Відгук про фільм «…………..»

Фільм присвячений ………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………

Кінострічка складається з __________ частин, які можна назвати так: …………….......................................................................

Унікальністю фільму є ……………………………………………………………

Найбільшими культурними здобутками українців серед побачених у фільмі я вважаю…….(при цьому використайте записані Вами назви назви предметів побуту, одягу, елементів житла українців, звичаїв та обрядів, об'єктів духовної культури).

Серед найкумедніших епізодів фільму можна назвати такі: …………………………....................................................

Ці епізоди доводять, що ……………………………………………………………

Кульмінаційним моментом я вважаю ………………………………………………....................

Цей момент змусив мене замислитися над ……………………………………………........................

Фільм справив на мене таке враження: …………………………………………………................

Фільм «……………» навчив мене ………………………………………………………........

Сюжет: Кінофільм знято за однойменним твором І.С. Нечуя-Левицького. Місце дії: Україна, село Семигори. В сiм'ї Кайдаша одружуються два сини – Карпо i Лаврiн. Але немає спокою у їхнiй хатi. Постiйнi сварки у родинi мiж свекрухою та невiстками змушують синiв дiлити батькове майно. Самого Кайдаша згубила горiлка... Рiдні люди стають ворогами, коли справа доходить до розподiлу майна... Фiльм насичений українськими народними пiснями та народними колоритними звичаями і обрядами.

За жанром фільм є комедією, а повість за стилем належить до кращих гумористично-сатиричних творів, де засобом гумору викриваються окремі вади і недоліки в житті. Сатиричні ж образи, як правило, викликають почуття обурення й огиди до негативних явищ життя, зображених у творі (див. довідку 1).

Розкриваючи трагедію життя селян в умовах темноти і безкультурності, нікчемної боротьби за дрібну власність, актори вміло відтворили основний конфлікт повісті, використавши сміх. Але це сміх не заради сміху. Ніде нема глузування з героїв. Навпаки, відчувається співчуття персонажам, серед негативного підкреслюється і щось позитивне. Сміхом крізь сльози звучать окремі епізоди фільму.

Аналіз змісту фільму

Етнографічна основа фільму. У «Кайдашевій сім’ї» натрапляємо на докладний опис сватання, розглядин, обряду весілля, особливостей приготування національних страв і традицій частування, обряду похорону, ворожіння, знахарства тощо.

Мальовничо відтворено традицію національного вбрання, особливо дівочого й жіночого, зокрема повсякденного й святкового. Так, Мотря, запрошена Карпом, збирається на музики. Подруга-сусіда наділа Мотрі на голову кибалку, вирізану з товстого паперу, схожу на вінок, на кибалку, над самим лобом, поклала вузеньку стрічку з золотої парчі, а потім клала стрічки одну вище од другої… Інший епізод: стара Кайдашиха, збираючись на оглядини до Довбишів, наділа тонку сорочку, зав’язалась гарною новою хусткою з торочками до самих плечей і понадівала всі хрести й дукачі, наділа нову юпку, нову білу свиту, ще й жовті чоботи взула.

Послідовне зображення життя Кайдашів дає уявлення про селянську садибу: хату, стайню, хлів, повітку, город, садок, леваду. З історичною точністю показано життя селян, майстерно відображено деталі оселі. Життя українського села повністю пов’язане з хліборобським календарем та церковними святами. Родина Кайдашів живе за цими правилами, встановленими століттями: працюють у будні, ходять до церкви у неділю та на свята, постяться по середах та п’ятницях, йдуть на прощу до Києва.

Фільм створює цілу галерею народних типів, які в сукупності творять обличчя українського народу в найрізноманітніших його виявах. Героїв твору змальовано в народно-пісенній традиції. Пор. у повісті: «Лаврінове молоде довгасте лице було рум’яне. Веселі сині, як небо, очі світились привітно і ласкаво. Тонкі брови, русяві дрібні кучері на голові, тонкий ніс, рум’яні губи – усе дихало молодою парубочою красою». Душевна привабливість Лавріна передається через його мову, поетичну та лагідну, ніби зіткану з пісні. А народна пісня – це також споконвічна українська традиція, без якої не відбувається жоден обряд, жоден звичай. Отож, незважаючи на тяжкі життєві обставини, у побуті українців багато музики. На весіллі, на вечорницях грають троїсті музики, а Лаврін, ідучи до сусіднього села до Мелашки, грає на сопілці. Співає Мотря на зло свекрусі. Співає Кайдашиха за шиттям.

У фільмі передано деталі одягу, головних уборів, житла, обрядів з етнографічною точністю. Милуючись вбранням, яскравими прикрасами, народним співом, музикою режисер ніби залишає свої описи в спадок нащадкам для збереження національної пам’яті.

Герої «Кайдашевої сім’ї». Їх не можна назвати відверто гарними чи відверто поганими. В образах показано складне поєднання світлих людських почуттів та поривань і рис негативних – егоїзму, лайливості, скнарості тощо. Проте які б риси не були визначальними в характерах героїв, автор не вдається до песимізму, сподіваючись на перемогу здорового глузду.

Не миряться молоді з старими (сини з батьками, невістки з свекрухою, невістки між собою). Сім'я повністю, навіть з дітьми втягуються у ворожнечу, сваряться постійно за повсякденні дріб'язки: мотовило, кухоль, сувій полотна Але найгостріші сутички відбуваються, звичайно, за землю, за худобу.

Безперечно, однією з найколоритніших є роль Омелька Кайдаша у виконанні Богдана Ступки (див. довідку 2). Омелько Кайдаш – працьовитий селянин, виснажений панщиною. У нього здорові, загорілі, жилаві руки, сухорляве і бліде обличчя. Ставши хазяїном, Кайдаш продовжує багато працювати. Набожність уживається в ньому з пияцтвом. Талановитий актор майстерно передає, як втрачається межа між виявами забобонності Кайдаша і хворобливого стану його психіки. Такий Кайдаш не смішний, а викликає глибоке співчуття. Його слабкості пояснюються соціальними факторами.

Інша індивідуальність розкривається в образі Марусі Кайдашихи. Не все в образі Кайдашихи було негативним. Вона була працьовитою, вміла майстерно куховарити, любила дітей, але водночас була егоїстичною, злою, лицемірною, заздрісною. Перехід від лицемірства, улесливості до гніву – риса, яку Кайдашиха запозичила у панів. Це відбивається в її мові. Спочатку вона називає Мотрю «моя дитина», «моє серце», «моя доню». Пізніше, коли між ними почалися сварки, її мова вже інша: «Постривай же ти, суко. Скручу я голову твоєму півневі». Перед сусідами вона може знеславити свою невістку, перебільшуючи її провину або просто вигадуючи щось. Так, на запитання куми, чи роботяща її невістка Мотря, Кайдашиха відповіла: «Хліб їсти добре тямить». І це після того, як вся хатня робота була перекладена на плечі невістки.

Характери синів Кайдаша формуються в інший час, тому в них немає тієї забитості й приниженості, що в їх батька. Старший Кайдашенко гордий, насмішкуватий, вередливий, сердитий. Kарпо вимальовується як соціальний тип дрібного власника, який прагне зміцнити своє невелике господарство, але не має змоги. У стосунках навіть з близькими він егоїст, індивідуаліст, що дбає лише про свій власний інтерес. Не випадково односельці саме його обирають за десяцького, мотивуючи: «Карпо чоловік гордий та жорстокий, з нього буде добрий сіпака».

На відміну від брата, Лаврін добрий, м'який, поетичний. Йому властиве почуття гумору. Парубком він не бере участі у сімейних сварках, а своє ставлення виявляє у жартах: то зліпив коника з глевкого хліба, спеченого Мотрею, то жартівливо плюнув на купку буряків і квасолі, коли Мотря кинула миску з борщем під ноги свекрусі. Закоханий у Меланку, він освідчується, думає й говорить словами пісні: «Брови чорні, очі карі – любо подивитися; личко як калина, а як гляне, засміється, в мене серце в'яне», «Як з нею не оженюся, то в Росі утоплюся» та ін. Але нове становище в сім'ї після одруження вносить свої корективи. Прагнення хазяйнувати самостійно призводить до конфлікту з батьком. Лаврін не може обминути і сімейних чвар. Він не поступається братові грушею, сподіваючись продавати щороку груші і брати гроші. Такі міркування й поведінка Лавpіна свідчать про ті безумовні зміни, яких він зазнав, пристосовуючись до умов дрібновласницького побуту.

Червоною ниткою проходить головна ідея: тільки розрив із глибинною народною традицією зумовлює духовне зубожіння людини. Відтворенням кращих рис поетичної, працелюбної української нації, викриттям гірших, що стали результатом руйнації національних святинь, відображенням звичаїв, побуту, традицій, духовних поривань українців режисер утверджує віру в незнищенність українського народу.

Довідка 1 (про жанр фільму)

Комедія (грец. κωμωδία, від κωμοζ – весела процесія і ωδη – пісня) – це драматичний твір, у якому засобами гумору та сатири розвінчуються негативні суспільні й побутові явища, розкривається смішне в навколишній дійсності чи людині.

Комедія як жанр зародилася у Стародавній Греції. Вона постала із сороміцьких пісень. Давньогрецька комедія набуває рис політичної сатири. Так, твори найвидатнішого античного комедіографа Арістофана («Мир», «Вершники», «Лісістрата») пов'язані з актуальними проблемами суспільного життя, філософії, мистецтва.

«Комедія, – писав Арістотель, – є відтворенням гірших людей, однак не в значенні повної порочності, але оскільки смішне є частиною потворного: смішне – не певна помилка і потворність, що нікому не завдає страждань і ні для кого не є згубним». Пафос комічності виникає тоді, коли автор свідомо занижує своїх персонажів від певного середнього рівня, що існує в житті. Не маючи належних позитивних якостей, герої комедійних творів, однак, претендують на певну значущість у родині, середовищі друзів, суспільстві. Їм притаманне ілюзорне бачення дійсності. Вони завжди прагнуть розв'язати свої проблеми способами, які не підходять у даному випадку, оскільки вступають у протиріччя з об'єктивними законами суспільного розвитку.

Довідка 2 (про Богдана Ступку)

Богдан Сильвестрович Ступка (27 серпня 1941 р., Куликів, Львівська область) – український актор театру і кіно, лауреат Шевченківської премії 1993 року (за головну роль у виставі «Тев'є-Тевель» за Шолом-Алейхемом). Народний артист УРСР (1980). Народний артист СРСР (1991).

До сцени звик змалку, батько Б. Ступки співав у хорі в оперному театрі, старший мамин брат був там же солістом, тітка – головним концертмейстером. За кулісами Богдан Ступка побачив і почув багатьох видатних співаків повоєнного часу, зокрема Козловського і Лемешева.

Богдан вирішив вступати на хімічний факультет «за покликом доби», але іспити склав невдало, тому влаштувався в обсерваторію, працював певний час у Баку. А потім перекваліфікувався на філолога – заочно навчався у Львівському університеті. У 1961 році Ступка закінчив акторську студію при Львівському театрі імені Марії Заньковецької (тут він тривалий час працював), а в 1964 році – заочне відділення театрознавчого факультету Київського державного інституту театрального мистецтва ім. Івана Карпенка-Карого. Його наставником протягом усього творчого життя був Сергій Данченко, який у 1978 році очолив київський театр імені І. Франка й переманив туди Ступку. Після смерті Данченка Національний академічний драматичний театр імені Івана Франка очолив його учень Богдан Ступка. 1961 року закінчив студію при Львівському театрі ім. М.Заньковецької; 1984 року – КДІТМ (театральний факультет, театрознавче відділення). 1999-2001рр. – міністр культури і мистецтв України.