85. Викриття культу особи Сталіна. Демократизація суспільно-політичного життя в Україні в другій половині 50-х на початку 60-х рр. Та їх суперечливий характер.

Після смерті Й. Сталіна у 1953 р. почався частковий відхід від сталі­нізму. Однак він не змінив тоталітарної суті суспільного ладу в СРСР. Критика на адресу Сталіна була непослідовною. Разом з тим у керівництва партії визрі­вало розуміння того, що без певної демократизації суспільного життя немож­ливе оновлення країни, її економічний розвиток, підтримання високого рівня воєнної могутності.

Три десятиліття після смерті Сталіна в історії України можна умовно поділити на два періоди - час «відлиги» М. Хрущова (друга половина 50-х - початок 60-х рр.) і час політичної та ідеологічної реакції часів Л. Брежнєва. Критика культу особи відкрила можливість оновлення і лібералізації суспільс­тва. Цей процес був складним і суперечливим, але в цілому сприяв громадському пробудженню, національному відродженню в Україні. Серед різних категорій насе­лення зріс інтерес до української мови і культури, до історії свого народу. З'явилися нові періодичні видання, зокрема журнали «Прапор» (1956), «Радянське літературо­знавство» (1957), відновився вихід журналу «Всесвіт» (1958). У цей час були ство­рені такі наукові центри, як Академія будівництва і архітектури. Українська сільсь­когосподарська академія наук (1956), а також нові творчі спілки - Спілка журналіс­тів України (1957) та спілка працівників кінематографії України (1958). Почалося видання «Українського історичного журналу» та першої «Української Радянської Енциклопедії». Більша увага стала приділятися розвитку літературознавства і мово­знавства, що знайшло відображення у виданні багатотомних праць з історії україн­ської літератури та літературної мови, «Антології української поезії» та ін.

Критика культу особи поклала край «сталініані» в мистецтві УРСР. З музеїв, виставок, галерей вилучалися численні полотна і скульптури, при­свячені «вождю всіх народів».Лібералізація і десталінізація суспільства мали позитивне значення для розвитку української літератури. У цей час були написані «Зачарована Десна» і «Поема про море» О. Довженка, «Гомоніла Україна» П. Панча і «Вир» Гр. Тютюнника, «Людина і зброя», «Тронка» О. Гончара та «Правда і кривда» М. Стельмаха. Припинилися нападки на письменників.На початку 1963 р. відбулася конференція з питань культури україн­ської мови, організована Київським університетом та Інститутом мово­знавства АН УРСР. Особливий інтерес учасники конференції виявили до питань загального стану української мови. Засуджувалась позиція мовознавців, які проповідували необхідність ліквідації національних мов і переходу радянських письменників на російську мову. Учасники конференції порушили клопотання перед ЦК КПУ, перед урядом республіки про те, щоб в усіх вищих навчальних закладах, техніку­мах, училищах, курсах навчання велось українською мовою; в усіх дошкіль­них, установах, де є діти українського населення, виховання проводилось україн­ською мовою; в усіх установах і підприємствах, на залізниці та інших видах транспорту, в торгівлі всі справи велись українською мовою; інститути, і видавни­цтва видавали наукові твори здебільшого українською мовою; кіностудії творили кінофільми українською мовою, а фільми інших республік перекладалися на укра­їнську мову тощо. Проблеми розвитку рідної мови порушувались у численних публікаціях, що з'являлися в періодичних виданнях. Однак питання, які хвилю­вали громадськість, залишилися практично нерозв'язаними, а іноді відверто ігнорувалися керівництвом республіки. Це привело до того, що діяльність шістдесятників набирала все вираз­нішого національного спрямування. Партійні і каральні органи розпочали їх переслідувати: звільняли з роботи, влаштовували провокації, забороняли друкува­ти твори. Ситуацію загострила загадкова смерть молодого поета В. Симоненка (13 грудня 1963 р.). Тоді ж в Україні постійно утворювались нелегальні організа­ції, які ставили собі за мету відстоювати національні інтереси українців. Вони вивішували жовто-блакитні прапори, поши­рювали листівки. Створений 3. Попадюком «Український національно-визволь­ний фронт» своєю основною метою бачив самостійну Україну. Новим явищем опозиційного руху було утворення групи, яка хотіла ви­користати легальні методи боротьби. У 1958 р. на Львівщині Л. Лук'яненко та » І. Кандиба утворили Українську робітничо-селянську спілку. Її мета - домогтися виходу України зі складу СРСР. Таку можливість було задекларовано Конституці­ями СРСР і УРСР. У січні 1961 р. Спілку було викрито. Л. Лук'яненка як керівни­ка було засуджено за зраду Батьківщини до розстрілу. Пізніше вирок було заміне­но на 15-річне ув'язнення та 10-річне заслання. Об'єднана партія визволення України, що існувала у 1953-1959 ррНа початку 1960-х рр. в Україні відбувся ряд судових процесів над незгідними з політикою КПРС, зокрема у 1961 р. над групою Г. Гайового у Донецьку.