4. Проблеми і тенденції економічного зростання в Україні.

Кінець ХХ ст. характеризується реформами, спрямованими на перехід соціалістичних країн від централізованої планової економіки до ринкового господарства. Проведення реформ у країнах Азії, Східної і Центральної Європи мало відмінності в моделях і наслідках. Це зумовлено причинами, пов'язаними з вихідними умовами системних перетворень. Різним був загальний рівень економічного розвитку країн, галузева структура, глибина макроекономічних диспропорцій, ступінь реформованості господарських систем і психологічної підготовленості населення до змін, соціальна стратифікація, культурно-етнічні та історичні традиції та ін.

Радикальні реформи в Україні після розпаду СРСР ґрунтувались на неоліберальній моделі і так званій шоковій терапії. Вони характеризувались прискореною приватизацією державної власності, відмовою від державного регулювання цін і валютного курсу карбованця, планового управління економікою і планового розподілу продукції, бюджетних дотацій галузям народного господарства і населенню та ін. Головний акцент у реформах робився на проведенні монетарної політики, спрямованої на зменшення грошової маси в країні, що сприяло демонетизації економіки і, як наслідок - бартерних розрахунків, поширення тіньової економіки. Внаслідок цих дій розширилась можливість ухилення від сплати податків і зменшились надходження в бюджет. Знизились важливі економічні й соціальні показники. Так, за 1991-1999 рр. ВВП України знизився майже на 60%, приблизно на стільки ж скоротились загальні обсяги виробництва у промисловості й сільському господарстві, реальні доходи населення зменшились на 43%, а частка населення з доходом, нижчим прожиткового мінімуму, становила більше 25% загальної його чисельності. Таке надзвичайне падіння було обумовлено рядом факторів. Україна успадкувала зношені виробничі фонди, ірраціональну галузеву і виробничу структури. Обтяжливими обставинами стали різке підвищення цін на імпортні енергоносії, незавершеність виробничого циклу в національній економіці, розрив економічних відносин із сусідніми державами, значний військово-промисловий комплекс, складна екологічна ситуація, а також прорахунки в державній політиці, непослідовність у переході до ринкових відносин, значний тіньовий сектор.

Розвиток реформ за рекомендаціями МВФ привів Україну до глибокої трансформаційної кризи, наслідком якої стали неконкурентоспроможність переважної більшості продукції вітчизняного виробництва, спад виробництва і банкрутство підприємств, різке падіння життєвого рівня населення. Причиною кризової ситуації стала не сама монетарна модель економіки, а помилковий шлях її перетворень. Тому найважливішими проблемами сучасного економічного розвитку є: вибір правильного напряму розвитку, чіткий вибір пріоритетів на шляху до втілення обраної моделі. Проведення ефективних ринкових реформ передбачає не «шокову» ліквідацію економічної системи, а інституційну трансформацію, пристосування соціально-економічних інститутів до нових умов. Особливо це стосується інститутів державного регулювання економічних процесів і соціальних інститутів, що склалися протягом еволюції суспільства.

За основним показником розвитку національної економіки - ВВП на душу населення - усі країни поділяються на розвинуті й країни, що розвиваються. На даний період до розвинутих відносять країни, в яких величина ВВП на душу населення перевищує 12 тис. дол. за рік.

Щоб наблизитися до середньосвітового рівня Україні необхідно протягом 30 років підтримувати 7% економічне зростання або подвоювати цей показник кожні 10 років. Навіть враховуючи від'ємний приріст населення України, вирішення цієї проблеми потребує абсолютно нової економічної стратегії. При цьому забезпечення стійких темпів економічного зростання є одним з найголовніших завдань макро економічного регулювання.

Економічне зростання у більшості країн світу складає декілька відсотків на рік. Так, за останні п'ять років темпи приросту реального ВВП у країнах Європейського Союзу становлять в середньому 2%.

Динаміка економічного зростання (спаду) в Україні характеризувалась наступними показниками. Реальний обсяг виробництва почав зменшуватися ще з середини 80-х років, але в 90-х роках, уже за умов становлення незалежності, його падіння прискорилося. Наслідки економічної кризи 90-х років відкинули країну далеко назад. За період десятилітнього спаду обсяг реального ВВП скоротився майже в 1,9 рази. Після тривалого спаду в 90-х роках, починаючи з 2000 р., в Україні спостерігаються позитивні щорічні темпи приросту реального ВВП.

Для забезпечення стабільного економічного зростання і зміцнення позицій України у світовому господарстві необхідно розширити джерела конкурентних переваг за рахунок інвестиційних важелів та іновацій.

Головний показник конкурентоспроможності країни на світовому ринку - рівень ефективності використання всіх економічних ресурсів і насамперед - праці. Сьогодні головними конкурентними перевагами України є:

• високий освітній рівень працездатного населення;

• розвинена мережа наукових установ, що в ряді галузей мають наукові доробки світового рівня;

• наявність великих і водночас поряд розташованих запасів різноманітних природних ресурсів .

Підвищення конкурентоспроможності національної економіки потребує створення потужної рушійної сили, яка спрямовувала й підтримувала б нарощування високоефективного експортного потенціалу. Роль цієї рушійної сили має відігравати інноваційно-інвестиційний процес, що тісно поєднується, синхронізується з розвитком інтеграційних і соціальних перетворень.

Для забезпечення конкурентоспроможності національної економіки й виходу її з кризи мають бути виконані такі умови:

1. Інституціоналізація стабільного конкурентного середовища, яка містила б послідовний розвиток інститутів захисту приватної власності й прав найманих працівників; запровадження ефективних механізмів розв'язання корпоративних конфліктів, регулювання цін і тарифів на продукцію; запобігання недобросовісній конкуренції між національними виробниками як на внутрішньому, так і на зовнішньому ринках; спрощення доступу до фінансових та інформаційних ресурсів для малого та середнього бізнесу; розвиток інфраструктури відповідної підтримки.

2. Стимулювання інноваційної діяльності, що потребує поетапного змінення переважно сировинно-експортної структури економіки, переорієнтації інвестиційних потоків на інноваційну сферу, впровадження високих технологій, формування в Україні основ інноваційної моделі розвитку та знаннєвої економіки. З цією метою має бути створена національна інноваційна система, що органічно поєднуватиме фундаментальну та прикладну науки, технологічну сферу, виробництво і управління інноваційними процесами, що сприятиме становленню й розширенню внутрішнього ринку інновацій.

3. Проведення реструктуризації економіки для створення своєрідного ядра саморозвитку. Це може бути комплекс машинобудівних галузей, які виробляють конкурентоспроможну продукцію;

4. Детінізація економіки та залучення некримінальних капіталів до інвестиційних процесів шляхом розроблення та реалізації спеціальної довгострокової політики легалізації тіньових капіталів.

5. Призупинення до виходу країни з кризи приватизації державної власності, в тому числі й землі, з метою недопущення її розпродажу за безцінь.

6. Використання кредиту МВФ тільки на інноваційно-інвестиційний розвиток економіки України.

Важливою умовою переходу до економічного зростання є створення привабливого інвестиційного середовища в країні. Україна сьогодні є потенційно привабливою для іноземних інвесторів. Їх бажання вкладати капітал в економіку зумовлено метою закріпитися на перспективному ринку збуту, прагненням отримувати прибутки на довгостроковій основі, доступом до порівняно дешевих джерел сировини та ресурсів, що підвищує конкурентоспроможність продукції за рахунок економії витрат виробництва і наближеності до джерел сировини, використання відносно дешевої і кваліфікованої робочої сили як важливого фактора зниження витрат виробництва.

До основних напрямів формування стратегії економічного зростання належить також стабілізація фінансово-грошової та банківської системи; докорінна перебудова податкової системи в напрямі її глибокої лібералізації, зменшення податкового тягаря та створення ефективних економічних механізмів стимулювання підприємницької діяльності; радикальні інституційні зміни, серед яких особливе місце належить відносинам власності, диверсифікації форм її реалізації; зміни в системі управління економікою, надання більших повноважень і відповідальності регіонам; перебудова організаційної структури виробництва з урахуванням пріоритетності наукомістких і високотехнологічних галузей економіки, що дозволить Україні ввійти у світовий економічний простір з високим науково-технічним потенціалом.

Значна роль у відновленні економічного зростання країни належить аграрній реформі, яка б привела до підвищення економічної ефективності аграрного сектора, спонукала до ефективнішого господарювання, заснованого на ринкових принципах (лібералізація ціноутворення на сільськогосподарську продукцію, надання вигідних умов кредитування сільськогосподарським підприємствам тощо).

У сфері зовнішньоекономічних відносин головним є поступове входження України у світовий економічний простір. Незважаючи на економічне зростання на початку ХХІ ст., підстав для оптимістичних оцінок ще замало, оскільки вони не спираються достатньою мірою на чинники довготривалої дії. Аналіз позитивних результатів останніх років розвитку показав, що вихід країни на траєкторію зростання став можливим завдяки відкритості економіки й активному використанню зовнішньоекономічного чинника. Разом з тим країні потрібно змінювати нинішню однобічну метало-сировинну спеціалізацію, яка не може бути надійною основою для стабільності довгострокового економічного зростання.

Найближчі завдання зовнішньоекономічної діяльності уряду України в межах стратегії розвитку такі:

• не допускати зниження цінової конкурентоспроможності вітчизняного експорту;

• на основі створення вільних економічних зон, відповідної монетарної політики стимулювати експорт, особливо продукції високотехнологічних галузей і виробництв;

• активно впроваджувати політику гнучкого протекціонізму, забезпечувати захист галузей і виробництв, які являються потенційно конкурентоспроможними на внутрішньому й зовнішньому ринках.

Важливим напрямом стратегії економічного зростання є і соціальна політика, яка повинна спрямовуватись на створення необхідних умов для підвищення добробуту населення країни, передусім за рахунок ділової активності, стимулювання трудової і підприємницької діяльності, а на цьому грунті збільшення платоспроможного попиту. Забезпечення стабільних темпів розвитку економіки України в середньо- й довгостроковій перспективі потребують обов'язкового вирішення цих фундаментальних проблем.

Враховуючи тривалий процес трансформації економіки, труднощі переходу до інноваційної моделі розвитку, необхідно підсилити державну підтримку інноваційних процесів за рахунок коштів держбюджету. Не слід покладатися тільки на ринкові механізми, оскільки багато сфер економіки й напрямів діяльності не є привабливими для приватних інвестицій, а інноваційне підприємництво знаходиться на початковій стадії розвитку.

Тому основною задачею держави є формування умов, що забезпечують органічне об'єднання й взаємодію науково-технічного й підприємницького середовища. Це дозволить ефективніше використовувати науковий і виробничий потенціал для підвищення рівня конкурентоспроможності українських підприємств. Причому слід зазначити, що для інвесторів мають бути створені сприятливі, вигідні умови, а не пільгові, як зараз часто декларується.