14.Загибель Зх.Римської імперії

Після подолання загрози з боку гунів римляни відчули певне полегшення. Але незабаром з Північної Африки на Італію насунула нова загроза у вигляді племен вандалів. У 455 р. вони без зусиль заволоділи Римом, який нікому було захищати. Протягом 14 днів вандали грабували місто. Вони не залишили в старовинних палацах ані золота, ані срібла, ані навіть міді. Усе, що не змогли взяти із собою, знищили. З того часу поняття вандалізм означає жорстоке, безцільне винищення культурних цінностей.

Падіння Західної Римської імперії

Імператор Юлій Майоріан (457—461 pp.) зробив останню спробу зміцнити імперію. Імператор намагався впорядкувати збирання податків, покращити життя середніх землевласників, відновити покинуті міста. Щоб полегшити фінансові справи в провінціях, Майоріан намагався скасувати їхні борги. За його правління дещо зміцнилося становище римлян у Галлії та Іспанії. Міць імперії почала відроджуватися. Однак у цьому не була зацікавлена ані римська знать, ані варварські королі, яким заважала сильна влада. Майоріана було вбито, разом з ним була втрачена остання надія римлян на відновлення імперії. Почалася низка швидких змін імператорів на троні, влада яких поступово втрачала навіть зовнішні ознаки. Імператори стали цілком залежними від волі варварських вождів, яким довіряли командування імператорською вартою. У 476 р. германський вождь, командир гвардії Одоакр, усунув від влади 16-річного імператора Ромула Августула, відіславши його до свого маєтку. Іронія долі полягала в тому, що останній імператор мав ім'я колишнього засновника міста Рима й першого царя Римської держави — Ромула. З падінням останнього імператора зникло саме поняття — Західна Римська імперія. Корону та пурпурну мантію імператора відправили до Константинополя на знак того, що в Римі імператора більше немає. В Італії було утворено нове королівство — держава Одоакра. Напівпорожня й напівзруйнована столиця половини світу байдуже та незворушно поставилася до величезної історичної події — падіння Західної Римської імперії, якою завершився найдовший відрізок історії людства — історія Стародавнього світу.

15.Зп Візантії у VI-IX ст..

Візантійські імператори організували спеціальне урядове управління для ведення закордонних справ і підготовки професійних дипломатів, які направлялися як посли до за­кордонних дворів.

Відомство закордонних справ у Візантії перебувало під управлінням першого міністра (Magister officiorum, згодом - "логофет дро-ма"). Воно мало величезний штат, тримало перекладачів з багатьох мов.

У Візантії вперше зустрічаються вірчі гра­моти, які посли вручали володареві після при­буття. При константинопольському дворі було розроблено складний церемоніял прийняття чужоземних послів розрахований на те, щоб вразити їхню уяву могутністю Візантії, не дати змоги послам бачити чи чути занадто багато й дізнаватися про слабкі місця імперії. Їх зустрі­чали вже на кордоні. Під виглядом почесної варти до них приставляли вивідувачів. Іноді послів везли до Константинополя найдовшою й незручною дорогою, запевняючи, що це -єдиний шлях, що до столиці дістатися важко. Тим самим візантійці намагалися відбити праг­нення варварів завоювати Константинополь.

У Константинополі послам відводився ок­ремий палац, який, по суті, перетворювався на в'язницю, бо до послів не допускали ніко­го, і самі вони не виходили без конвою. Їм усіляко заважали вступати в спілкування з місцевим населенням.

Посол у Візантії був лише представником володаря і міг вести переговори строго в ме­жах наданих йому повноважень. У разі виник­нення нових обставин, не передбачених в одер­жаних послом повноваженнях, він повинен був зажадати додаткових інструкцій. За пере­вищення повноважень послу загрожувало суворе покарання. Лише в дуже рідкісних ви­падках представникові імператора доручало­ся вести переговори на свій страх і ризик.

Посол повинен був подати вірчу грамоту. Збереглися тексти таких грамот. Зазвичай, вони були переповнені велемовними, барвистими й лестивими формулами. Для ведення пере­говорів посли одержували інструкцію, пись­мову або усну. Візантійські посли виконува­ли й розвідницькі функції: дипломатія поєдну­валася з політичною та військовою розвідкою.

Для покриття витрат під час виконання своєї місії візантійським послам дозволялося брати з собою тюки з товаром, який розпро­давався за місцеві гроші після прибуття на місце призначення. Хоча до цього способу покриття витрат вдавалися згодом і венеціанці, але він не закоренився у світовій диплома­тичній практиці. Виявилося, що глави'\іісій, які фінансувалися таким чином, воліли більше уваги надавати одержанню торгового прибут­ ку, ніж завданням переговорів.

При константинопольському дворі виро­билися певні правила посольської справи. Вони сприймалися всіма державами, що мали справу з Візантією. Проте у посольствах вар­варських королів виступають певні риси, які були чужими візантійським звичаям. Серед варварської знаті було мало освічених людей, здатних самостійно вести письмову частину переговорів. Тому в королівських посольствах звичайно брали участь духовні особи, що у візантійців бувало рідко. За Каролінгів вста­новилося правило, за яким відправляли двох послів - графа чи герцога, а за ним єпископа або абата. До посольств приєднувалися й но-тарі, чиновники королівської канцелярії.

Королі варварів відправляли зі своїми по­слами грамоти, складені за римськими фор­мулярами інколи не менш майстерно, ніж у самих візантійців. Королі варварів прагнули наслідувати візантійський двір також і в роз­коші прийому послів.