38. Київська філософська школа 2 пол. Хіх ст.

Основним центром формування професійних кадрів з філософії у першій половині XIX ст., як ми бачимо, виступала Київська духовна академія. Це зумовлювалося не лише вимогами царського уряду надавати професорські вакансії людям духовного звання, а й тим, що в академії все-таки була краща освітня база, певна стабільність філософських курсів, усталені традиції духовно-етичної орієнтації. Цілком зрозуміло, що її вихованці мали високий рівень професійної філософської культури порівняно зі своїми колегами із світських академічних закладів. І хоча при осмисленні досягнень західноєвропейської філософської думки вони інтерпретували їх в духовно-релігійному плані, переважно з морально-етичної точки зору, ставлячи одкровення Св. Письма вище за філософії, але все-таки обстоювали самостійність останньої, що, як показано при характеристиці поглядів О. Новицького, С. Гогоцького, П. Юркевича і П. Ліницького, мало своє виправдання і певний сенс.

Положення з розвитком філософії в Україні значно змінюється у другій половині XIX ст. При всій актуальності узагальнень, побудови та вимоги духовно-релігійної філософії аж ніяк не збігалися з далеко не ідеальними реаліями тодішнього життя. Крім того, за умов розвитку науки ідеалізм, за визнанням його представників, не міг задовольняти дослідне природознавство як адекватну методологічну основу. Тому крім духовно-релігійної філософії у другій половині XIX ст. набувають поширення і інші напрями філософської думки, зокрема позитивізм, що постав як реакція на спекулятивне мислення німецької класичної філософії та механістичний матеріалізм XVIII ст. Проголосивши нейтральність відносно ідеалізму та матеріалізму, він виступив від імені науки як нова лінія у філософії, вимагаючи перетворення її в позитивну науку. Заснований Г. Спенсером, Дж. С. Міллем та О. Контом, позитивізм знайшов багатьох послідовників у російськомовній філософії. В Україні одним із активних прибічників цього напряму став Володимир Вікторович Лесевич.

39. Філософія в університеті Св. Володимира.

Своє функціонування Університет Св. Володимира розпочав у складі одного філософського факультету. Наступного року було відкрито юридичний факультет, а в 1840 р. на базі Віленської медико-хірургічної академії — медичний.

До 40-х років XIX ст. філософський факультет мав два відділення — історико-філологічне і фізико-математичне. Їх очолювали два декани. Перше відділення мало у своєму складі кафедру філософії, грецької словесності і стародавності, римської словесності і стародавності, російської словесності і загальної історії, статистики; друге — чистої і прикладної математики, астрономії, фізики і фізичної географії, хімії, мінералогії і геогнозії, ботаніки, зоології, технології, сільського господарства, лісоводства та архітектури.Кафедра філософії була загальноуніверситетською і забезпечувала читання лекцій з логіки, психології, історії філософії з природним правом. За перші два роки університетського курсу студенти всіх факультетів слухали лекції з логіки і психології, за два останні — студенти першого і другого відділень та юридичного факультету прослуховували лекції з усіх філософських дисциплін. Обсяг лекцій з філософських дисциплін регламентувався Статутом Університету, і на них спочатку відводилося 5 годин, а з 1839 р. до кінця 40-х років XIX ст. — до 10 годин на тиждень. Крім того, вивчали творчість римського і грецьких авторів. Римського обирав сам професор, а грецькі були незмінними — Платон («Банкет») та Арістотель («Метафізика»). Професорсько-викладацький штат Університету Св. Володимира був укомплектований переважно з професорів Кременецького ліцею — поляків. Із російських професорів там працювали професор російської словесності М. Максимович та професор енциклопедії права К. Неволін. Професор загальної історії В. Цих і професор філософії О. Новицький були призначені попечителем Київського навчального округу та Університету Е. фон Брадке. М. Максимович обіймав посаду ректора, В. Цих — проректора, а О. Новицький очолив кафедру філософії. Саме з іменами М. Максимовича та О. Новицького пов´язане становлення професійної філософії в Університеті Св. Володимира.

Праці Максимовича мали важливе значення для розуміння етнічної України та її культури. Займався вивченням філософії, намагаючись осмислити розвиток природничих наук через призму натурфілософських ідей раннього шеллінгіанства, збагнути зв´язок філософії з природознавством та іншими науками, дати ґрунтовну відповідь на питання, що таке філософія, який її предмет, історичне місце в системі знань, творчий потенціал. Однак, відчуваючи до філософії скептично-негативне ставлення навіть серед освічених представників суспільства, нерідко й сам у приватних бесідах критично висловлювався щодо філософських теорій і навіть заперечував доцільність викладання історії філософії в університетах. Незважаючи на це, моральна атмосфера в університеті за його ректорства, вимоги конкретного історичного підходу до вивчення природи, феномену культури, суспільного життя, врахування історичного досвіду, умов та рівня розвитку науки того часу, її системного критичного переосмислення, які він демонстрував у своїх лекціях та наукових працях, істотно вплинули на сприйняття студентами нових ідей світової філософсько-суспільної думки.Сильвестр Гогоцький (1813—1889) належав до тієї когорти вітчизняних філософів, які через осмислення надбань західноєвропейської філософії, зокрема І. Канта та Г.-В.-Ф. Гегеля, прокладали шлях до нового філософування, обстоюючи цінність і самоцінність філософії у період загострення кризи. У цьому плані він пішов далі не лише від своїх попередників (І. Скворцова, В. Карпова), а й сучасників (О. Новицького). Як філософ високого професійного рівня О. Новицький за умов негативного ставлення до філософії в Російській імперії не тільки виступив на її захист, а й, враховуючи новітні досягнення світової філософської думки того часу, зокрема німецької, зробив спробу по-новому підійти до осмислення предмета, завдань і призначення філософії, виявлення основних механізмів і тенденцій її розвитку.

Розглядаючи історико-філософський процес, С. Гогоцький обґрунтував власне бачення суті філософії та її завдань. На його думку, філософія є умоглядно-моральною наукою. Вона перебуває в стані постійного розвитку. Під розвитком він розумів поступове здійснення або перехід у якесь явище певної можливості, що передує розвиткові. Розвиток — це не лише зміна й перебування серед того, що змінюється, а й послідовність змін, спрямованість і здійснення певного родового життя того, що розвивається, оскільки йому властива мета, яка керує всіма його проявами. Все, що розвивається, має свою історію. За переконанням Гогоцького, історія — це досягнення морального світу, котрий завершує розвиток світу фізичного і своїм цвітом та плодом дає сенс і дух безмежній масі фізичної природи. Ключ до історії філософ убачав у глибинах самосвідомості та почуттів, моралі та релігії. Історія філософії відображає значно більше, ніж інша історія людського життя, а саме суттєву властивість внутрішнього життя свідомої істоти на основі ідеї розвитку, властивої духові. В історії філософії мають бути відображені не просто послідовність і спрямованість певних явищ, а й послідовний розвиток певної системи знання й самосвідомості. Філософські погляди українського і російського філософа Олексія Козлова (1831—1901) змінювалися в процесі його творчості, пройшовши шлях від матеріалізму і позитивізму до створення своєрідної системи панпсихізму (вчення, яке стверджує, що все існуюче має душу), а в останні роки життя — до визнання примату релігії над філософією, хоча він не сприймав російської святості і моралізаторства. Філософ вважав, що тільки філософія здатна протистояти моральній та інтелектуальній анархії, яка почала формуватися в тогочасному суспільстві. Однак, на його думку, це не під силу ні емпіричному позитивізму, ні панлогізму німецької класичної філософії, зокрема Гегеля, оскільки перший зводить філософське знання до конкретно наукового, другий підпорядковує його всезагальності, тоді як свідомість, мислення завжди індивідуальні, особистісні. Щоб філософія виконувала своє завдання, слід чітко усвідомити, у чому її сутність, який її предмет, і створити таку систему, яка б здолала названі недоліки. В Університеті Св. Володимира формувалося неокантіанство, представником якого був український і російський філософ Георгій Челпанов (1862—1936).