56.Протиріччя і конфлікти в структурі Християнської церкви періоду раннього середньовіччя.

Після розпаду Римської імперії на дві частини — За­хідну і Східну — над християнською церквою невідво­ротно нависла загроза розколу, адже кожна з них воліла мати свою церкву. На майбутній церковний розкол пра­цювало все: й організаційні відмінності латинської і візантійської (чи західної і східної) церков, і поява й на­ростання догматичних та обрядових новацій.

Східною церквою значною мірою керував візантій­ський імператор. Він перебрав на себе скликання Вселен-ських (загальноцерковних) соборів, ініціював розробку ортодоксальних догматів. На Заході ж, де влада римських імператорів занепадала, зростав вплив єпископів і, зреш­тою, склалася біполярна структура влади — влада світська і влада духовна. "Цей дуалізм церкви і держави, як жодне інше явище тієї доби, був найдинамічнішим елементом європейського суспільства, став причиною конфліктів і трагедій, але водночас породив надзвичайно плідні й нев­пинні інтелектуальні та політичні дискусії" (Г. Кенігсбергер).

Намагання римських пап керувати східними патріарха­ми викликали опір не лише східного духовенства, а й візантійських імператорів. Стосунки між західною і схід­ною церквами ускладнювалися також догматичними, теологічними та обрядовими розбіжностями між ними, в основі яких лежали передусім етнічні відмінності. Так, у східних областях Римської імперії чисельно переважало грецьке населення, а в західних — латинське та латинізо­ване. Кожна з цих етнічних груп мала свої погляди на життя, свої звичаї і традиції, свою ментальність. Непоро­зуміння і неприязнь між ними зрештою переросли у спра­вжню ворожнечу, щоб не сказати — ненависть. "Латинці були пройняті щодо греків сумішшю заздрощів і зневаги, породжених більш чи менш стримуваним почуттям мен­шовартості. Латинці картали греків за те, шо вони манірні, боягузливі, непостійні. Але передусім вони зви­нувачували їх у багатстві. Це була рефлекторна реакція войовничого і бідного варвара на багату цивілізовану лю­дину" (Ж. Ле Гофф).

Вкажемо лише на основні розбіжності у догматиці та обрядовій практиці між західною і східною християнськи­ми церквами, що ускладнювали стосунки між ними. Так, східна церква більше уваги приділяла питанням бого­слов'я, західна ж — зовнішнім рисам християнства: обря­дам, дисципліні, системі управління церквою. У східної церкви вирішення складних богословських суперечок не­минуче породжувало єретичні концепції, західну ж церк­ву єресі турбували менше. У східній церкві хлібом і вином причащалися усі вірні, у західній — вином причащалося лише духовенство. На Сході причащалися квасним хлі­бом, на Заході — опрісниками. Візантійці хрестилися трьо-ма пальцями, латинці — п'ятірнею. У східних церквах бо­гослужіння велося грецькою чи місцевою мовами, у західних — виключно латиною. Західна церква, на відміну від східної, забороняла розлучення, вихід із духовного са­ну, встановила монополію духовенства на читання і тлу­мачення Біблії. Східне духовенство не визнавало латинсь­кий інститут кардиналів й, особливо, догмат про супре-матію пап, який проголошував папу намісником Бога на землі, главою Вселенської церкви. У цьому догматі східне духовенство убачало претензію Риму на панівне станови­ще у християнському світі, а візантійські імператори — ше й на примат духовної влади над світською. Не сприйняла східна церква й догмат про "благодать" і "чистилище", згідно з яким духовні подвиги святих людей створили за­пас "благодаті", розподіляти який серед мирян — звісно, не задарма — має церква. Способом розподілу "благодаті" стала одіозна торгівля індульгенціями. Щоб мати зиск та­кож від мертвих, західна церква переконувала мирян, що родичі небіжчика можуть купити прощення його гріхів, бо грішну душу не відразу назавжди запроторюють у пекло. Так з'явився догмат про "чистилище" — тимчасове пере­бування душі в пеклі*.

Найбільшим яблуком незгоди між обома церквами стало утвердження західним духовенством у VI—XI ст. Філіокве ("і Сина") — догмату про сходження Святого Ду­ха не лише від Бога-Отця, а й від Бога-Сина. Східна церк­ва неухильно дотримувалася нікейсько-константино-польського символу віри** й відкинула Філіокве катего­рично й безкомпромісно До 1054 р. ці та інші догматичні та обрядові відмінності між обома церквами вважалися такими, що склалися в рамках єдиної церковної організації. Спільність віри, таїнств й усього церковного устрою пов'язували західну і східну церкви в одне ціле. Проте незгоди накопичувалися, наближаючи той момент, коли співжиття латинського і грецького духовенства в одній церковній організації стало неможливим. Тим паче, що "за теологічною полемікою по суті стояли питання про владу: кому належить право виз­начати істинність учення? Хто врешті-решт має верхов­ний авторитет у церкві?" (Г, Кенігсбергер).

Приводом до розколу християнської церкви стали ієрархічні чвари 858 р. у Константинополі. За два роки до цієї дати на патріарший престол обрали ігумена Ігнатія. Проте родичі візантійського імператора, які порядкували в церкві, немов у власній господі, передали владу над східною церквою протосекретарю Ігнатія Фотію. Обуре­ний Ігнатій погрожував, що викляне кожного, хто визнає Фотія патріархом. Щоб заспокоїти збурене духовенство, імператор скликав Вселенський собор і запросив на ньо­го папу Миколая І. Папські легати марно намагалися до­вести на соборі неканонічність обрання Фотія патріархом. Тоді папа скликав у Римі церковний собор, на якому вик-ляв Фотія, тобто відлучив його від церкви. Розгніваний імператор направив папі листа з категоричною вимогою не втручатися надалі у справи східної церкви, папа від­повів йому в тому ж дусі — процес церковного розколу розпочався. Завершилося все тим, що в 1054 р. папський легат Гумберт і Константинопольський патріарх Михайло Керуларій публічно викляли один одного й очолювані ни­ми церкви, остаточно розколовши християнський світ.

Відтоді шляхи-дороги західної і східної церков розійшлися. Західну церкву стали називати римо-като-лицькою ("вселенською"), східну — греко-католицькою (чи православною — "істинною").

Схизма (розкол) 1054 р. породила небезпечний кон­фесійний шовінізм. Взяття й пограбування Константино­поля хрестоносцями в 1204 р. остаточно звело глуху стіну між візантійською і латинською церквами. Кожна із них вважала свою суперницю єретичною, розкольницькою (схизматичною), а віруючих — такими, шо, немов язични­ки, потребують навернення. Оскільки за навернення у "правильну" віру бралося не лише духовенство, а й світ­ська влада, яка маскувала тим самим свої політичні інте­реси, це загрожувало рядовим вірникам обох конфесій розгулом насильства, кровопролиттям та іншими проява­ми релігійного фанатизму.

Спроби возз'єднати християнську церкву мали місце впродовж усього Середньовіччя. Рим підтримував ідею злиття католицизму з православ'ям, убачаючи в цьому ви­году для себе. Було розроблено ідею унії (від слова ипіо — союз), згідно з якою ті помісні православні церкви, які побажають об'єднатися, сприймуть католицьку догматику та визнають владу над собою римського папи, збережуть свою обрядовість. Пропонувався, таким чином, компро­міс, але такий, який зміцнив би позиції папства у христи­янському світі.

Назвемо дві, найповажніші, спроби укласти унію до кінця Середньовіччя. Так, у 1274 р. візантійський імпера­тор Михайло VIII Палеолог, з метою заручитися політич­ною підтримкою папи, погодився на злуку обох церков. Однак православне духовенство і навіть миряни не визна­ли рішень II Ліонського собору про унію.