37. Феномен п. Юркевича і українська духовність.

Філософія П. Юркевича багатогранна й не підпадає під якесь одне усталене визначення. У ній простежуються глибокі й оригінальні думки з проблем історії філософії, філософської антропології, гносеології, етики, філософії релігії. Проте центральною проблемою є проблема людини.

Юркевич вважав можливим те, що саме у явищі й силою явища людський дух виховується до тієї духовної самосвідомості, яка несе в собі основи будь-якого феноменального життя. Коли люди говорять, що їхні душевні стани, нахили, почуття й бажання, як і зовнішні явища, що викликали їх, несумісні з найчистішими вимогами морального закону, усвідомлення якого вони носять у глибині свого духу, коли говорять, що це явище, ця подія не відповідають своїй ідеї, а їх розвиток відбувається неправильно й ненормально, то в цих тривіальних висловлюваннях ідея є об'єктивним поняттям, яке не саме визначається предметом, а навпаки, визначає предмет, мислиться як його закон і умова правильного розвитку. Юркевич апелював до психології, яка, за його переконанням, легко могла б довести, що світ явищ відкривається спершу людській свідомості як її власний психічний стан, як отримане нею задоволення чи незадоволення, як приємне або неприємне відчуття. Якщо особистість все-таки усвідомлює світ ідей як щось протилежне її духові, як систему істот, підпорядкованих порядку й закону, то це підтверджує, що навколишній світ підкоряється духовному законодавству самосвідомості раніше, ніж людина абстрактним мисленням робить спробу вказати на присутність у ньому духовних чи ідеальних зв'язків.

За словами Юркевича, пояснення світу явищ на основі ідеї є простим продовженням тієї роботи, яку здійснює дух безперервно впродовж свого розвитку в часі. У будь-якому разі ідея є фактом загальнолюдської свідомості, фактом, необхідність якого так само зрозуміла, як зрозуміле нездоланне прагнення людського духу підніматися від людської вседозволеності до моральної свободи, від випадкових уявлень до необхідних пізнань, від емпірично-визначеної свідомості до духовної, наповненої невипадковим змістом самосвідомості. Подібно до того, як два стани людського духу — визначення ззовні і самовизначення — передбачають один одного, нероздільні в діяльному дусі, так і ідея відкривається в плоті й крові, в життєвій взаємодії з тим середовищем, у якому виховується людський дух до її усвідомлення.

Отже, по-перше, згідно з Юркевичем, істинна сутність предмета пізнається не в спогляданні, не в понятті про нього, а в його ідеї. Тому він віддавав перевагу вченню Платона про розум, а не вченню Канта про досвід, вважаючи, що істина Кантового вчення про досвід можлива лише внаслідок істини Платонового вчення про розум. По-друге, вирішення питань про основу та цілі світу, про ставлення світу й людини до Бога передбачає допущення ідеї, адже божественне і розумне в космосі також є ідея. По-третє, якщо філософія прагне пояснити явища навколишньої дійсності на основі ідеї й за допомогою ідеї (а це може зробити лише вона і жодна інша наука), якщо вона розглядає явища світу як одкровення чи втілення думки, якщо для неї ідея є джерелом, основою, законом і типом явищ дійсності, то вона з'ясовує й обґрунтовує те світоспоглядання, початки якого містяться в будь-якій людській душі й котре є прийнятним з погляду релігійного і морального життя людства. По-четверте, без допущення ідеї неможливо розкрити й сутність самої людини, осягнути сенс її буття.