22. Нова етична парадигма Просвітництва

Філософія Просвітництва (XVIII ст.) величезну увагу приділяє моральній проблематиці. Вона зберігає традицію раціоналістичної філософії XVII ст. щодо дистанціювання моралі від релігії. Джерело морально гідної поведінки вбачається у "правильному" мисленні. Мислення розглядається як складова природи людини, а розумний вибір вчинків як основа свободи. Єдність мислення та моральності, пізнання та свободи — найважливіші ідеї просвітницького світогляду.

Просвітництво виходило із визнання пріоритету розуму у всіх аспектах людського. Важливою відмінністю цього раціоналізму була ідея прищеплення знань і раціонального способу дії як безпосередньо, так і за допомогою виховання і зміни в соціальному середовищі. У НВ розвинулася концепція розумного егоїзму. Ларошфуко створює етику егоїзму і вводить сам термін е.. Спіноза - робить людину моральною. Він відстоюється в працях К. А. Гельвеція і П. А. Гольбаха. Фр. Просвітництво ставить проблему відповідності в моралі приватних і громадських інтересів. Наскільки людина моральна, коли вона розумно управляє своїми афектами і погодить з іншими (бо егоїзм у всіх рівний). Правило - не заважати іншому. Проблема підпорядкування приватної та суспільної моралі. Однак НВ характер. не тільки раціоналізмом. Вказувалося, що піднятися до рівня моральних вимог раціоналізму людина може тільки відмовившись від своєї конкретності. Критика етичного раціоналізму проведена в працях А. Шефтсбері, Ф. Хатчесона. Шиллер - Він вважає за необхідне поєднання у виховному процесі розумного і чуттєвого начал людської природи. Гармонійний розвиток особистості пов´язується з єдністю морального та естетичного. Гердер - Людина є уособленням розумного і творчого начала. Людина покликана вибирати між добром і злом, істиною і помилковим твердженням, оскільки є суб´єктом свободи. Свобода бачиться як поступ людства до свободи і одночасно як явище внутрішньої свободи особистості у її русі до самовизначення. Щодо історії народів, то їхня свобода визначається не Провидінням, а волелюбністю духу. лише людина може бути суб´єктом щастя. Дега Дідро (1713—1784 pp.), відомий своєю «Енциклопе­дією» і філософськими романами («Жак-фаталіст і його хазя­їн» тощо), вважав вихідним джерелом виховання людини по­чуття, але при цьому визнавав і роль розуму (мислення), підкреслюючи їх взаємозв'язок. Мислення впадає у спекуля­цію, якщо відривається від фактів. І просте накопичення фак­тів, які ми пізнаємо чуттєво, не матиме користі без їх раціо­нальної обробки. Такі погляди свідчать про суто матеріалістичну позицію Дідро, який акцентував увагу на лю­дині як носієві наукового знання.

Клод Адріан Гельвецій (1715—1771 рр.) у своїй праці «Про розум» розглядає принцип почуття в антропологічному ракурсі, тобто дивиться на почуття як на джерело і двигун усього в світі моральному. Він проголошує домінанту безпосе­редніх життєвих задоволень, радощів, краси, любовної при­страсті. Але Гельвецій не зупинявся на розгляданні культу на­солоди, а йшов далі, стверджуючи рівність людей у їх прагненні та здібності до любові й насолоди.