3. «Меланхолічний вальс», «Рожі», «Impromtu phantasia» о. Кобилянської. Їх зв'язок із сумісними видами мистецтв

«Меланхолічний вальс», «Рожі», «Impromtu phantasia» - це поеми в прозі. Автор надто занурюється в опис деталей, описуючи красу.

На багатьох творах О.К. позначився великий вплив, який мав на неї Ніцше з його ультра-індивідуалістичною філософією. Вона малює людей, здебільшого жіноцтво, з «тугою за красою», пориваннями у високості, розуміючи їх як специфічний «аристократизм Духа», що з сфери буденності, від «тупих підлих душ», від «товпи» поривається «залетіти далеко-далеко», у сферу надземного почуття і надлюдських переживань. Її герої – це такі «аристократи Духа», вони хочуть вживити в себе ідеал надлюдини: «бути передовсім себе цілею» і «не дбати о загал». Така людина хоче ізолювати себе від громадянства, громади, нехтує нею й кидає їй виклик, водночас милуючись красою. Це типові естети, що все на світі міряють міркою самої краси – тієї універсальної краси, «в котрій затонули б і вартості, і сучасна мораль, і сльози горя, і саме горе» (Мати Божа»). Самій красі вони вклоняються, вважаючи її єдиним кумиром, що сам для себе існує й задля себе вимагає знищення всіх інших потреб людини (за Сергієм Єфремовим).

4. Жіночі теми у творчості Ольги Кобилянської (1863-1942) – «Некультурна», «Меланхолійний вальс».

Жіночу тему Ольга порушує також у новелах «Природа», «Жебрачка», «Аристократка», «Мати Божа» та ін. (90-ті роки 19 ст.)

У цих новелах їй вдалося подолати крайності естетизму. Природа виступає в них наче живою, і є символом любої авторкою надлюдини. На противагу природі виступають брудні лахмані, грубі руки та негарні голоси людей. У боротьбі людини з природою симпатії Кобилянської належать останній. Її жінки замучені, вони не знають «ні свята, ні неділі, а о красі не мали поняття» («Битва»).

5. Романтична стихія повісті «в неділю рано зілля копала»

Ця поетична повість (1908) навіяна українською народною піснею «Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці». Повість має дві сюжетні лінії, які розгортаються навколо циганки Маври та її сина Гриця, що кохав двох дівчат. Вродлива Мавра, дружина ватажка циганського табору Раду, закохалася в бояра і породила білого сина. Розгніваний Раду хотів скарати її за зраду. Старий батько Андронаті, рятуючи дочку від смерті, виніс її з табору, а дитину підкинув багатій бездітній родині Дончуків, які назвали її Грицем. Кинута напризволяще циганами, Мавра знайшла притулок у доброї вдови Іванихи Дубихи і, як мати, полюбили її дочку Тетяну. Згодом Мавра, що зналася на травах і ворожінні, поселяється в самотній хатині у лісі. Все життя вона тяжко карається, горює й плаче, згадуючи втраченого сина. Тетяна – її єдина розрада.

Кобилянська розкриває трагедію знедоленоє жінки-матері. Зустрівшись нарешті з батьком, Мавра дізнається, що Гриць її син. Та не судилося їй зазнати щастя – Гриць трагічно гине. Його образ змальовано романтично. Це хлопець невимовної краси, сильний і запальний. Він кохався з гарною, лагідною і доброю Насткою, збирається одружитися. Вона одна мала на нього вплив, стримувала від мандрівок, до яких його тягло. Під час однієї з них Гриць зустрів у лісі горду і прекрасну Тетяну, прозвану Туркинею, і закохався в неї. Письменниця показує роздвоєність героя, якій ділить свої почуття між двома жінками. Йому жаль тихої білявої Настки, з якою заручений, жаль і чорнобривої Тетяни, без якої не може жити. Тетяна, яка теж покохала Гриця, не знайшла в нього тієї щирої взаємності, що назавжди єднає серця. Дізнавшись, що Гриць одружується з Насткою, вона божеволіє з горя. Прагнучи назавжди привернути до себе Гриця, вона поїть його зіллям, про яке чула від Маври, що воно «присипляє лихо». Гриць помирає, а Тетяна топиться. Така трагічна розв’язка повісті.

Кобилянська майстерно відтворила місцевий колорит зеленої Буковини, своєрідно, зовсім по-іншому використала народну пісню. Створила прекрасні романтичні образи людей. А на тлі чудової природи Карпатських гір зобразила історію нещасливого кохання своїх героїв.