33.Політика німецьких королів та імператорів стосовно словянських племен

На сх германці вздовж усього кордону від Балтики до Антарктики, взаємодіяли з різними за рівнем розвитку слов'ян племенами. Найбільше їх турбув САКСИ і ОБОДРИТИ, які щасто спустошували землі один одного.

Генріх І сформував масштабний похід на племена елабських слов'ян (929) і так чи інакше багатьох з них підкорив.

Оттон І заснував нове архієпископство спец з центром в Магдебурге для провед міссионерства серед язичників слов'ян. Пошир християнства повинно було включити ці плем в імперську церковну організацію, а отже і в саму імперію. Крім того боротьба з язичництвом вважалась прямим обов'язком кожного з імператорів. Першим Магдебургським єпископом став Адельберт, той самий що в 961 -62, їздив в Київ,але розчарований був змушений швидко повертатися назад.

Але всі старання Оттона І були марні. В 983 заельбські племена підняли бунт, в ході якого звільнили свою землю. Знищили всі церков споруди і повернулися до язичництва. Розгромили навіть Гамбург. Після цього впродовж століття всі намагання німців насадити христ в ободритів і сусід племен і підкорити їх собі були марні.

ОттонІІІ навідміну від свого діда не намагався включити всі новозвернені землі на Сх Європи в систему німец організац. Було створ єпископства в Гнезно і Естергомі. Отримана таким чином церков самостійність Польщі і Венгрії послугув однією з найважливіших основ складання в цих країнах самост королівств. Бруно Кверфуртський - наближ до Оттона ІІІ був міссіонер. В 1008 р відправився з місією до печенігів и по дорозі відвідав Києв.

34.Боротьба за інвеституру між Генріхом 4 і Григорієм 7

За малолітності Генріха ІV (1056-1106) могутність Німеччини приневпала. Від імені Генріха держав керували мати Агнета і бременський архієпископ Адельберт, та інші вельможі. Як тільки король підріс він забажав необмеженої влади бажаючи усунути владу князів.

Довкола Гослара було збудов укріплення, щоб мати там опору в боротьбі проти знаті. Але наміри були перебиті повст саксонців.

Повстання було таке гостре що король був змушений вночі тікати з замку. Але під Гамбургом у 1075 р Генріх погромив князів.

Саме тоді Григорій 7 проголосив заборону світської інвеститури. Але Генріх не зважаючи на це і надалі роздавав церковні бенефіції. Григорій вислав до нього посольство. Але тон папського письма образив Генріха. Він скликав з'їзд німецького духовенства у Вармосі, на якому Генріх 4 детронізував Григорія.

Григорій 7 відповів гостро: всіх німец єпископів відлучив від церкви, а Генріха детронізував, і оголосив йому анафему.Невдовзі від короля почали відвертатися народні маси, шляхта і врешті духовенство.

В Саксонії повстала опозиція проти Генріха. Зрештою князі зїхались у Трібурі і заяв що не уважатимуть Генріха за короля поки той не помириться з папою.

Генріх не мав вибору. У одязі жебрака він приїхав до Ломбардії. Подався до замку в Каноссі і там зустрівся з папою. В 1077 Григорій 7 зняв з Генріха прокляття.Тим часом німецькі князі вибрали собі нового короля Рудольфа. Та Генріх повалив опонента. Відносини з Григорієм згодом знову загострилися. В 1083 Генріх відправився до Італії, добув Рим і прогнав Григорія.

Григорій вже до Риму не вернувся і помер в 1085 в Салерно.

35.Форми залежності західноєвропейських селян у 8-10ст.

Франція. Зросла чисельність рабів-сервів, наділених землею. Невеликі земельні власники поступово перетворюються на залежних. З VI ст. нового розвитку набула рентна форма експлуатації селян, що зародилася в маєтках пізньої Римської імперії

Одночасно з зростанням великого землеволодіння формувалося феодальне залежне селянство. До нього крім сервів, колонів, вільновідпущених, літів належали також вільні франкські алодисти та дрібні галло-римські землевласники. Цьому сприяли як економічні, так і політичні фактори: великі податки та примуси, борги, насильне захоплення громадських земель і алодів» натуральне господарство, що ставило селян у залежність від природних умов і унеможливило інші заняття, війни та міжусобиці. Перетворення вільних селян на залежних і втрата ними прав на землю відбувалися по-різному. Один з таких шляхів — насильний продаж землі, виконання певних господарських примусів на користь короля та його намісників. Стали поширенішими прекарні угоди, відомі з римських часів, їхнім змістом було відчуження алоду вільного дрібного землевласника на користь світського магната чи церкви, а потім повернення його селянинові в пожиттєве користування як прекарія ("землі, виданої на прохання").

Звичайним явищем у Франкській державі стала комендація — подібний до патронату інститут особистої залежності, коли селяни потрапляли під покровительство короля, світського чи духовного феодала. З часом особиста залежність селян поширилася на їхні землі. Протягом VIII—IX ст. нівелювалися майновий і соціальний статуси різних категорій залежного селянства. Однак вони неповністю уніфікувалися. Селяни різного походження відрізнялися забезпеченням землею, обов'язками щодо землевласника. У правовому відношенні селяни, які отримали загальну назву "серви" і були нащадками рабів, колонів, літів, перебували в особисто спадкові й залежності від сеньйора. Найістотнішою ознакою їхнього становища було обмеження або заборона відходу з землі. Більшість селян не була спадкове залежною. Їхні обов'язки зберігалися доти, доки вони користувалися наділом у цій сеньйорії та не були прикріплені до землі. Спроби Карла Великого (768—814 pp.) заборонити відхід селян з землі не мали успіху.

Німеччина.Складалася феодальна залежність вільних членів громади. Відчуження алоду, прекарні угоди призводили лише до їхньої поземельної залежності, перетворення на надільних селян з виплатою земельної ренти. Поступово встановлювалась особиста залежність вільних членів громади від землевласників. На початку XII ст. у Німеччині сформувалися феодальне землеволодіння, визнане спадковим і неподільним, та сеньйоріально-селянські відносини.

Англія.Селяни не втрачали права на свої наділи. В результаті королівського дарування складалась ситуація, за якої на одну і ту ж ділянку землі поширювалося право бокленду, що належало магнату, а за селянином зберігалося право фолькленду. Але ні перше, ні друге не були правом приватної власності на землю. Важливою подією, що прискорила феодалізацію в Англії, було нормандське завоювання 1066 року. Завойовники насильно закріпачили вільне населення острова і оформили його законодавче. Покріпачене населення ділилося на дві категорії: віланів та котерів. Перші - члени сільської общини з наділом ЗО акрів землі. Вони мали свої знаряддя праці, робочу худобу, користувалися громадськими пасовищами, луками. Вілани відробляли 3-4 дні панщини на тиждень у маєтку феодала, платили оброк натурою, рідше - грішми. Котери - залежні селяни з незначними присадибними наділами або й без землі. І ті й інші змушені були молоти зерно у млині феодала, пекти хліб в його пекарні, варити пиво в броварні та ін., сплачуючи за всі ці послуги чинні. Характерною особливістю англійського села було те, що поряд з віланами, катерами там ще зберігалося вільне селянство. Ці землероби також виконували певні повинності на користь барона чи абата, але могли будь-коли покинути манор.

36.Бенефіційна реформа у Франкській державі та її наслідки

якщо за Меровінгів королі жалували землю у формі АЛЛОДУ, то Карл Мартелл змінив аллод БЕНЕФІЦІЄМ, тобто васальним земельним володінням. Бенефіцій- земля разом з селянами - був натуральною платою за виконання бенефіціарієм певних служб, найчастіше - кінної військової. Коли помирали пожалувач чи бенефіціарій, то бенефіцій повертався колишньому власникові чи його спадкоємцям. Інколи пожалув оформ наново.

Пожалувач міг відібрати у бенефіціарія землю. Поступово бенефіцій перетворився з тимчасового, пожиттєвого, волод на спадкове, тобто ставав феодом.

НАСЛІДКИ БФ Р-МИ.

- зміцнів прошарок дрібних і середніх феодалів - ядро кінного війська, внаслідок чого зарод рицарство.

- спостеріг зростання земельної власності і залежності селян від можновладців.

- практика пожалувань сприяла розвиткові васалітету.

- якісно зміцнив кіннотою склад війська.

37.Військові епоходи Карла Великого та їх наслідки

Продовжуючи завойовницьку політику своїх попередників, Карл у 774 р. зробив похід в Італію, скинув останнього лангобардського короля Дезидерія і приєднав до Франкської держави Лангобардське королівство. Карл Великий перейшов від оборони до наступу і проти арабів в Іспанії. Перший похід туди він почав у 778 р., однак зміг дійти тільки до Сарагоси і, не взявши її, змушений був повернутися за Піренеї.. Незважаючи на першу невдачу, Карл продовжував спроби просунутися на південь від Піренеїв. У 801 р. йому удалося захопити Барселону і заснувати на північному сході Іспанії прикордонну територію – Іспанську марку. Найбільш тривалі і кровопролитні війни Карл вів у Саксонії (з 772 по 802 р.), розташованої між ріками Емсом і Нижнім Рейном на заході, Ельбою на сході і Ейдером на півночі.. Сакси, особливо основна їхня маса – фрілінги, запекло пручалися франкам, що несли їм втрату землі і волі, насильницьку християнізацію. Спочатку в боротьбі з франками брали участь і еделінги. Але вже з 777 р. завдяки спритній політиці Карла більшість їх стала поступово переходити на його сторону, одержуючи від нього щедрі земельні дарування. Після цього боротьба широких мас саксів направлялася одночасно і проти франків, і проти саксонської знаті.. Завзятий опір саксів Карл намагався зломити вкрай жорстокими мірами. Після перемоги над ними на Везере в 782 р. він наказав стратити 4500 саксонських заручників. Тоді ж він видав «Капітулярій у справах Саксонії», що загрожував стратою усім, хто буде виступати проти церкви і короля, і наказував саксам платити десятину церкві. Незабаром склав зброю і прийняв християнство Відукінд, один з небагатьох еделінгів, що очолювали саксонський опір після 777 р. За це він одержав від Карла багаті дарунки і земельні дарування. Тепер боротьба саксів – фрілінгів зосередилася на невеликій території Пн.-Сх. Саксонії. Щоб зломити непокірливих, Карл уклав тимчасовий союз з їхніми сусідами, полабськими славянами-ободритами, що здавна ворогували із саксами. У ході війни і після її завершення. Карл практикував масові переселення саксів у внутрішні області Франкського королівства, а франків і ободритів – у Саксонію. Завоювання Карла були спрямовані і на південний схід. У 788 р. він остаточно приєднав Баварію, ліквідувавши там герцогську владу. Завдяки цьому вплив франків поширився і на сусідню з нею Каринтію (Хорутанію), населену слов'янами – словенцями. На південно-східних границях зрослого Франкського королівства Карл зіштовхнувся з Аварським каганатом у Паннонії. Кочівники-авари робили постійні набіги на сусідні землеробські племена. У 788 р. вони напали і на Франкське королівство, поклавши початок франксько-аварським війнам (вони продовжувалися з перервами до 803 р.). Тільки союз франків з південними слов'янами дозволив їм при участі хорутанського князя Войномира, що очолив цей похід, розгромити в 796 р. центральну фортецю аварів. У результаті Аварська держава розпалася, а Паннонія тимчасово виявилася в руках слов'ян.

38.Феодальне помістя каролінгської епохи і управління ним

Карл Великий сам, як найбільший землевласник, був розумним і прекрасним господарем. Його маєтки були зразковими господарськими закладами. Від своїх управителів – вілліків або майєрів, кожен з котрих відав окремим маєтком-віллою, він вимагав точного звіту: якщо вони провинилися, то мали з’явитися в резиденцію короля “і відповідати своєю спиною або понести інше покарання, яке забажає призначити королева”. За старим звичаєм королеві в цій частині управління належала значна самостійна роль. Згідно інструкції Карла, віллік мав мати під наглядом стільки землі, скільки міг обійти і оглянути протягом дня. У розпорядженні вілліка знаходилася також численна челядь – лісничі, конюхи, скотарі тощо.

Безпосередніми виробниками в маєтку були селяни. Вони поділялися на декілька категорій: особисто-вільні, напіввільні та раби. Але становище у всіх них було приблизно однакове: вони “сиділи на наділах” (мансах), виконували повинності і платили оброки. Разом із землеробами, що складали більшість трудового люду маєтку, в ньому жили і різні ремісники: ковалі, черевичники, ювеліри, сідельники, теслі.

Власника маєтків, насамперед, хвилювало отримання максимальних доходів і їх найсуворіший облік. Управителі справно і чесно виконувати свої обов’язки. Перш за все, вони були зобов’язані творити суд і стежити за порядком у ввірених їм фісках, відмовлятися від хабарів і підношень та жодним чином не використовувати для своїх особистих потреб людей маєтку.

Імператор сам чудово розбирався у всіх тонкощах своєї помісної економіки, перевіряючи щорічні звіти. Він точно знав, які і коли продукти повинні надходити до палацу і міг перерахувати понад сто видів овочів, фруктів і трав (окремі з яких на сьогодні не відомі). Кошти від продажу надлишку, природно, осідали в королівській скарбниці.

Постійно займаючись своїми помістями, їх проблемами та структурою, Карл поступово виробив певну модель, яку згодом намагався поширити на монастирі й на маєтки світських землевласників, пов’язаних з ним феодальними узами. У складеному ним “Капітулярії про помістя” (бл. 800 р.) докладно описані всі обов’язки управителя великого королівського помістя та його підлеглих, робочий і домашній інвентар його жителів, розпорядок сільськогосподарських робіт і діяльність ремісників помістя, порядок постачання королівського палацу різноманітними продуктами тощо. Однак точного відображення реального життя помістя у ньому немає, бо він є лише інструкцією для бажаного бездоганного господарювання у помісті.

Карл Великий також змусив абатства й окремі монастирі складати описи своїх маєтків і доходів від землі – так звані “поліптики” – класичне джерело з історії ранньофеодальної вотчини, виразники рівня господарських відносин каролінзької доби. У цих описах містяться дані про кількість монастирської (панської) землі та будівель, розташованих на ній. Однак здебільшого це списки селянських держань (мансів), із зазначенням місця їхнього знаходження і переліку селянських повинностей, пов’язаних із ними; імен та соціального статусу держателів і членів їхніх родин.

39.Британія у 5ст.Боротьба бриттів проти германської експансії

Відходом римських легіонів скористалися не тільки постійні вороги імперії пікти і скотти. Германські племена англів (які у ІІІ-ІV ст. жили в Центральній Ютландії), саксів.(частина яких з нижньої течії Рейна та Ельби також переселилася у південно-західну Ютландію) та ютів (які жили на півдні Ютландії в пізнішому Гольштейні) мали в розпорядженні невеликі кораблі, які дозволяли їм робити наскоки на британські береги. За „Церковною історією” Беди Шановного (VIII ст.) один з бритських вождів Вортигерн сам запросив на допомогу анлів, очолених Хенгестом та Хорстом, що підтверджує „англосаксонська хроніка” у записах за 455-473 рр.Вторгнення саксів, англів та ютів у Британію почалося з середини V ст. і тривало до другої половини VI ст. Пришельці не допомагали кельто-римському населенню островів проти їх давніх ворогів, а намагалися заселети і колонізувати острови. Кельто-римське населення чинило активний опір пришельцям. Відгомін цього опору зберіг знаменитий епос про короля Артура, який був одним з кельтських вождів і прославився як один з героїв цієї боротьби. Напевно і Ланселот та інші “лицарі круглого столу” також були оборонцями Британії від англо-саксів. Цей епос в пізньому середньовіччі став базою для численних лицарських романів. Сили були нерівними і поступово англи, сакси та юти переселилися на Британські острови. В результаті на території сучасної Англії утворилося біля тридцяти невеликих королівств, які постійно ворогували з сусідами. Цей процес завершився у VII ст. розширенням територій і скороченням числа королівств до семи: Кент (юти), Уессекс, Суссекс, Ессекс (сакси), Нортумбрія, Східна Англія і Мерсія (англи).

40.Англосаксонські королівства у Британії.

В результаті на території сучасної Англії утворилося біля тридцяти невеликих королівств, які постійно ворогували з сусідами. Цей процес завершився у VII ст. розширенням територій і скороченням числа королівств до семи: Кент (юти), Уессекс, Суссекс, Ессекс (сакси), Нортумбрія, Східна Англія і Мерсія (англи). Між королівствами йшла постійна боротьба за першість, вони об’єднувалися і роз’єднувалися, правлячі династії постійно перепліталися. Спочатку найсильнішим було королівство ютів – Кент, у VII ст.. виросла могутність Нортумбії (складалася з двох королівств Берніції та Дери, які періодично об’єднувалися і розходилися), в першій половині VIII ст. гегемонія перейшла до Мерсії, а у ІХ – до Уессексу, король якого Егберт у 829 р. завершив об’єднання країни під своєю владою, назвавши її Англією. Деякі королівства, як васали Уессексу, проіснували до середини Х ст. У Британії довший час зберігалися принципи виборності королів, а коли народні зібрання поступово замінила рада знаті, остання зміщала правителів за своїм бажанням. Влада королів була незначною, подібною до влади конунгів до об’єднання скандинавських фольків у держави. Германці, які розселилися на британських землях, рано прийняли християнство в його ортодоксальній формі, що сприяло певному зближенню з кельто-римлянами. Але чисельна перевага германців, а також наявність цілої сітки дрібних держав на цій території, сприяли асиміляційним процесам, які протікали на користь пришельців.

Англо-саксонське селянство почало переходити в основному на статус вілланів. Залишалися також і фригольдери (вільні землевласники), сокмени, бордарії (ті, що тримали половину вілланського наділу) та коттарії (ті, що користувалися лише присадибними ділянками). Однак фригольдери та сокмени складали мало не половину всього сільського населення, вони залишалися вільними та достатньо заможними. Тому становище англійського селянства було значно кращим від їх сусідів, наприклад, у Франції. Закони проти браконьєрства позбавили селян можливості полювати у королівських лісах, що пізніше народило цілі стихійні рухи, в т. ч. відомий рух Робін Гуда.

41.Альфред Великий:внутрішня і зовнішня політика

Альфред Великий (871-899) навіть мусив покинути свою столицю і певний час скриватися у хижині пастуха в графстві Сомерсет. Лише у травні 878 р., розбивши датчан і змусивши їх визнати його владу (на північному сході Англії залишилася т. з область датського права - Данло). Король Альфред відбудував розрушені вікінгами міста та замки, підготував міцне військо, яке у 893 р. відбило нове вторгнення датчан. Так само успішно були відбиті напади норманнів, очолених Гастингсом. На базі законодавства Кента, Уессекса та Мерсії, було розроблене і запроваджене загальне законодавство для всього населення Англії. Введена ним судова організація стала основою пізнішого суду присяжних. Важливим фактором було відділення судової влади від військової. Слід зазначити, що в Англії це зроблено раніше за інші постримські держави. Намагаючись стерти традиції колишніх королівств, Альфред розділив країну на дрібні графства, які, в свою чергу, ділилися на десятні (території, які поставляли в ополчення десяток воїнів). Намагався король підняти рівень землеробства та торгівлі. Він першим оцінив значення острівного положення Англії. Фактично Альфреда можна вважати також засновником портужного англійського флоту. Король спорядив також дві експедиції – норманів Отера (який добрався до легендарної Бярмії-Карелії, звідки вивозили цінні хутра, через Біле море) та Вульфстана, який дійшов до Фінської затоки.

42.Боротьба англосаксів проти норманів

У 1051 р. він відвідав свого родича английського короля Едуарда Ісповідника, і пізніше використав ці відвідини у своїх претензіях на англійську спадщину. Враховуючи невдачу норвезького короля Гаральда ІІІ, він добре приготувався до походу. Папа Олександр ІІ відлучив англійського короля Гаральда від церкви і поклав на Вільгельма місію привести Англію до покори св. престолу. Це дозволило Вільгельмові зібрати майже 60 тис. війська. Він посадив на три тисячі дракарів 30 тис. воїнів та 2 тис. коней у гавані Сан-Валірі в гирлі Сомми і 29.09.1066 р. висадив в Певенсі біля Гастінгса. 14.10.1066 р. сам Гарольд ІІ загинув у битві при Гастінгсі, де англо-саксонське військо було розгромлене норманнським герцогом Вільгельмом, який виступив спадкоємцем короля Едуарда Ісповідника. Коли до Лондону дійшли звістки про перемогу Вільгельма Завойовника і смерть Гарольда, знать вибрала королем Едгара Етелінга (1066). Але графи Мерсії і Нортумбрії, які спочатку підтримали Едгара, відійшли на північ, а вдова Едуарда Ісповідника здала норманнам Вінчестер. Вільгельм підійшов до Лондону і Едгар, який ще не встиг коронуватися, сам встав на чолі посольства і визнав Вільгельма королем, за що отримав володіння в Нормандії. Але, коли у 1068 р. на півночі Англії вибухнуло повстання проти норманів, Едгар покинув свої володіння і виїхав туди. Після поразки він знайшов пристанище у шотландского короля Малькольма, одруженого з його сестрою. Після кількох невдалих спроб скинути Вільгельма, після того як останній змусив Малькольма стати своїм васалом, Едгар втік у Фландрію. Помирившись з Вільгельмом, по його смерті підтримав його старшого сина Роберта проти молодшого - Вільгельма II Рижого. У 1099 р. Едгар вирушив у хрестовий похід, повернувшись з якого, помер за часів Генріха І.

43.Походи вікінгів 10-пер пол. 11ст.

“Імперія вікінгів”. Ще за часів конунга Свена Форкберда (Вилобородий, Роздвоєна борода) (бл. 985-1014) Данія стала наймогутнішою із скандинавських країн. Син конунга Кнут з 1010 р. почав громадити сили датських вікінгів для завоювання Англії. Залишки його таборів, добре досліджені археологами, вражають своїми розмірами. У 1013 р. Кнут висадився в Англії. Підтримка скандинавського населення області Денло дозволила йому опанувати більшу частину Англії. Тут його застала звістка про смерть батька, але військові дії не давали змоги для негайного повернення. Коли ж він повернувся у Данію, конунгом вже був його брат Гаральд ІІ (1014-1018). Кнут не став воювати з братом, задовольнившись виділеною йому часткою. Він завжди відзначався мудрістю і вмінням домовлятися. Отримавши підтримку брата, Кнут зібрав новий гігантський ледунг у сотню дракарів і знову висадився в Англії (1015). Після двох років боротьби смерть короля Едмунда ІІ Залiзнобокого дозволила Кнуду у 1016 р. зайняти англiйський престол. Еймунд Залiзнобокий був сином короля Етельреда i королеви Ельфгiри. Щоби пiдкрiпити свої права на англiйський престол, Кнуд одружився з вдовою Етельреда, його другою дружиною Еммою. Кнут намагався завоювати прихильність англійської церкви, щедро роздаючи її земельні володіння та будуючи нові храми і монастирі. Одружившись з вдовою короля Етельреда, він підчеркував спадковість і легітимність своєї влади. Смерть Гаральда ІІ зробила його і королем Данії. Він розгромив вендів, ліквідував балтійське піратство, а також завершив християнізацію Данії. У Данії король вперше утворив постійний корпус (Thingmannalith) з 3000 чол. з числа синів найбільш знатних родин, які отримали відповідні привілеї і стали зачатком датського баронства. У 1026 р. Кнут поїхав до святих місць в Римі. На зворотньому шляху його прийняв імператор Конрад ІІ, надавши йому на васальному праві маркграфство Шлезвіг. Союз двох монархів був скріплений шлюбом дочки Кнута Гунільди з сином Конрада Генріхом. У Римі конунг добився від папи значного зниження церковної десятини для своїх підданих. Відсутністю Кнута спішили скористатися норвезький конунг Олаф ІІ (1015-1028) та шведський конунг Анунд Якоб (1022-1050). Скориставшись невдоволенням хевдінгів та бондів, Кнут до літа 1027 р. опанував Норвегію. Конунг Олаф загинув. Анунд вистояв, спираючись на союз з Руссю Ярослава Мудрого, одруженого з його сестрою Інгігердою-Іриною. На Русь втекли і родичі Олафа ІІ. Могутня держава вікінгів, очолена Кнутом Великим (1017-1035), була поважним суперником для Німецького королівства. Ця своєрідна “імперія вікінгів” тримала у напруженні всю Європу, незважаючи на мирні демонстрації її короля. Європа, яка вже кілька століть страждала від нападів вікінгів, побоювалася датсько-англо-норвезького короля. Стосунки Кнута Великого із іншими скандинавськими країнами були залежні від ще однієї потужної північно-східної країни – Русі. Шведський король Олаф Шетконунг (Улоф Ейріксон) намагався органiзувати шведсько-норвезький союз для протидії датській гегемонії, але пiсля того як норвезький король перейшов на сторону англо-датського короля, у нього не було нiякого iншого вибору окрiм союзу з Ярославом Мудрим. Тому король Олаф пiдтримав Ярослава i скрiпив союз з ним шлюбом новгородського князя на своїй доньцi Iнгiгердi-Iринi, яка була обiцяна норвезькому конунгу Олафу II Товстому. З огляду на те, що результат боротьби за київський престол ще не був ясним, шведський король змусив Ярослава вiддати Ладогу в удiл родичу Iндiгерди ярлу Рагнвалду Ульвсону. Як сказано у сазi „це звання ярла давалось для того, щоби ярл захищав володiння конунга вiд язичникiв”. Ладозький удiл залишився у складi держави Ярослава, ярл Рагнвалд був його васалом. Крім того він привів дружину, яку було використано у боротьбі проти Святополка. По смертi Рагнвалда ладозький удiл успадкував його син Ейлiв Рагнвалдсон, який правив Ладогою до своєї смертi у 1036/37 р. Лише пiсля цього ладозький удiл було лiквiдовано. Русько-шведський союз допоміг Швеції зберегти свою незалежність від Кнута Великого. Сам Ярослав Мудрий, особливо на початку своєї діяльності, коли тривала боротьба за київський престол, шукав союзу і з могутнім датсько-англійським королем. У 1018-1019 рр., створюючи антипольську коаліцію, великий князь скріпив союз з Данією шлюбом Іллі з Естред, сестрою короля Кнута та Гаральда ІІ. Цю версію переконливо обгрунтував О.Назаренко^17[1]. Величезна держава вікінгів розпалася відразу ж по смерті її засновника..Конунг Хардакнут (1035-1042), син Кнута Великого ще утримував у своїх руках Данію та Англію. Депутацiя норвезьких хевдiнгiв сама з’явилася у Києвi, пропонуючи Магнусу Олафсону норвезький престол. Його батько був проголошений святим i “вiчним конунгом Норвегiї”. Король Норвегії Магнус І Добрий (1035/1036 – 1046) по смерті Хардакнута зайняв і датський престол.

44.Держава Канута Великого

Кнут Великий(1017-1035) намагався завоювати прихильність англійської церкви, щедро роздаючи її земельні володіння та будуючи нові храми і монастирі. Одружившись з вдовою короля Етельреда, він підчеркував спадковість і легітимність своєї влади. Смерть Гаральда ІІ зробила його і королем Данії. Він розгромив вендів, ліквідував балтійське піратство, а також завершив християнізацію Данії. У Данії король вперше утворив постійний корпус (Thingmannalith) з 3000 чол. з числа синів найбільш знатних родин, які отримали відповідні привілеї і стали зачатком датського баронства. У 1026 р. Кнут поїхав до святих місць в Римі. На зворотньому шляху його прийняв імператор Конрад ІІ, надавши йому на васальному праві маркграфство Шлезвіг. Союз двох монархів був скріплений шлюбом дочки Кнута Гунільди з сином Конрада Генріхом. У Римі конунг добився від папи значного зниження церковної десятини для своїх підданих. Відсутністю Кнута спішили скористатися норвезький конунг Олаф ІІ (1015-1028) та шведський конунг Анунд Якоб (1022-1050). Скориставшись невдоволенням хевдінгів та бондів, Кнут до літа 1027 р. опанував Норвегію. Конунг Олаф загинув. Анунд вистояв, спираючись на союз з Руссю Ярослава Мудрого, одруженого з його сестрою Інгігердою-Іриною. На Русь втекли і родичі Олафа ІІ. Могутня держава вікінгів, очолена Кнутом Великим (1017-1035), була поважним суперником для Німецького королівства. Ця своєрідна “імперія вікінгів” тримала у напруженні всю Європу, незважаючи на мирні демонстрації її короля. Європа, яка вже кілька століть страждала від нападів вікінгів, побоювалася датсько-англо-норвезького короля.

45.Східно-франське королівство в 9-пер пол. 10ст

В 843 році відбувся Верденський поділ імперії. Схвдно-франкське королівство отримав Людовік німецький(843-876) і столицею стало місто Регензбург.

До нього війшли: баварія , тюрингія, швабія, фризія.

891 році король Арнульф розгромив ледунг вікінгів біля лувена.

В 911 році помер останній каролінг на троні Людовік Дитина(899-911).

Німецькі герцоги обрали королем Конрада І (912-918)

Конрад відвоював Ельзас. Проти конрада воював саксонський граф Генріх, який в 919 році став королем Генріх Птахолов (919-936).

Оттон І (939-973).В 962 коронувався імператором.

46.Скандинавське суспільство до 9 ст.

Після відходу основної маси германських племен Скандинавія і Ютланд опустіли. В Скандинавії, особливо в Норвегії, придатні для землеробства землі складали ледве 1-2 % всієї території, до того ж вони були відділеними одне від одного пасмами гір. Так само опинилися віддалені одна від одної общини, вкритої лісами Швеції. Все це зумовило більшу організованість територіальних общин, які взяли на себе всю організацію життєдіяльності їх членів. Вищим органом общини стали тінги. На тінгу були присутніми всі вільні члени общини. Тут вирішувалися всі суперечки і основні питання життєдіяльності. Общини однієї округи (яка розташовувалася по берегах фьорду – вузької затоки, якими порізані береги Норвегії і, почасти Швеції, або якоїсь річки чи поблизу бухти) через потреби оборони своєї території утворювали фольків, на чолі з хевдінгами, вождями військових ополчень Часом кілька фольків, заселених спорідненими родами утворювали “королівство” з виборним королем-конунгом. Ці перші конунги часто суміщали військові функції з сакральними. Через це їх доля була далеко не завидною. У неврожайні роки, під час стихійних лих, конунга могли звинуватити у тому, що сталося і вбити як своєрідну жертву. Королі-конунги були залежні від тінгів своїх фольків.Коли склалося королівство Норвегія, воно було розділене на чотири великих округи, кожен зі своїм окремим тінгом, зі своїми окремими законами і звичаями. Округ Фростатбінг (Frostatbing) включав фольки, розташовані на Північ від Согне-фьорда; округ Гулатінг (Gulathing) займав територію південно-західних фольків, Упланда і Віке – включали всю країну на південь та схід від Центральної гірської гряди. Тінги двох останніх округ спочатку збиралися разом у Ейдзатингу, але пізніше округ Віке відділився і утворив окремий тінг. Фольки стали ділитися на сотні (herad), території які виставляли в ополчення сотню воїнів. Сотні очолили герсіри (hersir), з часом ця посада стала спадковою і поєднала функції військового, цивільного і релігійного керівника. Династії шведських та норвезьких конунгів (Інглінгі) вели своє походження від бога Одина і також поєднували сакральні, військові та цивільні функції. Частина хевдінгів стала спадковими ярлами. Права і функції конунгів та ярлів, які в першу чергу залишалися військовими вождями, сильно залежали від особистої відваги, вміння вести себе у бою, а також везіння. Потрібен був ще авторитет, покликання на Одина не вистарчало. Всі найбільш важливі справи вирішувалися на тінгах, де головними були бонди (bonde) – сільські господарі. Бонди платили конунгу віру, якщо порушували мир, а також підносили добровільні дари, на які конунги стали утримувати свої дружини, і влаштовували бенкети (кормління) королю і його дружинникам під час об’їздів останніми тінгів. Якщо ж конунг намагався "утвердити насилля замість права", тоді всі бонди фолька отримували стріли як знак того, що конунга необхідно схопити і вбити. Якщо вбити не вдавалося, то конунга назавжди проганяли з країни. Права на престол мали, поряд з законними дітьми і бастарди, походження яких доводилося за допомогою ордалії (випробування залізом). Давньонорвезьке і давньошведські суспільства були близькими за всіма головними ознаками. Конунги, ярли, хевдінги і бонди з часом стали використовувати і рабів. Це були, переважно, полонені під час наскоків. З ними обходилися поблажливо. Їм, навіть, співчували, так як за уявами скандинавів лише вільні воїни, які загинули в бою або померли з мечем в руках, могли по смерті потрапити у рай (Валгаллу), тоді як раби були приречені мучитися і по смерті. Звання бонда вважалося почесним. Поступити на службу до конунга, навпаки, було для банда ганьбою і у деяких випадках служило, навіть покаранням. Конунги були найбільшими землевласниками, на їх землях були посаджені раби, які управлялися армадрами (armadr). При дворі конунга жила його дружина (до трьох сотень професійних воїнів), яку називали домашніми людьми. Хоча вони всі були особисто вільними людьми, їх вважали залежними від короля і не зараховували до самостійних бондів. Дружина жила, озброювалася і утримувалася за рахунок конунга, пожертвувань бондів та військової здобичі.Населення Скандинавії любило війну, грабіжницькі походи, полювання, рибалку і військові вправи. Вони добре бігали на лижах, були виносливими, не боялися лісів та гір. Вони влаштовували бенкети, на яких були присутніми і жінки, любили веселитися і пили міцні напої. Бажаючи потрапити у Валгаллу, вони прагнули слави і смерті у бою. У битвах навіть брали участь і жінки. Скандинавські жінки, які через походи своїх мужчин нерідко залишалися дома одні, звиклі були і до полювань і до оборони своїх жител. Скандинави були фаталістами, вони вірили в долю, якої не уникнути і це збільшувало їх відвагу. Вони вірили, що перемогу вирішує Один і сміливо вступали в битву з переважаючими силами противника. Вони любили і поезію. Їх поети (скальди) оспівували подвиги як окремих воїнів так і конунгів та цілих сімейств. Скальди самі були учасниками подій, про які складали свої пісні. Через це їх пісні – прекрасні джерела до історії життя скандинавського суспільства. Конунги нерідко нагороджували скальдів золотом і повними здобичі кораблями.

47.Північноіталійські міста-держави в 11ст.

У містах, особливо існуючих з римських часів, ніколи не зникали ремісники, в пізньоримську епоху загнані у примусові корпорації. У перехідний період, із занепадом міст, виникли мандрівні ремісники (навіть шевці та кравці), які мігрували у пошуках замовлень та ринку збуту. Саме таких ремісників могли набирати феодали у свої вілли, але це було не вигідно, бо жодне вілла чи село не могло би забезпечити їх роботою. Крім того лицар не міг з’явитися на полі бою в чім попало і з чим попало, бо від цього залежало його життя. Державі вигідно було мати ремісників у містах, тому вона завжди дбала про розвиток торгівлі, без якої розвиток ремесла немислимий. Округа навколо міста обслуговувалася цими ремісниками. Але багато з яких, особливо у невеликих містах, змушені були займатися ще й сільським господарством. Але тоді такі ремісники ледве зводять кінці з кінцями і з них не візьмеш більше ніж з сільського населення. Зрештою, щоб вижити такі майстри стають мандрівними, а заробіток мандрівного майстра вже чисто його – за ним важко услідкувати державному скарбу. Однак ніколи не припинялася міжміська торгівля, а також міжнародна. Купці були революціонізуючим елементом цього суспільства. Незважаючи на небезпеку, різниця в цінах на різних ринках була вражаючою, успішна операція робила людину відразу ж багатою, тому ніякі небезпеки не могли стримати бажаючих. Особливо процвітала торгівля середземноморська, яка пов’язувала ворожі світи: західноєвропейський з візантійським та арабо-мусульманським. У цьому відношенні важливе місце належало Італії, розташованій близько до обох. І Візантія, яка зберегла державну організацію ремесла, і Арабський халіфат, та країни, які утворилися після його розвитку, наповнювали середземноморський ринок якісними тканинами, ювелірними виробами, предметами розкоші, а також іншими ремісничими виробами. Вся верхівка суспільства тягнулася до цих речей, які завозили купці. Міські ремісники намагалися копіювати такі вироби в міру своєї можливості. Це стосувалося перш за все всіх виробів пов’язані з військом та мореплавством. Саме міста Італії почали першими відроджувати своє життя і функції як тільки-но трохи стабілізувалася ситуація і зупинилося переміщення потоків варварів, які терзали Італію.

48.Формування теократичної монархії римських пап в 11ст.

Папська програма. Папський престол займав Григорій VII (1073-1085), той самий Гільдебранд, який вважав папську владу вищою за світську. Виходець з низів, ймовірно лангобард за походженням, він починав як чернець-бенедиктинець в Римі, потім у монастирі Клюні, був капеланом папи Григорія VI, кардиналом-субдиаконом за Лева IХ та архідиаконом за Стефана IX. З допомогою матері короля Агнеси йому вдалося привести до влади папу Миколу ІІ, а потім вже проти волі імператриці – Олександра ІІ. Будучи головним керівником папської політики з часів Григорія VI, Гільдебранд сформував ідею світової теократії пап. Духовенство повинно було стояти над світським суспільством, будучи підпорядкованим папі як наміснику Бога. Один тільки папа має право видавати закони і зміщати єпископів, без його авторитету жодна книга не може бути визнана канонічною, а його вирок не допускає заперечень. Судити папу ніхто не сміє. Канонічно обраний і освячений римський єпископ святий заслугами св. Петра. Зміст всього земного буття – підготовка до блаженства вічного, ключі від якого знаходяться у папи. Він несе відповідальність перед Богом за всю паству, тому йому належить право давати такий лад земному життю, при якому люди краще всього досягали б кінцевої мети свого існування. У розпорядженні папи обидва мечі, як духовної, так і світської влади, останній папа вручає імператору. У світської влади не повинно бути ніяких невід’ємних прав, ніяких завдань, незалежних від церкви. Світський правитель виблискує папським світлом, як сонце світить сонячним; він – лише уповноважений папи. Папа один має право користуватися імператорськими відзнаками, скидати імператора та королів, звільнювати від присяги їх підданих. Пануючи над світською владою духовною силою, теократія повинна бути незалежною від неї і у матеріальному відношенні, повинна володіти власними реальними ресурсами. У духовної особи не повинно бути жодного сеньйора крім папи, жодної сім’ї крім церкви. Незалежний клір повинен сам, без стороннього впливу вибирати свою владу і самого папу.

49.Виникнення французького королівства.Політика перших Капетінгів

Династія Капетінгів. Король Франції Гуго Капет (987-996) [Зміст прізвиська “Капет” був вже у XIII ст. втрачений, напевно, воно викликано якоюсь особливістю головного убору короля] походив з династії паризьких графів Робертинів, які ще в Каролінзьку епоху відзначилися у боротьбі з норманнами і дали трьох королів Франції. Старший син Гуго Великого, герцога Франції та Бургундії, і Гедвіги, сестри імператора Оттона I; по смерті батька успадкував герцогство Іль де Франс, графства Паризьке і Орлеанське; до якого король Лотар додав графство Пуатьє, за що герцог активно підтримував його в боротьбі з непокірними васалами і у спробах оволодіти Лотарингією. По смерті Лотаря, його 19-річний син та спадкоємець Людовик V Лінивий був відданий під опіку Гуго Капета. Але невдовзі після 15-місячного правління, він помер, не залишивши нащадків. Законним спадкоємцем французького престолу був брат Лотаря - Карл, герцог Нижньої Лотарингії; але французькі феодали на з’їзді у Сенлісі обрали королем Гуго Капета, якого незабаром коронував реймський архієпископ Адальберон. На зміну династії Каролінгів прийшла династія Капетінгів. Феодали Франції, обираючи короля зі свого середовища, демонстрували свою політичну силу, для них король вже перетворися на першого серед рівних. Поряд з тим частина дослідників звертає увагу на те, що французькі феодали відстоювали і національні інтереси, виступаючи проти політики Каролінгів відродити імперію, що на практиці означало підпорядкування галло-романської частини суспільства германській. З іншого боку саме емісари німецького короля доклали немало зусиль для обрання Гуго Капета. Горді нащадки Карла Великого, в тому числі і покійний король Лотар, не визнавали німецьких королів імператорами Римської імперії германської нації. В свою чергу, Гуго Капет, намагаючись перетягнути на свою сторону великих феодалів, узаконив спадковість їх ленів. Незважаючи на це, герцога Карла все одно підтримали феодали земель, розташованих на південь від Луари. Вони допомогли йому зайняти Лан, який був столицею останніх Каролінгів. У відповідь Гуго укріпив оборону північно-західних міст, декларуючи необхідність захисту від вікінгів, та знову повернув столицю у Париж. Ряд дослідників пов’язують саме з Гуго Капетом „феодальну революцію”, тобто масову заміну бенефіцій на феоди, яка, на їх думку, привела до зростання чисельності населення, збільшення обсягів виробництва та підняття продуктивності праці. Цей погляд залишається дискусійним. Але свідчення про демографічний підйом досить вагомі. Населення Франції на межі Х-ХІ ст., без сумніву, зросло. Політика Гуго Капета, який шукав підтримки у своїх васалів і намагався завоювати їх щедрістю, безперечно, прискорила процеси феодалізації. Тримаючи бенефіції, які потім переходили в інші руки, їх власники не були зацікавлені у перспективах того чи іншого господарства. Їх цікавила можливість миттєвої та максимальної віддачі від отриманих територій. Внутрішні проблеми місцевих сільських та міських громад були для них другорядними. Інша справа спадкові феоди, які більшість стала розглядати як власні “держави”. І тут уже були присутніми і власні інтереси, які включали і безпеку та охорону населення території, і перспективи її розвитку, інфраструктури і т. і. Тут вже був зміст переселити вчорашніх рабів, полегшити умови оренди, її терміни, а також і прямого матеріального інвестування розвитку території під прибутки наступного періоду. Отримало зміст будівництво оборонних замків, які могли прикрити та прийняти навколішнє населення, допомоги містам у вирішенні їх проблем, будівництві та охороні доріг. Гуго Капет зумів “зачепитися” за престол і утвердити нову династію, яку більшість населення Франції визнало, хоча його реальна влада практично не сягала далі домену в Іль-де-Франс.§. Внутрішній розвиток держави. Правління перших Капетінгів протікало в умовах як бурхливого розвитку і закріплення феодалізації. Герцоги та сильніші графи поступово перетворювали свої феоди у справжні держави. Навряд чи Філіп І усвідомлював цю загрозу до кінця. Він надто насолоджувався життям та спокоєм. Франція продовжувала переживати певну стабілізацію. Почався підйом міст. При цьому розвивалися як і старі міста римського періоду (Париж, Марсель, Реймс, Орлеан, Суассон) так і нові міста, які виникали навколо замків (Труа, Брі, Лань, Провене). Торгово-промислове піднесення міст стимулювалося регулярними ярмарками. Різко зросла торгівля з Німеччиною, Нідерландами, Англією, Північною Італією і, навіть, з Руссю. Цікаво, що не тільки пушнину, але й вироби перегородчатої емалі називали у Франції „руськими”. Капетінги володіли доменом в басейні Сени і Луари (Іль де Франс), який оточували володіння могутніх васалів, найбільшими з яких були герцоги Бургундії, Фландрії, Нормандії, Аквітанії і Бретані, графи Анжу, Овернь, Тулузи (Лангедоку), Ліоне та Шампані. Навіть у своєму домені доводилося боротися з потужними баронами. Переїжджаючи з Парижу до Орлеану, король мусив збирати велику дружину для захисту своєї безпеки. Зрештою, щоби забезпечити успадкування престолу прямими спадкоємцями, перші Капетінги мусили коронувати дітей за свого життя. Разом з тим відбувалися процеси дріблення феодальних володінь, а також усвідомлення в суспільстві необхідності королівської влади, як стриженя, на якому мала трималася вся система васальних зв’язків. Переростання бенефіцій у феоди, будівництво нових замків та пожвавлення економічного життя, що привело до значних демографічних змін, не відбилися на військовому та політичному потенціалі Франції, яка залишилася сильно роздробленою державою, де головна потуга була в руках герцогів, де окремі графи володіли значними ленами, а барони почували себе також незалежними володарями у своїх замках, а королівська влада трималася більше на традиційному авторитеті ніж на реальній силі. Через це вплив перших Капетінгів на розвиток держави був незначним.

50.Категорії селян феодального помістя.Їх повинності

Одним із найпоширеніших способів обернення віль­них селян на залежних стало передання землі у прекарій ("передане на прохання"). Прекарій — умовне земельне держання, надане земельним власником у тимчасове ко­ристування безземельній чи малоземельній людині — звісно, не задарма, а на умовах сплати чиншу чи виконан­ня панщинних робіт у його господарстві.

Існувало кілька видів прекаріїв, а саме:

"прекарій дата" ("прекарій даний") — умовне дер­жання, надане тому, хто його потребував;

"прекарій облата" ("прекарій з поверненням") — передання дрібним землевласником, який потребу­вав захисту від сильніших сусідів, своєї земельної ділянки іншому власникові (здебільшого церкві) й отримання її назад, але вже не у власність, а на пра­вах умовного держання, обкладеного повннностями на опікуна;

"прекарій ремунераторія" ("прекарій з винагоро­дою") — прекарист отримував не лише передану в чужу власність землю, а й додаткову ділянку (цю форму прекарних відносин найчастіше практикувала церква для нарощування своїх володінь).

Прекарист втрачав не саму землю, а лише право влас­ності на неї. Він перетворювався на залежного держателя, потрапляв спершу в поземельну, а потім і в особисту залежність від феодала. Поширення прекарних відносин було наслідком матеріальної скрути селян (як образно висловився М. Блок, — "криком порожнього живота"), а іноді — й прямого насильства.

Нерідко прекаристами ставали не лише селяни, а й дрібні вотчинники, які самі користувалися працею залеж­них селян. У такому разі прекарій сприяв оформленню поземельних відносин всередині' класу феодалів, адже І^ІЬШЖ Ш\ЧШНЛ\к.-щ>екарист потрапляв у васальну за­лежність від великого феодала, який давав йому землю \ прекарій.

Якщо в VI—VII ст. велика земельна власність утворю­валася здебільшого шляхом королівських надань, то уVIII—IX ст. частіше ціною "обезземелення" селян, втягу­вання їх у поземельну залежність від великих землевлас­ників. Втративши власність на землю, селянин нерідко втрачав і свою волю. Цілковитою залежністю нерідко за­вершувалася й комендація селянина, тобто його самовідда­ча під захист світського магната чи церкви. Важливу роль у процесі феодалізації Франкської держави відігравав та­кож розвиток імунітетних прав. Зосередження політичної влади в руках окремих магнатів змушувало королівську владу санкціонувати цей процес шляхом спеціальних пожалувань. Меровінги, а тим паче Каролінги особливи­ми грамотами забороняли графам, сотникам та їхнім помічникам вступати на територію того чи іншого магна­та для виконання судових, адміністративних, поліцейсь­ких чи фіскальних (податкових) функцій. Ці функції, які давали чималий зиск, передавалися безпосередньо магна­тові або ж його посадовцям. Таке пожалування називато-ся імунітетом (від лат. "іммунітас" — недоторканість, звільнення від чогось). Магнат використовував імунітетні права для розширення своїх володінь і наступу на права селян. Водночас імунітет сприяв унезалежненню феодалів від королівської влади й тим самим вів до розпаду держа­ви Каролінгів.

Зростання політичної самостійності великих феодалів прискорювало розвиток васальних відносин. Васаіами ("хлопчиками") спершу називали вільних осіб, які вступа­ли в особисті договірні відносини з великим землевласни­ком, здебільшого ставали його дружинниками. За Каро­лінгів часто практикувалося пожалування васалові бене­фіція. Васал зобов'язувався вірно служити своєму сеньйо­рові (пану), а сеньйор — захищати васала. Кількість васа­лів визначала суспільний статус сеньйора, його незаіеж-ність від королівської адміністрації. У середині ЇХ ст. онук Карла Великого Карл II Лисий (843—877) повелів, шоб "кожна вільна людина вибрала собі сеньйора", а відтак васаіітет став основною формою суспільного зв'язку. Роз­виток васалітету формував ієрархічну структуру класу фе­одалів, послаблював центральну владу і посилював мож-новладність феодатів. Яскравим свідченням цього є конс­татація французьким збірником звичаєвого права ситуації коли "васал, що перебуває в абсолютній залежності від барона, проголошує війну своєму королю, захищаючи справу свого сеньйора".

Поява та оформлення великої феодальної власності на землю внесли суттєві зміни в господарську та соціальну організацію франкського суспільства. У VIII — на почат­ку IX ст. її основою стала сеньйорія (вотчина). Деякі медіє­вісти вважають, що вона виконувала роль організації для стягування з селян феодальної ренти. Земля в сеньйорії найчастіше поділялася на дві частини: панську землю (домен) і селянські наділи (рустикальна земля).

Домен становив приблизно третину всіх земель вотчи­ни. До його складу входили панська садиба (дім і двір з господарськими будівлями, садок, город, виноградники, а також млин і церква, які вважалися власністю феодала) та орні землі і луки, поділені на дрібні ділянки й розташо­вані упереміш (посмужно) з селянськими наділами, а тому в маєтку панувала примусова сівозміна. Селянські наділи були тягловими, тобто їхні власники обкладалися повин-ностями на користь пана. На землях сеньйорії існували й вільні держання — прекарії та бенефіції вотчинної адміністрації, що слугували натуральною платою за служ­бу, а також бенефіції дрібних васалів магната.

Вотчинне господарство велося працею колонів, рабів і літів. Цей робочий люд, як уже зазначалося, поступово злився в загальну масу залежних селян, обкладених фео­дальними повинностями.

У селі каролінзької доби панувало натуратьне господа­рство. Праця ремісника ще не відокремилася від хлібо­робської. Селяни себе не лише годували, а й обшивали, взували, забезпечували сільськогосподарським реманен­том. Одним словом, вотчина була самодостатнім господа­рством, забезпечувала сама себе всім найпотрібнішим. Звичайно, без торгівлі також не обходилося, але збували на ярмарках і базарах не товар, а лишки продукції. Торго­вельні зв'язки мало впливали на господарське життя вот­чини. Утім вотчина бачилась такою не всім медієвістам. Деякі з них вважали, що в каролінзьку добу вже існувало "капіталістичне господарство" у формі "вотчинного капі­талізму", зорієнтованого на ринок.