124. Основні етапи аграрної реформи в Україні в 90-ті роки хх ст.

У другій половині 90-х років відбуваються й пе­вні зрушення в аграрному секторі. В рамках аг­рарної реформи, започаткованої ще у 1990—1993 рр., були зроблені певні кроки, спрямовані перш за все на реформування відносин власності. Ці заходи передбачали появу на селі селянина-власника, зацікавленого у мінімізації матеріальних витрат та ресурсоза-ощадженні, а також у збереженні та підвищенні родючості ґрунтів. На практиці ж ці процеси проходили таким чином, що дійсні результати ви­явилися зовсім не тими, що пропагувалися. Реформування відносин влас­ності у сільському господарстві відбувалося надзвичайно низькими тем­пами, поверхово та непродумано. Дозволивши приватизацію ділянок, що перебували у користуванні громадян, основну масу землі — близько 30 млн га сільськогосподарських угідь, які знаходилися у користуванні сіль­ськогосподарських підприємств, почали роздержавлювати лише з середи­ни 90-х років, але не як приватну власність на землю безпосередньо се­лян, а як так звану колективну власність тих же сільськогосподарських підприємств, які змінили свій статус на недержавний.

У виробництві с/г продукції зростає частка приватно­го сектору: за 90-ті роки вона збільшилася за вартістю з 29,4 до 59,9 %, але це означало не високі успіхи приватного сектору, а розпад колективного се­ктору

В той же час, в багатьох аспектах процес реформування залишався не­послідовним, структурні зміни запроваджувалися занадто повільно.

Як стверджує Б. Панасюк, «головними причинами складностей в аграрному секторі економіки продовжують залишатися: відсутність ринку землі та його інфраструктури; незавершеність структурних перетворень в галузі; брак правової і фінансової захищеності... Неконтрольована лібералізація цін і їх диспаритет підривають фінансову основу галузі і кожного праців­ника»

Ці ж причини зумовлюють недостатнє фінансове забезпечення сільського господарства, «без чого всі починання, технологічні, організаційні і структурні приречені на невдачу».

Отже, в аграрному секторі, всупереч проголошеним реформам, залишається цілий ряд проблем, які необхідно вирішувати, без чого важко очікувати карди­нальних змін в бік зростання обсягів сільськогосподарського виробництва.

125. Структурна перебудова української економіки: теорія та практика (1990-ті роки).

Водночас, як доводить досвід, в умовах перехідної * економіки структурна перебудова повинна передусім спрямовуватися на формування та розвиток ри-' нкового середовища. У зв'язку з цим для України і в теорії, і на практиці на перший план виходить проблема обгрунтування та здій­снення комплексу інституційних реформ: приватизація та законодавче закріп­лення прав інституту приватної власності, формування конкурентного середо­вища, удосконалення інституту права, становлення правового поля госпо­дарювання, розвиток фінансових інститутів, обмеження та ліквідація тіньової економіки тощо.

Наприкінці 90-х років такий комплексний підхід до аналізу суті та спря­мованості структурної політики стає основою багатьох економічних дослі­джень. Так, П. Єщенко, розглядаючи особливості формування структурної політики в умовах трансформації економіки, зосереджується не лише на ма-кроекономічних показниках та аналізі структури промислового виробницт­ва, але й на особливостях формування нової структури власності, соціальної структури суспільства. Він стверджує, що найважливішим завданням у про­цесі трансформації української економіки є необхідність «подолати еконо­мічні, політичні, інституційні перепони, що стримують рух економіки України до нової моделі розвитку».

Інституціональні складові трансформаційних процесів стали предметом об­говорення ряду наукових конференцій та цілого ряду теоретичних досліджень. Так, автори монографії «Стратегия структурной перестройки промышленное ти» стверджують, що «одним з найважливіших елементів стратегії структурної перебудови національної економіки виступають інституціональні перетворен­ня, під якими прийнято розуміти формування системи ринкових інститутів, які спрямовані на підвищення ефективності відтворювальних механізмів суспіль­ного виробництва. Ядром інституціональних перетворень виступають відноси­ни власності. Останні пронизують усю систему економічних відносин. Інститут власності дозволяє сформувати цілеспрямовані настанови стратегії структурної перебудови національної економіки» [1, с. 97].

Отже, наприкінці XX — початку XXI ст. істотно розширюється сфера на­укових досліджень проблем структурної перебудови української економі­ки, в центрі уваги українських учених опиняються проблеми створення ін-ституційної структури ринку. Деякі вчені, зокрема С. Єрохін, вважають головними складовими процесу економічного розвитку та структурної трансформації економіки інституціональну модернізацію [4, с. 422]. Все це дозволяє зробити висновок, що на думку багатьох українських економістів саме інституціональний підхід створює можливість комплексно охопити проблематику структурних реформ та суспільної трансформації; він і стає домінуючим в їх дослідженнях на межі тисячоліть.

1

2