Вимоги до знань студентів

На заліку студенти мають продемонструвати знання лекційного матеріалу з курсу (перелік тем див. вище), зокрема усвідомлювати й розуміти значення таких термінів: культура, етнічна культура, держава, нація, ментальність, національний характер, звичаєві норми поведінки, стара, нова і сучасна українська літературна мова, міжкультурна комунікація, український культурний архетип, духовність, звичаї і обряди, сакральна архітектура, декоративно-художнє оздоблення хати, інтер'єр української хати, гончарство, ковальство, писанкарство, символ, фольклор, фразеологізм, родовід, сім'я, громада, прізвище, антропоніми, топоніми, гідроніми, мораль, етикет.

Самостійна робота студентів

Тексти для самостійного вивчення (див. Додаток 1)

№	Тексти для самостійного вивчення	Обсяг навчального часу в академ. годинах
1.	Південно-Східна Україна. Донбас.	2
2.	Український фольклор.	2
3.	Поетична творчість і філософія Г.С. Сковороди.	2
4.	Походження сучасних українських прізвищ.	2
Усього за модулем «Українська етнокультура»		8

Перелік письмових робіт, які виконуються студентами самостійно

№	Письмові роботи для самостійного виконання	Академ. год.
1.	Письмове повідомлення на одну із запропонованих тем або Творча робота (есе) на одну із запропонованих тем (див. Додаток 2).	2
2.	Тематичний тлумачний словник-мінімум етнокультурних термінів (після роботи в НМЦ «Світлиця») або Індивідуальна робота (див. Додаток 3).	2
3.	Відгук на фільм «Кайдашева сім'я» (після перегляду у відеозалі кафедри прикладної лінгвістики та етнології) (див. Додаток 4).	2
4.	Тлумачення походження і значення власного прізвища та імені.	2
Усього за модулем «Українська етнокультура»		8

УВАГА! При виконанні письмових робіт не можна відтворювати дослівно матеріали Інтернету. Роботи мають бути виконані самостійно, творчо, побудовані логічно, оформлені грамотно й акуратно.

При оцінюванні письмових робіт викладачем враховуються два основні показники: 1) зміст роботи; 2) грамотність виконання роботи.

Додаток 1

Тексти для самостійного вивчення південно-східна україна. Донбас

Як відомо, Україна протягом століть мала кілька адмі­ністративно-територіальних поділів, які розмежовували її на паланки, губернії, провінції, повіти, області та райони. Існує і поділ України на основі історико-етнографічних ознак, за якими виділяють Середнє Придніпров'я, Слобо­жанщину, Південь України, Поділля, Полісся та Карпати. Таке поняття, як Донбас, існує в нашій історичній науці з початку XIX століття. Його походження цілком було пов'я­зане з геологічною наукою, яка відокремила цей реґіон України за своїми власними ознаками. А вжив уперше цю назву у 1827 році інженер Є.П. Ковалевський, уклавши геологічну карту Донбасу – земель, які прилягають до басейну річки Дінця. Згодом тут завдяки значним покла­дам вугілля та інших цінних мінералів утворився потуж­ний промислово-економічний район.

Хоча на картах і не існує Донбас як окрема адміні­стративно-територіальна одиниця, ця назва міцно прив'я­залася до Донеччини і Луганщини. Зокрема в Донецьку існує видавництво «Донбас». Тут же протягом сімдесяти років видається однойменний художньо-публіцистичний журнал. І видавництво, і журнал обслуговують у першу чергу ці дві суміжні і пов'язані економічно області.

Історія нашого промислового Донбасу почалася з бу­дівництва заводів і шахт, але згодом цей реґіон України постає культурно освоєною землею, зі своїм специфічним і часто надміру спролетаризованим обличчям. Та новітній історії цих земель передувала складна і героїчна бороть­ба українського народу за своє виживання, за володіння південноукраїнськими степами, на які зазіхали як північні, так і південні сусіди. Давньоруська історія тут продов­жується в історії Слобідської України, в обороні та заселенні півдня України запорізьким козацтвом.

Ще з першого твору давньої української літератури «Слова о полку Ігоревім» ми довідуємося, що руські зем­лі простяглися на схід від Києва аж до Тмутаракані, теперішнього Краснодарського краю Росії, а по шляху русичів у той край, по Дінцю, зустрічалися такі руські міста, як Де­нець і Білин. Зі скупих історичних свідчень відомо, що на цих землях розвивались народні обряди та звичаї, давньо­руська культура, про які, на жаль, збереглося мало відо­мостей. Згодом цей край опиняється під татаро-монгольськими завойовниками, а пізніше, з кінця XV століття, під­дається постійним нападам спочатку Кримської орди, а потім і Туреччини.

Та пам'ять про цей край як споконвічно рідний не зни­кає у свідомості українського народу. Основне населення цих земель під тиском ворогів хоча й перебралося на центральні та західні землі України, все ж не забувало, звідки воно. Тож коли у кінці XVI століття почалося нове широке освоєння цих земель, українці повертаються сюди, як сказано в одному з перших Описів Харківського наміс­ництва (за 1787 р.), на «спустошену своїх прабатьків спад­щину».

Землі ці, що пізніше одержують назву Слобідської України, а згодом – Харківського намісництва, Харків­ської губернії, у різні часи доходили до таких меж: на сході – до ріки Дону, на півдні – до Азовського моря і Дніпра, на заході – до ріки Ворскли, на півночі – до верхів'їв Псла, Дінця й Осколу. Слобідська Україна поді­лялася на кілька адміністративно-територіальних одиниць – полки: Харківський, Сумський, Острогозький (те­пер це територія Білгородської області Росії), Охтирський та Ізюмський. Керівництво полками здійснювали виборні полковники, які у своїй діяльності керувалися пільгами для українського війська та царськими указами і грамо­тами. Сама ж назва Слобідська Україна, чи Слобожанщи­на, виникла від способу поселення українців на цих зем­лях – слободами, невеличкими селами.

В адміністративному відношенні межі Слобожанщини по сучасній Донецькій області сягали з півночі лінії Добропілля – Дружківки – Артемівська. У Луганській області межі Слобідської України простягались з півночі Луганщини до південних околиць Старобільського району. Впли­ви ж слобожанської народної культури можна прослідку­вати ще й сьогодні набагато південніше названих адміні­стративних меж колишньої Слобожанщини.

Славну сторінку в історію України вписали запорізькі козаки, які впродовж кількох століть охороняли кордони рідних степів від ворогів. Десятки сіл, селищ і міст Донеччини та Луганщини можуть пишатись іменами козаків-запорожців, які за­снували ці населені пункти у XVI-XVIII століттях. Так, у Переліку пам'ятних знаків і пам'ятників на честь запо­різького козацтва (затверд­женому Верховною Радою України) вказується, що на Луганщині козаки заснували такі населені пункти, як мі­сто Луганськ (кол. Кам'яний Брід), селище міського типу Красний Кут, села Жовте, Нижнє, Оріхове, Пархоменко та ін. На Донеччині коза­ками були засновані такі міста, як Горлівка, Макіївка, Дружківка, Маріуполь, Ясинувата, Селидове, села Андріївка, Олексіївка, Кри­воріжжя та багато інших.

Понад двісті років проіснувала Запорізька Січ як пов­ноправна держава, що, вийшовши на сцену політичної бо­ротьби наприкінці XVI століття, вже через кілька десяти­літь, під час визвольної війни українського народу (1648-1654 рр.), надала свій політично-адміністративний та військовий устрій всій Україні. Українськими землями — Гетьманщиною та Слобідською Україною – були сприйняті і поширені ті політичні, ідеологічні, культурні ідеали, які виробило в собі запорізьке козацтво. Присутність козаць­кого елементу в соціальному, політичному і культурному житті України XVI-XVIII віків сприяло формуванню само­свідомості українського народу.

Після знищення Запорізької Січі у 1775 році її землі були роздані різним особам, переважно військовим. Сю­ди ж на південь починають стікатись добровільно і під примусом тисячі робочого люду, осідаючи в основному на землях, освоєних козаками-фермерами. Так, в «Історичному огляді православної християнської церкви у межах сучас­ної Катеринославської єпархії...» (1876 р.) зокрема про цей період і заселення Маріупольщини греками писалось: «Мешканці Урзуфа, по переходу з Крима на Кальміус, зайняли під поселення собі стародавній, багатий і великий зимівник запорожця Степана Коваля. Добродушний козак-запорожець все добро і майно своє віддав грекам. У кап­лиці Коваля, у молитовному дерев'яному домі його, ми­трополит Ігнатій негайно влаштував церкву в ім'я Архан­гела Михайла і відкрив у ній богослужіння».

Хоча царський уряд пильно стежив за тим, щоб на цих землях якомога менше зосереджувалось українців (уряд боявся виникнення нової Січі), цей південно-східний край в основному був заселений ними.

Із викладеного вище, таким чином, випливає, що До­неччина і Луганщина підвладні впливам двох історико-етнографічних реґіонів України – Слобожанщини і Півдня України.