22. Філософія Стародавньої Індії та її особливості

Філософія у давній Індії виникла приблизно у І тисячолітті до н.е., коли на її території почали формуватися рабовласницькі держави. Найдавніші пам’ятки літератури та філософії – 4 збірника релігійних гімнів, які називаються ведами. Завершенням вед вважаються унадімади. На сьогоднішній день відомо близько 300 унадімад. Більшість їх складено у VI – VIII столітті до н.е.

Більшість філософських шкіл Стародавньої Індії були ортодоксальними. Це школи санкхя, ньяя, йога, міманса, веданта. Однак, у багатьох з них (буддизм, джайнізм, джаваха-локаята) з-під зовнішньої релігійної форми є матеріалістичні тенденції; в інших – ідеалізм.

Мета вчення джайнізму – звільнення від страждання (сансара). Для звільнення від сансари ще за життя необхідно правильно себе поводити, пізнавати світи, правильно вірити. Джерелом мудрості вважається не Бог, а особливі святі, які досягли щастя на грунті досконалого життя. Основна ознака душі – свідомість, яка за своєю природою є досконала, а її можливості – безмежні, але душа схильна ототожнювати себе з тілом. “Звільнення” як мета вчення має привести до повного відділення душі від тіла. Це досягається шляхом аскетизму.

Буддизм виник у VI столітті до н.е. Засновником є Сітхарха Гаутата (Будда). Це вчення є однією зі світових релігій. Основна книга – Трипітака. Буддизм – це більш релігійна етика, ніж філософія. У цьому вченні немає Бога, а є “просвітлений”. Буддизм висуває 4 положення:

1. Життя – це страждання.

2. Причина страждань – бажання.

3. Щоб звільнитися від страждань треба позбутися бажань.

4. Для цього є 8-річний шлях.

Санкхя головною мудрістю вважає пізнання шляхів і засобів, що ведуть до повного звільнення людини від страждань. Ця філософія має дуалістичний характер, оскільки визнає дві реальності: матеріальну (ракриті) і духовну (поруша).

Йога близька до санкхя. Її засновником вважається мудрець Патанджалі. Найдавнішим твором вважається йога-сушу. Його важливим елементом є опис правил психологічно орієнтованого тренування. Йога вчить, що найвищого блаженства людина може досягти не зміною об’єктивних умов свого життя, а зміною свідомості.

23. Філософська система Канта та її особливості

Родоначальником німецької класичної філософії вважається Іммануїл Кант. У філософській творчості виділяються два періоди: перший — до 70-х років. Традиційно розробляє проблеми буття, філософії природи, релігії, етики, логіки, а також природознавства. У другий період — основне завдання філософії починає вбачати у критиці розуму та інших пізнавальних здібностей людини. Тому філософія одержала назву критичний або трансцендентальний ідеалізм.

  Вчення Іммануїла Канта викладено у трьох трактатах: «Критика чистого розуму» (вчення про пізнання), «Критика практичного розуму» (проблеми етики), «Критика здатності судження» (естетика та вчення про цілеспрямованість у природі). Відокремивши явища («речі для нас») від «речей у собі», які, за Іммануїлом Кантом, не подаються у досвіді, а доводиться, що речі самі собою пізнати не можна, що пізнаються лише явища чи ті засоби, якими впливають на органи чуттів. Зроблено висновок про принципову непізнаність світу як такого (агностицизм). Щось невідоме, річ у собі, впливає на органи чуття людини і викликає відчуття.

Тут чітко проявляється матеріалізм, але далі ідеалізм та агностицизм. Відчуття, які виникли, упорядковуються за допомогою апріорних (тобто переддосвідних та необхідних) форм чуттєвості — простору та часу. Розміщуючись один за одним, відчуття складають предмети сприйняття. Але сприйняття має особистий, суб'єктивний характер. Розум сам створює предмет з апріорними формами мислення. Тому пізнаємо те, що самі створили. Але розум — це ще не вища пізнавальна здатність, не вистачає мети, тобто стимулу, який би керував ним. Такою рушійною силою пізнання є розум, який дає щось безумовне у вигляді ідей.

  Ідеї — це уявлення про мету, до якої прагне розум. Але ідеї не тотожні реальним предметам. Коли розум звертається до ідеї світу, то зустрічається із суперечностями, які не можна вирішити. Отже, розумове пізнання світу також неможливе. Тому пізнаємо лише явища, а не «речі у собі». Те, що втрачає теорія пізнання, виграє віра. Релігія перетворюється на предмет віри, а не науки, і ця віра необхідна. Хоча Іммануїл Кант і прийшов до агностицизму, який критикували і противники, і прихильники філософа, все ж глибоко та влучно розкрив механізм та труднощі процесу пізнання.

  Суттєвий внесок зробив Іммануїл Кант в розвиток етики, показав, що зрозуміти природу моральних норм та цінностей неможливо виходячи лише з емпіричного чуттєвого досвіду. Відомо, що досвід відкриває не тільки перемогу моральності, а й аморальності, Такий висновок Іммануїла Канта зазнав найбільшої критики, бо безпосередньо вів до морального формалізму. Формалізм в етиці неприпустимий.

  Заслуга Іммануїла Канта в тому, що ним вперше розглянуто пізнання не як споглядання, а як діяльність, що проходить за власними законами. Розкрив взаємозв'язок чуттєвого та раціонального у пізнанні. Відкрито та описано сходинки й рівні мислення: розсудок та розум, показано, що розум, по суті, діалектичний, хоча властива суперечливість лише розуму, а не самій дійсності. Іммануїл Кант обґрунтував самоцінність людини — ні за яких обставин людина не може виступати засобом, а лише метою. Виділив як найважливішу характеристику особи — її автономність, тобто свободу та самозаконність (здатність та потребу підкорятися вільно обраним моральним законам). Філософія Іммануїла Канта стала своєрідним вихідним пунктом, на ґрунті та в полеміці з яким відбувався дальший розвиток німецької класичної філософії. Саме в полеміці з Іммануїлом Кантом сформувались філософські концепції Йоганна Фіхте, Йоганна Шеллінга.