43. Українська проблема у міжнародних відносинах наприкінці XVIII - поч. Xіх ст.

Початок ХІХ ст. у Європі характеризувався швидким розгортанням подій, пов'язаних зі спробами Наполеона підпорядкувати собі континент. Україна була далеко від епіцентру подій, але війна не обійшла її стороною. Росія вступила у війну з Францією у складі коаліції європейських держав, і цим спробувала скористатися Туреччина, яка тоді ще не залишила надій на повернення під свій контроль українського Причорномор'я. Оскільки і Росія поспішала забезпечити собі безпеку на Півдні до початку вирішальної сутички з Францією, то результатом стала чергова російсько-турецька війна. Вона розпочалася у 1806 р. і тривала з перервами до 1812 р. Війна негативно позначилася на житті України, яка стала найближчим тилом російської армії, що діяла в Бессарабії, а українські губернії мали її забезпечувати. В шести губерніях (Чернігівській, Харківській, Полтавській, Київській, Херсонській та Катеринославській) була проведена мобілізація до військ. Кожна з цих губерній повинна була дати по кілька тисяч «ополченців», тисячі пар волів, коней, возів з погоничами для їх обслуговування. Та й воєнні дії тривалий час точилися на землях, заселених українцями (південний захід сучасної Одеської області). Жорстокі бої розгорнулися зокрема за фортецю Ізмаїл. У травні 1812 р. було підписано Бухарестський мирний договір. До Росії відійшла Бессарабія, в трьох повітах якої проживали українці. Російська перемога стала для України меншим злом, бо в іншому випадку її територія і надалі залишалася б ареною війн двох імперій з усіма негативними наслідками цього.

Україна у планах Наполеона

У червні 1812 р. французька армія вступила у» російські володіння і розпочала марш на Москву. її шлях пролягав через Польщу, Литву, Білорусь і українських земель безпосередньо не торкався. Лише на Волині з'явився тридцятитисячний корпус противника, який не проявляв військової активності і у вересні був звідти витіснений, та наприкінці серпня невеликі загони кінноти просочилися на Чернігівщину. Проте війна не могла не викликати в Україні жвавий відгук. Українська шляхта й інтелігенція поділилися на два табори. Одні висловлювали неприховану радість і надії, що з приходом французької армії буде введене прогресивне законодавство й Україна стане автономною, а може, й незалежною державою. Наполеон справді обіцяв це козакам Задунайської Січі і, прагнучи залучити їх до війни з Росією, посилав до них своїх агентів. Інші поставилися до приходу Наполеона негативно. Вони не вірили, що Франція визволить Україну з-під російського деспотизму, а Французька революція лякала поміщиків загрозою всьому соціально-економічному укладу. Зокрема, українські поміщики були вкрай стурбовані повідомленням про скасування Наполеоном кріпацтва у сусідній Польщі. Більше подобалася їм американська революція, з її декларацією незалежності і без різких соціальних змін. Цікаво порівняти ці сподівання й побоювання з конкретними планами Наполеона щодо України. У соціальній сфері селянство дійсно могло отримати особисту свободу. Що ж до відтворення української державності, то ця проблема мало обходила французького імператора. Він не мав наміру зберігати Україну як єдине ціле. Західні й південні землі її передбачалося передати союзним Австрії та Туреччині, а також новоствореному «Варшавському герцогству», тобто Польщі. Більшу ж частину України Наполеон збирався поділити на три воєнно-адміністративні провінції, на чолі яких стояли б його маршали. Оскільки плани Наполеона не обмежувалися війною на Сході Європи, то ці провінції неминуче повинні були б і матеріально, і людськими ресурсами забезпечувати подальші військові походи французів.