- •2. Мова і суспільство
- •Суспільна природа мови. Суспільні функції мови
- •Соціальна зумовленість мовних явищ. Суспільний характер мовної норми
- •Залежність стану мови від стану суспільства
- •Мова як найважливіша етнічна ознака. Мова, нація і держава
- •Соціолінгвістика, її предмет, завдання і проблеми
- •Інтерлінгвістика
- •3. Мова та історія
- •Зовнішні причини мовних змін
- •Внутрішні причини мовних змін
- •Темпи мовних змін
- •Питання про прогрес у розвитку мов
- •4. Методологія мовознавства. Методи дослідження мови
- •Поняття про методи наукового дослідження
- •Вихідні прийоми наукового аналізу мовного матеріалу
- •Описовий метод
- •Порівняльно-історичний метод
- •Метод лінгвістичної географії
- •Зіставний метод
- •Структурний метод
- •Соціолінгвістичні і психолінгвістичні методи
- •Застосування математичних методів у мовознавстві
МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
СУМСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ПЕДАГОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
ІМЕНІ А. С. МАКАРЕНКА
Кафедра української мови
Індивідуальне науково-дослідне завдання з курсу «Загальне мовознавство»
Реферат-конспект з тем:
Проміжні рівні мови, мова і суспільство, мова та історія, методологія мовознавства
Підготувала:
студентка 251 групи
Інституту філології
Коржова Віра
Перевірила: викладач
Кумеда О. П.
Суми 2011
1. Проміжні рівні мови
Мовна система не є однорідною, тобто вона має складну структуру, оскільки складається з часткових систем, які називаються рівнями, або ярусами.
Ідея рівневої організації мови набула поширення в середині XX ст. в американській дескриптивній лінгвістиці. Вона була підготовлена традиційним виокремленням у мовознавстві фонетики, морфології, лексикології, синтаксису, які, правда, розглядались як явища одного порядку, а не як ієрархічно організовані.
Рівні мови — деякі ділянки мови, підсистеми мовної системи, кожну з яких характеризують сукупність відносно однорідних одиниць і набір правил, які регулюють їх використання і групування в різні класи і підкласи.
Рівень охоплює сукупність тих відносно однорідних одиниць чи, іншими словами, одиниць одного ступеня складності, які можуть вступати між собою в синтагматичні й парадигматичні відношення, але не можуть перебувати в ієрархічних відношеннях (фонеми не можуть складатися з фонем, морфеми з морфем і т. д.). Головною відмінністю одиниць різних рівнів мови є їх якісна своєрідність, яка виявляється в особливостях їх поєднання, тобто синтагматики. Для розрізнення рівнів мови використовують такі принципи:
1) кожен рівень повинен мати свою одиницю; одиниці одного рівня повинні бути однорідними;
2) одиниці будь-якого рівня виділяються шляхом сегментації складніших утворень;
3) одиниці нижчого рівня входять до одиниць вищого рівня, тобто між ними існують ієрархічні відношення.
Розрізняють основні й проміжні рівні. До основних рівнів належать фонологічний, морфологічний, лексико-семантичний і синтаксичний. Кожен із рівнів має свою основну одиницю: фонологічний — фонему, морфологічний — морфему, лексико-семантичний — лексему, синтаксичний — конструкцію (синтаксему).
Мовні рівні не існують ізольовано. Вони взаємопов'язані: саме на стику рівнів виникають проміжні рівні. їх одиниці мають подвійний характер: вони утворюються в одному рівні, а функціонують як одиниці іншого рівня. До проміжних рівнів належать морфонологічний, словотвірний, фразеологічний.
Морфонологічний рівень виникає на стику фонем і морфем. Предметом морфонології, вважає її основоположник М. С. Трубецькой, є дослідження морфологічного використання фонологічних засобів мови. Морфонологія вивчає чергування голосних та приголосних, наголос і сполучення фонем у складі морфеми і слова: рука — ручка, села — села, тощо.
Словотвірний рівень є проміжним між морфологічним і лексико-семантичним. Предметом словотвору є творення слів на основі морфем, твірних основ, словотвірних моделей.
Фразеологічний рівень як проміжний виникає на стику лексико-семантичного і синтаксичного. Предметом фразеології є вивчення утворення номінативних одиниць на основі поєднання двох чи декількох слів (бити байдики, брати участь, Чорне море тощо).
Дехто з мовознавців виділяє ще рівень диференційних ознак, словосполучень, надфразових єдностей, що є необґрунтованим. Як і будь-яка класифікація, наведена тут класифікація рівнів мови є огрубленням реальних мовних фактів. Отже, враховуючи основні й проміжні рівні, структуру мови можна схематично зобразити так:
Синтаксичний
Фразеологічний
Лексико-семантичний
Словотворчий
Морфологічний
Морфонологічний
Фонологічний
У мовознавстві є й дещо відмінні від наведених тут погляди на рівневу будову мови.
Для різних рівнів ступінь системності не є однаковим, тому говорять про градуальність поняття системності. Ступінь системності рівня залежить від кількості одиниць, що входять до його складу. Чим менше одиниць у рівні, тим він системніший. Найменше одиниць має фонологічний рівень, найбільше — лексико-семантичний, звідки й висновок про найвищий ступінь системності фонологічного рівня і найнижчий — лексико-семантичного.
2. Мова і суспільство
Проблема «мова і суспільство» належить до однієї з найскладніших у загальному мовознавстві, що значною мірою зумовлено її багатоаспектністю. Найважливішими питаннями цієї проблеми є: а) соціальна природа мови; б) соціальна зумовленість мовних явищ; в) залежність стану мови від стану суспільства; г) можливість свідомого впливу суспільства на мову; д) взаємовідношення мов у багатомовному суспільстві; є) залежність суспільства від мови;
Суспільна природа мови. Суспільні функції мови
Погляди вчених на природу мови змінювалися залежно від загальних тенденцій розвитку науки. Одні вчені (А. Шлейхер, М. Мюллер) вважали мову явищем біологічним, інші (Г. Штейнталь, В. Гумбольдт, О. Потебня) — явищем психічним. У сучасному мовознавстві домінує думка про мову як суспільне явище.
До розуміння мови як суспільного явища вчені дійшли у середині XIX ст. Одним із перших був Я. Грімм, який заявив, що «мова за своїм походженням і розвитком — це людське надбання, витворене цілком природним чином» В. фон Гумбольдт, який, по суті, став основоположником психологізму в мовознавстві, стверджував однак, що мова розвивається тільки в суспільстві і «людина розуміє себе настільки, наскільки досвідом установлено, що її слова зрозумілі й іншим» Фердинанд де Соссюр убачав соціальний характер мови в її примусовості щодо індивідів.
Про те, що мова є суспільним явищем, свідчать її функції, які виявляють її сутність, призначення, дію. Вони є тими характеристиками, без яких мова не була б сама собою. Найголовніші (базові) функції — комунікативна (засіб спілкування) і когнітивна (засіб мислення і пізнання). Другу функцію ще називають пізнавальною, гносеологічною, мислетворчою. Інколи до базових відносять ще емотивну (засіб вираження почуттів і емоцій) і метамовну (засіб дослідження й опису мови в термінах самої мови).
З основними функціями співвідносяться похідні (вторинні). Так, зокрема, з комунікативною пов'язана фашинна (засіб встановлення контакту), конативна (засвоєння), волюнтативна (волевиявлення, впливу) і кумулятивна^ або історико-культурна (зберігання всього того, що виробила нація за всю свою історію в духовній сфері — національної самосвідомості, культури, історії тощо).
Із когнітивною співвідноситься репрезентативна, або номінативна, референтна функція (засіб позначення предметів та явищ зовнішнього світу і свідомості), а з емотивною — поетична, або естетична (засіб вираження і виховання прекрасного).
Отже, мова виникла в суспільстві, обслуговує суспільство і поза суспільством неможлива, як і неможливе суспільство без мови.
Соціальна зумовленість мовних явищ. Суспільний характер мовної норми
Соціальною є не тільки мова як система взаємопов'язаних і взаємозумовлених одиниць, що має чітку ієрархічну структуру, соціальним є й мовлення. Зрештою, соціальна природа мовлення підтверджується тим, що воно є частиною соціальної діяльності людини і всього суспільства.
Будь-яка мова має конкретно-історичну соціальну норму.
Мовна норма — сукупність найбільш стійких, традиційних елементів системи мови, історично відібраних і закріплених суспільною мовною практикою; сукупність колективних реалізацій мовної системи, прийнятих суспільством на певному етапі його розвитку й усвідомлених ним як правильні, зразкові.
Мовна норма характеризується трьома властивостями: вибірковістю, стійкістю (усталеністю) і обов'язковістю. Вибірковість виявляється в тому, що кожна мовна норма по-своєму реалізує можливості мови. Так, із двох варіантів напасть і напасть, новий і новий, екскурс і екскурс, експерт і експерт, донька і донька лише перший у кожному наведеному прикладі є нормативним.
Стійкість (синоніми: усталеність, традиційність) — це збереження мовних традицій («так у Шевченка», «так говорять усі»), обмеження хитань і варіантів, посилання на авторитетні джерела вживання.
Обов'язковість полягає в тому, що все визнане суспільством вважається правильним і його повинні дотримуватися мовці.
Мовна норма як соціально-історична категорія входить до загальних норм і звичаїв суспільства.
Отже, мовна норма в усіх своїх різновидах має суспільний характер. Варіювання мовної норми пояснюється не тільки і не стільки часовим чинником, скільки соціальними умовами. Кожне суспільство (держава) кодифікує літературну норму і захищає її через школу та інші освітні й адміністративні інститути.