Розділ іі. Форми міжнародних економічних відносин

2.3. Міжнародна міграція трудових ресурсів Поняття міжнародної міграції робочої сили Міжнародна міграція робочої сили виступає важливою складовою міжнародних економічних відносин. Не тільки продукти праці (товари і послуги) характеризуються високим рівнем міжнародної мобільності. Фактори виробництва (праця і капітал) також переміщуються з країни в країну. Згідно з законом Б. Оліна міжнародний рух товарів і факторів виробництва можуть заміщати один одного. Країна, яка в надлишку забезпечена працею, може або експортувати працеємні товари, або її громадяни можуть самі виїжджати за кордон і там працювати. Міжнародний рух факторів виробництва підпорядковується тим же законам, що і міжнародна торгівля товарами: фактори виробництва переміщуються до тих країн, де за них більше платять. При вивченні проблеми міжнародної міграції робочої сили використовуються такі основні поняття. 1) Міграція (від лат. переселення) населення – переміщення людей через межі певних територій зі зміною місця проживання назавжди або тимчасово. 2) Мігранти – особи, що переміщуються. 3) Міграційний потік – загальна кількість мігрантів (або міграцій), яка характеризується спільністю районів вибуття і прибуття протягом певного періоду часу – один з показників напрямку міграції. 4) Внутрішня міграція – зміна місця проживання осіб у межах національних кордонів країни. 5) Зовнішня міграція – переміщення населення з однієї країни в іншу. Зауважимо, що міжнародна економіка як наука вивчає закономірності саме зовнішньої міграції населення, але не в цілому, а лише окремі потоки. Зовнішня міграція населення включає два взаємопов’язані процеси: а) еміграцію, тобто виїзд з однієї країни певного контингенту людей; б) імміграцію, тобто в’їзд їх в іншу країну. У зв’язку з цим існують поняття міграційного сальдо – різниця між показниками еміграції з країни та імміграції до країни, а також поняття рееміграції, тобто повернення емігрантів на батьківщину на постійне місце проживання. 6. Міжнародна організація праці (МОП) розробила класифікацію видів сучасної міжнародної міграції населення. Вона охоплює такі структурні елементи: а) переселенці – тобто ті, що переїздять на постійне місце проживання. Ця група орієнтована на переїзд до промислово розвинених країн. Цей потік ґрунтується, насамперед, на принципі об’єднання сімей – початкова імміграція останнім часом ускладнюється на рівні національних господарств; б) ті, хто працюють за контрактом. Для них чітко обумовлюється термін перебування в приймаючій країні. До цієї групи належать: – сезонні працівники, які приїздять на період збирання врожаю; – некваліфіковані або мало кваліфіковані працівники; – фронтальєри – мігранти, які щоденно перетинають національний кордон, щоб працювати в сусідній країні; в) професіонали, для яких характерним є високий рівень підготовки, тобто наявність відповідної освіти та досвіду практичної роботи. Саме для цієї класифікаційної групи характерним є термін «відтік розумів» – міграція науковців та інженерно-технічних працівників високого рівня (цей потік становить 3 – 5 % у загальному обсязі трудових мігрантів). Відзначимо, що до цієї групи входять також студенти, які отримують освіту в іншій країні; г) нелегальні іммігранти. Цим терміном характеризуються особи, які нелегально в’їхали до країни; особи, які в’їхали легально, але вчасно не виїхали, тобто мають прострочену візу; а також особи, які в’їхали за туристською візою, але займаються трудовою діяльністю; д) біженці – особи, що змушені емігрувати з своєї країни внаслідок будь-якої загрози (політичні, релігійні, національні переслідування). За станом на 1995 рік їх чисельність у світі оцінювалась на рівні 18 млн.  8. Міграційна політика – один з напрямів демографічної політики – є сукупністю засобів і заходів цілеспрямованого впливу на міграційний рух населення. Розвиток міжнародної міграції трудових ресурсів як форми міжнародних економічних відносин Визначальним моментом, який дозволяє виділити міжнародну міграцію робочої сили (яка досліджується міжнародною економікою як наукою) серед інших видів переміщень осіб через державні кордони є мотивація. Для міжнародної міграції робочої сили визначальним мотивом є бажання заробити більше, ніж на батьківщині, та прагнення знайти краще застосування своїй кваліфікації. Таким чином, міжнародна міграція робочої сили – це переміщення мас працівників, що шукають роботу, зі своїх країн в інші. Головна причина міжнародної міграції робочої сили полягає в диференціації економічних умов життя. Міграція трудових ресурсів відбувається в напрямку тих країн та регіонів, де очікувані заробітки найвищі.  Міжнародна міграція робочої сили має давню історію. В умовах нерозвиненості статистики та прикордонної системи потоки міжнародних мігрантів протягом багатьох століть взагалі не фіксувались. Та й на сьогодні точно визначити обсяги та структуру міжнародного переміщення такого фактору виробництва, як праця, – справа складна. Ще до нашої ери великі маси людей переміщувались з однієї країни в іншу з метою «працевлаштування». Велич держав Стародавнього світу (Єгипту, Вавилону, Персії, Греції, Риму) була створена працею рабів, основну масу яких складали вихідці з інших держав, захоплені під час війн. Головна особливість стародавньої міграції полягала в примусовому характері.  Епоха Середньовіччя, особливо раннього, характеризується суттєвим зменшенням потоків трудових мігрантів. У той час найбільш розповсюдженою формою добровільної міграції була військова, а найрозвиненішим – міжнародний ринок військових найманців. Основними експортерами військових були окремі германські князівства і кантони Центральної Швейцарії (ще й зараз Ватикан охороняють швейцарські наймані гвардійці). Основними імпортерами найманих солдат були королі Франції, Швеції, Польщі. Великий потік міжнародних мігрантів спричинили великі географічні відкриття. З кінця XV століття після відкриття Америки, морського шляху в Індію, островів Тихого океану на нові землі почався рух переселенців. Період масової міграції робочої сили з кінця XV ст. до 60-х рр. XIX ст. вважається періодом початкової чи «старої міграції», що мав такі особливості: 1) один потік емігрантів був спрямований з Африки до Америки; носив абсолютно примусовий характер. За деякими оцінками, за цей період було вивезено на західний континент від 20 до 30 млн. чорних невільників; 2) другий потік – з Європи до Нового Світу. Європейці від’їжджали на добровільних засадах. Склад мігрантів був дуже різноманітним. Наступний період міжнародної міграції робочої сили (період «нової» міграції) тривав з 60-х рр. XIX ст. до другої світової війни. Подіями, що спричинили це, були: громадянська війна в США (1861 – 1865), об’єднання Німеччини (1866 – 1871), об’єднання Італії (1860 – 1870), створення Австро-Угорщини. У зв’язку з тим, що в перші десятиліття XIX ст. рабство було скасовано в колоніях Великобританії, Франції, Нідерландів, у колишніх іспанських колоніях, які стали незалежними державами Латинської Америки, а з 1 січня 1863 року – в США (після закінчення громадянської війни), в період «нової міграції» припинився потік з Африки. У міграційних потоках з Європи в цей період відносно зменшилась роль колишніх колоніальних держав (Іспанії, Португалії та Нідерландів), а зросла роль таких країн, як Росія, Ірландія, Німеччина, Італія. Серед країн-імпортерів трудових ресурсів визначився лідер – США. Більшість переселенців складали селяни або представники некорінної національності.  З початку XX ст. у міжнародній міграції трудових ресурсів з’явилась нова тенденція – виник потік мігрантів з колоній до метрополій. В основному, його складали малокваліфіковані та некваліфіковані працівники. Початок сучасного етапу міжнародної міграції трудових ресурсів науковці пов’язують із закінченням другої світової війни. До особливостей цього етапу можна віднести: 1) посилився домінуючий економічний і політичний статус США, внаслідок чого вони стали головним світовим імпортером трудових ресурсів. У цілому масштаби імміграції до США з усіх країн світу складають приблизно від 4 до 8 млн. чоловік щорічно. 2) у 40-ві та 50-ті роки головними експортерами робочої сили були європейські країни, як такі що характеризувались економічним занепадом, високим рівнем інфляції, падінням життєвого рівня населення внаслідок подій другої світової війни; 3) з кінця 50-х років головними експортерами робочої сили стали держави Латинської Америки. Для міграційного потоку «Латинська Америка – США» характерним є масовість (декілька мільйонів щорічно), сезонність, нелегальність;  4) значна кількість емігрантів з кінця 60-х років почала прибувати до Західної Європи (за оцінками МОП у регіоні сконцентровано близько 25 % іноземної робочої сили в світі). Серед держав регіону найбільшим імпортером трудових ресурсів є ФРН (на початку 90-х рр. частка іноземних громадян складала 6,4 %); 5) виникнення нових центрів імміграції, якими стали: а) країни-експортери нафти з Перської затоки. Після стрімкого стрибка цін на нафту в 1973 – 1974, 1977 – 1978 рр., коли ціна за один барель піднялась з 2,5 до 35 дол. США, до нафтовидобувних країн (Саудівська Аравія, Кувейт, Оман, Бахрейн) спрямовувались значні валютні кошти, які потрібно було реалізувати. Дефіцит трудових ресурсів у регіоні був пов’язаний з низькою густотою населення в цих країнах, небажанням місцевого населення змінити традиційний спосіб життя, відсутністю кваліфікованих спеціалістів (за винятком Ірану та Іраку). Основними експортерами трудових ресурсів були арабські чи мусульманські країни. Частка іноземної робочої сили на початок 80-х рр. у Кувейті приблизно складала 70 %, Катарі – 80 %, ОАЕ – 90 %; б) Південно–Східна Азія. У цьому регіоні основними імпортерами робочої сили стали Гонконг, Сингапур, Малайзія, Таїланд, а постачали трудові ресурси Китай, Лаос, В’єтнам; 6) підвищення частки професіоналів в загальній кількості іммігрантів; 7) на зміну «відтоку розумів» прийшла їх циркуляція: відбулась диверсифікація напрямків міграції. США залишаються загальновизнаним центром імміграції, проте, одночасно з промислово розвинених країн представники професійної еліти їдуть на тимчасову роботу до країн, що розвиваються; 8) виникнення свого роду організованої міжнародної корпорації «мисливців за головами»; 9) інтеграція системи вищої освіти, яка передбачає можливість продовження навчання за кордоном; 10) за приблизними підрахунками щорічне міграційне сальдо на середину 90-х років складало близько 1 млн. чоловік, тобто до приймаючих країн приїжджало в середньому на 1 млн. осіб більше, ніж від’їжджало. За прогнозами, найближчим часом, у зв’язку зі стабілізацією світової економіки міграційне сальдо буде скорочуватись. За даними Системи спостереження міграційних процесів (СОЕМІ) питома вага іноземців у загальній кількості трудових ресурсів на початку 90-х рр. складала: в Австралії – 24 %, Канаді – 18,5 %, США – 9,3 %. Цікаво, що ці цифри вищі за показники присутності іммігрантів у загальній кількості населення цих країн, відповідно: 22,3 %, 15,6 %, 7,9 %. Облік зовнішньої міграції Найбільш прийнятним кількісним показником міжнародного переміщення трудових ресурсів є показники, які фіксуються в платіжному балансі. Зауважимо, що з метою спрощення статистичного обліку нерезидентом вважається приватна особа, що перебуває в країні менше одного року. Якщо людина перебуває в країні більше року, то вона вважається резидентом. У статистиці платіжного балансу показники, пов’язані з міграцією робочої сили виступають частиною балансу поточних операцій і класифікуються за такими статтями: – трудовий дохід, тобто виплати зайнятим, заробітна плата, отримані приватними особами нерезидентами за роботу, яку вони виконали для резидентів. До цієї категорії входять також усі виплати резидентів до пенсійних, страхових та інших фондів, пов’язані з наймом на роботу нерезидента; – переміщення мігрантів – оціночний грошовий еквівалент вартості майна мігрантів, яке вони завозять, переміщуючись з країни в країну. При цьому вивіз майна емігрантів у натуральній формі показується як експорт товарів з країни, а його оціночний майновий еквівалент – за цією статтею; – перекази працівників – грошові перекази та пересилка товарів мігрантами своїм родичам, які залишились на батьківщині. У випадку пересилки товарів враховується їх оціночна вартість. Перекази працівників становлять майже 62 %, трудові доходи – близько 31 %, переміщення мігрантів – приблизно 7 %. Принципова різниця між статтею «трудові доходи» (в окремих країнах має назву «виплати зайнятим») і статтями «переміщення мігрантів» та «перекази працівників» полягає в тому, що в статті «трудові доходи» враховуються доходи нерезидентів, тобто тих, що тимчасово (терміном до 1 року) знаходяться в цій країні. У статтях «переміщення мігрантів» і «перекази працівників» вказуються доходи і витрати резидентів, тобто мігрантів, які залишили батьківщину більше ніж на 1 рік. Ці дві статті («переміщення мігрантів» і «перекази працівників») об’єднуються в межах поточних операцій у групу приватних (неоплачених) безповоротних переказів. На практиці облік тих чи інших міжнародних переказів ведеться за станом на момент перетинання кордону, що спричиняє неточності. Так, наприклад, людина поїхала за кордон з метою тимчасової роботи, а з якихось причин затрималась більше ніж на рік, ставши мігрантом. І навпаки, особи, які планували залишитись за кордоном назавжди, чиє майно було зареєстроване в статті платіжного балансу «перекази працівників», вирішили повернутись на батьківщину, не проживши за кордоном і року.

Наслідки міжнародної міграції трудових ресурсів Міжнародна міграція трудових ресурсів, безумовно, впливає на економічний розвиток як країн-експортерів, так і країн-імпортерів робочої сили. Зауважимо, що активне наукове дослідження проблем міжнародної міграції почалось з кінця 60-х років у межах моделі економічного зростання. Основна ідея полягала в тому, що міжнародне переміщення робочої сили як одного з факторів виробництва впливає на темпи економічного зростання; причиною міжнародної міграції робочої сили є різниця в рівнях заробітної плати в різних країнах. Прибічники неокласичного підходу, відповідно до якого кожна особа одержує і споживає граничний продукт своєї праці, вважають, що еміграція спричиняє зростання добробуту країни, яка приймає іммігрантів при тому, що економічний розвиток держави, з якої відбувається еміграція, залишається на тому ж рівні, у всякому разі, не погіршується.  Прибічники неокейнсіанського підходу визнавали можливість погіршення економічного стану країни, що експортує робочу силу, особливо, якщо емігрують висококваліфіковані працівники. У зв’язку з цим широко обговорювалась ідея запровадження податку на «відтік розумів», надходження від якого передбачалось передавати в розпорядження ООН і використовувати на потреби розвитку. Останнім часом акцент в аналізі міграції змістився в бік дослідження акумуляції людського капіталу як ендогенного фактору економічного зростання країн. Виходячи з того, що нагромаджений людський потенціал є важливою передумовою економічного розвитку, в межах цієї групи моделей міжнародна міграція розглядається як одне з пояснень різниці в темпах економічного зростання країн. Розглянемо модель, яка графічно представляє наслідки міжнародної міграції робочої сили для країни-експортера та країни-імпортера (рис. 2.2). Рис.2.2. Наслідки міжнародної міграції робочої сили Нехай у світі існує країна I, яка забезпечена трудовими ресурсами в розмірі LA, та країна II, що має трудових ресурсів AL*. У цілому світ має трудових ресурсів – LL*. Прямі S1 та S2 показують зростання вартісного обсягу виробництва залежно від обсягів робочої сили, яка використовується у виробництві в країнах I та II. За умови, якщо міжнародної міграції трудових ресурсів не існує, то країна I використовує весь свій запас трудових ресурсів всередині країни і забезпечує середній рівень заробітної плати в розмірі LC. Країна II також використовує запас трудових ресурсів, який є у неї в наявності всередині країни, і забезпечує середній рівень заробітної плати в розмірі LD. Обсяг виробництва країни I становить a+b+c+d+e+f, а обсяг виробництва країни II – i+j+k. Те, що LC<LD, означає, що вартість робочої сили в країні I нижче, ніж в країні II. За умови, якщо обидві країни зняли обмеження на вільне переміщення робочої сили за межі національних кордонів, частина робітників з країни I (BA), прагнучи заробляти більше, перемістяться з країни I до країни II, в результаті чого заробітна плата в обох країнах встановиться на рівні ВR.  Обсяг виробництва трудових ресурсів, що залишились в країні I та виїхали до країни II, складе a+b+c+d+e+g+h, причому продукт a+b+c+d виробляється працюючими в країні I, а h+e+f – тими, що емігрували до країни II. При цьому в результаті більш продуктивного використання трудових ресурсів внаслідок їх часткового переміщення до країни II сукупний продукт, вироблений тією ж кількістю зайнятих, виявиться більшим від того, який вироблявся за умови обмеження міжнародного руху трудових ресурсів (на величину сегменту h). Дохід працюючих зросте до a+b+d+e+f+h, у той час як дохідність решти факторів виробництва скорочується до сегменту с. З іншого боку, приплив іммігрантів з країни I до країни lI спричинив зниження в ній реальної заробітної плати з LD до LF=BR. У той же час, за рахунок використання як своєї праці, так і праці іноземців з країни I, у країні II відбулось розширення внутрішнього виробництва з i+j+k до i+j+k+q+h+e+f. Щоправда, сегменти h+e+f – це продукти, які вироблені іммігрантами, більшу частину яких (за винятком податків) потрібно повернути у вигляді заробітної плати іноземним працівникам з країни I. Тобто, чистий приріст внутрішнього виробництва складає тільки сегмент g. Через падіння середньої реальної заробітної плати в країні II доходи працюючих скоротяться з j+k до k, а доходи власників інших факторів виробництва збільшаться з і до i+g+j. З боку вигідності для світу в цілому: в результаті міграції робочої сили з однієї країни в іншу сукупний обсяг виробництва виріс з [a+b+c+d+e+f]+[k+j+i] до [a+b+c+d]+[e+f+g+h+ j+k], тобто на розмір сегментів g+h, з яких h належить країні I, а g – країні II. Висновками до вищевикладеного можна вважати: а) внаслідок міграції сукупний обсяг світового виробництва зростає через більш ефективне використання трудових ресурсів за рахунок їх перерозподілу між країнами; б) міжнародна міграція робочої сили спричиняє тенденцію до вирівнювання заробітної плати в різних країнах. Напрями впливу міжнародної міграції трудових ресурсів на економіку країни-експортера:  1) країна-експортер залишається без активної та цінної частини своїх трудових ресурсів (за деякими оцінками, втрати складають 10 % національного доходу); 2) постійна орієнтація на експорт трудових ресурсів спричиняє певне падіння довіри до економіки країни, що знижує рівень її інвестицій; 3) «відтік розумів» – серйозна проблема для більшості країн, що розвиваються, особливо Африки (Малаві, Судан, Замбія); 4) у багатьох випадках грошові перекази на батьківщину громадян, які працюють за кордоном, суттєво пом’якшують негативні наслідки виїзду. У деяких країнах, що розвиваються, розмір переказів приватного характеру сягає 25-50 % доходів країни, одержаних від товарного експорту (Бангладеш, Шрі-Ланка, Судан, Буркіна-Фасо). В Йорданії, Лесото, Йемені перекази досягають 50 % ВНП; 5) повертаючись на батьківщину, мігранти привозять з собою значні матеріальні цінності, до того ж повертаються більш кваліфіковані працівники; 6) часто після повернення на батьківщину мігранти використовують накопичені за кордоном кошти та цінності для організації підприємницької діяльності в своїй країні; 7) еміграція позитивно впливає на економіку країн, які характеризуються значними розмірами безробіття. Так, у 70-ті роки єгипетський уряд, розробляючи програми боротьби з безробіттям, передбачив такий захід, як стимулювання еміграції до країн Перської затоки. У Пуерто-Ріко закон про мінімальну заробітну плату враховував, що приблизно третина працюючих переїде до США. Напрямки впливу міжнародної міграції трудових ресурсів на економіку країни-імпортера: 1) імміграція висококваліфікованих професіоналів сприяє економічному зростанню, оскільки: – заощаджуються кошти на підготовку таких фахівців; – скорочуються витрати на придбання ліцензій, патентів, ноу-хау за кордоном; 2) залучення іноземної робочої сили підвищує конкуренцію на внутрішньому ринку праці, що стимулює зростання ефективності виробництва в країні. Зауважимо, що економіки ряду промислово розвинених країн були створені за рахунок масового залучення працівників ззовні. Практично на 100 % створення та розвиток таких країн, як Канада, Австралія, Нова Зеландія, Ізраїль уможливили ім.мігранти. Важко переоцінити їх внесок і у розвиток економіки США, ПАР, Аргентини. 3) додаткова конкуренція на ринку праці призводить до зростання безробіття. Потрібно зауважити, що іммігранти в переважній більшості випадків займають вакансії, на які немає претендентів серед місцевого населення. У кінці 80-х років майже 85 % економічно активних іммігрантів ФРН працювали на важких, монотонних та небезпечних роботах, 60 % з них відносились до розряду некваліфікованих або малокваліфікованих. У той же період у Франції 69 % іммігрантів працювали з використанням ручної праці. На важку роботу охоче наймаються палестинці в Ізраїлі, індонезійці в Малайзії, болівійці в Аргентині. Більше того, деякі галузі виробництва не функціонували б, якби не робітники–іммігранти (гірничо-видобувна промисловість ПАР, сільське господарство Домініканської Республіки та Малайзії). Але, безумовно, імміграція знижує реальну заробітну плату некваліфікованої робочої сили; 4) зростання соціальної напруги в суспільстві, конфлікти на расовій, національній та релігійній основі. Таким чином, ми переконались, що розподіл економічних вигод від міграції відбувається нерівномірно. Позитивні економічні ефекти від міграції межують з негативними, які теж мають місце. Державне регулювання міжнародної міграції Створення умов для нормального функціонування національних ринків праці традиційно виступає одним з важливих завдань держави. Основними цілями державного регулювання міграційних процесів є:  1) визначення порядку виїзду вітчизняних працівників за кордон; 2) визначення порядку в’їзду іноземних працівників на територію країни; 3) визначення положення іммігрантів у країні. Державне регулювання міжнародної міграції трудових ресурсів здійснюється на таких рівнях:  1) національному. Перші закони, які регулювали міграцію трудових ресурсів, виникли в Англії наприкінці XVIII ст. у період промислової революції. За ними заборонявся виїзд з країни висококваліфікованих фахівців з метою збереження за Англією монопольного становища «майстерні світу». З XIX ст. положення, які регулювали міграцію трудових ресурсів, стали з’являтись в законодавстві більшості країн; 2) міжнародному. Перші спроби створення міжнародного трудового права можна віднести до виступів Роберта Оуена на Конгресі в Е-ля-Шапель у 1818 році. Але головними джерелами міжнародно-правового регулювання стали укладені після першої світової війни двосторонні і багатосторонні угоди щодо питання найму на роботу та положення іноземних працівників. Така угода була підписана, наприклад, між Францією та Італією щодо соціального забезпечення громадян, якщо вони працюють у Франції або Італії. Потрібно відмітити, що працівники-іноземці, як правило, відчувають у країні-імпортері різні форми дискримінації: – наймаючись на роботу; – обговорюючи питання тривалості та режиму робочого часу; – у питаннях оплати праці; – у питаннях одержання пенсій, різних виплат; – у питаннях отримання освіти та підвищення кваліфікації; – у сфері медичного страхування та медичного обслуговування. На подолання такого роду дискримінації націлене підписання відповідних міжурядових угод. Так, у підписаному в 1957 році Римському договорі про утворення ЄЕС, містився принцип «вільного переміщення осіб». З початку 90-х років можна говорити про практично повну рівноправність трудящих з країн ЄС. А 26 березня 1995 року вступила в дію Шенгенська угода, укладена Бельгією, Німеччиною, Іспанією, Люксембургом, Нідерландами, Португалією та Францією (до якої мають намір приєднатися Італія, Греція, Австрія). Відповідно до угоди на внутрішніх кордонах країн, що її підписали, були ліквідовані системи контролю. Громадяни країн-нечленів угоди, яким потрібна віза для в’їзду (на період 90 днів) в будь-яку державу, що підписала угоду, можуть отримати візу, яка буде дійсна для всіх країн, що підписали Шенгенську угоду. У сучасних умовах найбільш гострими є проблеми регулювання промислово розвиненими країнами імпорту трудових ресурсів з країн, що розвиваються, та країн Східної Європи. Перші вводять різного роду квоти, обмеження, системи відбору тощо відповідно до яких представники другої групи країн одержують види на проживання та права на роботу. Зауважимо, що наймаючись на роботу за кордоном, працівник укладає або підписує трудовий договір. Потрібно знати, що міжнародна трудова угода має містити такі пункти: а) вибір місця суду для вирішення спору і вибір норм права, які суд за бажанням сторін буде використовувати;  б) точне формулювання обов’язків, які необхідно буде виконувати (часто включають пункти про повагу до місцевих звичаїв і обіцянку достойної поведінки); в) термін і умови найму (зупиняючись на тому, свята якої країни будуть вважатись неробочими днями);  г) положення про припинення трудових відносин (бажано обговорити можливість звільнення без причини, а також суму вихідної виплати); д) перерахування компенсаційних виплат (у тому числі транспортних і витрат на проїзд з-за кордону і назад, пенсії, оплата лікарняного листа, відпускні, виплати на сім’ю, кошти на відрядження); е) порядок і місце виплати компенсацій, вид валюти (із зазначенням валютного курсу), відрахування й податки з вказівкою на особу, яка їх сплачує; є) вид житла та транспорту за кордоном (визначення особи, яка їх фінансує); ж) визначення тимчасової непрацездатності (у тому числі і культурного шоку), обмеження відповідальності за нанесення фізичної шкоди чи смерті і зобов’язання оформити страхування; з) захист виробничої таємниці та комерційної інформації (в тому числі хто має право повідомляти і яку інформацію місцевим органам влади). У світовому масштабі питання міграції робочої сили регулює Міжнародна організація праці (МОП), створена в 1919 році. Документи, розроблені і затверджені МОП, спрямовані на ліквідацію різних форм дискримінації іноземних працівників, наприклад: – «Про інспекцію режиму перевезень емігрантів» (1926 р.) – «Про соціальну політику на територіях поза метрополіями» (1955 р.); – «Проти порушень прав у сфері праці та зайнятості» (1958 – 1960 рр.); – «Про працівників на плантаціях» (1960 р.) – «Про збереження прав мігрантів у сфері соціального забезпечення» (1981 – 1982 рр.). Зауважимо, що МОП регулює лише проблеми легальних мігрантів. Нелегальні мігранти нічим не захищені та відчувають на собі вплив різних форм дискримінації. На сьогодні не існує єдиної, добре відпрацьованої й загальновизнаної міжнародно-правової бази для врегулювання проблем міжнародної трудової міграції, незважаючи на наявність паспортних та імміграційних законів і значного періоду роботи МОП щодо встановлення норм трудових відносин. Однак діє чітка тенденція досягнення правового врегулювання кадрового аспекту міжнародних угод. Прикладами цьому можуть бути наступні факти: 1) канадський уряд ввів добровільний кодекс поведінки для діючих у Південній Африці канадських компаній. Кодекс регулює такі питання, як умови праці, заробітна плата, додаткові пільги, освіта, підвищення по службі, расові відносини; 2) Комісія Європейського Співтовариства запропонувала Раді Європи узгодити політику надання пільгового торговельного режиму країнам, в яких забезпечується дотримання трудових норм, у т. ч. 48-годинного робочого тижня, мінімального віку у 14 років для прийому на роботу, охорони здоров’я працюючих дітей і рівних можливостей працевлаштування незалежно від статі, раси та віросповідання; 3) згідно з законами США про працю Президент зобов’язаний встановлювати наявність «міжнародно визнаних прав трудящих» перед тим, як надати будь-якій країні тарифні чи інші пільги. Такі права включають: – право на об’єднання в союзи; – право на укладання трудового колективного договору; – право на свободу від примусової чи обов’язкової праці; – мінімальний вік найму на роботу дітей; – нормальні умови праці.  Аналіз чинного законодавства України щодо міграційних процесів показав його нерозвиненість. В Україні не прийняті закони про виїзд, про міграцію, відсутні необхідні домовленості принаймні з країнами найбільш розвинутого міграційного обліку. У поєднанні з низькою юридичною культурою наших громадян це створює сприятливі засади нелегальній міграції. Українська держава в своїх діях щодо міграції робочої сили має спиратись на два принципи: – суверенне право кожної країни вирішувати, хто може в’їхати на її територію; – право кожної людини на еміграцію.

	57. Міжнародна міграція робочої сили та державне регулювання міграцій	| Надрукувати |

20.11.07

Друга половина ХХ ст. характеризується різким зростанням міжнародної міграції з економічних причин. Міжнародна міграція робочої сили набуває дедалі глобальнішого характеру. Сьогодні вона охоплює абсолютну більшість країн світу. Наприкінці 90-х років загальна кількість мігрантів у світі оцінювалася у 125 млн. чол., що становить близько 2% населення планети. Серед найважливіших світових центрів тяжіння іноземної робочої сили, які визначають сучасні напрями міжнародної трудової міграції, можна виділити такі: Північно- та Південноамериканський регіон, Західноєвропейський ринок, Південно-Східна та Західна Азія, Африканська ділянка переселенських рухів. В останній період щорічно з країни в країну переїжджають 20 млн. осіб.   Для європейської міграції на сучасному етапі характерні три основні напрямки. По-перше, вагомими за масштабами є міграційні потоки з менш розвинених країн Пд. й Схю Європи – Греції, Іспанії, Туреччини, Португалії, Югославії, Словенії, Угорщини, Польщі, Чехії, Словаччини у високорозвинуті держави Зх. та Пн. Європи – Францію, Англію, ФРН, Австрію, Швейцарію, Голландію, Бельгію, Швецію.   По-друге, постачальниками робочої сили на західноєвропейський ринок праці виступають країни Пн. Африки, а також Індія, Пакистан та інші держави, що розвиваються.   По-третє, робоча сила мігрує з однієї високорозвиненої держави в іншу.   Мета міграції робочої сили – прагнення до поліпшення матеріального стану. Розрізняють постійну та тимчасову форми міграції робочої сили.   Міжнародні міграцінй процеси потребують регулювання з боку держав, що беруть участь в обміні трудовими ресурсами. Контролю і регулюванню підлягають соціальний, віковий, та професійний склад мігрантів, рівень в’їзду та виїзду іноземних трудящих. Функції міждержавного та внутрішньодержавного розподілу робочої сили, регулювання обсягу та структури міграційних потоків дедалі більшоою мірою виконують міністерства праці, внутрішніх та закордонних справ, а також спеціально створені державні та міждержавні органи. Згідно з прийнятою в МВ приактикою країни, які обмінюються робочою силою, визнають пріоритет норм міжнародного права над національним законодавством.   Важливим елементом імміграційної політики західних держав є встановлення юридичного статусу мігрантів, що визначає їхні соціально-економічні, трудові та інші права, закріплені як у міжнародних угодах, так і в національних законодавствах. Цей статус позбавляє іноземних робітників політичних прав, обмежує в більшості випадків  їх участь у профспілковій діяльності, регламентує строки перебування мігранта в країні зайнятості.   Різноманітні аспекти трудової міграції та статусу іноземних працівників регулюються двосторонніми та багатосторонніми угодами, відповідними національними законодавчими актами та урядовими постановами.   Державне регулювання міграційних процесів дає позитивні результати, але має дошкульні місця. Контроль за рівнем в’їзду іноземців, здійснюваний усіма урядами країн імміграції, безумовно, сприяє дозуванню їхнього впливу залежно від виробничих потреб й ситуації на ринку праці. В такий спосіб попереджується спалах соціального напруження, який міг би виникнути за масового  припливу іноземців в умовах власного масового безробіття. Навіть з урахуванням існування двох ринків праці – для іммігрантів та для своїх працівників – уникнути конфронтації між ними було б важко. Регулювання надає організованого й певною мірою планомірного характеру найманню, розподілові й використанню імпортованої робочої сили.   Разом з тим усі закони й підзаконні акти держав-споживачів іноземної праці не надають рівних прав іммігрантам в економічній, політичній та та соціальній сферах, як цього вимагає Загальна Декларація прав людини й рішення МОП у справах емігрантів.   Активну роль у регулюванні міжнародних міграційних процесів і захисті прав мігрантів відіграє Міжнародна організація з питань міграції (МОМ). Основними її завданнями є:   Управління впорядкованою і плановою міграцією громадян з урахуванням потреб країн еміграції ті імміграції   Сприяння переміщенню кваліфікованих кадрів між державами   Організація міграції біженців та переміщених осіб, змушених залишити Батьківщину.

1. Сутність і причини міжнародної міграції робочої сили Як форма міжнародних економічних відносин міжнародна міграція робочої сили виникає і розвивається водночас зі становленням і еволюцією міжнародної міграції капіталу, міжнародної торгівлі. Інтенсивно цей процес відбувався наприкінці XVIII — на початку XIX ст. із здійсненням промислової революції та формуванням технологічного способу виробництва, заснованого на машинній праці. Міжнародна міграція робочої сили спричинена насамперед економічними факторами: по-перше, дією законів капіталістичного нагромадження, народонаселення, нерівномірності економічного розвитку тощо, які зумовлюють відносне перенаселення в одних країнах та нестачу робочої сили в інших; по-друге, істотною різницею в умовах праці, рівні заробітної плати, рівні життя, умовах підприємницької діяльності тощо; по-третє, циклічним характером економічного розвитку, зокрема асинхронністю економічного циклу в різних країнах; по-четверте, нерівномірним розгортанням НТР, структурних криз і структурних реформ; по-п'яте, демографічними факторами, різницею у природному прирості населення. Так, якщо у XX ст. темпи щорічного приросту населення у слаборозвинутих країнах становили приблизно 2,5%, то в розвинутих вони не перевищували 1%; по-шосте, політичними, військовими, національно-етнічними та іншими неекономічними чинниками. Міжнародна міграція робочої сили — форма міграції населення, яка полягає в переміщенні працездатного населення у межах світового господарства в пошуках роботи, кращих умов життя відповідно до економічних законів. Певною мірою таке переміщення зумовлене неекономічними факторами. З погляду речового змісту міграція малокваліфікованої та некваліфікованої, недостатньо освіченої робочої сили відбувається, по-перше, з азіатських та африканських країн у розвинуті країни західної Європи, з латиноамериканських країн — до США та ін. Цей вид міграції наймасовіший. По- друге, має місце міграція висококваліфікованої та освіченої робочої сили із західноєвропейських країн до США, частково із слаборозвинутих країн, країн колишнього СРСР (зокрема з України до США та країн Західної Європи і деяких країн Східної Європи). З погляду соціально-економічної форми міжнародна міграція робочої сили означає процес формування її інтернаціональної вартості, а також певну сукупність відносин економічної власності між різними суб'єктами з приводу привласнення створеного нею необхідного і додаткового продукту. Процес формування інтернаціональної вартості робочої сили складається з трьох основних елементів: 1) формування нових витрат, пов'язаних з утриманням самого працівника і членів його сім'ї. Такі витрати – це зрослі фізичні, нервові, психічні, розумові витрати, зумовлені підвищенням інтенсивності та продуктивності праці; споживання певної кількості матеріальних і духовних благ за іншими цінами, оплата житла тощо. Зміни в утриманні членів сім'ї пов'язані з грошовими переказами на утримання сім'ї, а в разі міграції найманого працівника з сім'єю — зі споживанням інших благ та новими цінами на них; 2) поява нових витрат, зумовлених необхідністю перекваліфікації, отримання нової професії, вивчення мови тощо; 3) розвиток нових потреб найманого працівника в якісно новому середовищі. Йдеться про модифікацію соціально-історичного елемента вартості робочої сили, в якому відображається розвиток матеріальних, соціальних і духовних потреб. Як засвідчив чималий досвід формування інтернаціональної вартості робочої сили в країнах Європейського Союзу, така вартість утворюється на основі середніх для певного регіону рівнів освіти та кваліфікації працівників, середньої складності праці, середніх умов відтворення робочої сили нормальної якості. Виявом цього процесу є вирівнювання заробітної плати на середньому (а не нижчому і не вищому) для ЄС рівні, на яку (зарплату) впливає не лише інтернаціональна вартість товару, а й його ціна. Остання, у свою чергу, може відхилятися вгору й донизу від вартості залежно від попиту та пропозиції на товар, економічної кон'юнктури загалом та інших чинників. В інших країнах та регіонах інтернаціональна вартість може формуватися на нижчому від середнього рівні. Це зумовлено тим, що імпортована робоча сила переважно використовується на непрестижних, нижчеоплачуваних роботах, має місце дискримінація в її використанні (а отже, й в умовах праці та оплати), в обмеженні економічних, соціальних, політичних та громадських прав. Така ж ситуація складається в межах ЄС і у випадку міграції малокваліфікованої робочої сили з асоційованих країн, держав колишнього СРСР. Щорічно в пошуках роботи, кращих умов життя в 90-х роках емігрувало до 25 млн. осіб (на початку 80-х років — приблизно 20 млн. осіб). Кількість іноземних працівників у США в середині 90-х років становила 7—8 млн. осіб, в країнах Західної Європи — понад 10 млн. осіб, у нафтодобувних країнах Близького Сходу — до 4 млн. осіб. Це свідчить про переміщення центру міграції робочої сили зі США до Західної Європи. Створюючи кращі умови праці, встановлюючи вищу заробітну плату, США проводять активну політику переміщення кадрів вищої та найвищої кваліфікації, особливо молодих. Тому не дивно, що майже третина всіх лауреатів Нобелівської премії в цій країні — емігранти. Найбільшого динамізму й завершеності набула міжнародна міграція робочої сили в країнах Європейського Союзу, про що буде сказано далі. Важливою її особливістю в 90-ті роки стала масова міграція працездатного населення як всередині СНД, так і в інші розвинуті країни. Наприклад, у Росії в середині 90-х років налічувалося до 3 млн. мігрантів, зокрема й з України. Якісно новою формою міграції робочої сили в епоху НТР є масові переміщення науково-технічних кадрів із Західної Європи та країн СНД (насамперед з Росії та України) до США. Ще однією рисою міжнародного руху робочої сили в сучасних умовах є послаблення стихійності та посилення регульованості цього процесу як з боку окремих національних країн, так і міжнародних організацій. Крім того, постійно зростають масштаби нелегальної еміграції. Так, щорічний потік нелегальних емігрантів до США перевищує 1 мли. осіб. Розвинуті країни світу намагаються проводити імміграційну політику з метою припливу й використання найбільш працездатної, мобільної, в розквіті фізичних та розумових здібностей робочої сили. Як і будь-яка форма міжнародних економічних відносин, міжнародна міграція робочої сили має позитивні й негативні наслідки. Позитивним для країн- експортерів робочої сили є зменшення безробіття, набуття емігрантами нових знань і досвіду, поліпшення їх (та членів їх сімей) умов життя, отримання країною-експортером додаткового джерела валютних доходів у формі грошових переказів від емігрантів, а отже, покращення й платіжного балансу (крім того, повертаючись з еміграції, наймані працівники привозять з собою цінності та заощадження на суму, яка приблизно дорівнює їх грошовим переказам). До негативних наслідків країни-експортера відносять насамперед відплив високоосвічених та висококваліфікованих кадрів (так звана "втеча умів"). Якщо виходити з наведених вище оцінок про середню вартість створюваної однієї складної робочої сили в США, яка в середньому перевищує 400 тис. дол., а інженера — до 800 тис. дол., то у випадку постійного виїзду з країни таких спеціалістів держава-експортер зазнає відповідних збитків по кожному емігранту. Ще більших збитків вона зазнає у разі виїзду за кордон кандидата або доктора наук, підготовка яких обходиться від 1 до 2 млн. дол. Ця проблема не обминула і Україну. В останній час Президент країни, Кабінет Міністрів та НАН України прймають невідкладні заходи по поліпшиню умов праці та заробітної плати науково-технічного потенціалу нації, створення нових робочих місць . 2. Державне та наддержавне регулювання міжнародної міграції робочої сили. Глобальні міграційні процеси робочої сили вимагають державного та наддержавного регулювання. Державне регулювання міжнародної міграції робочої сили — сукупність форм і методів цілеспрямованого впливу держави на міграційний рух працездатного населення з метою його пристосування до потреб національної економіки і насамперед для потреб розширеного відтворення крупного капіталу. Ця сукупність форм і методів залежить від особливостей історичного розвитку країни, економічної кон'юнктури, умов відтворення. Так, у США в перші 140 років існування країни відбувалося освоєння величезних вільних територій, бракувало робочої сили. Тому імміграція с цю країну в той час була практично вільною (здійснювалася без будь-яких обмежень). З 1952 p. уряд почав регламентувати в'їзд мігрантів за такими критеріями: 1) суворий відбір мігрантів; 2) члени сім'ї емігрують разом з главою сім'ї; 3) значна питома вага осіб, які іммігрують на підставі родинних зв'язків; 4) відносна свобода вибору місця проживання й роботи; 5) значна частка іммігрантів, які після п'яти років перебування у країні отримують американське громадянство; 6) чимала частка іноземних громадян набуває статусу біженців. Отримання громадянства (а отже, працевлаштування в будь-якому штаті, в тому числі право займатися підприємницькою діяльністю) через п'ять років закріплено за іммігрантами. Водночас існує категорія не іммігрантів, які отримують право на працевлаштування на чітко визначений термін, по закінченні якого вони повинні виїхати з країни. З-поміж методів державного регулювання міграції робочої сили важлива роль належить регулюванню кількісного та якісного складу мігрантів. Для регулювання кількості іммігрантів використовують показник імміграційної квоти, який розраховують і затверджують щороку. При цьому враховуються статево вікова структура, рівень освіти, безробіття, наявність ринку житла та інші параметри. Так, у США в 1995 p. загальна імміграційна квота становила 675 тис. осіб. Із них родичі американців — 480 тис. (71%), 140 тис. (20%) — спеціалісти (в яких зацікавлені США) і 55 тис. — інші групи іммігрантів. Якісний склад працівників-мігрантів регулюється процедурою визнання наявних у них документів про освіту або професійну підготовку, роботу за спеціальністю, встановлення вікового цензу (більші шанси на в'їзд мають молоді працівники), врахування національності (для забезпечення національної рівноваги), стану здоров'я, додаткові вимоги до певних професій і спеціальностей (наприклад, програміст повинен володіти прийнятими у країні програмними заходами та ін,), врахування деяких якостей особистості (наприклад, характеру, якщо йдеться про в'їзд із певних країн). Водночас пріоритет віддається підприємцям, які хотіли б зайнятися бізнесом. Країни-експортери робочої сили також намагаються впливати на міжнародну міграцію працівників. Вони регулюють обсяги еміграції та якісний склад емігрантів (деяким із них відмовляють в еміграції через нестачу кваліфікованих і висококваліфікованих спеціалістів, за несприятливої демографічної ситуації); використовують еміграцію як засіб залучення валютних ресурсів в економіку країни (відкривають валютні рахунки з наданням вищих відсоткових ставок, створюють вигідніші умови для використання цих коштів, ставиться вимога про переказ у країну певної частки зарплати тощо, залучають частину коштів посередницьких організацій та ін.); країна-експортер намагається захистити права емігрантів за кордоном, укладаючи двосторонні угоди з країною-імпортером, використовуючи контрактну форму найму робочої сили для роботи за кордоном (яка повинна гарантувати певну заробітну плату, оплату проїзду, житла, медичного обслуговування тощо); організовують спеціальні установи, фонди, представництва, аташе з праці при посольствах тощо, які приймають народні конвенції, угоди з трудової міграції, дотримання основних прав емігрантів, допомагають у забезпеченні їх медичними послугами, житлом, навчанням дітей у школі (цим насамперед займаються спеціальні фонди). Важливим засобом регулювання процесу трудової міграції є запровадження обов'язкового державного ліцензування діяльності організацій щодо найму працівників для роботи за кордоном. Ліцензію надають лише тим організаціям, які мають необхідні знання, досвід роботи, міжнародні зв'язки й можуть нести відповідальність (юридичну, матеріальну) за свої дії. Процес регулювання міжнародної міграції робочої сили окремими країнами в сучасних умовах відбувається на підставі правових норм і правил, зафіксованих у документах міжнародних організацій, насамперед МОП. При цьому держави, які ратифікували міжнародні конвенції, визнають пріоритет міжнародного права над національним. МОП створена в 1919 p. У 1962 p. на 46-й сесії МОП було прийнято угоду про основні цілі та норми державної політики, в якій закріплювалися такі ж права мігрантів, як і корінних жителів, зокрема у сфері соціального забезпечення. Країни, які ратифікували цю угоду, зобов'язалися надавати мігрантам за місцем їх проживання соціальну допомогу (оплату медичного обслуговування, допомогу в разі безробіття, хвороби, інвалідності, професійного захворювання тощо). У загальнішому плані визначається рівність мігрантів щодо національності, релігії, статі тощо. Захист прав мігрантів забезпечується через організацію безплатних служб для допомоги мігрантам. Ці служби надають їм необхідну інформацію, вживають заходів, які допомагають виїзду мігрантів та їх переміщенню, забезпечують переведення заробітної плати й заощаджень на батьківщину, дбають про письмове оформлення трудових контрактів і дотримання прав мігрантів на їх отримання (ці контракти передбачають термін найму, умови та зміст праці, рівень заробітної плати і порядок її виплати), про рівність в отриманні мінімальної заробітної плати, забезпечення права на освіту і здобуття кваліфікації (а також її підвищення), участі в профспілках, працевлаштування й соціальне забезпечення. 3. Міжнародна економічна інтеграція Процеси інтернаціоналізацію одиничного поділу праці, формування інтернаціональної вартості супроводжуються посиленням міжнародної концентрації виробництва, міжнародною кооперацією та спеціалізацією тощо. В сукупності вони є матеріальною основою інтернаціоналізації виробничих відносин (або відносин економічної власності) і господарського механізму, що, у свою чергу, детермінує процес інтернаціоналізації соціальних, правових та інших надбудовних відносин. Найбільшого розвитку ці процеси набули в інтеграції країн Західної Європи, зокрема в утворенні та функціонуванні Європейського економічного співтовариства, або "Спільного ринку". Спершу це було об'єднання шести країн (ФРН, Франції, Італії, Бельгії, Голландії та Люксембургу), які підписали "Римський договір" 1957 p., що набрав чинності з 1.1.1958. У 1973 p. до них приєдналися Великобританія, Данія, Ірландія, у 1981 p. — Греція, у 1986 p. — Португалія та Іспанія. У 1991 p. на сесії ЄЕС було підписано угоду між ЄЕС і Європейською асоціацією вільної торгівлі (ЄАВТ) про створення Європейського економічного простору (ЄЕП). До ЄАВТ, яка була створена в 1960 p., увійшли Великобританія, Норвегія, Данія, Швеція, Австрія, Швейцарія, Португалія. Отже, в ЄЕП входять нині 17 європейських країн, у ЄС — 15. Згідно з Єдиним Європейським актом 1987 p. і Маастрихтським договором 1991 p. було утворено Європейський Союз із загальною кількістю населення понад 370 млн. осіб. Подали заяви про входження до ЄС Австрія, Туреччина, Польща, Угорщина та інші країни. Мають намір вступити до цієї організації деякі країни колишнього СРСР, зокрема Україна, Білорусь, республіки Балтії. У недалекому майбутньому ЄС може налічувати понад 20 держав Європи. Головними органами ЄС є Рада Міністрів (до якої входять представники країн- членів на рівні міністрів і яка наділена законодавчою владою, а її рішення обов'язкові і входять до національного законодавства); Європейська комісія (у складі 20 осіб, яких призначають уряди національних країн на 5 років), яка виступає із законодавчими ініціативами та сприяє їх втіленню в життя та ін.; Європейський Парламент (до нього прямим голосуванням обирають 626 депутатів, які здійснюють законотворчу діяльність і контролюють діяльність ЄС, Європейського Суду та ін.). Колишній голова Комісії EC Жак Делор підрахував в 1992 p., що за 33 роки свого існування EC пережив 19 років динамічного розвитку, 5 років криз, 19 років застою. За цей час були закладені основи митного союзу (знижені, а відтак скасовані митні збори при перевезенні товарів з країни в країну, встановлені єдині тарифи в торгівлі з іншими державами); жителі країн- учасниць мають змогу пересуватися всередині співтовариства без паспортів і віз (лише з національним посвідченням особи), почалося взаємне визнання свідоцтв та дипломів про освіту, громадяни інтегрованих країн мають право на постійне проживання в іншій країні за наявності роботи; проводиться спільна сільськогосподарська політика; майже без перепон компанії цих країн роблять взаємні інвестиції; досягнуто значного прогресу щодо вільного переміщення товарів і послуг, робочої сили і капіталів. Надалі планується узгоджувати єдину податкову, цінову політику тощо, тобто домогтися економічної інтеграції. Так, з 1993 p. будь-який банк-резидент має право на здійснення всіх банківських операцій у будь-якій країні ЄС. У 1999 p. створено Центральний Європейський банк, який разом із центральними банками інших країн ЄС сформує єдину Європейську систему центральних банків, а у безготівковий обіг введено єдину валюту євро (у готівковій обіг вона буде запроваджена в 2003 p.). Експерти Комісії ЄС підрахували, що остаточна ліквідація торговельних бар'єрів дасть щорічну економію 15 країнам у сумі майже 330 млрд. дол.; введення єдиної грошової валюти зекономить 10 млрд. дол.; ціни на споживчі товари внаслідок посилення конкуренції знижуватимуться на 4,5—5% щорічно; темпи зростання економіки підвищаться на 4,5—7%; на 1,8—5,7 млн. збільшиться кількість робочих місць. Для досягнення цього уже нині формується єдиний наднаціональний бюджет у сумі майже 100 млрд. євро. Крім економічної, ЄС проводить єдину соціальну політику, спрямовану (згідно з офіційними документами) на забезпечення вищого рівня соціальної єдності, унеможливлення експлуатації. Але економічна інтеграція супроводжується й значними втратами. У країнах ЄС зросло безробіття (до 22 млн. осіб), із сільськогосподарського обігу через перевиробництво продукції до 2000 p. буде вилучено майже 15 млн. га землі, знищується чимало готової сільськогосподарської продукції, в той час як у країнах ЄС налічується майже ЗО млн. бідних. Але загалом життєвий рівень більшості населення підвищується. Наприкінці 80-х років жителі ЄС витрачали на продовольство до 20% споживчих витрат, у 1987 p. уперше витрати на відпочинок та розваги перевищували витрати на харчування. Передбачається скорочення середнього робочого тижня до 35—36 годин та ін. Економічна інтеграція не може не супроводжуватися політичною, юридичною та іншими видами інтеграції у сфері надбудови. Сьогодні ЄС — це переважно конфедеративний устрій зі значними елементами федерації. Такі органи цієї організації, як Рада та Комісія, наділені правом прийняття юридичне обов'язкових для держав—членів цього товариства рішень з багатьох питань. Крім проблем вільного переміщення товарів, послуг, робочої сили та капіталів, керівні органи товариства мають право вирішального голосу (наднаціональне право) у сфері сільськогосподарської, антитрестівської, транспортної політики та у сфері зовнішньої і внутрішньої торгівлі. Згідно з рішеннями Маастріх-тського договору в ЄС запроваджено єдине громадянство. Водночас ці країни не проводять єдиної промислової політики. Згодом органи ЄС матимуть право регулювати валютні відносини. Тому справедливим є твердження Дж. Піндера (професора Королівського інституту міжнародних відносин Великобританії) про те, що "розвиток співтовариства з часу його утворення може розглядатися як поступ до створення федеративної системи". Якщо інтеграція, на його думку, пошириться й на сферу безпеки, то це співтовариство стане федеративною державою. Нині, коли наднаціональні органи приймають закони лише у межах тих функцій, які добровільно делегують Їм національні держави, закони окремих країн не можуть протиставлятися законам всього співтовариства і не повинна виникати проблема їх пріоритету. З прийняттям у 1986 p. Єдиного Європейського акта в разі конфлікту національного права і права співтовариства пріоритет надається праву співтовариства. Право співтовариства поширюється на всіх фізичних та юридичних осіб у країнах. Для того, щоб воно набрало чинності, не вимагається згода всіх учасників співтовариства. До кінця 90-х років сферами такого права, крім названих, буде єдина політика в соціальній сфері, в сфері охорони навколишнього середовища, фундаментальних досліджень, регіональна політика. Більшість країн ЄС дійшли висновку про необхідність поглиблення інтеграції у сфері зовнішньої політики та безпеки. Планується створення Кабінету Міністрів ЄС. До 2010 p., коли кількість держав співтовариства зросте майже вдвічі, постане питання обрання президента, головною функцією якого буде координація діяльності держав співтовариства у політичній, військовій, соціальній, економічній та інших сферах. У наступному столітті відбуватиметься боротьба двох суперечливих тенденцій. Перша з них — тенденція до утворення моноетнічних держав. Так, за науковими прогнозами, до 100-річчя ООН (заснована у 1949 p.) на планеті з'являться ще майже 100 нових держав. Друга тенденція — створення економічних угруповань багатьох країн конфедеративного і федеративного типу. Література: 1. “Міжнародні економічні відносини” В.Б.Буглай, Н.Н.Ливенцев. Москва, “Фінанси і статистика”, 1996 р. – 347с. ; 2. “Міжнародні економічні відносини” Е.Ф.Авдокушин Москва, Информационно- внедренческий центр “Маркетинг”, 1997 р. – 289с. ; 3. Мочерний С.В. «Економічна теорія: Посібник для студентів вищих закладів освіти». – К.: Видавничий центр “Академія”, 1999. – 592с. ; 4. Тлумачний словник економічних термінів “Це - бізнес”. Київ, “Альтерпрес”, 1996р. – 278с. ; 5. Положення міжнародного валютного фонду.

Зовнішньоекономічна діяльність є одним із найважливіших напрямків розвитку підприємництва. Завдяки їй забезпечується покриття потреб країн світового співтовариства у сировині, матеріалах, паливі, енергоносіях, машинах, обладнанні та устаткуванні, товарах широкого вжитку, послугах. Разом з тим зовнішньоекономічна діяльність є суттєвим джерелом валютних надходжень до державного бюджету. В умовах переходу до ринку зовнішньоекономічна діяльність виступає невід'ємним напрямом підприємництва багатьох великих, середніх та малих фірм, які функціонують у промисловості, сільському господарстві, будівництві, зв'язку, на транспорті, у фінансовій сфері тощо. Цим обумовлено помітний інтерес до питань, пов'язаних зі здійсненням зовнішньоекономічної діяльності.

Саме суперечності стандартів підприємницької діяльності різних країн призводять до коректування та вдосконалення економічних відносин на міжнародному рівні, що є важливим фактором формування добробуту не лише учасників зовнішньоекономічної діяльності підприємства, а й охоплює державний бюджет країни, тобто несе в собі вплив на все населення цивілізованого суспільства.