23. Кант про автономію моральної волі

Етика Канта в багатьох відношеннях з'явилася вершиною філософії моралі нового часу. Серед класиків німецької філософії Кант приділив найбільшу уваги моральності та її етичній концепції. В етиці Кант розвиває вчення про автономію моралі: затверджуючи свободу, людина виступає творцем власного морального світу, вона сама собі наказує закон дій. За вченням Канта, людина належить двом світам, часоому і позачасовий, якщо теоретичний розум в просторово-часовому світі «явищ» виявляє панування «природної необхідності» і констатує відсутність і неможливість тут свободи, то розум практичний в ноуменальному світі «речей в собі» стверджує свободу людської волі тим, що автономна воля встановлює для себе моральний закон. При цьому Кант зазначає, що підпорядкування людини цьому моральному закону не обмежує свободи волі, бо законодавцем виступає сама автономна, або вільна, воля: людина, підпорядкована сама собі, за Кантом, вільна.Кант виходить в побудові своєї системи моральності з наявності “доброї волі” як сутності моральності. Воля визначається лише моральним законом. Окрім понять доброї волі і морального закону, основним поняттям моральності є поняття обов’язку, яке містить в собі поняття доброї волі. Волю Кант фактично ототожнює з практичним розумом і розуміє як автономну, не залежну від якої-небудь зовнішньої дії: як від матеріального, у тому числі соціального, так і від релігійного. Добра воля оцінює дії незалежно від зовнішніх обставин і міркувань вигоди, так як змістом обовязку є не досягнення щастя, до якого ми прагнемо, а сама гідність бути щасливим. Моральна воля, по Канту, містить практичні основоположення, які підрозділяються на аксіоми і закони. Максима – це суб'єктивний принцип воління, закон – це об’єктивний принцип воління. В автономії волі, тобто її незалежності від зовнішніх впливів і внутрішніх потягів, - фундамент людської свободи. У тій мірі, в якій чоловік (і взагалі кожна розумна істота) володіє волею, він вільний. Адже людина володіє практичним розумом, а розум за своєю природою не може керуватися чимось іншим, ніж власні судження.

24. Категоричний імператив та постулати практичного розуму та їх роль в етиці Канта

категоричний імператив — це моральний закон, закладений у природі всіх розумних істот. Відповідність їх дій цьому законові може бути внутрішня і зовнішня. Внутрішня буде тоді, коли мотивом слідування моральному законові виступає саме повага до цього закону, свідомість обов'язку чинити так, а не інакше. Зовнішня ж буде тоді, коли мотивом підпорядкування моральному законові є інші фактори — страх покарання, розрахунок на певні вигоди і т.д. Категоричний імператив Канта: роби тільки відповідно до такої максими, керуючись якою ти в той самий час можеш побажати, щоб вона стала загальним законом, — це є вимогою до людської волі керуватися моральним законом, привести свої максими у відповідність до нього. Категоричний імператив зобов'язує кожну людину ставитися до людства у своїй особі і в особі будь-якого іншого так само, як до мети, і ніколи — тільки як до засобу. Щоб не бути рабом свого природного егоїзму, людина змушена удаватись до вольового само-примушення. Категоричний імператив є звернене до кожної людини моральне веління, не залежне ні від яких конкретних умов місця, часу і обставин. Категоричний імператив має у І. Канта 3 форми вираження, він є безумовний моральний припис в душі людини, виконання якого є необхідним, незалежно від того, чи в результаті цього людина має для себе користь чи ні, він являє собою регулятор морального життя людей. Категоричний імператив виступає як головне основоположення чистого практичного розуму, яке дане кожній людині до всякого морального досвіду. У своєму етичному вченні І. Кант говорить і про постулати практичного розуму: свободу, безсмертя та Бога. Свобода – це основний постулат, вона є необхідною умовою і основою моральності. Безсмертя і Бог необхідні як умови реалізації категоричного імперативу в світі емпіричному. Постулати практичного розуму є необхідною передумовою моральності.