Український фольклор

Термін «фольклор» походить від англійського, де folk означає «народ», «рід», «люди», а lоrе – «знання», «вчення, успадковане від предків з давніх часів». Наука про фольклор – фольклористика – досліджує проблеми, художню сутність, тематику народної поетичної творчості, її спільні риси з іншими типами мистецтва. В Україні фольклористика як окрема галузь знань оформилась на початку ХІХ ст. Першою спробою представити в друкові український фольклор був збірник М. Цертелєва «Опыт собрания старинных малорусских песней» (1819 р.). Важливим етапом у розвиткові української фольклористики була діяльність М. Максимовича. Дослідженням української народної поезії займалися М. Костомаров, П. Куліш, Марко Вовчок, М. Гоголь.

Витоки культури сягають у такі далекі історичні часи, коли ще не було письменності і не було письменників, але народ прагнув відтворити у слові свої враження, настрої, переживання, поняття про красу, добро і зло. Уснопоетичне художнє слово таке ж давнє, як і примітивні наскельні малюнки первісної людини чи предмети побуту з різноманітними орнаментальними прикрасами. У різних жанрах українського фольклору спостерігається відгомін побутових відносин родового ладу, історичні події Княжої Русі, татаро-монгольського лихоліття, епохи литовсько-польського поневолення України, Козаччини, багатовікової боротьби українського народу проти чужоземців за свою свободу і незалежність. Відгомін родових та племінних гулянь донесла до нас обрядова поезія.

Найбільшою мірою твори фольклору відображають важливі події, явища суспільно-політичного і соціального буття, побуту народу, його переживання, сподівання саме того часу, коли ці твори збиралися.

Специфічними ознаками фольклору є усність, колективність, анонімність, варіантність, імпровізаційність, традиційність.

Усність – усна форма творення фольклорних творів, побутування, передача їх від покоління до покоління "на слух". Визначну роль при цьому відіграє пам'ять. Саме в пам'яті носіїв фольклору, його індивідуальних і колективних виконавців фіксується весь багатоплановий обсяг фольклорної інформації, її сюжети, тексти. Недарма в науці існує думка, що фольклор є мистецтвом пам'яті. Кожен фольклорний твір, який увібрав у себе художній досвід попередніх поколінь, уже за способом художнього вираження є колективним.

Варіантність – ознака, пов'язана з усністю й колективністю. У фольклорі неможливо встановити оригінал, бо всі близькі твори функціонують на однакових правах, і якщо в них спільного більше, ніж відмінного – це варіанти. Варіантність є особливою формою повторення, а фольклор ґрунтується на зображенні близьких ситуацій, характерів, портретів, пейзажів тощо. Виконавці фольклорних творів, як правило, не передають дослівно тексту й мелодії, почутих від інших виконавців. Кожен із них інтерпретує твір по-своєму, залежно від художнього смаку, пам'яті, голосу, настрою тощо. Багатоваріантність фольклорних творів зумовлена і такою специфічною рисою народнопоетичної творчості, як імпровізаційність, тобто співтворчість у процесі виконання. Імпровізаційність властива усім формам народної словесності, особливо характерна для коротких пісенних форм. Однією з характерних ознак фольклору є і його анонімність, тобто втрата авторства в процесі побутування, що водночас є й процесом колективного творення. На відміну від мистецтва, закріпленого у певній знаковій системі, у фольклорі немає остаточно завершених творів. У фольклорних творах митець користується уже ''напрацьованими", може вносити свої поправки, доповнення, але всі ці зміни все-таки обмежені традицією і спираються на неї, – у тому й полягає одна з причин стійкості різних фольклорних жанрів. Фольклор функціонує в широкому середовищі за активної участі народу. Виконавці фольклорних творів – обдаровані співаки, оповідачі, які зберігають в пам'яті значний репертуар народних пісень, казок, легенд, приказок, прислів'їв, загадок, анекдотів і вміють вміло донести їх до аудиторії. У давнину такі талановиті особистості, зокрема народні співці, кобзарі, казкарі часто виступають як найбільш активні співтворці фольклорних творів.

Український фольклор складається з двох великих підрозділів: поетичного (віршового), що найбільш виражений у пісенності; прозового (казки, легенди, анекдоти тощо).

Поетична форма фольклору. Характерною ознакою цього різновиду українського фольклору є віршована форма. Він складається з різних видових груп: народні пісні, календарно-обрядові пісні, сімейно-обрядові пісні, балади, необрядові пісні. Народні пісні опубліковані в численних збірках українських народних пісень. М.В. Гоголь говорив, що «народні пісні для України – все: і поезія, й історія, пісні ці – народна історія, жива, яскрава, сповнена барв, істини, історія, яка розкриває все життя народу». Рівень пісенної культури народу нерідко є яскравим показником його загального духовного розвитку.

Найбільшу групу народних пісень становлять обрядові пісні, які пов'язані з календарними та сімейними обрядами. Календарні обрядові пісні тісно пов'язані з трудовою діяльністю людей, календарними циклами в природі, святами. Виділяють такі групи обрядових пісень: пісні зимово-новорічного циклу – колядки, щедрівки; весняного циклу – веснянки; літнього періоду – русальні, купальські, петрівчані; осіннього періоду – жниварські пісні.

Сімейно-обрядові пісні пов'язані з сімейними обрядами: народження дитини, одруження, весілля, смерть.

Необрядові пісні – це окрема група поетичного фольклору. До них належать народні думи, історичні пісні, балади, соціально-побутові, ліричні пісні з родинного життя, дитячий фольклор. У думах оспівується боротьба козаків з татарами та турками («Маруся Богуславка», «Утеча трьох братів із Азова»). Низка народних дум присвячена боротьбі українського народу з польськими загарбниками («Дума про Б. Хмельницького», «Хмельницький та Барабаш»). Творцями і виконавцями дум були здебільшого козаки, талановиті співці, кобзарі. Близькі за змістом до дум історичні пісні, в яких оспівуються певні історичні події й особи. Головна тема історичних пісень – тема захисту і визвольної боротьби українського народу з чужоземними поневолювачами. У баладах розповідається про події побутового та соціального характеру з трагічним кінцем. Народні пісні-балади часто використовують письменники у своїх творах. Вони послужили основою для балад Т. Шевченка «Тополя», «Утоплена», драми І. Франка «Украдене щастя» та багатьох інших. Ліричні пісні – це твори, які розкривають внутрішній світ людини. Вони поділяються на соціально-побутові, козацькі пісні та родинно-побутові (пісні про кохання, сімейне життя). Дитячий пісенний фольклор – це колискові пісні, які виконуються батьками для дітей, а також пісні, скоромовки, лічилки, які виконують самі діти.

Прозовий фольклор. Носіями й розповсюджувачами творів фольклорної прози були скоморохи, талановиті оповідачі. До прозових творів належать казки (побутові, фантастичні, про тварин, чарівні), легенди, перекази, прислів'я і приказки, анекдоти, загадки.

Отже, твори поетичного і прозового фольклору свідчать про багатство і різноманітність української народної словесності. Колективна народна пам'ять стійко зберегла найбільш цінні надбання фольклору, що послужило одним iз найважливiших факторiв єдностi, самобутностi українського народу.