34. Філософський теїзм п. Ліницького.

Як і більшість представників академічної філософії в Україні, П. Ліницький дотримувався ідеалістичних поглядів. Перше, на що слід звернути увагу, — це своєрідність Його підходу до з'ясування суті філософії як науки, ЇЇ предмета та специфіки. Розглядаючи ці класичні для академічної філософії питання, він не без підстав зазначав, що жодне визначення філософії не дає повної уяви про неї як науку, оскільки кожна наука має свій чітко фіксований предмет, царину дослідження, чого не можна сказати про філософію, де навіть сам термін "філософія" вказує не на предмет її дослідження, а на особливе ставлення того, хто пізнає, до того, що пізнається, яке властиве тільки їй одній, становлячи її сутність. До такого розуміння філософії, на думку П. Ліницького, приводить погляд на неї і з теоретичної точки зору, тільки уже по відношенню до знання теоретичного. Початком будь-якого пізнання постає просте спостереження і приведення в порядок отриманих з досвіду знань. Тут відбувається просте ознайомлення з предметом, тобто пізнання того, яким він є в дійсності і як виявляється в різних положеннях та умовах. На цій стадії наукове пізнання керується тільки уявленнями вигоди чи користі. Самі по собі вони не можуть задовольнити нашу цікавість, бо досвід показує нам тільки те, яким предмет є в дійсності. Розглядаючи філософію як справу розуму людського, вираження самосвідомості, де кожний наступний етап досліджень розкриває нові сторони поставлених питань, шляхів їх розв'язання, Ліницький особливо цінував античну філософію. Він зазначав, що "ніколи з такою енергією і з такою силою і гідністю не проявляла вона (філософія. — Авт.) своєї діяльності, як це було у древній грецькій філософії", і якщо "ми хочемо знати в сутності філософії, що для неї доступне і до чого дійсна філософія приводить, — то краще за все для цього звернутися до вивчення грецької філософії". Конкретизацію історико-філософського процесу П. Ліницький здійснює, розглядаючи питання філософського мислення і основних відмінностей філософських систем у розв'язанні цих питань. Такими основними питаннями філософського мислення він вважає питання про пізнання, про сутність буття, про перші причини буття, практичні принципи і мету людської діяльності. За характером відповіді на третє питання про перші причини буття він виділяє теїзм як визнання безумовною причиною усього буття Бога, Божества; пантеїзм, тобто "розтворення" Бога в природі, ототожнення природи і Бога; атеїзм — заперечення будь-якого божества. І, нарешті, з питанням про практичні принципи і мету людської діяльності він пов'язував такі напрями, як евдемонізм, утилітаризм, систему морального обов'язку та аскетизм. Щодо останнього, то істинний аскетизм П. Ліницький вбачав у очищенні і досконалості своєї природи людиною, служінні загальному благу, в подвигах любові, словом у діяльності позитивній, що має метою здійснення моральних ідей, а не в одному тільки заперечливому настрої духу. Загалом аналіз наведених напрямів у П. Ліницького, як і в його попередників (О. Новицький, С. Гогоцький, П. Юркевич), досить витриманий в критичному відношенні із з'ясуванням як обмеженостей, так і позитивних моментів, за винятком матеріалізму та атеїзму, до яких ставлення П. Ліницького різко негативне. Характеристику поглядів П. Ліницького за наведеною проблематикою доречно розпочати з його твердження про те, що в природі нашого розуму слід шукати і знаходити ті керівні начала, з якими мають узгоджуватися ознайомлення з питаннями науковими і літературними, оскільки потреба мислити і обговорювати все є однією з вищих і дорогоцінних переваг людини. Треба враховувати, що такою ж мірою, як у фізичному світі, все відбувається за своїми законами, розумова діяльність має свої власні закони, або нормативні правила. Основний закон людської думки вимагає, щоб кожний предмет ми мислили і обговорювали саме як такий, а не інший. Пізнання як діяльність духу того, хто пізнає, також підпорядковується своїм формам, які розкриваються через поняття, категорії. Особлива роль тут належить поняттю сутності, яке є необхідною формою нашої думки, оскільки вона обумовлює основні закони нашого мислення і в самій природі нашого розуму лежить потреба визнавати наявність сутності навіть тоді, коли ми намагаємося переконати себе в тому, що сутність не пізнається. В цілому ми не повинні задовольнятися в пізнанні тим, що маємо ідею про предмет, а повинні вимагати, щоб ідея узгоджувалася з предметом, бути переконаним у самостійності і незалежності існуючих речей, які ми уявляємо.