23. Поема «Мазепа» Володимира Сосюри

Поема «Мазепа» (розпочата 1929 р., завершена в 1959 — 1960) віднесена до «заборонених творів», разом з ґрунтовним літературознавчим аналізом вона була опублікована в журналі «Київ» лише 1988р., адже за сталінщини опублікувати її не було ніякої змоги, бо постать гетьмана офіційно спотворювалася, а його дії вважалися зрадницькими. Ю. Барабаш у дослідженні твору слушно вказував на стильову неоднорідність поеми. Якщо в першій частині образ Мазепи окреслюється в романтичному плані, то в другій значна увага відведена філософському осмисленню історичних подій кінця XVII — початку XVIII ст. і ролі в них гетьмана, який рішуче виступив за відновлення козацької держави. Поет дотримується концепції патріотичної діяльності Мазепи й спростовує версії «зрадництва» гетьмана. У поемі акцентується, немовби Мазепа ніколи не був зрадником рідного народу, а дбав про нього, намагався звільнити від московського колоніального пригнічення. Звичайно, поразка гетьмана наклала драматично-трагічний відбиток на його образ у художньому трактуванні Сосюри. На думку Сосюри, український гетьман Iван Мазепа впевнився у необхiдностi "третього шляху", власної дороги для своєї України.

Твiр написаний в кращих традицiях європейського романтизму: пристраснi почуття, центральний герой, надiлений всiма чеснотами, любовний трикутник, наївно-вiдважнi клятви й блискавичне втiлення задумiв у життя. На початку твору Мазепа - фаворит польського короля, чорнобривий паж-ловелас. Це обдарований юнак: має шляхетнi манери, поетичнi здiбностi, фiзичну силу й безстрашну вдачу. Позбавити королiвської прихильностi не можуть наклепи шляхти та навiть випадок, коли, "вiдбивши" кохану у пана Бронiслава, Мазепа вбиває його на дуелi.

Лiкуючись вiд поранення, Мазепа пригадує своє дитинство. А у хворобливих видiннях бачить свої майбутнi вiдносини з Петром I і поразку у Полтавськiй битвi. На думку автора, Петро I використав Україну задля досягнення своїх цiлей, тому зрада Мазепи була виправданою. Одужавши, Мазепа кидає розкiш замкiв польської шляхти i, подiбно до Мойсея, йде назустрiч своєму трагiчному служiнню власному народу. Вiрний романтичному максималiзму, Сосюра iнколи втрачає почуття мiри: наприклад, замрiяний долею України Мазепа порiвнюється з лунатиком.

26. «Галілео Галілей Євгена Плужника як зраок експресіоністичної поезії

Перша збірка поезій «Дні» Плужника була відгуком на події 1917—1920 pp., але Плужник на перше місце поставив не класові чи політичні проблеми, а ідею абсолютної цінності людського життя, несхитний протест проти жорстокості й безглуздого розливу людської крові. До збірки «Дні» Є. Плужник включив два досить цікаві твори: лірико-драматичну, психологічну поему «Галілей» і поему-роздум «Канів». Поема «Галілей» не має зовнішнього сюжету, а дію твору перенесено в душу ліричного героя, який розмірковує над одвічними проблемами людського бутя – в цьому полягає її експресіонізм.

Епіграфом до твору автор взяв рядки М. Некрасова: «От ликующих, праздно болтающих, Обагряющих руки в крови, Уведи меня в стан погибающих За великое дело любви», які підказують, що ліричний герой не належить до «сильних світу цього», які вирішують долю інших. Про себе герой каже, що він «дуже тихенький», «злиденний», що він з тих, «хто обідає раз на три дні». Проте саме він (ліричний герой)являє собою образ справжнього патріота, людини, не байдужої до своїх співвітчизників, до минулого і майбутнього своєї землі. Навіть тоді, коли герой критикує обивателів за їх піклування тільки про своє тіло («Жруть, торгують собою, плюють») і абсолютну байдужість до душі («Ну кому це потрібно сьогодні? Дурень той, хто ще й досі поет! Вчора— модні частушки народні, А сьогодні — уривки з старих оперет!»), ми розуміємо, що насправді героєві просто боляче від усіх тих негараздів, які не дають можливості щасливо жити його народові.

У цілому поема має досить оптимістичне звучання: поет вірить, що будуть вигнані геть «похмурі» — гнобителі, володарі, егоїсти; будуть увінчані славою герої, «хто, вірні меті, йшли безупинно до неї»; помилувані, але не виправдані, обивателі, які «не відали, що творили»; і нарешті, відбудеться справедливий присуд таким, як ліричний герой поеми («не герої, не жертви... ми так собі»...): не виправдуючи, мабуть, їхню надмірну «тихень-кість» і «маленькість», їм все ж з глибоким співчуттям скажуть: відпочиньте.