18. Педагогічна система я.А.Коменського.

Я.А.Коменський — фундатор педагогіки як окремої науки. Він першим у світі теоретично обґрунтував весь комплекс основних питань, які в сукупності визначають педагогіку як науку. Він був активним діячем релігійної організації і в той же час устремління Коменського — і наукові, і практичні — були спрямовані в реальний світ і на покращення життя в ньому. З поєднання всіх цих чинників Коменський прагнув виробити власну філософію.

Загальне філософське бачення світу у нього формувалось завдяки античній філософії, релігії, ідеям Відродження.

Походження й існування природи та людини він розглядав з релігійних позицій.

У його великій педагогічній спадщині, і передусім у «Великій дидактиці», вперше у світі педагогічна теорія набула якості науки. Тут розглянуті всі найважливіші питання педагогічної науки. Коменський прямо не дає дефініцій головних понять педагогіки. Коменський ніде не дає визначення педагогіки як науки, але зі змісту його праць ясно, що педагогіку він розуміє як науку про виховання дитини; визначення уроку - з його творів ми вільно можемо вивести розуміння уроку як форми організації навчання. Класична праця Коменського «Велика дидактика» (1632) послідовно і систематично висвітлює майже всі основні проблеми навчання і виховання.

Коменський бачив, відчував на собі i глибоко переживав недосконалість та несправедливість тогочасного суспільного устрою. Єдиним доцільним засобом реформування суспільства він називає зразкове виховання молоді. “Людина робиться людиною тільки завдяки вихованню“.

У світогляді Коменського можна спостерігати суперечності між сенсуалізмом і релігійністю, між демократизмом і просвітительством. Двоїстий характер світогляду педагога обумовив двоїстість його підходу до вирішення основних питань педагогіки.

19.Педагогічні погляди ж.-ж.Руссо.

Жан-Жак Руссо (1712-1778) - французький просвітитель, представник передреволюційної дрібної буржуазії. Народився у Женеві, в сім'ї майстра-годинникаря. Матір втратив ще при своїй появі на світ, рано втратив і батька. Дуже рано малому Жан-Жаку довелось самому заробляти на хліб, відчувати голод, побої, змінити багато професій.

Систематичної освіти не здобув, в основному займався самоосвітою. У тридцятирічному віці він поїхав у Париж, де познайомився ч кращими представниками (літераторами, філософами) нової буржуазної інтелігенції, часто зустрічався з Дідро. За його порадою Ж.-Ж.Руссо написав твір “Чи сприяв прогрес у науці і мистецтві поліпшенню або погіршенню моралі". Діжонська академія за цей твір нагородила Ж.-Ж.Руссо першою премією. В 1754 році з'явилась друга робота Ж.-Ж.Руссо "Про походження нерівності між людьми", а потім (1762) - "Суспільний договір", де він різко критикує тиранію, гніт експлуататорів і розвиває договірну теорію Дж. Локка, доводить, що влада, яка не відповідає інтересам народу, не є законною. Вона порушила суспільний договір, за яким люди добровільно передали частину всіх прав виб­раним представникам влади, що повинні були служити народу. Звідси висновок: якщо влада не задовольняє вимогам народу, то її слід усунути.

У 1762 році був надрукований роман-трактат "Еміль, або про виховання", який викликав велике незадоволення серед королівської влади і духовенства. Ця крамольна книга була спалена на одному з паризьких майданів, а Ж.-Ж.Руссо змушений був тікати спочатку в Женеву, а потім в Берн і, нарешті, в Англію. У Францію Ж.-Ж.Руссо повернувся хворим, морально пригніченим незадовго до своєї смерті.

В цей час (1767) він написав чудовий автобіографічнийтвір"Сповідь". В 1778 році Ж.-Ж.Руссо помер.

В основу виховання ("Еміль або про виховання"), за Ж.-Ж.Руссо, повинен лягати принцип слідування за вказівками при­роди, відповідно з яким: а) кожному віковому періоду повинні відповідати особливі форми виховання і навчання; б) виховання мас бути трудовим і сприяти розвитку самодіяльності та ініціативи учнів; в) інтелектуальному вихованню повинні передувати вправи для розвитку фізичних сил і органів чуття вихованців.

О системі виховання, за Ж.-Ж.Руссо, велика увага приділялась особистості дитини. Це був протест проти станового виховання, характерного для феодалізму. Він прагнув показати, що правильне виховання є засобом розв'язання корінних соціальних проблем. Лише шляхом виховання можна перебудувати світ. Влада й багатство створили нерівність, людина втратила свободу і стала зіпсованою, а зіпсоване суспільство сприяє створенню зіпсованих людей. Тому дитину (Еміля) слід виховувати поза феодальним суспільством відповідно з природою (природовідпові-дно). Навчати природовідповідно - значить дотримуватись законів розпитку організму дитини та її здібностей.

Ж.-Ж.Руссо вважав, то простих людей, трудівників та їх дітей виховувати непотрібно: вони вже вихованні самим життям. Потрібно виховувати і перевиховувати феодалів, аристократів та їх дітси, щоб кожен і них став людиною, а не дармоїдом. Тому голошиїм гсрогм сіюго роману Руссо взяв Еміля - сина багатих батьків з мстою виховати його справжньою людиною.

Розглянемо вікову періодизацію і зміст виховання, за Ж.-Ж.Руссо, який поділяє життя свого вихованця на вікові періоди:

а) під народження до двох років, коли особливу увагу слід звертати на фізичне виховання; б) від двох до дванадцяти років - період "сну розуму", коли потрібно розвивати "зовнішні відчуття", в) під 12 до 15 років (розумове виховання); д) від 15 до повноліття (період морального і статевого виховання).

Ж.-Ж. Руссо охарактеризував всі періоди, визначаючи зміст, форми і методи навчання та виховання в кожному з них.

В ранньому дитинстві (до 2-х років) основою є фізичне виховання. Новонароджену дитину не потрібно сповивати, бо перший крик дитини - "протест проти несправедливості в суспільстві!".

Після 12 рокік починається розумове і трудове виховання дітей. Це так званий третій період (з 12 - 15 років), під час якого слід розвивати у підлітків спостережливість, самодіяльність, вчити їх працювати в саду, на городі, в полі, майстерні; вчити читанню, письму, географії, природознавству, астрономії, арифметики, геометрії.

У юнаків 15 - 17 років Ж.-Ж.Руссо виділяє три завдання морального виховання: виховання добрих почуттів, добрих суджень і доброї волі. До 17-18 років юнаку не варто говорити про релігію, але Руссо переконаний, що Еміль думає про першопричину і самостійно приходить поступово до пізнання божественного початку.

Педагогічні погляди Ж.-Ж. Руссо мали великий вплив на розвиток педагогічної думки в наступний період.

Висвітлення педагогічних поглядів Ж.-Ж.Руссо в філософсько-педагогічному романі “Еміль”.

Роман-трактат “Еміль чи про виховання” є головним педагогічним твором Руссо, цілком і повністю присвяченим проблемам виховання людини. Для вираження своїх педагогічних ідей Руссо створив таку ситуацію, коли вихователь починає виховувати дитини, що остались з малолітства сиротою і бере на себе права й обов'язки батьків. І Еміль є цілком плодом його численних зусиль як вихователя.

Уявимо собі тепер хлопчика – сироту, спадкоємця багатих дворян, якому пощасливилось стати об’єктом педагогічного експерименту. Ім’я цього хлопчика – Еміль, і як би модель “уявного вихованця”, а його “вчитель” – сам Руссо “припустивший в собі вік, здоров’я, пізнання і всі таланти, потрібні для вихователя”. Керуючись принципами сенсуалізму Локка та Кондильяка, “вчитель” довіряє дитині його власним відчуттям від впливу на нього оточуючого середовища, стихійний елемент в розвитку його – частіше корисний, ніж шкідливий. В той час як уроки “закону божого” в школі, про яку піклується держава та церква, говорили про страх перед “всевишнім”, а попутно і перед монархом земним, “вчитель” не втовкмачує в голову “учня” навіть абстрактні наукові поняття, тим паче – метафізичні, такі як “бог”, “душа” і т.ін. А явища природи, наприклад, грозу, блискавку, потрібно поступово роз’яснювати дитині, і він перестає їх боятися. В той час, як державно-церковна школа вимагала від дітей безумовної покірності, і що ніхто нічим не виділявся із своїх ровесників, “вчитель” намагається направляти “учня” непомітно, і при цьому старанно оберігає його вроджені задатки, вважаючи неприпустимим при вихованні дитини дресирувати його. Зважте також, що Еміль – не вундеркінд, а сама звичайна дитина, і те, що Руссо ілюструє свої ідеї такою дитиною, показує демократичність його теорії. Словом, книга Руссо – торжество гуманістичної педагогіки.

Руссо намічає три види виховання і три типи вчителя: Природа, Люди і Предмети. Усі вони беруть участь у вихованні людини: природа внутрішньо розвиває наші задатки й органи, люди допомагають використовувати цей розвиток, предмети діють на нас і дають досвід. Природне виховання не залежить від нас, а діє самостійно. Предметне виховання частково залежить від нас.

Виховання – велика справа, і воно може створювати вільну і щасливу людину. Природна людина – ідеал Руссо – гармонічна і цілеспрямована, у ній високо розвинуті якості людини-громадянина, патріота своєї країни. Така людина абсолютно вільна від егоїзму. Як приклад подібної людини Руссо приводить Педарета, що побажав стати членом ради трьохсот, і коли йому відмовили в цьому, він зрадів, що в Спарті виявилося триста чоловік, кращих, чим він.

Роль вихователя для Руссо полягає в тому, щоб навчати дітей і дати їм одне єдине ремесло – життя. Як заявляє вихователь Еміля, з його рук не вийде ні судовий чиновник, ні військовий, ні священик, - насамперед це буде людина, що зможе бути і тим, і тим.

Кожному віковому періоду повинні відповідати особливі форми виховання і навчання. Виховання повинне носити трудовий характер і сприяти максимальному розвитку самостійності й ініціативи учнів. Інтелектуальному вихованню повинне передувати і супроводжувати вправа фізичних сил і органів почуттів вихованців. У своєму романі Руссо дає періодизацію, поділяючи життя дитини на чотири етапи:

21. ОСНОВНІ ЗАСАДИ ОСВІТНЬОЇ ПОЛІТИКИ У СУЧАСНОМУ СВІТІ. ОСНОВНІ ІДЕЇ БОЛОНСЬКОГО ПРОЦЕСУ

У зближенні країн та народів, побудові спільного європейського дому особливу роль відіграє освіта. Освітня галузь, яка на початку ХХІ ст. стала однією із найширших сфер людської діяльності, розглядається сьогодні як умова підготовки молоді до життя в об’єднаній Європі, виховання нового покоління освічених, мобільних, комунікативних молодих європейців. У контексті європейської освітньої інтеграції з огляду на масштабність і перспективність ключове місце посідає так званий Болонський процес – конвергентні реформи на зламі століть у європейській вищій освіті. Започаткований у травні 1998 р. під час святкування 800-річчя Сорбониміністрами освіти Франції, Великобританії, Німеччини та Італії та офіційно оформлений керівниками освітніх відомств 29 європейських країн у червні 1999 р. у колисці європейської вищої освіти – італійському місті Болоньї, Болонський процес поставив за кінцеву мету створення до 2010 рокузагальноєвропейського простору вищої освіти, у межах якого мають діятиєдині вимоги до визнання дипломів про освіту, де викладачі та студентизможуть безперешкодно пересуватися, а їхні кваліфікації визнаватимуться. В основному установчому документі – Болонській декларації – задекларовано,що у найближчі 10 років на європейському континенті будуть здійснені кардинальні заходи з метою об’єднання національних систем освіти і науки в

європейський простір з єдиними вимогами, критеріями і стандартами. Програмні цілі Болонської розвинуті у багатьох представницьких міжнародних заходах: Міжнародному семінарі з питань розробки європейськихзалікових одиниць (кредитів) (листопад 2000 р., Португалія), Міжнародномусемі-нарі з питань запровадження ступеня бакалавра (лютий 2001 р.,Фінляндія), Міжнародному семінарі з питань транс-національної освіти(травень 2001 р., Швеція), Другій конференції представників європейськихвищих навчальних зак-ладів і освітніх організацій (травень 2003 р., Австрія) та ін. Етапними подіями у розвитку Болонськогопроцесу стали саміти країн-учасниць у Празі (травень 2001 р.) і Берліні (вересень 2003 р.), Берген (2005), Лондон (2007), Лувен (Бельгія, 2009). Станом на 2010 р. членами Болонського процесу є 46 країн.

У цілому зміст завдань і пропозицій, які виконуються в рамкахБолонського процесу зводиться, до таких шести ключових позицій:

1. Уведення системи двохетапної вищої освіти: базової (бакалаврат) і повної (магістратура). Передбачається перехід на доступеневе навчання, або доздобуття першого ступеня (не менше трьох років), та післяступеневе навчання, або після здобуття першого ступеня (один-два роки магістерської програми).Ступені першого та другого циклів повинні мати різні напрями та профілі, щоб відповідати різноманітності індивідуальних та академічних потреб, а також

запитам ринку.

2. Запровадження системи кредитних одиниць. Пропонується взяти за основу так звану європейську систему перезарахування кредитів (ECTS). Вона була започаткована у рамках пілотного проекту і апробувалася у 145 вищих навчальних інституціях ЄС. Ця система презентує ефективний спосіб вимірювання та порівняння навчальних досягнень студентів і ґрунтується на трьох основних елементах: інформація (про навчальні програми та досягнення

студентів); взаємна згода (між освітнім закладом та студентом) і оцінювання (обсяг роботи, який виконує студент). Ці елементи реалізуються за допомогою інформаційного пакета (своєрідного довідника про навчальний заклад, факультети, організацію і структуру навчання), заяви (навчального контракту) і переліку оцінок з предметів, який свідчить про здобутки студентів у навчанні. Удосконалючись, система ECTS сьогодні трансформується у всеєвропейсь- ку систему нагромадження і зарахування кредитів (ЄСПК), де всі навчальні програми виражаються в кредитах – одиницях трудомісткості, мірилі навчального навантаження студента.

3. Розвиток європейської співпраці у сфері контролю якості вищої освіти. Якість вищої освіти визначається як наріжний камінь формування освітньогопростору в Європі. Вона охоплює як викладання і наукові дослідження, так і управління, адміністрування освітою, задоволення студентських потреб, забезпечення позанавчальних послуг тощо. Вводяться нові, переважнодецентралізовані, механізми і процедури забезпечення якості освіти. В їх основі самооцінка, зовнішній аудит якості, акредитація незалежними організаціями, забезпечення прозорості управлінської та фінансової діяльностівищих закладів освіти, публічність всіх процедур і результатів оцінення якості.

4. Розширення мобільності. На підставі виконаня вищезазначених положень передбачається суттєве розширення мобільності молоді, яка навчається. Крім того, ставиться питання про розвиток мобільності викладацького й іншого персоналу для взаємного збагачення європейським досвідом. З метою створення умов для вільного пересування студентів, викладачів, науковців у межах Болонського простору передбачається зміна національних законодавчих актів в галузі працевлаштування іноземців.

5. Забезпечення працевлаштування випускників уніве-рситетів на європейському ринку праці. Важливим положенням Болонського процесу є орієнтація вищих навчальних закладів на кінцевий результат: знання випускників повинні застосовуватися і практично використовуватися на користь усієї Європи. Всі академічні ступені та інші кваліфікації мають бути

затребувані європейським ринком праці. Акцентується увага на тому, що ринкова спроможність випускників безпосередньо пов’язана із якістю здобутої освіти, їхньою здатністю мобілізувати знання, вирішувати проблеми, працювати в команді й розвиватися соціально. З метою забезпечення визнання кваліфікацій планується повсюдне використання Додатка до диплома, рекомендованого ЮНЕСКО.

6. Забезпечення привабливості європейської вищої системи освіти. Ставиться мета збільшити міжнародну конкурентоспроможність системи вищої освіти в Європі, залучити в Європу якомога більшу кількість студентів з інших регіонів світу. Це питання особливо актуальне з огляду на гостру конкуренцію в освітній галузі, яка дедалі більше набуває рис привабливого бізнесу. У глобальній боротьбі за студента європейські вищі навчальні заклади за кількісними показниками залучення іноземних студентів, навчання яких дає чималі прибутки, суттєво відстають від американських закладів (для прикладу, наприкінці 90-х років у США відсоток іноземних студентів від загальної кількості становив 32, у Великобританії – 16, у Німеччині – 13. Зважаючи на заходи, які вживає американська сторона щодо значного розширення інтернаціональної освіти та її якісного вдосконалення, проблема привабливості вищої освіти для європейської спільноти стає надзвичайно актуальною. Стати привабливими для талановитої молоді усіх кон-тиненітв – таке бажання висловили понад 300 європейських вищих навчальних закладів на зустрічі у березні 2001 р. в іспанському місті Саламанка. Ключовими моментами до-сягнення привабливості європейської вищої освіти визнано прийняття зручних і зрозумілих градацій дипломів, ступенів і кваліфікацій, адаптацію навчальних програм, запровадження викладання основними світовими мовами, адекватну інформацію й маркетинг, забезпечення високого рівня сервісу для іноземних студентів і викладачів тощо.

Україна з приєдналася до Болонського процесу в травні 2005 року у норвезькому місті Бергені.

22. СИСТЕМА ОСВІТИ УКРАЇНИ: СУЧАСНИЙ СТАН І ПЕРСПЕКТИВИ. ОСНОВНІ ПРИНЦИПИ ПОБУДОВИ СИСТЕМИ ОСВІТИ, ЇЇ СТРУКТУРА. ЗАКОНОДАВСТВО УКРАЇНИ ПРО ОСВІТУ.

Система освіти – це сукупність навчальних і навчально-виховних закладів, які відповідно до законів забезпечують загальну середню і вищу освіту, здобуття спеціальності або кваліфікації, підготовку і перепідготовку для народного господарства і культури.

Мета освіти (за законом України «Про освіту»): всебічний розвиток людини як особистості та найвищої цінності суспільства, розвиток її талантів, розумових і фізичних здібностей, виховання високоморальних якостей, формування громадян, здатних до свідомого суспільного вибору, збагачення на цій основі інтелектуального, творчого, культурного потенціалу народу, забезпечення народного господарства кваліфікованими фахівцями.

Законодавство України про освіту

1. Конституція України, 1996 р. (ст. 53, що гарантує право на освіту)

2. Закон України «Про освіту» (1991, 1996 рр.)

3. Закон України «Про загальну середню освіту» (1999)

4. Закон України «Про дошкільну освіту» (2001)

5. Закон України «Про вищу освіту» (2002)

6. Положення про ступеневу систему освіти (1993)

7. Національна доктрина розвитку освіти в Україні у ХХІ ст. (2002 р.)

8. Національна стратегія розвитку освіти в Україні на 2012-2021 рр. (2011 р.)

Основні принципи освіти

• Доступність для кожного громадянина

• Рівність умов кожної людини для повної реалізації її здібностей, таланту

• Гуманізм, демократизм, пріоритетність загальноосвітніх духовних потреб

• Органічний зв»язок із світовою та національною історією, культурою, традиціями

• Незалежність освіти від політичних партій

• Науковий, світський характер освіти

• Інтеграція з наукою, виробництвом

• Гнучкість і прогностичність системи освіти, її єдність і наступність, безперервність і різноманітність

• Поєднання державного управління і громадського самоврядування

СТРУКТУРА ОСВІТИ

Освіта в Україні має складну структуру європейського типу і включає

1. Дошкільну освіту (Дошкільна освіта і виховання здійснюються у сім’ї та дошкільних закладах освіти у взаємодії з сім’єю і мають на меті забезпечення фізичного, психічного здоров’я дітей, їх всебічного розвитку, вироблення умінь, навичок, необхідних для подальшого навчання. Дошкільними закладами освіти є: дитячі ясла, дитячі садки, дитячі ясла-садки, сімейні, прогулянкові, дошкільні заклади компенсуючого для дітей, які потребують корекції фізичного і психічного розвитку та комбінованого типів з короткотривалим, денним, цілодобовим перебуванням дітей, а також дитячі садки інтернатного типу, дитячі будинки та інші.

2. Загальну середню освіту. Загальна середня освіта – це цілеспрямований процес оволодіння систематизованими знаннями про природу, людину, суспільство, культуру та виробництво, результатом якого є інтелектуальний , соціальний і фізичний розвиток особистості, що є основою для подальшої освіти і трудової діяльності.

До загальноосвітніх навчальних закладів належать:

1) середня загальноосвітня школа - загальноосвітній навчальний заклад I - III ступенів (I ступінь - початкова школа (1-4 кл.), II ступінь - основна школа (У-ІХ кл.), III ступінь - старша школа, як правило, з профільним спрямуванням навчання – Х-ХІ кл.);

2) спеціалізована школа (школа-інтернат) - загальноосвітній навчальний заклад I - III ступенів з поглибленим вивченням окремих предметів та курсів;

3) гімназія - загальноосвітній навчальний заклад II - III ступенів з поглибленим вивченням окремих предметів відповідно до профілю;

4) ліцей - загальноосвітній навчальний заклад III ступеня з профільним навчанням і допрофесійною підготовкою;

5) колегіум - загальноосвітній навчальний заклад III ступеня філологічно-філософського та (або) культурно-естетичного профілів;

6) загальноосвітня школа-інтернат - загальноосвітній навчальний заклад з частковим або повним утриманням за рахунок держави дітей, які потребують соціальної допомоги;

7) спеціальна загальноосвітня школа (школа-інтернат) - загальноосвітній навчальний заклад для дітей, які потребують корекції фізичного та (або) розумового розвитку;

8) загальноосвітня санаторна школа (школа-інтернат) - загальноосвітній навчальний заклад I - III ступенів з відповідним профілем для дітей, які потребують тривалого лікування;

9) школа соціальної реабілітації - загальноосвітній навчальний заклад для дітей, які потребують особливих умов виховання (створюється окремо для хлопців і дівчат);

10) вечірня (змінна) школа - загальноосвітній навчальний заклад II - III ступенів для громадян, які не мають можливості навчатися у школах з денною формою навчання.

3. Позашкільну освіту Позашкільна освіта та виховання спрямовуються на розвиток здібностей, талантів у дітей, учнівської та студентської молоді, задоволення їх інтересів, духовних запитів і потреб у професійному самовизначенні.

До позашкільних закладів освіти належать: палаци, будинки, центри, станції дитячої, юнацької творчості, учнівські та студентські клуби, дитячо-юнацькі спортивні школи, школи мистецтв, студії, початкові спеціалізовані мистецькі навчальні заклади, бібліотеки, оздоровчі та інші заклади.

4. Професійно-технічну освіту Професійно-технічна освіта зорієнтована на здобуття професії, перепідготовку, підвищення професійної кваліфікації.

Відповідними закладами освіти є: професійно-технічні училища, професійно-художні училища, професійні училища соціальної реабілітації, училища-агрофірми, училища-заводи, вищі професійні училища, навчально-виробничі центри, центри підвищення і перепідготовки робітничих кадрів, навчально-курсові комбінати, інші типи закладів, що надають робітничу професію.

5. Вищу освіту. Вища освіта забезпечує фундаментальну наукову, професійну та практичну підготовку, здобуття громадянами освітньо-кваліфікаційних рівнів відповідно до їх покликань, інтересів і здібностей, удосконалення наукової та професійної підготовки, перепідготовку та підвищення їх кваліфікації. Вищими закладами освіти є: технікуми (училища), коледжі, інститути, консерваторії, академії, університети та інші.

Для вищих закладів освіти встановлено чотири рівні акредитації: І – технікум, училище, інші прирівняні до них вищі заклади освіти; ІІ – коледж, інші прирівняні до нього вищі заклади освіти; ІІІ і ІY рівні ( залежно від наслідків акредитації) – інститут, консерваторія, академія, університет.