христі, як він розпорядився їхнім майном: хату спродав жидові, а землю привлас¬нив, – і цим самим вижив Христю з Мар'янівки. Викрито у творі й міську буржуазію. Загнибіда, Колісник, Рубець, Проценко були безпосередньо при¬четні до долі головної героїні. Христя потрапляє в найми до Загнибіди. Це жорстока, розпусна людина, вбивця своєї дружини. Розбагатів на шахрайстві. Це він своїми злочинними діями змусив Христю віятись від одного прихистку до іншого. Проценко – український «народолюбець». Він ви¬дає себе за інтелігента, українофіла. Говорить про на¬родне горе, про українську мову, літературу, на словах проповідує любов до людини, а насправді робить зворотне. Це егоїст, розпусник. Його девіз: «Життя – вдача; бери від нього, що дає воно, бери на час, зна¬ючи, що нема на світі нічого вічного. Не давай зівака, коли воно саме дається тобі до рук». Негідник і ли¬цемір, удаючи з себе заступника бідних людей, Проценко зваблює і підманює Христю, чим штовхає її на згубний шлях. Колісник – у минулому крамар, тепер земський діяч, великий землевласник. Він накрав земських грошей, «строячи мостки та греблі, жорстоко експлуатував селян і від цього розбагатів». Загарбавши сотні десятин землі,графський маєток Великий Кут, Колісник став одним із керівників земства, крав, об¬дурював, пригноблював людей. Цей 80-річний багач підманює Христю. Дарує їй гроші, дорогі шовки, тримає її біля себе як утриманку, ревнує, докоряє, гнітить її, перетворює Христю на рабиню. Рубець і його дружина Пистина Іванівна також виявились не з привітних хазяїв наймички Христі. Рубець хвалиться перед гостями: «Добра робітни-ця»,– але не жаліє дівчини, змушує тяжко працюва¬ти. Хазяї виганяють Мар'ю, а «Христя виконує те¬пер усю роботу за двох...». Під кінець Рубець зводить рахунок і з Христею: дає їй дві зелені бумаж¬ки... І – на вулицю. Проти хижацтва, сваволі буржуазії і дворян підно¬сить голос протесту інтелігент і демократ, товариш Христі Лука Федорович Довбня: «Я вам усе по правді скажу. Не вірте ви нікому, усе то брехня. Як давно колись крали, так і тепер крадуть...» Про Довбню говорили, що він «розумний чоловік», «нігіліст», «просвітитель». Критика пореформеної дійсності в романі «Повія» має різко викривальний, революційно- [?] демо¬кратичний характер.

14; 82 У романі «Над Чорним морем» (1890) відомий український письменник Іван Нечуй-Левицький (1838—1918) звертається до теми української інтелігенції, відкривши нову сторінку в українській прозі. Актор змальовує людей широких, прогресивних поглядів, що своєю гуманною просвітницькою діяльністю відкривали народу перспективи нового, вільною і розумного буття. Такими, насамперед, є Саня Навроцька й Віктор Комашко, герої роману, справжні подвижники, вірні раз і назавжди обраному шляху, що став "їхнім життям.

Твори Нечуя-Левицького "Над Чорним морем" та "Хмари" піддавались нищівній критиці. Шельмували автора за ідеї, яких туди "напхав автор", за композицію, за нежиттєвість героїв тощо. При цьому рідко хто зважився дати висновок про історичне значення цих творів як перших про інтелігенцію.

Критики докоряли письменникові за те, що його герої розмовляють українською мовою, тоді як українська інтелігенція розмовляє переважно російською. Письменник помер, так і не дочекавшись щасливого часу, коли українська інтелігенція опанує свою рідну мову.

Розгромну рецензію в "Киевском Телеграфе" написав М. Драгома-нов, відзначивши невиразність ідей Павла Радюка ("Радюк просто смішний дурень") і Комашка ("Над Чорним морем"); ідеалізацію "нових людей", пропаганду шовінізму в "Причет"; звеличення самодурства старого міщанина Лемішки в "Хмарах" тощо. "Для нас, на віддаленні чверті століття, — писав І. Франко, — видно тепер оптичну помилку Драгоманова: він сердився на людей, змальованих Левиць-ким, судив їх слова і вчинки своїм моральним судом, міряв їх своєюмірою, але лаяв автора за те, що створив їх такими живими та близькими своєму серцю, що не понаклеював на них картонок: се мені подобається, а то ні. Левицький був у важку, войовничу, заогнену пору тим, чого в таку пору і найрозумніші не розуміють — був артистом, творцем живих типів і більш нічим"1.

Про інтерес І. Нечуя-Левицького до цієї теми свідчить і його другий роман, надру¬кований у 1890 р. під назвою «Над Чор¬ним морем». Незважаючи на відкрито за¬явлену програмовість, цей твір, однак, дає можливість виразно відчути ідейні змаган¬ня інтелігенції, побачити ті шляхи, якими простували її окремі групи в той час. Ро¬ман «Над Чорним морем» – яскравий зра¬зок тієї ідеологічної прози, що відносно активно розвивалася впродовж 70-80-х ро¬ків. Як було показано вище, О. Кониського не задовольняли образи Дашковича і Ра¬дюка. Він хотів би бачити в літературі лю¬дей, які працюють собі тихенько не за хрести та гроші, а за покликом свого націо¬нального сумління. Цю настанову він сам намагався реалізувати через зображення діяльності Семена Жука (повість «Семен Жук і його родичі»), який на практиці вті¬лює теорію «малих діл», зокрема органі¬зовує в селі позичкову касу, влаштовує громадські віялки, кузню, молотарку, на¬віть шинок. Світоглядна обмеженість О. Ко¬ниського виявилася передовсім у тому, що його герой, відмежовуючись од революцій¬них шляхів оновлення суспільства, вірив, що можна навчити народ «не гострими сло¬вами і теоріями, а самим ділом, приміром власного життя і праці». Не випадково Па¬нас Мирний у повісті «Лихі люди» (1877), полемічне спрямованій проти хроніки О. Кониського, виводить революційного народника Тимофія Жука – людину актив¬ної дії. Юрій Горовенко з однойменної повісті (1885) О. Кониського також втілює у своїй діяльності програму громадівців. Він вихований на передовій філософській думці свого часу, його характер формував¬ся під впливом кирило-мефодіївця Пучки, за яким легко вгадується Д. Пильчиков. Природно, що Горовенко змінює життєву орієнтацію: замість офіцерської служби обирає навчання в університеті, потім – учителювання в гімназії та громадську ос¬вітню діяльність. Однак коли Горовенко вдається до гучних слів про боротьбу з урядом зброєю, автор осуджує його. І вже зовсім несподіваним у повісті є самогуб¬ство Юрія, спричинене ревнощами, що й дало підстави М. Драгоманову дати йому нищівну, але виправдану характеристику: «Дурень з печі»! Розкриттю програмових завдань, які ста¬вила перед собою українська інтелігенція в період розгортання народницького руху, підпорядковані і зміст, і форма роману І. Нечуя-Левицького «Над Чорним морем». Уже перші розділи твору дають можли¬вість відчути духовну атмосферу, в якій пе¬ребуває інтелігентна молодь Кишинева й Одеси, знайомлять з ідейними прагнення¬ми і тих, хто тільки-но здобув гімназійну освіту й шукає своїх шляхів у житті, і тих, хто після завершення університетських сту¬дій вже має непогано оплачувані посади і все ж не задовольняється бездуховним трибом існування, прагне прикласти свої руки до живого діла. Дія роману охоплює весну й літо 1880 року, і ця точна прив'язаність її до часу дає можливість зіставляти події, змальову¬вані в творі, з тим широким громадянським рухом, який характеризував суспільно-істо¬ричне життя в той рік. Хоч у романі й на¬явні епізоди, пов'язані з інтимно-особис¬тими взаєминами головних персонажів, проте ця сюжетна лінія підпорядкована основній проблематиці твору – з'ясуванню ідейних прагнень та інтересів молодих ін-телігентів: учителів, службовців, випуск¬ниць жіночої гімназії. Звертає увагу відносно широка освіче¬ність молоді, причому ця особливість яск¬раво виявляється в розмовах дівчат, які ці¬кавляться питаннями жіночої емансипації, дискутують на теми навчання й виховання в школах. У численних розмовах, які веду¬ться в середовищі молоді навколо злобо¬денних суспільних, морально-етичних пи¬тань, зринають імена не тільки Анакреона, Байрона, Золя, Гоголя, Дарвіна, Спенсера, Майн Ріда, а й Шевченка, називаються його поеми «Катерина» і «Наймичка», згадуються образи героїв з «Гайдамаків» і «Тараса Бульби». Один з головних героїв роману учитель Комашко, розповідаючи про своє життя, формування свого світогляду, ви-роблення громадянських переконань, від¬значає зростання національної свідомості: «Я знайшов свою Феваїді, свою Америку – то мій рідний край. Україна й народ. Нам одмежовано клапоть рідної ниви. І будемо працювати на їй і для неї. Що ми доброго зробимо для неї, то зробимо й для люд¬ськості, бо ми частка людськості» (5, 174). Уважний читач помітить, що романіст, показуючи відносно широкі літературно-ос¬вітні обрії нової молоді, відзначає й ви¬нятки. Це дуже помітно в освіченості сес¬тер Навроцьких: якщо Саня обізнана з літературою, з популярними філософськи-ми ідеями часу (а цьому сприяло навчан¬ня в класичній гімназії та копітка самоосвіта), то Маня, яка вчилася в приватному пан¬сіоні, крім засвоєного практичного курсу французької мови, більше ні в чому не роз¬бирається, виявляє повну безпорадність у питаннях зі сфери культурно-мистецького життя. Коли, наприклад, зайшла мова про Шевченків «Кобзар», дівчина прямо ска¬зала, що через заборону матері цю книж¬ку не читала, бо вона написана «мужиць¬кою мовою». Обмеженість вихованки пан¬сіону кричуща: в розмові з Комашком вона виявляє нерозуміння елементарних істин, почутий образний вислів про «книгу людського серця» сприймає буквально, гадаючи, що вона, мабуть, «не французь¬ка, а англійська, бо так чудно зветься» У романі порушуються й інші злободен¬ні питання суспільного буття, як правило, пов'язані з гнітючими умовами бездухов¬ності, переслідуваннями властями будь-яких виявів живої думки. Атмосфера переляку, підтримувана царизмом, колоритно переда¬на в одному з епізодів, де старий Навроцький так характеризує животіння обивателя: «А то знаєте, як у нас буває: гм... гм... з панами говори, та й бійся, з товаришами говори половинкою язика; з начальством говори тільки кінчиком язика; з чужими говори обачно й стережись...» (5, 251). Таке ж лицемірство й фарисейство переймають від старших і молодші, зокрема виведені у творі Селаброс та Фесенко. Звичайно, письменник прагнув бачити в житті інших молодиків, про що свідчить образ Віктора Комашка. Учитель Кишинів¬ської гімназії за будь-якої нагоди (а ро¬ман композиційно побудований на відтво¬ренні зустрічей молоді і в молдавському місті, і в Одесі, де безперервно ведуться палкі розмови на злободенні політично-культурні теми) викладає свою програму громадського обов'язку інтелігенції перед народом. Образ Комашка певною мірою автобіографічний, і все ж у ньому узагаль¬нено чимало рис, властивих і колегам автора під час його вчителювання в Кишиневі. Дослідники (О. Білецький, Н. Крутікова, М. Тараненко) слушно нагадували, що до гуртка кишинівських інтелігентів, очо¬леного майбутнім автором роману «Над Чорним морем», могли входити вчителі гімназії і по сусідству з нею розташова¬ної духовної семінарії – Л.С. Мацієвич, А.Н. Шимановський, С.Ф. Рожанківський, К.І. Турчаківський, М.А. Ганицький, А.К. Конський, М.В. Василевський та ін. Зрозуміло, цей факт дає підстави тверди¬ти про життєву достовірність змальованих у творі подій, а отже, й про реалістичність зображених у ньому картин взагалі. Людина чесна, принципова, по-громадянському мужня, Комашко сміливо закликає своїх товаришів до праці серед селянства, спираючись в освітній діяльності насампе¬ред на зміст і форму усталеної впродовж віків народної культури. На іронічні заки¬ди Фесенка про «мужицьку» мову й літе-ратуру Комашко дає аргументовану відпо¬відь, що саме народне слово в освіті, нав¬чанні буде зрозумілим для широких мас, саме воно й забезпечить успіх у просту¬ванні селян до загальнолюдської куль¬тури. Звичайно, програма Комашка типово на¬родницька: він мріє засіяти рідні лани «зо¬лотим насінням просвіти», прагне присвя¬тити себе праці для добробуту «краю й народу». Вчитель розуміє, що особливо важким є початок, але ж комусь треба це зробити: патріотична праця дасть свої на¬слідки, виростуть нові люди, постануть нові діячі. Комашко переконаний, що навіть зовні не дуже помітні справи змінять пси¬хологію затурканих селян. Він прагне на¬близити час, коли зникне ворожнеча між людьми, коли навіть солдати супротивних армій відмовляться вбивати одні одних і випхнуть наперед генералів та дипломатів, сказавши їм: «Стріляйтесь, бийтесь самі, коли маєте смак до війни, а ми підемо додому, до батьків та жінок, до дітей, до плуга, до книжки» (5, 175). Скажіть, що ж поганого є в такій програ¬мі? І чи не суголосна вона нашому часові, хоч від написання твору минуло сто років. А виявляється, що ідеї, пропаговані І. Нечуєм-Левицьким вустами свого героя, були небезпечними для царської цензури, яка щойно наведені рядки немилосердно ви¬лучала при підготовці твору до друку в чет¬вертому томі «Повістей і оповідань» (1905). Взагалі в тексті роману зроблено тоді близько двадцяти цензурних купюр – викреслені всі місця, де була критика бур¬жуазно-поліцейських порядків, гнобительської шовіністичної політики царизму на Україні. У цьому зв'язку О. Білецький слушно за¬уважував, що за певної схематичності обра¬зу Комашка його програма є визначенішою: свобода преси, просвіта народу його рід¬ною мовою, виховання інтелігенції на про-гресивних європейських ідеях, добробут селянства, вільний національний розвиток України. «Для 1888 р. (вперше роман був опублікований у Львові в 1890–1891 роках, а в Росії вийшов друком лише в 1905 році),– зазначав О. Білецький,– це були вимоги, які підтримала б і вся передова російська громадськість. Адже й вона могла ще тільки мріяти про свободу преси, про свободу освіти, а про добробут народу – нема чого й казати»

15 Щоби розібратися і в цьому, докладніше, перейдімо від Маніфесту, де завдання критики визначалися опосередковано — через визначення завдань літератури, - до статті „Слово про критику” (Житє і слово, 1896, Кн.1), в якій Франко конкретизує, розвиває доповнює, розширює своє розуміння критики уже безпосередньо, визначає основні параметри, за допомогою яких критика сповняє свої функції.

Стаття написана тоді, коли Франко остаточно визначився як літературний критик з обома „ясними принципами”. Вихідним тут стали його спостереження над взаємодіями літератури і літературної критики через посередництво теорії. Франко й тут зробив своєрідне відкриття, контури якого намітив також у аніфесті. Річ у тім, що літературна теорія, усі постулати якої встановлені не апріорно, а виведені з практики, має один ганж: вона ніби зупиняється в часі, бо фіксує лише те, що було до неї. А практика постійно рухається. Тому „історія літератур усіх народів показує нам одно загальне правило, що кожний великий талант опрокидав установлені правила критичні, творив разом з великими творами і нові критичні міри для них, вказував нові точки опори, нові горизонти для критики” [17].

Така ситуація й склалася в українській літературі в час написання Маніфесту, коли „деякі платні осли” (в особі тих же „правдян-естетиків”), дотримувалися старих естетичних правил (лише „перегризали старе сміття”), не усвідомлюючи, що життя, тобто сама літературна практика, вимагали нових підходів, нових естетичних мірок, виведених безпосередньо з нової поточної практики. Особливо стало це очевидним у час написання статті „Слово про критику”, коли „сучасна літературна теорія і практика безмірно розширила границі літературної творчості, здобула для неї обширні терени, донедавна зовсім недоступні для неї, а заразом виказала нікчемність усіх давніх т.зв. естетичних формул...” Своє твердження Франко ілюструє на прикладі дефініції жанру епопеї, вважаючи, що кожна наступна епопея вимагає свого визначення, а тому перенесення означень епопеї гомерівської на всі наступні буде дурницею.

Звідси зроблено зроблено таке визначення критики: „Супроти літературного твору критик не суддя, не Зевс-громовержець, а тямущий справоздавець”, який, таким чином, і покликаний узагальнювати здобутки практики, теоретично обґрунтовувати (приймати чи заперечувати) ті нові „критичні міри”, які встановлювала літературна практика. Тобто — життя.

Тут Франко визначає основні завдання, які ставить література (скажемо знову ж — життя) перед критиком: „те, що загал (або найосвіченіша, найвразливіша часть загалу) почуває, він повинен висказати словами, обставити аргументами, підвести під якісь вищі принципи, мову чуття перекласти на мову розуму”

А це мала робити вже критика з „ясними прниципами літературними”, яка чітко усвідомлювала й могла витлумачувати, що таке „мова чуття”. Основним завданням її ставав аналіз того, як, якими літературними засобами й способами література виконує свою суспільну функцію. Тут критика тут втручається у процес творчості, у її психологію.

І. Франка "Слово про критику", написану ним у 1896 р. У невеликій за обсягом праці теоретик зумів зачепити ряд важливих проблем: традиції, певні "правила" написання творів і сміливе руйнування ка-нонів молодими митцями, психологія ставлення критики до митця-початківця, загальне призначення критики, проблема конкретно-історичної "естетичної міри" та ін. З особливою зацікавленістю І.Франко ставиться не лише до митця, його обов'язків, але й до певних прав, які має кожна творча людина. І.Франко пише: "Повна емансипація особи автора з рамок схоластики, повний розрив з усяким шаблоном, якнайповніший вираз авторської індивідуальності в його творах – се характерний, пануючий оклик наших часів. Та сей тріумф індивідуалізму в сучасній літературній творчості надає тій творчості заразом велике соціальне значення" [5, 249]. Франко – сам видатний митець, – з одного боку, захищає власну індивідуальність, а з іншого, – добре розуміє, що тріумф індивідуалізму можливий лише внаслідок занурювання письменника у реальний життєвий процес.

Соціальна орієнтація творчості утверджується і в такій думці Франка: "І коли хто говорить, що поетові не слід займатися пропагандою якихось ідей та ідеалів, що суспільна боротьба, національні свари, такі чи інші реформи не його річ, то се говорить тільки його власна безсилість" Глибина ерудованість І. Франка, його блискуче вміння полемізувати повною мірою виявилися у статті "Маніфест Молодої музи". Ця стаття є свідченням – досить, на жаль, рідкісним – уміння І.Франка вписати, здавалося б, ціл-ком локальну проблему у широкий культурологічний контекст. Викликають і сьогодні захоплення його, майже афористичні, оцінки Бодлера, Ніцше, Гюго, іронізм щодо дитинної теорії О. Луцького, щире вболівання за молоду українську літературу, за долю її реалістичних здобутків. Вражає сила моральнісних наголосів, які робить І. Франко, спростовуючи твердження Луцького про те, що хтось може замкнути уста творцеві. Як приклад, що підтверджує саме його пози-цію, Франко звертається до долі Тараса Шевченка. Зовсім не риторично звучить його запитання: "Хто міг замкнути уста Шевченкові навіть під рекрутським ран-цем і капральським буком? Котрий-то творець у нас в Галичині може жалува-тися, що його не допущено до голосу?" [5, 377]. Зрозуміло, що ім'я Тараса Шевченка постійно виникає у процесі роздумів над долею української культури в роботах і І. Франка, і багатьох його сучасників. Вже покоління теоретиків кінця XIX століття почало формувати ставлення до Шевченка як до певного символу, з яким слід співвідносити власні вчинки, власну орієнтацію. У позиції Франка Т. Шевченко ще не легендаризований, він реальна людина, проте людина, яка виявила справді легендарну силу духу, відданість ідеалам, свідоме поєднання творчої і життєвої позицій, високий моральнісний вимір.

16  Серед творів Марка Вовчка на історичну тему виділяється повість «Кармелюк». Протягом усього життя Марко Вовчок цікавилася історичним минулим України, зокрема боротьбою українського народу за соціальне і національне визволення. Письменниця багато вивчала історичні праці і документи, збирала перекази, легенди, думи і пісні, присвячені цій тематиці. Перебуваючи за кордоном, вона задумала написати історичну повість для дітей, присвячену селянському ватажку Устимові Кармелюку, під проводом якого у 1813-1835 pp. відбулося повстання проти царського уряду на Поділлі. В основу повісті письменниця поклала фольклорні матеріали. Вона відтворила образ селянського ватажка таким, яким він поставав у народному уявленні: кмітливим, мужнім, хоробрим. Важливу роль у повісті відіграють народні пісні, що приписуються Кармелюкові. Цей твір став першим в українській літературі про Устима Кармелюка. Повість «Кармелюк» була написана напередодні проведення реформи кріпосного права у Росії, коли з кожним днем дедалі більше зростав стихійний протест проти панів і прояви непокори пригноблених селян. За таких обставин повість «Кармелюк» була заборонена царською цензурою і не видавалася в Росії майже тридцять років. Висловлюючи заповітні мрії народу про вільне заможне життя, автор змальовує Кармелюка не кріпаком, а вільним сином вдови-козачки. Ріс і виховувався Устим у трудовій селянській родині в оточенні людей праці серед чудової природи. Все це благотворно вплинуло на формування його світогляду, характеру. Змалку він виявляє любов до скривджених, готовність допомогти їм у біді, навіть "накласти головою" за них.       У змалюванні образу Кармелюка письменниця весь час поєднує реалістичні риси з казковими. У казках позитивні герої з народу завжди наділені надзвичайною силою. Таким змальований і Кармелюк Марка Вовчка. Ще хлопчиком він перепливав найглибші та найбистріші ріки, злазив на найвищі дерева, міг "у самі пропасні яри спускатись".       Кармелюк наділений незвичайною красою. Краса його наскільки чаруюча, що люди німіли від зустрічі з ним. Навіть скупа пані, яка ніколи не розлучалася зі своїми скарбами, вражена красою Кармелюка, без опору віддала йому свої багатства.       Кармелюк - чесна й безкорислива людина, він уміє громадські інтереси ставити вище особистих: кидає стару неньку, молоду дружину, малу донечку і йде в ліс із "хлопцями рядити". Він упевнений у справедливості боротьби, яку веде з поневолювачами, задля цього він, добрий син, вірний чоловік, дбайливий господар, залишає спокійне життя та стає на важкий шлях пошуку правди.       У казках герой з народу зображений сильнішим від свого ворога. Таким є й Кармелюк, який щоразу тікав від ворогів і продовжував боротьбу. У словах закутого Кармелюка "Сподіваймося на ліпші часи!" розкривається його оптимізм, віра в перемогу. Таким настроєм проймалися й люди, які вірили в його повернення. Невипадково Кармелюк Марка Вовчка не гине, а невідомо куди зникає. Цим письменниця стверджує думку, що він, як і народ, безсмертний.

Найвизначнішою історичною повістю-казкою Марка Вовчка є твір "Кармелюк" (1862-1863). "Зображуючи Кармелюка, письменниця не ставить завдання точно відтворити біографічні дані його як історичної особи, йде за народними переказами, легендами й піснями. І час, коли революційні демократи активно пропагували ідею селянської революції, прославлення героїчного ватажка селянських повстань було надзвичайно актуальним. Яскраве зображення мужньої боротьби Кармелюка проти панства, за соціальну рівність було спрямоване не виховання юних читачів борцями проти соціальної несправедливості". [19; 324] Марко Вовчак детально виписує образ головного героя, наділяє його кращими рисами, вказує на його винятковість. В реалістичному плані показує арешти Кармелюка, перебування його у темниці, побивання рідних за ув'язненим, готовність жінки іти за ним в далеку дорогу разом із дитиною, до Сибіру, втеча героя з сибірського заслання тощо. В загальній романтичній структурі повісті "Кармелюк" застосовуються окремі реалістичні принципи. Привертає увагу також образ дружини Кармелюка Марусі, яку авторка наділяє рисами жінок, що брали участь у селянському русі. Дочка героя виростає в родині борця, з раннього віку привчається бути корисною батьками у їх важкому, сповненому небезпек житті. Повість-казка "Кармелюк" вважається першим взірцем революційної повісті-казки в українській літературі.

17. У художніх творах Олена Пчілка також торкається питання просвіти серед простого люду. У 1911 р. у «Рідному краї» з’являється її оповідання «Золота писанка», в якому розповідається про пані Марусю, що прибула у степове село Кошари вчителювати. У розмові з сином панотця Миколою, який приїхав на Великодні свята додому, вона щиро зізнається:  «Поки не приїздила сюди, я не думала, що народ наш до такої міри темний!» [10, 3]. Проте її вражає велика тяга і малих, і старих до знань, до книжок, однак «української ж книжки, себто такої, щоб її могли розуміти тутешні люде, просто таки ні одної нема, ніякої...» [12, 11]. Вчителька хоче придбати книжки для школи і просить Миколу поклопотатись про бібліотечку, адже «се просто ваш обов’язок потурбуватись для сієї справи, от ви кажете, що любите свій степ, тутешню вашу країну,  а що ж ви зробили для того «степу», для ваших «Кошар»? От, кажуть, що просвіщати народ таке велике й трудне завдання, що для сього треба мати багато знання, знати всякі методи... Господи Боже! Чого найбільше треба, то се – мати охоту!» [10, 3]. Героїня «Золотої писанки» – це образ інтелігентки, яка пішла в народ і у міру своїх сил та можливостей освітлювала ту «темноту», боролася з невіглаством. Здається, вустами сільської вчительки промовляє до нас сама письменниця: «Знаєте, я часто думаю, що легше одважитись раз, ніж одбувати для своєї думки працю щоденну, безнастанну, і при тім – непомітну, непоказну... Там – блиск, геройство, краса, а тут … життя – сіреньке, незначне, жертва – дрібка, непомітна... Я думаю, часто буває, що ті самі люди, котрі здолали бути героями, не змогли б видержати такої тихої «затяжної» жертви, многолітньої ідейної «поденщини»...» [10, 3]. Письменниця зазначала, що оповідання «Золота писанка», «Півтора оселедця», «Збентежена вечеря» «відбили в собі подекуди фотографічні враження з учительського життя в Галицькому повіті» [6, 44]. Реалістичне зображення подій, оточення, в якому жили і трудилися прості сільські вчителі, підносило роль і значення української жінки як просвітительки свого занедбаного, знедоленого народу. Безцінний внесок жінок у справу національного відродження України високо оцінив І. Франко. У статті «З останніх десятиліть XIX віку» він писав: «Поява цілого ряду молодших українок на літературній ниві, під стягом української мови і нових, демократичних і народолюбних ідей була першим доказом, що національне почуття будиться вже в самім ядрі українського народу, доходить до тих кругів, де воно звичайно доходить – найпізніше і найтяжче. Відтепер можна було надіятися кращого, швидшого росту нашого розвою...» [15, 502]. 

18. У 70—90-ті роки XIX століття в українську літературу вступають чимало нових прозаїків — Панас Мирний, І. Нечуй-Левицький, І. Франко. В їхніх творах порушено глибинні проблеми епохи, художньо зафіксовано зрушення і зміни у всіх сферах народного життя. Значних художніх результатів досягли у своїх творах також Б. Грінченко, Н. Кобринська, М. Павлик, Т. Бордуляк, О. Маковей. Помітно змінюється форма оповіді — від усної до об'єктивно-побутової, соціально-психологічної, соціально-філософської.

Соціально-побутові романи, повісті та оповідання порушували найгостріші питання суспільного життя — безземелля, солдатчину, бурлакування. Зокрема, у творах І. Нечуя-Левицького, присвячених показу селянського життя, охоплено широкий історичний проміжок, починаючи від панських часів й закінчуючи розвитком капіталістичних відносин на початку нового століття.

"Микола Джеря" (1876) несе гострий соціально-викривальний зміст, зображує жах часів кріпацтва, умови й характер праці втікачів-кріпаків, висуває, за словами І. Франка, "лицарський тип, що втілює невмирущість вільнолюбства українського народу".

Повість "Бурлачка" відображує період першого пореформеного десятиріччя. Центральний жіночий образ допомагає авторові провести читача шляхом знедоленої жінки-покритки: бурлакування, безпритульність, експлуатація на заводі. Засобами внутрішньої мови, точними пейзажними замальовками, асоціативними паралелями повно й багатогранно розкривається у творі характер головної героїні Василини.

Одна з найталановитіших реалістичних соціально-побутових повістей І. Нечуя-Левицького "Кайдашева сім'я" насичена епізодами сімейного життя, які в сатиричній і гумористичній стихії розкривають егоїзм, бездуховність та черствість рідних між собою людей. Широко використано у творі арсенал фольклорних засобів, який допомагає глибшому розкриттю художніх образів.

Перший в українській літературі соціально-психологічний роман "Хіба ревуть воли, як ясла повні?" (1880) Панаса Мирного простежує розвиток характерів протягом цілих історичних епох, в умовах соціально-економічних змін і оновлень. "Будинком з багатьма прибудовами й надбудовами" — так назвав композицію цього роману О.І. Білецький. Через складну архітектоніку глибоко і всебічно розкриваються внутрішні закономірності народного життя, підіймаються його глибинні пласти. Головний сюжетний стрижень твору пов'язаний з образом селянина-бунтаря Чіпки Вареника. Із психологічною достовірністю Мирний розгортає ретроспекцію біографії героя, підводить нас до причин, які зробили з нього "пропащу силу".

Ще одна жіноча доля постає в романі Панаса Мирного "Повія" (1883). Христя, пройшовши всі кола поневірянь, повертається до рідного дому, щоб померти там на порозі... У творі органічно поєднані нищівна соціальна критика пореформеної дійсності і тонкий психологічний аналіз. Особливо виразно звучить у творі ліричний струмінь, що проймає авторську мову при зображенні поведінки персонажів, описі їх зовнішності, зокрема Христі, де часто авторська мова непомітно зливається з її думками, мріями, переживаннями.

Соціально-філософську тенденцію в прозі представляють повісті Панаса Мирного "Лихі люди", "На дні", а також "Борислав сміється" І. Франка, "Пропащий чоловік" М. Павлика. Ці твори, викриваючи існуючий лад, у романтично піднесеному плані малювали окремі риси суспільного майбутнього.

"Борислав сміється" І. Франка присвячений спробі першого організованого страйку в Галичині. Тут широко змальовано робітниче життя, побут, умови важкої праці. Через художні образи й сюжетні перипетії І. Франко на локальному матеріалі доносить до нас думки із своєї статті "Мислі о еволюції в історії людськості".

Не тільки жанрова, але й тематична розмаїтість визначає багатство реалістичної прози 70—90-х років. Поряд з традиційними темами, що не втратили своєї актуальності (кріпаччина, життя духовенства, солдатчина), розгортаються нові. Згадана повість І. Франка "Борислав сміється" висунула нову для української літератури тему робітничого руху.

Такою ж новою темою стало змалювання життя інтелігенції. Першими ще в 60-ті роки до проблеми "нових людей" звернулись О. Кобинський, І. Нечуй-Левицький, О. Пчілка, І. Франко, М. Коцюбинський. Тип діяча-культурника, який виступає за національну освіту, представляють твори О. Кониського ("Семен Жук і його родичі", "Непримиренна"), Б. Грінченка ("Сонячний промінь", "На розпутті"), І. Нечуя-Левицького ("Хмари"). Реалістичні образи українських інтелігентів в цих творах розгортають свою діяльність, незважаючи на урядові заборони, розвивають культуру, несуть в народ ідеї національної самосвідомості.

У повісті "Лихі люди" та оповіданні "Народолюбивець" Панас Мирний виводить ще один тип "нових людей" — борців за соціальне та національне визволення. Ці люди — діячі часів народництва. Вони прихильники не тільки освіти серед народних мас, але й пропагандисти методів революційної боротьби, ідеалів нового суспільного ладу.

Романтична традиція також продовжується багатьма авторами в 70—90-ті роки. Події далекого минулого стають для письменників основним матеріалом, що дозволяє говорити про насущні національні проблеми сучасності. Герої повістей Є. Грушкевича ("Марія, княжна руська"), І. Грабовича ("Марта Борецька") виступають носіями надзвичайних пристрастей, їхні пригоди змальовано в романтичному дусі. Художньо довершеним твором цього ряду є повість І. Франка "Захар Беркут". Скрупульозно і детально письменник передає дух, настрій древніх часів. Захар Беркут і Максим виступають як справжні народні герої, вони не протиставлені народу, а є його живою, органічною часткою.

У романтичному руслі писали свої твори також І. Нечуй-Левицький ("Запорожці"), Б. Грінченко ("Галіма", "Олеся").

Стильова розмаїтість української прози другої половини XIX століття відзначається розвитком, поряд з ліро-епічним та епічним, гумористичного та сатиричного стилів. Продовжувачем традицій Г. Квітки-Основ'яненка був І. Нечуй-Левицький. Гумор в його повістях та оповіданнях "Кайдашева сім'я", "Не можна бабі Парасці вдержатись на селі" не стільки розважає читача, скільки примушує його замислитись над життєвими проблемами та конфліктами, що викликають цей "сміх крізь сльози". У сатиричному світлі змальовує І. Нечуй-Левицький численних представників духовенства, викриваючи їхню убогість та бездуховність ("Афонський пройдисвіт", "Старосвітські батюшки та матушки", "Поміж ворогами").

Чимало зразків гострої соціальної сатири є також у прозі І. Франка. Його гнівний погляд було звернуто до вищих верств суспільства — польської шляхти, духовенства, буржуазії. Нищівно викривав він також політику уряду Австро-Угорщини ("Свинська конституція", "Опозиція", "Звірячий бюджет", "Свиня").

Творчі здобутки українських прозаїків другої половини XIX століття стали якісно новим етапом в літературі, збагативши її новими темами, стильовими напрямами. Кращі зразки творів П. Мирного, І. Франка, І. Нечуя-Левицького сягають світового рівня.

Розвиток української поезії в другій половині XIX століття теж ніс могутній імпульс традицій Т. Шевченка. З цього приводу І. Франко писав: "Зі смертю Кобзаря закінчився цілий один період нашої літератури, вичерпалася ціла окрема манера поетичної творчості. 50—60-ті роки висунули ряд багатьох послідовників і продовжувачів Шевченка. Гуманістичні мотиви звучать в байках Л. Глібова і співомовках С. Руданського, викривальний пафос проймає лірику Ю. Федьковича, М. Шашкевича. Патріотичні ідеї висловлював у своїх поезіях П. Куліш.

У творчості Л. Глібова вміло трансформовано давній байкарський жанр, його насичено глибокою ліричністю, подано зразки різноскладової строфічної байки. Всього ним створено понад сотню творів цього жанру, яким притаманний яскраво виражений український колорит. Критичне звучання байок Глібова спостерігається вже в їх назвах періоду реформи ("Вовк та зозуля", "Квіти", "Хмара", "Ведмідь-пасічник"); викриваються влада грошей ("Торбина", "Скоробагатько"); марнотратство та невміння господарювати ("Мірошник"). Порушено також важливі морально-етичні проблеми ("Цуцик", "Лев та Миша", "Коник-стрибунець").

Вірші-медитації, вірші-заклики громадського спрямування склали творчу спадщину С. Руданського. Новим в українській літературі був і жанр його співомовок. Талановито опрацьовуючи фольклорні джерела, використовуючи бурлеск, створюючи гострі комедійні ситуації, автор розкривав народне ставлення до панства, попівства, чиновників.

Пантелеймон Куліш активно виступив як поет вже по смерті Т. Шевченка. У його першій збірці "Досвітки" (1862) домінуючими були романтичні теми та настрої. Туди увійшли історичні вірші та поеми — "Кумейки", "Дунайська дума". Друга збірка, "Хуторна поезія" (1882), стала підсумком двадцятирічних пошуків, розчарувань, роздумів. У ній передусім пропагується ідея національного просвітянства, заперечення революційного шляху визволення народу. Перу П. Куліша належать також поеми "Маруся Богуславка", "Сковорода", "Куліш у пеклі".

Талант Ю. Федьковича, що розцвів у цей час, І. Франко визначив як "переважно ліричний". Розпочавши писати німецькою мовою, поет справжній хист розкрив лише в творах, написаних українською мовою. Побут гуцулів у його віршах змінюється картинами природи, переходить в мотиви кохання ("При відході", "Думки", "До неї"). Особливе місце посідає в поетичній спадщині Ю. Федьковича антимілітарна тема. У таких творах, як "В арешті", "Трупарня", "Дезертир" зображено нестерпні муки жовніра, відірваного від сім'ї, муштру, каліцтво і смерть людини.

Багатством тем і мотивів відзначається українська поезія 70—90-х років. Поряд з громадянською ширше розвинулась у цей час лірика філософська, психологічно-рефлексійна, пейзажна та інтимна. Передові поети спрямовували свій погляд на зображення життя селянина, робітника, інтелігента.

Глибокий ліризм і громадянська пристрасність відзначають поетичні твори П. Грабовського, Б. Грінченка, І. Манжури, в них знайшли відображення людські страждання й найтонші ліричні почуття.

М. Старицький у творах "Темрява", "Швачка", "До Шевченка" засобом контрасту протиставляє поневіряння бідних розкошам багатих. Тема поета і його місця в суспільстві розробляється у віршах "Поету", "В грудях вогонь, холодне повівання", "На спомин Котляревського". М. Старицький урізноманітнює лексичні засоби поезії, збагачує поетичний словник.

Але найпомітніше місце на цьому етапі належить, безперечно, І. Франку. Збірка його поезій "З вершин і низин" (1887) відзначилась новим поглядом на суспільні проблеми. У розділах "З глибин", "Осінні думи", "Скорбні пісні" постає образ поета-громадянина, що підноситься над буденним, прославляє все прогресивне і засуджує потворне. Справжніми шедеврами вважаються його "Вольні сонети" і "Тюремні сонети". Невідповідність змістового наповнення традиційній формі загострила і з більшою силою підняла важливі проблеми сучасності.

Ліричною драмою назвав Франко поетичну збірку "Зів'яле листя" (1896). У ній розкрито глибоку інтимну драму людини, широку гаму почуттів, переживань, роздумів і мрій. Від пробудження почуття герой проходить по життю шляхом відчаю, надії, розчарувань. Надзвичайна музикальність Франкових поезій перетворює їх у широковідомі пісні ("Ой ти, дівчино, з горіха зерня", "Чого являєшся мені").

Наступна збірка — "Мій ізмарагд" — продовжила виступ поета-демократа з питань громадянського обов'язку людини, патріотизму ("Україна мовить", "Редоленсія", "Сідоглавому"). Різножанрове спрямування мають поеми І. Франка: сатиричні ("Дума про Наума Безумовича", "Лис Микита"), соціально-побутові ("Наймит", "Панські жарти"), філософські ("Смерть Каїна", "Іван Вишенський", "Мойсей"). Останні з названих творів на високому художньому рівні піднімають важливу для поета проблему вождя і народу, героя і маси.

Поезія І. Франка, П. Грабовського, М. Старицького, Я. Щоголіва збагатила українську літературу розмаїттям тем, мотивів і ритмів, глибиною філософської думки, жанровою багатоплановістю.

Широтою охоплення життя, рівнем художньої майстерності, новаторством українське письменство другої половини XIX ст. посіло помітне місце у світовій літературі.

19. Поет полишає традиційні трактування біблійної легенди і занурюється у філософські глибини. Відомо, що його поема була своєрідною вдповідю на містерію Байрона „Каїн”, яку Франко переклав українською мовою. Байро був першим, хто е засдив братовбивство.

Каїн у поемі Байрона набувє інших рис, він радше жертва, заручник істини, але не змушений вбивця.

Події в поемі Франка разортаються вже після вбивства. Каїн тут – образ –символ, по-своєму осмислений Франком. Це людина, яка втратила зв’язок із собою та навколишнім світом, заглибилась у власих поневіряннях і пошуках. Людина повинна пояснити собі смисл свого існування, вона прагне подолати свій внутр розрив. У Франковій поемі задум Творця окреслено як гуманний: побачивши рай та дерево знання й життя, Каїн своїм мудрим серцем зрозумів Бога, але видіння раю вмагало всокої плати, ще більших зусиль і мук ніж Каїн їх зазнав. Каїн постає у поеі сильним і вольовим, готовим віддати отанній подих за відкриття завіси, що веде до істини. Але Бог, як розумний і мудрий опікун свого творіння, оберігає людину від тайни, якої її розум ще не готовий пізнати. Та лише перед Каїном відкривається справжне обличчя істини, він усвідомлює справжню вартість і недосконалість плдів знання й життя. Але він був убитий, коли прагнув виголосити істину, хотів застерегти людство від гріха вбивства. Каїн осягнув божественний задум, тільки це знання вимагало надто великої плати – життя. Каїн не доніс істин до людей. Він прирік свій рід на долю убивств, покуу і муки совісті, він передав їм у спадок свою криваву позначку.

Навпаки від Мойсея Франка віра Каїна посилюється, адже він розуміє, що Творець не позбавив людину вибору. Одже образ Каїна у поемі використано для виголошення ідей гуманності. Франко е засуджує Каїна, а робить його речником істини, який розуміє божественний задум. Франків Каїн духовно відроджується і звільняється від трагічних суперечностей

31. Міфологема каїна та її інтерпретація франком

”Смерть Каїна”, як сам Франко висловився, -- це леґенда-розповiдь про його власне ”розчарування” й ”люту муку”. Це його мука, зневiра й остаточне вiдкинення соцiялiзму, яким вiн був захопився як молодий студент.

Сама фабула поеми, ”Смерть Каїна”, створена, на базi нескладної, безпроблемної бiблiйної леґенди про Каїна, який принiс Боговi жертву в формi земних плодiв, а його молодший брат, Авель, первородних вiд свого стада. Єгова прийняв Авелеву, а не Каїнову, жертву. Засмучений Каїн iде з Авелем у поле й убиває його. Стiльки про це бiблiйне братовбивство. Але чому Бог був незадоволений жертвою Каїна в Бiблiї не говориться.

На тему Каїна писав також Байрон, кiнчаючи свою поему моментом убивства Авеля, а Франко, який перекладав Байронiв твiр, починає свою Каїновими душевними муками й шуканням зрозумiння мотивiв свого вчинку.

Пiсля довгих страждань, вiдкриття й зрозумiння таємниць втраченого його батьком бiблiйного раю, Каїн усвiдомлює, що вiн зненавидiв Авеля за те, що той керувався тiльки чуттям, ”думав попросту”, пасивно принимав свою долю такою, якою вона йому давалась та хотiв нагнути на свою ”дитячу простоту” його – Каїна. З другого боку, Каїн усвiдомлює собi, що причиною його злочину була його вiра тiльки в знання, в усемогутнiсть розуму. Отже, Авеля було вiдсутнє знання, а в Каїна серце. Роз’єднанi вони ведуть до людського нещастя або й злочину.

Очарований своїм вiдкриттям Каїн поспiшає до своїх нащадкiв, щоб їм сповiстити добру новину, яка навчить i зупинить зло, але слiпий Лемех, сповнений почуттям помсти за Каїнiв грiх, не вислухавши сповiщення Каїна, вбиває його в половинi слова. Цикл замикається, iсторiя не вчить, кожна людина приречена сама розкривати таємницi життя.

20. Своєрідність літературного розвитку кінця ХІХ – початку ХХ ст. розуміли вже сучасники. У 1901 р. І.Франко пише про традицію й новаторство творчості молодих українських письменників у статті “З останніх десятиліть ХІХ віку”: “Засвоївши літературні традиції своїх учителів, молода генерація письменників, до яких належать Ольга Кобилянська, В.Стефаник, Л.Мартович, Антін Крушельницький, Михайло Яцків і Марко Черемшина, прагне відображати своєрідність українського життя у зовсім новій європейській манері” [1, 108]. У цій статті І.Франко велику увагу приділяв дослідженню нових особливостей літератури кінця ХІХ - початку ХХ ст., правдиво висвітлив ті риси, що відрізняли “нову школу” літератури від “старої”, а в статтях, “Старе й нове в сучасній українській літературі”, “Принципи й безпринципність” та ін. продовжив розмову на цю тему.

Спостерігаючи за жіночим рухом кінця ХІХ ст., І. Франко у статті „З

останніх десятиліть ХІХ віку”наголошує, що голоси жінок – галичанок і

українок переплітаються і зливаються в одну гармонію: почуття дружності

й духовної близькості, незважаючи на політичні межі, виявляється досить

виразно, бодай у сфері найбільш освічених, вільних жінок.

Поява в останні десятиліття ХІХ ст. низки молодих українок на

літературній ниві під прапором української мови й нових демократичних

народолюбних ідей була, на думку І. Франка, першим доказом, що

національне почуття будиться уже в самому ядрі українського народу,

поширюється серед тих кіл, куди воно переважно доходить найпізніше і

найтяжче. Для Франка-дослідника водночас зрозуміло, що українське

жіноцтво не було ще „настільки вироблене, свідоме і самостійне, щоб

могло вести якийсь систематичний рух, не знижаючися поза рівень,

зазначений тим першим альманахом („Перший вінок”. – М. Г.). Але факт, що

воно уперве піднялося на сей досить високий рівень, варт пам’яті. Не

потребую ачей же доказувати вагу жіноцтва в розвої національної

свідомості і національної літератури. Жіноцтво з природи своєї більш

консервативне, більш держиться форми, ніж мужчини. Ідеї, погляди,

уподобання і привички, впоєні вихованням, домашньою традицією, довше

держаться серед жіноцтва, ніж серед мужчин. Наше жіноцтво до половини

ХІХ в. виростало без рідної традиції. В Росії воно відмалку переймалося

московщиною, у нас – польщиною” [8, с. 502].

21. Збірка "З вершин і низин" — це складна мистецька будова з віршів, писаних у різний час і з різного приводу.

Збірка "З вершин і низин" — це складна мистецька будова з віршів, писаних у різний час і з різного приводу. "Укладаючи матеріал для сеї книжки, — писав І.Франко у "Передньому слові", — я покинув думку про хронологічний порядок, зовсім не пригожий в книжці так різномастого змісту, котрій, проте, хотілось мені придати яку–таку артистичну суцільність". Збірка складається з семи великих розділів, які умовно розподіляємо тут на дві нерівні частини. У перших трьох розділах — "De profundis", "Профілі і маски" та "Сонети" — зібрано ліричні твори, в чотирьох останніх — "Галицькі образки", "Із жидівських мелодій", "Панські жарти" та "Легенди" — твори епічні.

Збірка "З вершин і низин" у доповненому виданні 1893 року стала етапом у розвитку української поезії післяшевченківського періоду, водночас вона підсумувала поетичну діяльність Франка за двадцять років. Збірка вражала насамперед своїм тематичним багатством і версикаційною різноманітністю. В ній знайшли яскраве відбиття всі важливі питання епохи. Це вже була (за визначення самого Франка) поезія "нової енергійної дикції". Якби ми схотіли уявити собі конкретний образ ліричного героя Франкової поезії, то він неодмінно постав би перед нами в образі людини героїчного складу, бійця і поета, захопленого ідеєю соціалізму як ідеєю прекрасного. Може, саме тому збірка "З вершин і низин" характером своєї політичної лірики і сатири нагадує не так Шевченка чи навіть Некрасова, як гнівну патетику чартистських поетів, веселу злість гейнівського сміху. Тут є все: гучні поклики до бою і ніжний шепіт любовного освідчення, радість весняного цвітіння і скорботна печаль зів'ялих листочків осені, м'який, задушевний ліризм сповіді і їдкий сарказм викриття, - усе, в чому виявляється душевне багатство ліричного героя збірки і що робить зустріч з ним приємною і радісною. Збірка "З вершин і низин" - це складна мистецька будова, а не звичайна збиранина віршів, писаних у різний час і з різного приводу. Збірка складається з семи великих розділів, які умовно розподіляємо тут на дві нерівні частини. У перших трьох розділах - "De profundis", "Профілі і маски" та "Сонети" - зібрано ліричні твори, в чотирьох останніх - "Галицькі образки", "Із жидівських мелодій", "Панські жарти" та "Легенди" - твори епічні. Політичну лірику Івана Франка зосереджує головним чином у розділі "De profundis" і ставить його на чолі всієї збірки. Оскільки ж у політичній ліриці сплітаються мотиви душевного піднесення і спаду, віри і зневір'я, радості і печалі, розділ "De profundis" розподілено на цикли, назви яких говорять самі за себе: "Веснянки", "Осінні думи", "Скорбні пісні", "Нічні думи", "Думи пролетаря", "Excelsior". Як бачимо, назви "De profundis" (ми б сказали: "з глибин" чи "з низин" народних) і "Excelsior" (ми б сказали "з вершин" великих ідей епохи) не тільки ще раз підкреслюють широту і багатство тем Франкової лірики, а й розкривають назву самої книги - "З вершин і низин".

22. Олена Пчілка була однією з небагатьох, що, порушуючи проблеми виховання, навчання, мови, надавала їм важливої політичної ваги; що не спускалась до примітиву в трактуванні соціальних проблем, шукаючи цілющого зілля на загальнонаціональні хвороби у співчутті над гіркою долею народу. Вона обстоювала активну позицію в боротьбі за нову людину, здатну на протистояння передусім духовному рабству і приниженнюУ стрімкій динаміці суспільного життя, в соціальному житті Олена Пчілка шукає насамперед моральні проблеми, розглядаючи зміни в суспільному житті з погляду того духовного змісту, що проявився в цих змінах. Проблемно-тематична основа повісті "Товаришки" — ідейно-моральний і духовний зміст відносин двох товаришок — Люби Калиновської і Раїси Брагової, жінок-інтелігенток, вихідців з дворянського середовища, але вихованих на різних засадах, що вплинуло на характер кожної з них.

Інтелектуально-демократична атмосфера, українське слово, пісня, казка, культ національних традицій і звичаїв сприяли формуванню високих моральних якостей у Люби: здатності поетично сприймати дійсність, сильно і глибоко відчувати; їй притаманні тонка душевна організація, висока естетична й емоційна культура.

У характері Раїси Брагової Олена Пчілка побачила протилежне співвідношення душевних якостей. їй притаманні здатність до практичних дій, цільність у досягненні мети, рішучість, внутрішня впевненість у собі, проте відсутні поетичне відношення до життя, висока культура почуття. Філософія утилітаризму, практичної користі, вульгарно-матеріалістичні погляди збіднюють особистість, висувають на перше місце практицизм, не залишаючи місця романтиці, умінню кохати, відчувати красу мистецтва і природи, зберігати і розвивати набутий багаж культури в поведінці, побуті, людських стосунках тощо.

Як і Люба, Раїса виховувалась у збіднілій дворянській родині, в якій все велось по-панськи: спілкувались французькою, зневажали мужиків і все мужиче (читай — українське); мову і традиції.

Не дивно, що Любу вразили вірші Т. Шевченка, написані "по-простому, по-"малоросійському", і те, "що сам він простий селянин і за своє писання засланий кудись далеко...

Люба сказала про ті вірші своїй товаришці по пансіону, Раїсі Браговій, виголосила при їй цілий шматок з їх; але Раїса сказала, що то зложено по-мужицькому і щось таке неприличне!" [149]. Обидві вчилися в одному пансіоні, разом поїхали в Цюрих на студії медицини; багато читали, сумлінно навчалися, та моральна основа кінцевої мети навчання в товаришок різна: віддати всі свої інтелектуальні сили народу, підняти його до свого рівня (Люба); "знайти собі придатне становище, незважаючи на нижчих від себе, слабших, не здатних іти вперед" (Раїса). Для Раїси "кожен індивид з того народу [...] може не більше викликать інтересу, як інша ростина! Живе чисто ростинним життям!" [160]. Підтягати до цього рівня народ — значило б зупинити рух вперед еліти, приректи її на пережовування "здобутого укупі з волами, з незмисленною масою! Маса вся прогресиру-вать не може! [...] В людській громаді сили не можуть бути рівні по самій натуральній суті речей; одні — слабші, недолугі, другі — міцніші, вдатніші, нехай же, не гадаючи о неможливому порівнянні сил, іде вперед той, хто здолає!" [161].

Раїса якраз і належала до тих, "хто здолає". Дуже швидко вона звертає на себе увагу професора Штокмана, одружується з ним і переїжджає до Петербурга; має медичну практику, але щастя не має. Пан Штокман залишається чужим для оточуючих, нудним і кислим.

Життєва філософія Раїси не виправдовує себе: життя виявилося складнішим від її схем, а "романтизм", відкинутий нею, виявляється необхідною часткою життя; цей романтизм гніздиться в ній самій і приводить до душевної драми, яку героїня з присутньою їй силою волі зуміла приховати, та не подолати.

Люба й Раїса постають перед нами вже з цілком сформованими ідейно-моральними позиціями, які згодом лише перевіряються життєвими ситуаціями. Емоційна форма превалює при втіленні ідейно-моральної проблематики в повісті Олени Пчілки, звідси — і головна особливість її психологізму: основним об'єктом зображуваного є не

послідовність думок і міркувань героїв, не раціонально-аналітична рефлексія, а емоційне переживання, задушевне таємне внутрішнє ядаття, в якому герої інколи й самі не віддають собі звіту. Зворушена приїздом Корнієвича, його "сюрпризом" — привезеним комплектом львівської "Правди", Люба ставить собі багато питань, на жодне з яких не знаходить певної відповіді. Інтуїтивно відчуває, що Корніє-вич приїхав не принагідно, як сам казав, а до неї. Чому ж не каже правди?! Чому приховує свою радість?! Чи, може, не відчуває її?! Чому здержується?! Чи, може, нема чого здержувати?!

Олена Пчілка не стільки пояснює, тлумачить суть психологічних процесів, скільки відтворює душевний стан героя, зрозумілого для читача. Дівоча збентеженість, палке чекання того, найголовнішого, найжаданішого — освідчення в коханні чи принаймні відгуку в серці Корнієвича на її почуття. її думки переплітаються: інтимне й громадське зливаються. Думки про Корнієвича, перегляд часопису "Правда", давня полеміка з Кузьменком про народну мову, вузьку народність, вузький націоналізм: над лихою долею, над тим, що минуло й минає.

Визначення настрою приблизне, думки — уривчасті. І тим не менше психологічний стан Люби зрозумілий читачеві: ступінь конкретизації і деталізації в Олени Пчілки такий, що створює достатню наочну картину внутрішнього світу, але не пояснює її. Установка не на аналіз — всесторонній, повний, а на відтворення життя. Внутрішній світ при цьому постає перед читачами в усій реальній багатогранності. Хід роздумів і ясне, усвідомлене почуття обов'язку інтелігенції перед народом, і невизначеність настрою — все це складає цільну картину душевного стану героїні.

Пропущене через раціональний фільтр аналізу, духовне життя неминуче привело б до втрати форми, властивої реальній дійсності. У Олени Пчілки цього не відбувається насамперед тому, що вона показує процеси мислення на певному емоційному фоні, відтворює цілісне переживання як єдність почуттів, роздумів, мрій і бажань.

Олена Пчілка надає великої уваги емоційному забарвленню психологічного життя, бо власне в тому, що не залежить або майже не залежить від свідомого контролю, людина проявляє свої глибинні сутнісні риси характеру. А завдання Олени Пчілки і полягало в тому, щоб розкрити ідейно-моральні основи особистості, показати, яка людина насправді, а не якою хоче здаватися собі і оточуючим.Змістові особливості повісті зумовили виникнення в ній психологічного стилю. Згідно з провідним принципом відтворення духовного життя, його можна назвати аналітичним психологізмом. Це значить, що будь-який внутрішній стан Олена Пчілка уміє розкласти на складові, розібрати в деталях, всяку думку довести до логічного кінця.Психологічний світ у повісті (це стосується насамперед головної героїні — Люби) постає як складний, сповнений суперечностей, які письменниця художньо виявляє, пояснює й угадує. Люба — новий в українській літературі образ жінки-інтелігентки, учасниці українського руху 60-х років, освіченої, національно свідомої пропагандистки і втілювачки в життя народу поступових ідей.