2. Багатогранність діяльності. Поезія

Поетична спадщина Б.Грінченка, за його власною оцінкою, – “мій робітницький одпочинок і моя робітницька молитва-надія”. Вірші 1880 – 1884 р.р. представлені збіркою “Пісні Василя Чайченка” (1884). Її склали медитації чекання волі й громадянського невдоволення: “І доки будемо так жить?” (“Доки?”). Серед ранніх зразків пейзаж­ної (“Вечір”), “портретної” (“Шматок хліба”) і “рольової” лірики (“І молилася я...”) є вірші ширшо­го – узагальнюючого характеру.

Восьмивірш “Смутні картини” (1883) із зображен­ням “убогих нив, убогих сел” позначений багатством анафор і тавтологій, які відтворюють вбо­лівання автора за Україну та її окрадений люд. Ліричний герой знаходить у собі силу подолати песимізм, зміцнити рішучість жити й боротися (“Не гордуй ти життям молодим...”).

Вісімнадцятилітнім юнаком Б.Грінченко створив вірш “До праці” (1883), що відбив дух доби і настрій покоління. Наскрізною в ньому є стилістична фігура емфаза (всі речення – оклично-риторичні). Енергійні хореїчні рядки заклич­но ствердили: “Праця єдина з неволі нас вирве: Нумо до праці, брати!”. Праця мислилася автором твору тим єдиним шляхом, що прямує до щастя і долі – хоч би для онуків.

Наступна книжка “Під сільською стріхою” (1886) в ліричній частині (була й епічна – оповідання) продовжила основні мотиви й образи поперед­ньої. Кращі вірші захоплюють цільністю вдачі ліричного героя-борця (“Наша доля”, “У темряві”), поширеним сумом – типом національного світосприймання (“Де воно?”), пластичністю художнього слова й поетичністю жанрового малюнка. Зокрема, вірш “Рибалка” не поступається май­стерному твору такої ж назви Я.Щоголева – од­ного з кращих поетів-практиків у цьому роді.

Вірш-“портрет” під назвою “Хлібороб” (1884) цікавий мимовільною подвійністю зображально-виражального плану. Зовні це саморозкрит­тя хлібодара, який щоднини, в годину і негоду, всю силу чесно “на роботу невпинную клав”. Та коли твір прочитає людина, обізнана з життєвим шляхом поета, то неодмінно подивуєть­ся, наскільки точно і з якою прогностичною зіркістю окреслено тут долю Б.Грінченка, його безупинну працю на .ниві рідної культури.

Визріле мистецьке вміння, добірна літературна мова підпорядковані у віршах “Подивись!” і “Те­пер” зі збірки “Нові пісні і думи Василя Чайченка” (1887) мотиву змагання в найтяжчих умовах. Не в дні золоті, а під час лютих вітрів – “Ти тоді уставай, свою зброю бери І борись серед темряви й бурі!..”. Така суто Грінченківська і щиро чоловіча, етика вольового ге­роя-інтелігента була рідкісною в ті часи.

Твори інтимної і пейзажної тематики:

• Розділ “баладно-романтичний” (“Могила”, “Зрада”, “Останній борець” та ін.).

• Спроби рефлексивно-філософських роздумів на тему минущості світу і людини (“Дуб”, “Тільки одна не пишалася” та ін.).

• Ремінісценції зі східних та біблійних сюжетів (“Горе вам!”, “Кара”, “Велика вечеря”).

• “Байронівсько-лермонтовські” мотиви гордої самотності (“Не знаю”, “Ізнов”, “Душа горить” та ін.).

Лірика Василя Чайченка (гадаємо, таке письменницьке прізвище походить від чайки-небоги з народної пісні, що вивела чаєняток при битій дорозі) природна в камерних акордах. До них належать пейзажні твори з гармонійним переходом опису в переживання (“Тільки одна не пишалась...”, “Нудьга”). Це й любовні варі­ації, в яких автор починає виходити з-під влади виразів, “освячених” поетикою фольклору (“Під вербами”). Б.Грінченко творив літературні поетизми по канві особистого життя серця (“Присвячую М.Г.”). Знаходив свіжі об'єкти малювання і нетрадиційні форми для них, як-от у поезії гек­заметричного типу “Молоді сльози”. В поезії Б.Грінченка закономірно з'являлися “осінні” настрої журби і суму, але оживав у ній, усупереч кайданам і стогонам, дух весни і вес­нянки. Цикл митця “Весняні сонети” (1888) – менш алегоричний, ніж “Веснянки” І.Франка. Сонети про весну ліричніші, вони звучать як гімн весняній волі й любовним почуттям.

Цикл скомпоновано таким чином, що кожен із 13 віршів – новий щабель у розгортанні теми весняного воскресіння людини і природи. Взає­модоповнюючи один одного, вони розкрили тему через барвисті й многоголосі картини онов­лення рідних лук і гаїв Слугує цьому також роз­криття сердечного переживання і любовних зу­стрічей героя, котрий, однак, не забуває й про “усіх смутних на всій землі смутній” (серце­винні вірші циклу). Вивершує тему символічне орання і засівання цілини великим трудівником. Цей орач асоціюється в сонетах “І світ воскрес!..”, “Та де вона?..” з тим “сівачем правди й волі2, який “На рідний степ повинен ще прийти”.

Щоб наблизити цей час, Б.Грінченко проголо­сив у триптиху “Моє щастя” щиру готовність: “я віддав би усе на цім світі За змогу умерти за рідний свій край!”. Таке ж етичне послання “Друзям”. Адресуючи його молоді, поет обстоював правдолюбство, вільні думки, порозуміння й згоду. Виховую­чи молоде покоління відповідальними громадянами рідного краю, поет звернувся до краян.

Із середини 90-х р.р. Б.Грінченко відповідно до художніх тенденцій доби почав відходити, як зауважив сучасний дослідник його творчості А.Погрібний, від властивої йому одноманітної декларативності й патетичності та зосередився на психологічно-медитативній ліриці, намагався відтворити всю складність настроїв і почуттів ук­раїнського інтелігента зламу віків (“Природо-мати!..”, “Хвиля за хвилею...” й ін.). Урізноманіт­нилися думки і форма написання. Так, нові риси поезії збірки “Хвилини” – використання засобів умовності (зустріч із Музою в “Заспівах”), ліричний побутопис дитячих розваг (“Петрусь”, “Пас­тушки”), мініатюризація віршів (афористичний цикл “Зернятка”).

Б.Грінченко був упевнений: український народ неодмінно посяде гідне місце в сім'ї народів. Вірш “Приходить час” звістив про наближення цього майбутнього.

Масштаби поетових художніх узагальнень роз­ширилися завдяки осмисленню історичних осіб. Прикладами високості людського вільного духу зображені Спартак і Джордано Бруно, Жанна д'Арк і Пеліко (“Людина я... І мушу червоніти...”). їхня жертовність і героїзм різко відтінила всю ницість ворогів і мучителів, байдужих людців.

Митець нерідко задавав тональність твору епіграфом із Байрона чи Лермонтова або зачинав поезію в дусі народної пісні. Ідейно-творчий пе­регук із цими джерелами властивий і його віршовій сатирі. У ній розвінчуються імперські порядки (“Російська гармонія”, “Російським лібералам”), перевертні (“Наші батьки”). Ущиплива й художньо розмаїта (“Патріот”, “Українець”, “Зем­лякам”), сатира започаткувала галерею фальши­вих патріотів і псевдонародолюбців.

Згодом були упорядковані такі збірки поезій “Під хмарним небом” (1893), “Пісні та думи” (Кн. 1 – 2, 1895), “Хвилини” (1903).

В історію української літератури Б.Грінченко ввійшов і як умілий байкар. Випустив у 1895 р. дві збірки під однаковою назвою – “Байки”, а також побачила світ книжка “Байки” у 1911 р. Один із кращих дитячих поетів, він створив “Книгу казок віршем”.