23. Романтизм як світоглядна основа нового українського письменства (і. Котляревський, т. Шевченко, м. Гоголь, п. Куліш).

Іван Котляревський

У той час, коли вважали, що українська культура живе тільки серед селян, недовчених, малоосвічених кіл, є синонімом "мужицтва", "неуцтва", "некультурності", І. Котляревський довів, що український народ має свою власну багату історію і культуру, надав філософським абстракціям Г. Сковороди конкретної форми літературної діяльності мовою рідного народу. І хоча І. Котляревський розглядав свою "Енеїду" як доповнення до культури імперського центру, проте звичаї, норми, мова цього центру постають для нього зовсім чужими на фоні рідної мови та культури. Виростають вони з народного говору, пісень, звичаїв, моралі, обрядів українського народу, до побуту і культури якого він постійно приєднується. Отримавши визнання як письменник, І. Котляревський поряд з літературною діяльністю цікавиться мовознавством, етнографією, вивчає усну народну творчість, Історію України. Викристалізувавши в художній формі минуле, робить спробу перетворити його на дзеркало для майбутнього.

І. Котляревський, звернувшись до класичної спадщини — поеми Вергілія, наповнив її своєрідним описом спостережень у зображенні українського побуту другої половини XVIII ст., відтворив сучасність, зобразив представників різних станів, намалював картину української дійсності того часу. Засудження хижацтва, здирства, розпусти, паразитизму, цілковитої байдужості до життя простого народу поєдналися у нього з глибоким гуманізмом, любов'ю до свого народу, повагою до нього, вболіванням за його стражданнями, моральним осудом кріпацтва, пишанням героїчною Історією свого народу. Світогляд І. Котляревського, що грунтується на сприйнятті реального земного буття з усіма його суперечностями і внутрішніми колізіями, набував глибокого філософського звучання в утвердженні духовних сил народу, життєлюбства, оптимізму, мужності простих людей в їх нелегкій буденній справі, дійсного, а не позірного сенсу людського існування, призначення людини в світі, сприяючи водночас розвитку національної культури у напрямі дедалі глибшого проникнення в життя народу, осмислення його долі та духовного розвитку, самоусвідомлення національно! ідентичності значного кола українського суспільства. Вказане стосується не тільки часів Котляревського, а й нашого сьогодення.( «Енеїда»,«Москаль-чарівник»,

«Наталка-Полтавка», «Пісня на Новий 1805 год пану нашому і батьку князю Олексію Борисовичу Куракіну»)

Тарас Шевченко

Шевченко, як і Гоголь, вийшов з тієї верстви, що була у XVIII ст. єдиною, верстви козацької, яка потім під адміністративним тиском російської імперії роз'єдналась. Якщо Гоголя родить українське дворянство, котре національно деградує, то Шевченка — закріпачене селянство, в якому є значні відсотки колишньої шляхти, де відбувається повільний процес регенерації. Потрапивши до Петербурга мимохідь, він своїм "селянським" національним здоров'ям не тільки не відчув згубного впливу його життя, а й зумів оформити свою розумну національну суть.

Витоки світогляду Т. Шевченка, зміст його поезії І. Крип'якевич виводить не із суспільного стану поета, як це робить Є. Маланюк, а із сутності всіх умов, в яких він жив і творив. Він зростав там, де ще доживали свого віку очевидці коліївщини, де були живі згадки про козаччину, де співали думи про Хмельницького, відчувши злидні, нужду і упокорення селянина-кріпака. Глибоке знання життя, традиції боротьби за волю і не менше прагнення до неї дали змогу йому викласти те, що було у Статуті братства, своїм полум'яним словом, словом поезії, інстинктивно зрозуміти минуле, виробити свій погляд на світ, давні часи і події, звернутися не тільки до сучасників, а й до потомків із закликом вирішувати не поточні, а вічні проблеми, сягаючи до основ національного буття.

В українській новій літературі Т. Шевченко був першим, хто закликав українців не цуратися самих себе, не виступати в ролі придуркуватих провінціалів чи хитрого малороса, доводив, що самоствердження України має історичні та соціальні виміри. Створивши українську літературну мову, українську літературу як чинник національної самосвідомості, могутню зброю у розвитку культури українського народу, освічуючи його в дусі вільнодумства, гуманізму та патріотизму, Т. Шевченко спростував як великодержавне твердження про те, що українська мова загалом не існує, так і погляди русифікованого "освіченого" пануючого класу і його прибічників на українську мову як на мужицьке "наречіє". Збагативши рідну мову, розглядав Гі як культурне надбання, найбільшу духовну цінність народу, виступав проти її засмічування, за подолання примітивізму та лихословлення, закликаючи навчатися чужого і не цуратися свого. Типово романтичним було ставлення Т. Шевченка до релігії, формування якого, на думку Д. Чижевеького, певною мірою йшло під впливом поглядів Д. Штрауса. В щоденниках, творах поета багато гострих висловів на адресу церковної обрядності, всіляких забобонів, виступів проти зловживань релігії з політичними цілями, проти релігійних війн, кровопролиття і сліз в ім'я релігійних пристрастей тощо.

М. Гоголь

На початку своєї літературної діяльності М. Гоголь звертається до народного життя, його побуту, історичного минулого, черпаючи в них матеріали для своїх творів, доводячи, що кожний народ має свій власний характер, а у кожної людини може бути свій шлях. Широко послуговуючись природним гумором для ідентифікації українського духу з його здатністю розуміти природу, іншу людину, риси українського він вбачав у широті і могутності того народу, який сформувався на порубіжних землях, буйна воля якого не могла терпіти законів і влади, народ войовничий, сильний своєю спільнотою, вірою, безпечністю та вільністю і буянням життя. Європейський за своїм місцепроживанням та азіатський за способом життя, звичками, одягом, цей народ увібрав дві протилежні частини світу, дві різнохарактерні стихії: європейську обережність та азіатську безпечність, простодушність і хитрість, сильну діяльність і велику лінивість, прагнення до розвитку і вдосконалення, бажання здаватися нехтуючим будь-якого вдосконалення. Дух цього народу виливається в поезії, пісні, які зливаються з життям, мають такий живий голос, що, здається, промовляють словами, і кожний вислів цієї блискучої мови проймає душу. М. Гоголю так само, як і іншим романтикам, властиві закоханість у природу, обожнення її, злиття з нею, використання її символів, пошуки абсолютної цінності і свідомості останньої межі в світі, через яку тільки й лежить шлях до нього. Призначення людини полягає в тому, щоб вносити у світ гармонію, добро, красу, працювати над тим вічним, що є найдорожчим для нас, завдяки чому знайти своє місце в світі. Від праці, ведення господарства залежить добробут усієї держави, складається процес життя окремої людини, бо робота і безупинний рух "скуплюють" тіло і здоров'я, розумові здатності і світ, бо, нарешті, в цьому людина виконує свої обов'язки і призначення, дані від Бога — працею добувати хліб свій.

П. Куліш

П. Куліш грунтовно вивчав нову західноєвропейську філософію, особливо німецьку XVIII—XIX ст. Однак емоційній, імпульсивній натурі Куліша (ймовірно, і за соціального стану козацтво уже втрачало своє положення самостійного стану, а на дворянство у Куліша не було документів) більш за все імпонувала романтична традиція. Щоправда, тут Куліш був не послідовний. На останній момент в його творчості неодноразово звертали увагу дослідники спадщини Куліша. Так, Д. Чижевський зазначав еволюціонування поглядів Куліша від романтизму до позитивізму, від релігійного світогляду до культу миротворчої науки, від православ'я до позитивної релігії для всіх людей і народів, від козаколюбства до козакофобства, вбачаючи в цьому не тільки його трагедію, а й трагедію романтичної культури, яка, йдучи від однієї протилежності до іншої, швидко повертається до першої. Єдино, в чому він був послідовний, то це в ідеї України, її воскресінні. Із ставлення до неї — протилежність оцінок і подій історичного життя, політичних та культурних діячів, прогностичних орієнтацій. З цієї ідеї зростає й міцніє коріння його романтичного світогляду, який при всіх хитаннях Куліша все-таки залишався стержневим в його творчості.