- •Лекція 1.2. Основні концептуальні парадигми культурології
- •1.3.1. Основні завдання й напрями культурологічних досліджень
- •1.3.2. Еволюціоністська парадигма
- •1.3.3. Психологічна парадигма
- •1.3.4. Соціологічна парадигма
- •1.3.5. Функціоналістська парадигма
- •1.3.6. Теологічна парадигма
- •1.3.6. Ігрова концепція
- •1.3.7. Структуралістська парадигма
- •1.3.8. Розвиток української культурологічної думки
1.3.8. Розвиток української культурологічної думки
Представлені культурологічні парадигми вплинули на розвиток української культурологічної думки, яка має свою славну історію. Вітчизняна класична література завжди була уважною до культурних універсалій буття свого народу, сприяючи формуванню національної свідомості. У творах Т. Шевченка, І. Котляревського, І. Франка, Лесі Українки відображено глибоке проникнення в українську душу. Важливим виявом національного самопізнання стало дослідження М. Костомарова «Книга буття українського народу», нарис І. Нечуя-Левицького «Світогляд українського народу», Наукове вивчення проблеми українських культурних універсалій активізували вчені-українознавці, що гуртувались навколо Наукового товариства ім. Т. Шевченка у Львові, очолюваного М. Грушевським, – Ф. Вовк, В. Гнатюк, Ф. Колесса, М. Возняк, С. Томашівський. Заглибленням у світоглядні цінності української культури стали розвідки Я. Яреми «Українська духовність і її культурно-історичних виявах”, І. Мірчука «Головні риси українського світогляду в українській культурі», Д. Донцова «Дух нашої давнини», О. Кульчицького «Світовідчування українця», М. Шлемкевича «Душа і пісня», Є. Маланюка «Нариси з історії нашої культури», І. Огієнка «Українська культура». Їх традиції продовжують розвивати сучасні українські культурологи В. Горський, О. Забужко, С. Кримський, А. Макаров, Ю. Павленко, М. Попович, В. Скуратівський, які зараховують українську традицію до світового загальнокультурного простору, віднаходячи в цьому діалозі неповторну значущість вітчизняної духовності.
На початку XXI ст. можна говорити про культурологічний підхід як такий, що визначає контекст сучасних принципів організації змісту навчання. Це виявляється не стільки в загальній гуманізації процесу навчання, а насамперед в урахуванні єдності онтогенетичних та філогенетичних процесів. Відповідно, система навчання має стати відтворенням ситуації зростання особистості в культурі і разом з культурою, повторенням процесу культурогенезу на індивідуальному рівні. Так досягається максимальна відповідність змісту навчання психофізіологічним особливостям певного віку людини. Про результативність подібного підходу свідчить позитивний досвід так званої школи «діалогу культур» В. Біблера.