106. Структура інституціоналізму та його методологічні особливості наприкінці хх – на початку ххі ст.

Стрижень сучасного інституціоналізму утворюють два напрями — неоінс-титуціональна економіка та нова інституціональна економіка. Обидва напрями сформувалися або на основі неокласичної теорії, або ж під її помітним впливом. Так, перший напрям — неоінституціоналізм — залишає незмінним жорстке ядро неокласики. Залу­чення нового елементу до предмета аналізу інституцій відбувається за раху­нок коригування положень із «захисної оболонки» неокласичної теорії. Саме тому неоінституціональну економіку, яка розвивалася, розширюючи та допо­внюючи «економікс», часто наводять як приклад «економічного імперіаліз­му». Вторгнувшись у сферу інших наук про суспільство — права, соціології, психології, ідеології, політики, норми поведінки, сім'ї тощо, ця школа вико­ристовувала традиційні мікроекономічні методи аналізу, намагаючись дослі­дити різноманітні суспільні відносини з погляду раціонально мислячої «еко­номічної людини». Через це стосунки між людьми тут розглядаються пере­дусім через призму взаємовигідного обміну і контрактів. Другий напрям — нова інституціональна економіка — навпаки, відображає спробу створити нову теорію інституцій, не пов'язану з колишніми постулатами неокласики.

Неоінституціоналізм має свої методологічні особливості, які обумовлю­ються вихідними теоретичними джерелами: традиційним інституціона­лізмом та неокласикою. На відміну від старого американського інституціо­налізму, неоінституціоналізм не тільки не протистоїть неокласиці, а й сам є результатом об'єднання інституціональних та неокласичних методологічних підходів. Зокрема, неоінституціоналізмом активно використовуються такі провідні елементи неокласичної моделі ринкової поведінки, як раціональний вибір та прагматизм, методологічний індивідуалізм, концепція «економічної людини», максимізація корисності тощо.

Однак неокласична парадигма в структурі неоінституціоналізму зазнала суттєвої теоретичної модифікації з урахуванням сучасних економічних реалій. Згідно з епістеміологічним аналізом теорії, запропонованим Імре Ла-катошем, базовими для неоінституціоналізму є твердження, які утворюють «жорстке ядро» неокласики і без яких не може існувати жодна неокласична модель: рівновага на ринку існує завжди, вона єдина і збігається з оптиму­мом за Парето (модель Вальраса — Ерроу — Дебре); індивіди здійснюють вибір раціонально (модель раціонального вибору); переваги індивідів ста­більні й мають ендогенний характер, тобто на них не впливають зовнішні чинники.

107. Зміна галузевої структури виробництва та становлення і розвиток теорії і практики постіндустріального та інформаційного суспільства.

Особливості історико-культурного розвитку капіталізму в різних країнах обумовили формування різних авріантів концепції постіндустріального суспільства, серед яких можна виділити два основні: ліберальний і радікальний. Ліберальний спирається на американську модель капіталістичного розвитку, а радикальний на європейську.

В основу концепції постіндустріального суспільства покладе­но теорію трьох хвиль цивілізації Е. Тоффлера —- розподіл усього суспільного розвитку натри етапи: доіндустріальний, індустріальний та суперіндустріальний. У до індустріальному суспільстві ви­значальною була сільськогосподарська сфера; в індустріальному — промисло­вість; у постіндустріальному — сфера послуг та інформації.

На формування концепції постіндустріального суспільства суттєвий теоретичний вплив справили теорії індустріального су­спільства (особливо концепції Р. Арона та В. Ростоу). Теорію постіндустріального суспільства було розроблено американсь­ким соціологом Д. Беллом.

Фундаментальними складовими теорії пост індустріаль­ного суспільства є такі:

• домінування підходу, що грунтується на періодизації історії не за принципом оцінки класової структури відповідних суспільств, а на підставі дослідження технологічних аспектів організації суспільного виробництва;

• принцип доміну­вання технологічних аспектів організації суспільного виробницт­ва над оцінкою класової структури поширено не лише на історич­ну періодизацію, а й на конкретний аналіз економічного роз­витку сучасних суспільств.

Наприкінці 40-х рр 20 ст. Кларк та Фурастьє сформулювали найважливіші методологічні принципи теорії постіндустріального суспільсва – поділ усього суспільного виробництва на три сектори: первинний (с/г та добувна галузь), вторинний (промисловість та будівництво), третинний (сфера послуг).

Ідеї індустріального сус-ва Голбрейта і постіндустріального сус-ва Рісмена модифікувалися в коцепції інформаційного та постекономічного сус-ва.

М. Кастельс говорить про зміну індустріального способу розвитку інформаціональним способом, а головним джерелом останнього називає технологію генерування знань, оброки інформації і символічної комунікації.

Т. Сакай відзачає, що сучасні інформаційні технології спрямовані на зниження залежності вд матеріальних благ і збільшення диверсифікованості і масштабів інформаційних послуг.

Так, інформвційне сус-во принципово відрізняється від індустріального, а саме: змінюється форма організації вир-ва; людина може тепер повноправно брати учать у виробничих процесах, перебуваючи на відстані від великих економічних центрів; в в інформаційному сус-ві знижується значення бюрократичного управління; змінюється система цінностей, коли громадськість потребує від компаній вирішення не тільки економічних, а й соціальних проблем; зростає взаємопереплетіння і взаємодія економічних процесів у світовому масштабі, а отже – зростає роль наднаціонального регулювання і наднаціональних інститутів.