3.Джерела середньовічної історії Західної Європи

Корпус джерел, на базі яких сформовані дослідження з медієвістики, різнорідний. Його наявність для різних територій і періодів, також неодинакові. Основні джерела (перш за все історичні хроніки, папські послання – булли, дипломатичне і приватне листування, майнові та судові документи, нумізматичні, сфрагістичні та археологічні матеріали) будуть розглядатися при викладі конкретних тем. Збірники джерел³, праці окремих хроністів⁴, саги і епічні пісні та поеми⁵ складають невід’ємну частину курсу. Видання перекладених джерел у більшості випадків мало придатне для наукових досліджень, зате незамінне при освоєнні курсу. Сьогодні в Інтернеті можна легко віднайти пререклади російською і польською мовами більшості основних джерел. Дослідження з медієвістики розпочалися ще у XVII ст. завдяки працям представників т. з. ерудитської історіографії, які виявили і ввели в науковий обіг велику масу різноманітних джерел.Церковні ерудити з французької конгрегації св.Мавра у 1618-1790 рр. в монастирі Сен-Жермен-де-Пре (яких згодом назвали мавристами), зусиллями багатьох самовідданих дослідників (Ж.Мабільон, М.Буке, Б.Монфокон та ін.) виробили правила критичного видання пам’яток, зібрали і опублікували велику масу джерельного матеріалу⁶.Монахи-єзуїти, яких пізніше назвали болландистами від імені організатора-ентузіаста Болланда, який разом з Гербертом Росвеєм розпочав зібрання та часткову публікацію "Acta Sanctorum" (1643—1794). Учні Болланда Годфруа Геншен (1600-1681) і Даніель Папеброх (1628-1714) активно продовжили цю працю. Папеброх вложив всі свої гроші на створення в Антверпені бібліотеки і музею Болланда. Навколо них почали збиратися інші вчені (Яннінг, Бартс, ді Сольє, Піен, Кюїперс, Ван-ден-Бош, Ван-ден-Вельде, Лімпен, Штікер, Штілтінг, Сюїскен, Пер’є, Кле, де Б’є, Геск’єр де Бі, Губен і Бертод. Болландисти їздили по Італії, Німеччині, Австрії, Франції та Іспанії, поповнюючи зібрання, зроблені Геншеном і Папеброхом. Кошти, необхідні для проведення таких грандіозних робіт, збирали з правителів численних герцогств, князівств, присвячуючи їм свої праці. Яннінгу вдалося добитися покровительства імператора, який з 1716 р. погодився виплачувати болландистам щорічну пенсію протягом 10 років. Видача пенсії продовжувалася до 1773 р. Після революції 1791 р. музей і частину зібраних фондів вдалося врятувати, але робота відновилася лише у 1825 р., коли його купив голландський король Вільгельм (друковані колекції тоді було розміщено у Гаазі, а колекції рукописів - у Брюсселі). У 1845 р. знову було відновлено випуск “Acta Sanctorum”, вийшов черговий 54 том. З цього часу відновлене товариство знаходиться в коллегії Сен-Мішеля у Атверпені. З 1882 р. у Парижі та Брюсселі виходять „Analecta Bollandiana” та інші видання товариства. До зібрання, дослідження та публікації середньовічних джерел активно долучилися світські ерудити: Етьєн Балюз (1630 – 1718), який займався критикою документів, що відносилися до церковної історії та канонічного права; Луї-Антон Мураторі (1672-1750), який, працюючи бібліотекарем знаменитої міланської бібліотеки, досліджував церковну історію та її джерела; Шарль Дюканж (1610-1668), видатний візантист та лінгвіст, та інші.І, нарешті, у 1698 р. в Ієні вийшов вже згадуваний підручник Х.Келлера (Целларіуса) з історії середніх віків, який охоплював перід 476-1453 рр. У XVIII – середині ХІХ ст. розгорнулися суперечки між двома школами: германістами та романістами. Обидві школи зациклилися на дослідженнях ролі германської та римської основи у створенні і розвитку соціально-політичної моделі середньовіччя. Германісти (Буленвільє, Монтеск’є, Мезер, Ейхгорн, Маурер, Кембл, Фрімен) явно переходили межі можливого: від розгляду германців, які завоювали кельтські та романські території, ролі протопласти дворянства, до ідеалізації германців як носіїв інститутів народовладдя і соціальної рівності або іншої крайності – вищості германської раси). Романісти (Т.єррі, Гізо, Фюстель де Куланж) наголошували на еволюційному розвитку феодальних інститутів з пізньоримських. Відгомін цих суперечок певною мірою триває досі. Значна частина праць істориків обох шкіл ще не втратили свого значення.

4.Історіографія середньовічної історії Західної Європи 20 ст.

Нові школи (позитивісти, критичний напрямок, школа „Анналів” і т. д.) і окремі дослідники у ХІХ – ХХ ст. створили як цілісну картину історії середніх віків так і комплекс глибоких досліджень з історії окремих країн, міст, ремесла і торгівлі, феодальних інститутів, суспільства та культури. Продовжуються теоретичні дискусії навколо основних понять цієї епохи, а також її періодизації та етапів⁷. З величезної маси праць зарубіжних істориків-медієвістів можна виділити праці Герхарда Зелігера (1860-1921), Анрі Піррена (1862-1935), Георга Каро (1867-1912), Альфонса Допша (1868-1953), Люсьєна Февра (1878-1956), Фергана Броделя (1902-1985) і, особливо, Марка Блока (1886-1944)⁸, чиї праці давно стали класичними. З праць, присвячених історії середньовічної культури, - Якоба Буркхардта (1818-1897)⁹ та Йохана Хейзінги (1872-1945)¹⁰.В Росії дослідження з історії середніх віків ведуться з ХІХ ст. Цілий ряд досліджень можна рекомендувати при вивченні курсу¹¹. Зрозуміло, що при користуванні старими працями слід враховувати панівну ідеологію того часу. В Україні протягом ХІХ – середини ХХ ст. головним центром медієвістики був Львівський національний університет ім.. І.Франка, якому належить повернути собі це значення. Сьогодні медієвістичні студії успішно розвиваються у Києво-Могилянській академії, Київському національному університеті ім.. Т.Шевченка та Харківському національному університеті ім. М.Каразіна.

Окремої уваги заслуговують підручники. Більшість у вузівських бібліотеках складають давно застарілі підручники С.Д.Сказкіна¹², В.Ф.Семенова¹³ та С.П.Карпова¹⁴, хрестоматія В.Є.Степанової і А.Я.Шевеленко¹⁵ та історична географія В.В.Самаркіна¹⁶. Всі вони несуть відбиток класової ідеології, велика увага зосереджена на бунтах, які тривали часом кілька днів і практично не залишили відбитку на розвитку тої чи іншої країни, до феодального визиску відносять такі повинності як ремонт доріг, укріплень і гребель (що було життєвою необхідністю для самого населення). Про феодалізм, як доконаний факт говориться по відношенню до Швеції чи Норвегії (де навіть важко віднайти спроби його запровадження). Окремі країни і території (зокрема Скандинавія чи Піренейські країни), де важко відшукати класову боротьбу, взагалі пропускаються або висвітлюються побіжно. Опущені цілі періоди та персоналії політичної та релігійної історії .Все це необхідно брати до уваги, користуючись наявною літературою.

На сьогодні найкращими посібниками є зібрання джерел за періодами середньовічної історії, зібрані професором Санки-Петербурзького університету Михайлом Матвійовичем Стасюлевичем (1826-1911), які перевидані у 2002-2006 рр.

5.Стародавні германці (територія розселення,господарство)

Ареал розселення. Початково (рубіж ІІ–І тис. до н.е.) германці населяли Південну Скандинавію, Ютландію, Зеландію (сучасна Данія), узбережжя Балтійського моря і Північну Німеччину між ріками Емс і Одер та Гарцським гірським масивом. Природні умови Скандинавії були порівняно незручні для розвитку господарської діяльності, та й самі місцевості, придатні для поселення, були обмежені і роз’єднані рельєфом країни. Це, а також зміна клімату й приріст населення, зрештою стало наслідком переселення племен (або частини з них, бо багато назв у Скандинавії виключно стабільні і свідчать про збереження частини населення на старому місці) в глибинні континентальні області і в східні приморські райони. Перша хвиля їхніх переселень зі Скандинавії тривала до VII ст. до н.е. У останні століття до нашої ери германці почали розширювати свою територію на південь і захід. У VI–I ст. до н.е. вони поступово зайняли басейн Везера і Одера, просунулися до Дунаю і Альп, дійшли до Рейну і Вісли. В верхів’ях Рейну і Дунаю германці витісняли кельтські племена, далі рухатися на захід і південь їм заваджали римські кордони. Але лише частина германців (готи, та близькі до них гепіди і герули) рушили на схід, де просування було легшим, але кліматичні умови були важчими. З II–IIІ ст. н. е. основний масив германських племен почав переселятися в областиі між Одером і Віслою ближче до римських кордонів, які манили багатством і добрими умовами куди більше ніж незнаний та убогий схід. Господарство германці були землеробами, однак землеробство не було в них провідною галуззю. Германці обробляли землю сохою, в яку впрягали биків, хоча знали вже й колісний плуг. У них панувала перелогова система обробітку землі. “Земля у них не поділена, і не знаходиться у приватній власності, їм не можна більше одного року залишатися для обробітку землі на одному й тому ж місці”, – писав свого часу Цезар. Всупереч цим повідомленням, вчені встановили, що германці з покоління в покоління тривалий час обробляли одні й ті ж ділянки, обносячи їх кам’яним чи земляним валом. Таціт стверджував, що дорослі і боєздатні мужі взагалі не працювали на землі, залишаючи це заняття жінкам, старшим і хворобливим людям. Все ж земля була не просто об’єктом володіння – це була мала батьківщина, спадщина предків, власне “Я”. Присадибні ділянки знаходилися у постійному користуванні окремих господарств. Германці знали і висівали усі основні зернобобові (ячмінь, пшеницю, овес, жито тощо). Садівництва і виноградарства ще не було. Домінуючою галуззю господарства було скотарство, яке (як і полювання та війна) вважалося суто чоловічою справою. Худоба (воли, бики, коні, вівці та кози) була мірилом усіх цінностей і складала головне багатство германців ще у часи Таціта: “германці люблять, щоби худоби було багато, і в цьому єдиний і найприємніший для них вид багатства”. Тваринництво давало основну частину продуктів харчування: сир, молоко, м’ясо. Худобою виплачували вергельд – відшкодування за вбивство, який отримували родичі вбитого від родичів убивці. Рядові общинники дарували худобу старійшинам.Хліба споживали значно менше. З напоїв найбільш поширеним було пиво. У племен морського узбережжя переважало рибальство і збиральництво бурштину – цінного експортного продукту.За часів Цезаря гроші ще не стали предметом зацікавлення германців. Торгівлею вони займаються лише для того, щоб продати награбовану воєнну здобич. Хоча залізний вік в Німеччині почався приблизно у IV ст. до н. е., ще у часи Таціта вироби із заліза були великою рідкістю. Археологічні джерела свідчать, що у часи Таціта германці вже добували срібло, олово, мідь.Кераміка, як правило, вироблялася вручну, хоча було відоме гончарне коло. Рейнські і дунайські германці активно торгували з Римською імперією. Вони продавали рабів, шкіри, з Балтійського узбережжя надходив бурштин. Ці товари обмінювалися на вино, гроші, бронзові посудини, різноманітні прикраси, зброю тощо. Оскільки германська економіка мала натуральний характер, ремесло ще не виділилося в її окрему галузь, хоча гончарство перебувало на високому рівні. Родова община виготовляла все необхідне самотужки (одяг, зброю, посуд). Важко, наприклад, повірити Таціту, коли він стверджує, що германці одягалися в шкури, й одночасно вирощували льон, а їхні жінки носили полотняний лляний одяг.

6.Мусульманська Іспанія:соціально-економічний розвиток

Династії емірів ведуть між собою боротьбу, в якій явно перемагають севільські Абадіди. Добиваючись об’єднання Іспанії Аббадіди піднімають її на боротьбу проти християн. На допомогу собі вони закликали з Марокко берберську династію Алморавідів, які прийшовши в Іспанію у 1086 р., до 1090 р. перетворили її у провінцію своєї африканської держави.

Значна частина вестготської верхівки, а також кельто-романського населення іспанських територій, завойованих арабами, визнали владу завойовників. Таким шляхом пішла і місцева церква. Їх назвали мосарабами. Мосараби зберегли свої володіння, вони отримали свій суд, автономне управління, а також церкву з монастирями та церковним землеволодінням. Вони поступово сприйняли арабську культуру та мову, якою користувалися поряд з місцевою романською. У Х ст. вони навіть мусили перекладати арабською мовою євангеліє. В Кордовському халіфаті вони займали досить високе становище, не відчуваючи утисків.

На землях, які отримала арабська знать, залишилися працювати місцеві селяни, які сплачували землевласникам ренту від п’ятої частини урожаю до його третини. Можна було звільнитися від цієї залежності, але для цього потрібно було прийняти іслам. Значна частина селян пішла цим шляхом, їх називали мувалладами. Частина з них отримала землю і стала служити у мусульманському війську. Але більшість з них не отримали землі, яка була вже роздана, і поповнили ряди міського плебсу.

Міста халіфату швидко зростали. У більшості з них з’явилися цілі єврейські квартали. Євреї, які при вестготах зазнавали утисків, тепер стали ретельними підданими халіфату, а їх верхівка перетворилася на купецьку еліту. Окремі представники цієї еліти зайняли при дворі халіфів місця радників та міністрів.

Приймали добровільно іслам і представники вестготської та романської верхівки. Це дозволяло їм служити у війську і користуватися всіма правами. Багатьох приваблювали також можливості утримання гаремів. Таких перекинчиків називали ренегадос.

Бурхливий економічний розвиток халіфату вплинув і на економічне становище християнського населення, яке також стало багатіти. Розвиток торгівлі та ремесла, формування регіональних ринків втягували у товарно-грошові відносини і сільське населення.

7.Стародавні германці (етн характеристика і територія розселення до початку експансії)

Етнонім “германці” (латин. germani) стосувався давніх племен, що розмовляли мовами германської гілки індоєвропейської мовної сім’ї. Їх рання історія складна і неясна. Германці набагато пізніше, ніж кельти потрапили в поле зору античної письмової традиції.

Сьогодні в загальних рисах праісторія германських народів виглядає так: між 2000-1500 рр. до н.е. від північних берегів Каспію в Східну Європу підійшов великий індоєвропейський конгломерат, який просунувся через нинішню Україну та Польщу до Балтики. Цей конгломерат археологи ототожнюють з культурою кам’яних бойових сокир (культурою шнурової кераміки). Біля балтійського побережжя конгломерат, тіснячи рештки палеоєвропейців, розділився. Частина перемістилася у Прибалтику (їх нащадки згодом стали балтами і слов’янами), інша частина перемістилася у Скандинавію (їх нащадки стали германцями). Складення прагерманського етнічного і мовного субстрату можна віднести до І тис. до.н.е. На думку більшісті вчених до VIII–VI ст. до н.е. утворення германської і етнічної мовної групи було в цілому завершене. Першою археологічною культурою, пов’язаною виключно з германськими племенами, вважається ясторфська (тривала з 750 р. до н.е. до початку нашої ери.

Ареал розселення. Початково (рубіж ІІ–І тис. до н.е.) германці населяли Південну Скандинавію, Ютландію, Зеландію (сучасна Данія), узбережжя Балтійського моря і Північну Німеччину між ріками Емс і Одер та Гарцським гірським масивом. Природні умови Скандинавії були порівняно незручні для розвитку господарської діяльності, та й самі місцевості, придатні для поселення, були обмежені і роз’єднані рельєфом країни. Це, а також зміна клімату й приріст населення, зрештою стало наслідком переселення племен (або частини з них, бо багато назв у Скандинавії виключно стабільні і свідчать про збереження частини населення на старому місці) в глибинні континентальні області і в східні приморські райони.

8.Суспільний устрій давніх германців

У І ст. до н.е. германці жили родовим ладом.Плем’я поділялося роди або сотні. Кожнен рід – близько сотні сімейств – населяв особливе село. При збільшенні кількості населення села сумісне життя ставало важким, і рід розселявся і розділявся на два роди – два села. Суспільна земельна власність села (в середньому 150 км.кв.) називалася гау (волость). Рід називався сотнею, тому що виставляв сотню воїнів, розуміючи “сто” в значенні великого, круглого числа. Село виставляло самостійний загін. На чолі сільського округу –гау – знаходився старійшина роду – гунно. Гунно був керівником мирного життя села і ватажком загону на війні. Германські села або хутори були невеликими, з нерегулярною забудовою. Довгі будинки германців мали 10–30 м завдовжки і 4–7 м завширшки (150–200 кв.м). У одному селі налічувалося 200–250 мешканців. Охайні дерев’яні будинки жінки обмазували чистою різнокольоровою глиною. У спеціально споруджених й нерідко замаскованих погребах зберігали продукти, тому часто ворог не відразу виявляв сховища.Германцям була притаманна гостинність – образити гостя (з яких міркувань би він не з’явився) вважалося гріхом. З гостем ділили їжу і житло. Цезар відзначає соціальну рівність: “Кожен бачить, що він у майновому відношенні рівний з наймогутнішими людьми”. Сила германців в період їх родового побуту базувалася на двох основах: хоробрості і фізичній витривалості окремого воїна, що гартувався в безперервних зіткненнях з сусідами і на полюванні за дикими звірами, а також на колективній згуртованості воїнів одного роду. Коріння свободолюбства та вражаючих фізичних даних Цезар вбачав у переважанні в раціоні германця м’ясомолочних продуктів, щоденних військових вправах, загартовуванні у холодній воді, вільному способі життя, в силу якого “вони, не привчені змалку ні до покори, ні до порядку, нічого не роблять проти своєї волі, [все це] зміцнює їхні сили і породжує людей такого величезного зросту”. Головними ознаками “вільної” людини у германців у цей час були: 1) право на носіння зброї; 2) право на участь у народних зборах; 3) право на рівну частку військової здобичі (за жеребом); 4) право на рівний з іншими суд за звичаями предків. Але вже у цей додержавний період нерідко окремо згадуються: “знатні”, “вільні германці”, “воїни”, “хранителі звичаїв”. Народні збори – тінг – вважалися вищим органом влади у германців. У цих зборах брали участь всі дорослі чоловіки, що мали право носити зброю. Постійної влади вождя (dux) ще не було, його обирали лише на час походу. Коли будь-хто з перших осіб в племені заявляв на народних зборах про свій намір очолити похід і закликав охочих приєднатися, зголошувалися, насамперед, ті, хто схвалював і підприємство і особу вождя, обіцяючи йому свою допомогу. Ті ж, хто пообіцяв, але не пішов за вождем, вважалися втікачами і зрадниками і втрачали згодом суспільну довіру. Вождь у поході отримував право “розпоряджатися життям і смертю” членів племені. Родові старійшини виконували головним чином судові функції – розглядали дрібні справи. За даними Юлія Цезаря рабів у германців ще не було.

9.Гелігія давніх германців

Віра германців.

Поклон силам природи за Цезаря.

Шанували Водана(Одина, Вотана), бога всього сущого. Ототож з Меркурієм. Це творча сила яка дає форму людині і природі.

Має дві дружини:

ФРЕЯ - покровит шлюбу і сімї.

НЕРТА - богиня землі і миру.

Син ДОНАР - бог грому, землеробства.

ТІУ БРАТ ДОНАРА - озброєн мечем, бог війни, (ЮПІТЕР),

ФРО - бог сонця і радості.

БАЛЬДЕР - дав людям закон і правосуддя.

Злий бог ЛОКІ.

Зла цариця ХЕЛЬ,

Найпрекрасніша богиня ХОЛЬДА.

За часів Юлія Цезаря вони поклонялися сонцю, вогню і місяцю. З богів германці більш усього шанували Водана (Вотана, Одина) – бога всього сущого, який сидить в небесних сферах на золотому престолі, творця людей і бога військової перемоги, якого римляни вважали тотожним Меркурію. Це творча сила, яка дає форму природі і людині, створює всі блага на землі і під нею. Йому приносили людські жертви. У нього дві дружини, що сидять біля його трону праворуч і ліворуч і не конфліктують між собою. Одна дружина Водана, це Фрея (Фрігг), що вважалася поровителькою шлюбу і сім’ї. Інша – Нерта – богиня землі, миру і плодючості, котра подорожує на золотій колісниці в надземному просторі. Від шлюбу з Нертою народився рудобородий Донар – бог грому, землеробства і плодючості, який володіє молотом. Його брат Тіу (Тау, Ціу) – навпаки ж озброєний мечем і є богом війни, котрий у римських авторів фігурує під іменами Юпітера і Марса. Третій із братів – Фро (Фреєр) – бог сонця і радості, лікує хвороби, він їздить по небу і землі на золотому кабані, нагороджуючи усіх світлом і радістю. Розумний і красномовний Бальдер, наймолодший, дав людству закон і правосуддя, за що був убитий злим богом Локі. Найпрекрасніша із богинь – Хольда живе під водою. Зла Хель – цариця підземного світу, оберігає пекло. Замість храмів германці використовували священні гаї або гірські вершини, де проводилися ритуальні жертвоприношення – плоди, тварин і рідко людей. Також поклонялися численним добрим і злим духам, що живуть під землею у вигляді карликів (ельфів, гномів) або лютих велетнів, що цілий час борються зі світлими божествами.

10.Боротьба германців проти Римської імперії у1-4ст

Прорив римського лімесу. Зосереджений натиск варварів у ІІІ ст. привів до перших втрат римлян. У 258-259 рр. була втрачена область у Реції між Рейном і Дунаєм. У 270 р. даки і сармати оволоділи Дакією. Паралельно алемани і франки регулярно проривалися у Галлію. З 350 р. рейнський лімес перетворився на постійний театр бойових дій. Германці тепер не просто грабували прикордонні поселення, але, форсуючи Рейн, закріплялися на лівому березі. Змінилася і римська політика. Рим вже не пробував за будь-яку ціну утримати лімес. Він перейшов до легалізації племен, які його прорвали, оголошуючи їх федератами імперії, надаючи відповідні землі, взамін за зобов’язання їх обороняти. В такий спосіб старалися стишити натиск варварів.

Нова хвиля цього натиску припала на 352-355 рр., коли алемани і франки розрушили 45 міст, в їх числі Страсбург, Мец, Майнц, Вісбаден і Бонн. Алемани захопили Ельзац, Фальц і Рейнгессен, франки – область батавів на Нижньому Рейні. Імператор Костянтин ІІ призначив цезарем Юліана, майбутнього імператора Юліана Відступника і доручив йому відновити рейнський кордон. У 357 р. Юліан переміг алеманів у битві при Аргентораті (Страсбург) і взяв в полон їх короля Хнодомара. Алемани стали федератами імперії, звільнивши 20 тис. захоплених жителів римських провінцій. У 358 р. Юліан виступив проти франків на Нижньому Рейні і також змусив їх стати федератами імперії. У 401 р. у Північну Італію вдерся король вестготів Аларіх (бл. 390 - 410). Командуючий військами Західної імперії вандал Стиліхон стягнув до Італії війська з рейнських провінцій. Він змусив Аларіха зняти облогу Мілана і розбив його військо у 402 р. в битві при Поленцо. У 403 р. йому знову вдалося розбити Аларіха під Вероною і витіснити у Іллірію. У 405-406 рр. Стиліхон відстояв Італію від остготів, очолених Радагайсом, розгромивши їх біля Фіезоле поблизу Флоренції. Але тим часом у новорічну ніч з 406 на 407 р. вандали і свеви перейшли Рейн у середній течії, захопили ряд міст у Галлії і дійшли аж до Пірінеїв. За ними у безборонну провінцію вторгнулися бургунди. У 409 р. вандали, алани і свеви через перевали вторгнулися в Іспанію.

Легіони, які стояли у Британії проголосили імператором Флавія Клавдія Костянтина (407-411). Переправившись у Галлію, він на якийсь час відновив рейнський кордон і добився признання співправителем у імператора Гонорія. Але вже невдовзі Флавій Клавдій Костянтин потерпів поразку від Гонорія під Арлем. Імператор Гонорій (395-423), уступаючи нашіптуванню своїх придворних, стратив Стиліхона, чим фактично позбавив імперію захисту. В цьому ж році Аларіх знову вторгнувся у Італію і обложив Рим. Він нього відкупилися величезною контрибуцією. У 409 р. Аларіх повторно обложив Рим, знову зібравши контрибуцію, а 24.08.410 р. здобув „вічне місто” і три дні його нещадно грабував, а потім вирушив у Південну Італію, забравши з собою сестру Гонорія – Галлу Плацидію. Аларіх помер у 410 р. в Калабрії, а імперія, за образним висловом історика Зосима, стала „резиденцією варварів”. Святий Ієронім записав: „На жаль, світ рушиться!”.

11. «Книга страшного суду»

Важливим джерелом з історії господарства є земельні описи та кадастри(переписи податного населення.)

до таких належить КСС (1086р). Таку моторошну назву вона дістала тому що тих хто подавав відомості зобов'язували під присягою говорити щиру правду немов на Страшному суді.

КСС - це матеріали загального поземельного королівства, покликаного визнач потенційні можлив поповнення держ казни за рахунок податків з населення.

Опис був здійснений за наказом Вільгельма Завойвника. На основі цього перепису збирали поземельний подушний податок.

За даними перепису населення англії становило 1.5 млн. чоловік. 95 відсотків становили селяни.

Рішення про проведення перепису було риянято на засіданні Великої королівської ради на Різдво 1085 року.

Було складено велику і маленьку книгу.Маленька мала більший обсяг ніж велика.

12.Виникнення германських королівств на території колишньої римської імперії у 5ст.

В 382р після битви під Адріанополем ім Феодосій дозвол герман переселенцям (вестготам, бургундам, вандалам і свевам) створ посел в межах Рим імпер. Вони отрим статус союзників - федератів, їхні вожді визнав владу рим імпер, отримув рим титули, та зберіг владу на місцях. Герман повинні були виставляти військові контенгенти дло оборони імперії.

Усі герман племена прийняли христ в його аріан формі. Панували міжплемінні війни. На рим лімес крім герман вийшли також даки, сармати, та тюрки.

Візант заохоч герман плем осел на те-рії зх рим імпер. За численні суми герман не переход кордони сх рим імпер. Зх рим імпер не мала коштів відкуп.

Ситуац на кордоні загострюв.На територ герман королів запроваджув норми "персонального права". Різна ціна штрафу. Германці більш привілейов.Герман не платили податків. Латина спотвор "варваризмами" продовж залишатися мовою законів і ділової документації.

У всіх варвар держ була провед конфіск земель рим аристократії. Перерозподіл власності стосув до 2/3 земель. Земля рим віддав герман королям. Невеликі наділи отрим рядові германці.

Більшість герман були вільними, і мали свою військ організацію.

Місцева влада належ герцогам і графам.

13.Експансія гунів у Європі. «Битва народів та її наслідки

Величезний поштовх, який зрушив весь германський масив, а також рештки даків і алан, у напрямку на захід, дали гунни.

Могутність гуннів була підірвана довгими війнами з Китаєм у 127-119 рр. до н.е. Поразка гуннів у цих війнах привела до внутрішньої боротьби, яка у 57-56 рр. до н.е. завершилася розколом гуннів на північних і південних. Південні хунну, очолені шаньюєм Хухан’є визнали зверхність Китаю. Частина північних хунну на чолі з братом Хухан’є шаньюєм Чжі-чжі, вступивши в союз із середньоазіатським племенем кангюйців, рушила у прикаспійські степи. Решта північних хунну були знищені китайцями у 85-87 рр. .

Бл. 378 р. гунни наблизилися до імперських кордонів. Для імперії це був трагічний період. В цьому році у битві під Адріанополем полководець вестготів Фрітігерн буквально знищив римську армію. У битві впало до 40 тис. воїнів і сам імператор Валент. Готи розграбували Епір, Фессалію, Ахайю і підступили до Константинополя. Гуннам ніхто не заваджав і за короткий час вони оволоділи величезною територією від Волги до Карпат. Черняхівська культура впала з відходом готів і гепідів. По смерті Феодосія (395) римляни відмовилися від оборони Паннонії. Слідом за військами і мирне населення покидало міста та поселення. Гунни вступили у Паннонію, тіснячи готів і гепідів. Їх рух виштовхнув вестготів Аларіха в Італію. Рятуючи імперію від готів, Стиліхон запропонував гуннам стати федератами імперії, чим допоміг їм закріпитися у Паннонії. У 425 р. римський полководець Аецій привів загони гуннів в Італію на допомогу протии германців. У 433 р. Рим змушений був офіційно передати гуннам як федератам імперії провінції Valeria і Pannonia Prima. У 434 р. помер король гуннів Регула. Його брат Руас вирушив на Константинополь. Схіна імперія відкупилася ціною щорічного трибуту – 350 фунтів золота. У 441 р. королівську владу розділили сини Руаса – Бледа і Аттіла. Через два роки Аттіла вбив Бледу, зламав опір акацирів, які претендували на зверхність у гунському союзі, і став єдиним володарем гуннів.

У 451 р. гунни повернули на північний захід. Імперія Аттіли сягнула Рейну і Данії. Гунни вторгнулися у Галлію, спустошили Мец, Страсбург, Ворс, Майнц і обложили Орлеан. Доля Європи вирішилася на Каталаунських полях у знаменитій „битві народів” 15.06.451 р. Армію імператора Валентіана ІІІ (425-455) очолював досвідчений політик і полководець Аецій. Він сам з римськими легіонами зайняв лівий фланг бойових порядків, поставивши в центрі аланів, очолених королем Сангібаном, а справа іспанських вестготів на чолі з королем Теодоріхом І (419-451). Різноплемінну армію гуннів очолював сам Аттіла. Його головним військовим радником був король гепідів Ардаріх.

14.Занепад Західної Римської імперіїУ 400 р. на Італію напали вестготи, керовані Аларіхом. Головнокомандуючий військами Західної Римської імперії вандал Стиліхон того року (а згодом у 403 і 405 рр.) розгромив орди Аларіха. У 407 р. для захисту континентальних земель імперії він наказав вивести з Британії усі римські легіони. Таким чином, від володіння цією територією римляни відмовилися добровільно. Однак у серпні 408 р. Стиліхон став жертвою придворних інтриг равеннського імператорського двору і був убитий. Імператор Гонорій спробував домовитися з Аларіхом про суму викупу, щоб той пішов з Італії, однак германець почав вимагати величезний викуп і призначення новим імператором власного ставленика – римського префекта Аттала. У 409 р. військо Аларіха оточило Равенну і Аларіх пішов на переговори з імператором, відмовившись від підтримки Аттала. Однак, готський вождь наполягав на сплаті римлянами викупу. Коли ж імператор Гонорій відмовився виконати їхні вимоги щодо виплати грошей, готи розпочали облогу Риму. 31 березня 410 р. вестготи захопили і пограбували колишню столицю імперії, одну з брам міста їм було відкрито вночі їх прихильниками. Звістка про захоплення "вічного міста" варварами стало шокуючою подією для більшості політичносвідомих громадян імперії. Особливо поширеними серед представників інтелектуальної еліти були думки про те, що Рим було захоплено варварами через зміну релігії та відмову від шанування давніх язичеських богів. Тому відомий християнський богослов св.Августин (354-430) написав церковно-політичний трактат "Про місто Боже". Основною думкою цього твору було те, що Рим був гріховним містом і його спіткала доля біблійних Содома і Гомори, а дбати необхідно про чистоту віри і душі, які є запорукою досягнення вічного і незнищенного Божого міста на небесах у раю.Від часу першого захоплення Риму, реальна влада находилась в руках головнокомандувачів західноримської армії, зокрема Констанція (411-421), Аеція (430-454) і Ріцимера (456-472), які намагалися утримувати під своїм контролем Італію та окремі плацдарми в інших частинах Європи, і за допомогою підкупу зіштовхуваи варварських вождів у міжусобних війнах. Тогочасні ж імператори Західної Римської імперії були лише маріонетками германських найманців.В 444 р. імператор Західної Римської імперії Валентиніан III (425-455), внук Феодосія, визнав повне економічне і військове банкрутство своєї держави: "Ні новобранцям, ні ветеранам не вистачає тих запасів, що заледве приносять платники податків, і, очевидно, із цього джерела ні провіант, ні одяг добувати вже неможливо. Тому якщо солдати не зможуть прогодуватися торгівлею, справою негідною і ганебною для людини, котра носить зброю, їм не вдасться уникнути небезпеки голоду або загибелі від холоду... [і однак] якщо ми вимагатимемо відшкодування цих витрат від землевласника, додатково до тих витрат, які він має тепер, таке підвищення податків вичерпає його останні ресурси". Імперія не могла утримувати не тільки найманої армії (не кажучи вже про давню професійну армію), але, навіть, територіальної армії.Оскільки держава існувала лише формально, то реальна влада на місцях належала великим землевласникам, котрі чинили на підвладних їм землям власний суд і збирали з місцевого населення податки, призначені ними самими. Навіть за умов політичної лояльності до того чи іншого західноримського імператора, власники великих маєтностей відправляли до війська тих рекрутів, які були небажаними у їхніх господарствах – п’яниць, нероб і гультяїв. Із таким військом імперія не могла протистояти варварським вторгненням і самовільним розселеннямУ 451 р. римському полководцю Аецію вдалося сформувати коаліцію з германських племен проти спільного ворога римлян і германців – орд азійського племені гуннів, очолюваного Атіллою. Того року в битві на Каталуанських полях у Галлії орди Атілли були зупинені. Після переможної битви римсько-германська коаліція розпалася, бо германські вожді почали вимагати від римлян платні за службу і за політичну лояльність. Серед цих германських племен найбільш активно вимагали виплати грошей вандали, котрі не отримавши належної їм платні почали війну проти Західної Римської імперії.В 455 р., коли Валентиніана було вбито під час палацового перевороту, вандали, очолювані королем Гейзеріхом, напали на Рим і пограбували його. Але агонія імперії продовжувалася поки 24 серпня 476 р. Одоакр (конунг германського племені скірів) примусив зректися престолу останнього імператора Західної Римської імперії – десятирічного Ромула Августула (475-476). За іронією долі останнього римського імператора звали так само, як легендарного засновника Риму, а Августул (Augustulus) у дослівному перекладі означає "Августеня". Його було відправлено у почесне заслання на територію італійської провінції Кампанії, де він жив у розкішному палаці на березі Байської затоки, одержуючи від Одоакра пенсію у 6 тис. солідів. Згодом хлопчика було вбито у Лукулових садах в Римі. Імператорські регалії (діадему, пурпурову мантію і перстень) було передано до Константинополя (“на небі один Бог, на землі має бути один імператор”). Цим жестом узурпатор Одоакр засвідчував свою покору східноримському імператорові Зенону, котрий в свою чергу подарував германцю почесний титул "патриція Східної Римської імперії". Одоакр тоді ще одержав титул "короля Італійського" і зробив своєю столицею Равенну. Західна Римська імперія перестала існувати, а її законним правонаступником стала Східна Римська імперія (Візантія). В свідомості більшості європейців аж до 1453 р. продовжував існувати стереотип про вічну Римську імперію як ідеальну державу і зразок для наслідування. До того ж, у всіх сферах політичного, церковного і юридичного життя Європи продовжувала використовуватися, хоч і спотворена "варваризмами", латинська мова – мова не існуючої на той час імперії; до VIII ст. по всій Європі ще використовували під час розрахунків саме римські монети; в Іспанії, та колишніх африканських і східних провінціях продовжувала функціонувати мережа римських доріг і водогонів.Таким чином, саме 476 р. в сучасній європейській історіографії умовно вважається кінцем періоду античної історії і початком середньовічної. Отже, криза Римської імперії затягнулася на чотири століття і завершилася повною втратою Римом усіх своїх захоплених раніше територій. Імперію знищили не інтервенція германських племен, а гостра внутрішня криза, яка спричинила розпад цієї величезної держави на кілька варварських королівств. В межах кордонів імперії було об’єднано надто багато народів, культурні здобутки і традиції яких набагато перевищували культуру римлян. Процес романізації стосувався відсталих племен Центральної і Західної Європи. Народи Сходу імперії (греки, сирійці, вірмени та єгиптяни) не сприймали ні латинських традицій і звичаїв, ні латинської мови. Тому й досить легко відбувся поділ Римської імперії на Західну і Східну. Римська влада століттями плекала космополітизм своєї власної еліти і простолюду, забезпечуючи добробут своїх громадян за рахунок визискування і утисків підкорених народів. Тому суспільство, котре складалося із споживачів гарантованих державою благ, виявилося приреченим на занепад тоді, коли держава почала зазнавати поразок у війнах і вже не могла в повній мірі забезпечувати надання цих благ.

15.Королівство остготів

Після розгрому гуннів германське плем’я остготів, очолюване королем Тіудімером оселилося на території придунайських земель Східної Римської імперії (між ріками Лейтою, Дунаєм і Дравою), маючи статус федератів. Після смерті Тіудімера у 471 р. його владу успадкував Теодоріх із роду Амалів, котрий перед тим виховувався у Константинополі, де перебував як заложник. Авторитет і вплив Теодоріха зріс після того, коли він разом із своїми військовими загонами допоміг у 484 р. імператорові Зенону (474-491) відстояти його права на престол імперії. За свою допомогу Теодоріх отримав титул консула і головнокомандувача (magister militum) усіх військ, дислокованих на Балканському півострові і навіть був усиновлений імператором. Проте Зенон прагнув позбутися Теодоріха або нейтралізувати його зростаючий вплив при дворі.

Восени 488 р. Теодоріху було наказано розпочати похід в Італію, для того, щоб там усунути від влади Одоакра, котрого в Константинополі ніколи не розглядали як законного володаря і вважали узурпатором. В похід до Італії вирушило 100 тис. остготів разом із важким обозом. З них лише 20 тис. були здатні володіти зброєю. Під час походу в Італію до них приєдналися частини інших варварських племен, зокрема алеманнів, ругіїв та фракійців.

28 серпня 489 р. біля р. Ізонцо, а через кілька днів біля Павії та р. Аддуа остготи розбили війська Одоакра. Після цих перемог вони, не зустрічаючи опору, встановили свій контроль на усій території Італії, а у 491 р., після вигнання вандалів, і на острові Сицилія. Розгромлений Одоакр із залишками свого війська був обложений у Равенні. Облога міста тривала майже три роки, доки 5.03.493 р. Одоакр капітулював. Через десять днів, на бенкеті Теодоріх особисто вбив Одоакра і проголосив себе королем Італії, ввійшовши в історію під іменем Теодоріха Великого. Столицею своєї держави він зробив Равенну. У 497 р. тодішній східноримський імператор Анастасій (491-518) офіційно визнав цей королівський титул Теодоріха, однак формально Теодоріх стосовно імперії вважався намісником імператора в Італії. Як намісник він не мав права карбувати власні монети, а тільки ставити на імператорських монетах свої монограми.

16.Королівство вестготів

(493-555). Після розгрому гуннів германське плем’я остготів, очолюване королем Тіудімером оселилося на території придунайських земель Східної Римської імперії (між ріками Лейтою, Дунаєм і Дравою), маючи статус федератів. Після смерті Тіудімера у 471 р. його владу успадкував Теодоріх із роду Амалів, котрий перед тим виховувався у Константинополі, де перебував як заложник. Авторитет і вплив Теодоріха зріс після того, коли він разом із своїми військовими загонами допоміг у 484 р. імператорові Зенону (474-491) відстояти його права на престол імперії. За свою допомогу Теодоріх отримав титул консула і головнокомандувача (magister militum) усіх військ, дислокованих на Балканському півострові і навіть був усиновлений імператором. Проте Зенон прагнув позбутися Теодоріха або нейтралізувати його зростаючий вплив при дворі.

Восени 488 р. Теодоріху було наказано розпочати похід в Італію, для того, щоб там усунути від влади Одоакра, котрого в Константинополі ніколи не розглядали як законного володаря і вважали узурпатором. В похід до Італії вирушило 100 тис. остготів разом із важким обозом. З них лише 20 тис. були здатні володіти зброєю. Під час походу в Італію до них приєдналися частини інших варварських племен, зокрема алеманнів, ругіїв та фракійців.

28 серпня 489 р. біля р. Ізонцо, а через кілька днів біля Павії та р. Аддуа остготи розбили війська Одоакра. Після цих перемог вони, не зустрічаючи опору, встановили свій контроль на усій території Італії, а у 491 р., після вигнання вандалів, і на острові Сицилія. Розгромлений Одоакр із залишками свого війська був обложений у Равенні. Облога міста тривала майже три роки, доки 5.03.493 р. Одоакр капітулював. Через десять днів, на бенкеті Теодоріх особисто вбив Одоакра і проголосив себе королем Італії, ввійшовши в історію під іменем Теодоріха Великого. Столицею своєї держави він зробив Равенну. У 497 р. тодішній східноримський імператор Анастасій (491-518) офіційно визнав цей королівський титул Теодоріха, однак формально Теодоріх стосовно імперії вважався намісником імператора в Італії. Як намісник він не мав права карбувати власні монети, а тільки ставити на імператорських монетах свої монограми.

17.Королівство вандалів

ВАНДАЛИ (429-534)ВАНДАЛИ - союз племен сх-герман групи близьких до готів.З побереж Балтики вони прийшли в басейн Середнього Одера, де розділилися на дві групи СИЛІНГІВ та АСДІНГІВ.

У 174р Марк Аврелій віддав АСДІНГАМ землі Дакії. Вандалів повязують з пшеворцями.

З Дакії вандали були витіснені готами. Ім Костянтин перевів їх у Панонію, в обмін на кавалерійські загони.

На поч V ст, витіснені гуннами рушили в Галію але були розбиті франками.

ГУНДЕРІХ при підтримці свевів та сарматів спустошив Галію і через Піренеї перейшов в Іспанію. Яка була поділ між вандалами і свевами за жеребом.

Прийняли аріанство.Але на Піреней пів-о ВДЛ не затрим. У 418 готи завдали їм поразки. Проте у 425 ВДЛ перемогли рим військо поблизу Тарракона, і захопили міста Севілья і Картахена. Розпочали пірат набіги на Балеарські о-ви, та зх узбереж Пн Африки.Результатом переговорів намісником Африки з ГЕЙЗЕРІХОМ(428-477) т 429 відбулось пересел внд до Африки де вони отримали право на поселення.

Проте згодом між внд і Боніфіцієм почався конфлікт, і в 430 внд захопили Карфаген.Під час м. д. в м Гіппоні-Регії, було визнано владу внд в Африці. Внд мали віддати римлянам Карфаген, через що почалась трирічна війна. В 442 р рим уклав з вандалами нову мир угод. Було визнано суверенність вандал короля. Столицею став Карфаген.Влада вандал короля була абсолютною. Усі землі передавалися знатним вандалам і аріанському духовенству. Кожен вандал отрим землю, худобу і рабів. Було зруйновано усі римські фортеці. Християн ортодоксал храми залиш лише в Карфагені, Гіппоні, Цитрі. Вандали активно втруч в політику Зх Рим ім.

16 черв 455 вандали грабували Рим впродовж 14 днів. Також захопили Корсику, Сардинію, Сицилію.

476 р візант імператор Зенон визнав державу Гейзеріха.Син Гуннеріх боровся проти грабіжницьких нападів берберів, а також проти ортодоксальних християн.ТРАСАМУНДА припинив переслідув християн. Але у 491 р готами було захоп Сицилію.Хільдеріх який визнав рівноправ'я усіх релігійних конфесій був повалений ГЕЛІМЕРОМ. Який відновив у 530 погроми християн. Ім Юстиніан оголосив вандалам війну.13 вер 533 вандали були розбиті поблизу Карфагену.

18.Королівство лангобардів

Королівство лангобардів (568-774). Лангобарди належали до свевської групи германських племен, спорідненої остготам. Вони пізніше інших племен вийшли з Скандинавії. Вони перемістилися до Паннонії, де їх король Альбоїн (565-573) у 567 р. розгромив гепідів. Короля гепідів Гунімунда було вбито, з його черепа Альбоїн велів зробити чашу, а дочку Розамунду зробив своєю дружиною.

Італію в ранзі екзарха Равенни продовжував управляти полководець Нарсес (555-568). Дружина імператора Юстина ІІ (565-578) Софія пообіцяла посадити переможного полководця як інших євнухів за пряжу. Уступаючи її домаганням імператор замінив Нарсеса Лонгіном. Від’їжджаючи з Італії, Нарсес запросив короля лангобардів до Італії, знявши охорону на іллірійському кордоні.

Альбоїн вторгнувся в Італію вже у 568 р., оголосивши себе проголосили себе месником за своїх одноплемінників-германців. На відміну від остготів, лангобардів було набагато більше і рухаючись по території Італії, вони супроводжували свій шлях насильством і грабежами місцевого населення. Візантійці не мали в Італії достатньої кількості військ для оборони, імператор Юстин ІІ вів війну проти персів. Крім того Італію у 564 р. спустошила епідемія чуми. Один з наступників Юстина ІІ – Маврикій (582-602) домовився із королем франків Хільдебертом за 50 тисяч солідів, що франкське військо вступить до Італії і допоможе візантійцям вигнати лангобардів. Однак франки гроші взяли, а на допомогу візантійцям не прийшли.

19.Експансія вікінгів у Західній Європі у 9 п.пол 10ст

З кінця VII ст. почалися систематичні напади вікінгів на північні береги Англії. Язичники-норманни не щадили ні церков, ні населення. Первинним був грабунок, але за ним йшли купці та закладувалися факторії. У 793 р. вікінги пограбували і розрушили монастир на о.Ліндісфарн, у 794 р. монастир Веармус, у 802 та 806 рр. – монастир на о.Айона. Напади були блискавичними. Після нападів на фризьке побережжя, великий ледунг вікінгів у 825 р. висадився у Англії. У 836 р. вікінги вперше здобули та пограбували Лондон. По смерті Карла Великого, який наказував будувати в гирлах великих рік кораблі і нести постійну патрульну службу побережжя, вікінги почали шарпати землі його величезної імперії. Вони здобули Руан (841), розграбували і спалили Гамбург (845), куди вони добралися по Ельбі на 600 дракарах (розрушення виявилися такими великими, що єпископська кафедра була перенесена з Гамбурга у Бремен), знищили Бордо (847). У 851-852 рр. вікінги на 350 дракарах знову напали на Англію, захопили та пограбували Кентербері та Лондон. У 866 р. шторм відніс кораблі вікінгів із 20 тис. воїнів у Шотландію та королівство Східна Англія, де вони перезимували. На початку наступного року вони утворили на цих землях королівство Денло (буквально „Смуга датського права”), куди включили королівства Нортумбія, Східну Англію, частину Мерсії та Ессексу. Лише у 878 р. після перемоги короля Альфреда в битві при Есцедуні англосаксам вдалося позбутися їх опіки. Кілька разів вікінги піднімалися вверх по Рейну до Кобленця і Майнця, пограбували Кельн та Аахен (880). Перекинувши по Сені на 700 дракарах до 40 тис. воїнів, вони тримали в облозі Париж (885-886), який страждав від них ще у 845, 857 та 861 рр., після чого спалили Реймс та Суассон. Вони тривожили іспанські береги, ввійшли у Середземне море і спалили Пізу (860). У 891 р. німецький король Арнульф біля Левена знищив їх великий ледунг, але вже наступного року вони знову добралися до Вормсу. Близько 900 р. норманни захопили дельту Сени, заложили там свої факторії і заселили їх колоністами. 911 р. король франків Карл Простодушний змушений був узаконити цю колонізацію, передавши норвежцю Роллону ці землі, на базі яких норманни заложили своє герцогство Нормандія.

20.Джерела до історії Франкської держави Меровінгів

Головні джерела Салічна правда і Історія Франків Григорія Турського.

Салічна правда - збірник записів звичаєвого права. Первісний текст до нас не дійшов, вважають що складена вона в VІ ст за Холдвіга.

Рим вплив прояв лиш у тому що СП написана латиною, і штрафи зазначені в рим грош одиницях.

Істор Франків Турського- зразок наратив джерел що містять матеріали щодо політ істор франків.

Григорій Турський (540-594) - залшив докладні відомості щодо політичної, а згодом і церков істор Франк д-ви.

Походив з багатої і знатної галло-римської сім'ї графства Оврен.

У 575 отримав Турське єпископство і як впливовий єпископ належав до правлячої верхівки, був близьким до членів королівського дому Меровінгів, мав доступ до королів архіву.

Свою "Іст Франків" писав протягом усього життя, завершив у 591 р, і назвав її "Десять книг історії" Як очевидець Григорій написав останні 6ть книг. Для перших 4-ох використовував всесвітні хронік, листи (Авіта, Сідонія, Аполінарія), народні саги та перекази, церковні легенди, розповіді прочан, агіографічну лі-ру, тощо.

Перші згадки датуються ІІІ ст., а назва фРАНК озн "вільний"

21.Завоювання Піренейського півострова арабами

Після завоювання вестготського королівства територією Іспанії, як і інших провінцій Арабського халіфату, управляли намісники, призначені Омейядами.

Після падіння Омейядів в числі вцілілих представників династії був внук 10-го халіфа Хішама Абд-ер-Рахман (Абдурахман). Скориставшись суперництвом між берберами та арабами Іспанії, він встановив контакт з окремими вождями та у 755 р. висадився в Андалузії. В наступному році він проголосив себе еміром, був визнаний більшістю арабських та берберських вождів, а також успішно відбив вторгнення аббасидських військ та до 763 р. придушив спровокованi ними повстання. Він реорганiзував армiю, роздiлив емiрат на 5 вiйськових округiв та створив потужний флот. У 765 р. емір Абд-ер-Рахман І (756-788) проголосив себе незалежним султаном, утворивши нову мусульманську державу із столицею у Кордові. Успішний економічний і політичний розвиток нової держави продовжився за його наступників. Султан Абд-ер-Рахман ІІ (822-852) основну увагу приділив розвитку військового та торговельного флоту. При ньому іспанські купці-євреї (ар-Радханья) розгорнули морську торгівлю до Франції, Константинополя, Хазарії та слов’янських країн, звідки вивозилися раби. Із слов’янських рабів комплектувалася гвардія султана (сакаліба).

22.Початок Реконкісти

Держави повели боротьбу проти маврів, як назвали іспанців завойовників, серед яких крім арабів були темношкірі бербери. Ця боротьба за відвоювання Піренейського півострова отримала назву Реконкісти (тобто відвоювання). Королю Пелайо вдалося у 718 р. в битві при Ковадонзі зупинити просування маврів на північ. Йому успадкував син Фавіза (737-739), по смерті якого до влади прийшов герцог Кантабрійський Альфонс І Католик (739-757), який входив до найближчого оточення короля Пелайо і був одружений з його дочкою Герменсіндою. Нащадки Альфонсо І [Факела І (757-768), Аурельо (768-774), Сіло (774-785), Маурегато (785-789), Бермудо І (789-792), Альфонс ІІ Непорочний (792-842), Раміро І (842-850) та Ордоньо І (850-866)] постійно воювали з маврами, розширюючи межі своїх володінь на південь. Війна ця була безперервною, походи маврів та їх спроби здобути астурійські твердині чергувалися з відважними вилазками християн. Поки халіфат залишався потужною централізованою державою надій на серйозне просування на південь було мало. Кожен відвойований клаптик території доводилося захищати будівництвом потужних замків.

Союзниками астурійських королів залишалися графи Барселони та королі Наварри. У Барселоні невдовзі до влади прийшли нащадки графа Віфреда І Волосатого (874-898). Тісні зв’язки з землями колишнього Тулузького королівства та участь у середземноморській торгівлі озволяли цій території успішно розвиватися.

23.Формування християнських держав Піренейського півострова

Спочатку Кастилія як історичний район розташовується на нижньому карнизі Кантабрійської гірської системи, на схід від королівства Астурія і на перехресті доріг між Піренеями, плоскогір'ям і північно-заходом півострова. Протягом царювання Альфонсо I (739-757) на південному кордоні королівства були побудовані численні оборонні фортеці, звідки і походить назва Кастилія, згадане вперше в IX столітті. З цього часу географічно - історична еволюція Кастилії була пов'язана з процесом Реконкісти: незабаром був зайнятий правий берег річки Ебро, і кастільци почали активно освоювати долину річки Дуеро. Графство Кастилія (858-1017). У середині IX століття король Ордона I (850-866), оцінивши значення Кастилії в процесі repobladora (освоєння), виділив цю землю в окреме графство. Першим графом Кастилії був дон Родріго; він знову заселив Амаю в 860 р. і в 865 р. відбив напад мусульман на замок Панкорбо, ключ до Ріосі. Другим графом був Дієго Родрігес, він зміцнив воєнну лінію, яка йшла від Ріохи до річки Арлансон. Мусульмани пробували затримати кастильське просування вперед, але були розбиті в 882 р. під стінами Сельоріго і Панкорбо. У міру того, як Кастилія розширювалася, відбувалося дроблення її на більш дрібні графства, і в кінці IX століття ця територія складалася з Амаі, Лантаріна, Керес, Бургоса, Лари і Алави. Розподіл Кастилії на численні графства, правителі яких не завжди діяли узгоджено, дозволило королям Леона впевнено контролювати ситуацію в цій галузі. Однак Раміро II об'єднав всі кастильські графства в одне, яким став керувати граф Фернан Гонсалес. Незабаром граф набрав достатньо сил, щоб відкрито протистояти королю, а після смерті Раміро Фернан зумів використовувати тимчасові труднощі королівства для зміцнення своєї фактичної незалежності. Крім того, вміло втручаючись в міжусобиці претендентів на трон, він активно впливав на внутрішню і зовнішню політику Леона.

. Другим центром боротьби з Арабами стала Барселона, у 801 р. відвойована сином Карла Великого Людовиком Благочестивим, який зробив її центром Іспанської марки, до складу якої ввійшли графства Руссільон, Ампуріас, Бесалу, Барселона, Серданья, Пальяра, Урхель, Аусон. Поступово іспанські маркграфи звільнилися від опіки імперії, марка розпалася, але невдовзі була практично відновлена графами Барселони, які починаючи з Бернара Септиманського (до 844) та Саніфреда (844-848) стали незалежними володарями.

Захищена горами Наварра з центром у Памплоні була важкодоступною і її населення чинило опір також і франкам, які пробували долучити її до Іспанської марки.. Саме баски, нащадки древніх іберів, які вистояли перед римською романізацією, свевами та вестготами, розгромили у Ронсельванській долині графа Роланда у 778 р. Людовик Благочестивий приєднав таки басків у 806 р. до Іспанської марки, але невдовзі графом Наварри став син герцога Гасконі Хімена з фракських Меровінгів, які вціліли у Аквітанії та Гасконі, - Ініго Аріста (824-851/852). Декларуючи свою спорідненість з вестготським королем Реккаредом, він коронувався у Памплоні королівською.

24.Джерела до історії Франкської держави Каролінгів

КАПІТУЛЯРІЇ - так з 770-х назив королів укази що ділилися на окремі капітули.

Франські К містять найрізноманітнішу інформацію про господарство, суспільний устрій, політ інститути Франкськ де-ви.

ГРАМОТИ - ними оформ різні угоди та операції - купівлі-продажу, обміну, дарування, передачі під покровительство.

ФОРМУЛИ - зразки для складання грамот. Вони включ в себе найтиповіші випадки тогочасної юридич практики.

ПОЛІПТИКИ - описи монастирських земель. Дані про землю, к-сть будівель, тощо. Та у переваж більшості це списки селянських держан. (поліптик Ірмінона).Інші типові джерела наративного характеру- літописи та хроніки несуть в основному матеріали про політ істор Каролінгів. (ЛОРШСЬКІ АННАЛИ).

25.Господарство та общинна організація франків у 5-7ст.

Господарство франків. Джерела до вивч: Салічна правда- збірник судових записів звичаєвого права. Первісний текст до нас не дійшов, вважають що складена вона в VІ ст за Холдвіга. Рим вплив прояв лиш у тому що СП написана латиною, і штрафи зазначені в рим грош одиницях. Основним заняттям франків у VІ ст було землеробство. Вирощували зернові та бобові ку-ри, жили з городництва, садівництва, виноградарства. Користув плугом із залізним лемішем і бороною. Розводили ВРХ, МРХ, свиней, домашню птицю. Займ рибальством, бджільництвом. Існувала приватна власність, але вона не пошир на польову землю. Індивідуально-сімейна власність на землю лише зароджувалася. Існувала система "відкритих полів". Салічна правда засвідчує існування у франків родових відносин, які поступаються новим формам сусп зв'язків. Від так бідні які не можуть сплатити віргельд можуть перевести його на багатших родичів. Поява АЛЛОДІВ - земельні наділи з відчужуваною власністю. Це уможливило поземельне розшарування франків, відкрило шлях до великої земельної власності. Неоднакова сума вергельду за вбивство, є свідченням наявності соц розшарування. Рабів як таких не було. Їх масово саджали на землю - перетвор на колонів. Згодом домінувати у франкському су-ві стали не етнічні а соц відмінності: галло-римська, бургундська та герман знать протистояла герман і галло-рим дрібним землевласникам.