23. Международная правосубъектность государство подобных образований.

Международно-правовым статусом пользуются и некоторые политико-территориальные образования. В их числе были т.н. «вольные города», Западный Берлин. К данной категории субъектов относятся Ватикан и Мальтийский орден. Поскольку данные образования больше всего походят на мини-государства и имеют почти все признаки государства, они получили название «государство подобных формирований».

Правоспособность вольных городов определялась соответствующими международными договорами. Так, согласно положениям Венского трактата 1815 г. вольным городом был объявлен Краков (1815— 1846 гг.). По Версальскому мирному договору 1919 г. статусом «свободного государства» пользовался Данциг (1920—1939 гг.), а в соответствии с мирным договором с Италией 1947 г. предусматривалось создание Свободной территории Триест, которая, впрочем, так и не была создана.

Особым статусом, предоставленным четырехсторонним соглашением по Западному Берлину 1971 г., обладал Западный Берлин (1971—1990 гг.). В соответствии с этим соглашением западные секторы Берлина были объединены в особое политическое образование со своими органами власти (Сенатом, прокуратурой, судом и т.д.), которым была передана часть полномочий, например, издание нормативных актов. Ряд правомочий осуществлялся союзными властями держав-победительниц. Интересы же населения Западного Берлина в международных отношениях представлялись и защищались консульскими должностными лицами ФРГ.

Ватикан — государство-город, расположенный в пределах столицы Италии — Рима. Здесь находится резиденция главы католической церкви — Папы Римского. Правовое положение Ватикана определено Лютеранскими соглашениями, подписанными между итальянским государством и Святым престолом 11 февраля 1929 г., которые в основном действуют и в настоящее время. В соответствии с этим документом Ватикан пользуется определенными суверенными правами: имеет свою территорию, законодательство, гражданство и т.д. Ватикан активно участвует в международных отношениях, учреждает в других государствах постоянные представительства (представительство Ватикана есть и в России), возглавляемые папскими нунциями (послами), участвует в международных организациях, в конференциях, подписывает международные договоры и т.д.

Мальтийский орден представляет собой религиозное формирование с административным центром в Риме. Мальтийский орден активно участвует в международных отношениях, заключает договоры, обменивается представительствами с государствами, имеет миссии наблюдателей в ООН, ЮНЕСКО и ряде других международных организаций*.

24. Международно-правовое признание — формальный акт (действие) государства, констатирующий наступление определённых юридических последствий в сфере международных отношений; признание существующими государствами новых государств или правительств либо других дестинаторов признания в целях установления с ними официальных или неофициальных, полных или неполных, постоянных или временных отношений.

Основными видами международно-правового признания являются:

9. признание государства;

10. признание правительства;

11. признание восставшей (воюющей) стороны;

12. признание национально-освободительных организаций;

13. признание организаций сопротивления и др.

Виды признания.

Наиболее распространённый способ официального признания — установление или согласие на установление существующим государством дипломатических отношений с новым государством.

По форме признание обычно подразделяется на признание де-юре и де-факто.

Признание может быть прямо выраженным, когда признаваемой стороне направляется специальный документ о признании, или подразумеваемым, когда последствия признания реализуются фактически.

Полное, окончательное и официальное (дипломатическое) признание называется признанием де-юре. Признание де-юре (официальное) выражается в официальных актах — к таковым относятся, например, заявления об установлении дипломатических отношений, что является классической формой признания государства, а также межгосударственные договоры по политическим, экономическим, культурным и иным вопросам.

Неокончательное признание — признание deHYPERLINK "http://ru.wikipedia.org/wiki/De_facto" HYPERLINK "http://ru.wikipedia.org/wiki/De_facto"facto — имеет место в тех случаях, когда у признающего государства нет уверенности в прочности признаваемого субъекта международного права, а также когда он (субъект) считает себя временным образованием. Этот вид признания может быть реализован, например, путём участия признаваемых субъектов в международных конференциях, многосторонних договорах, международных организациях. Однако не рассматривается как признание факт участия не признающих друг друга субъектов международного права в одном международном договоре или одной международной организации (ст. 82 Венской конвенции «О представительстве государств в их отношениях с международными организациями универсального характера» 1975 г.), так как участие в договоре и представительство в международной организации, с одной стороны, и признание, с другой стороны, представляют собой различные правоотношения, регулируемые разными институтами и нормами международного права.

Признание de facto не влечет за собой установление дипломатических отношений. Между государствами устанавливаются торговые, финансовые и иные отношения, но не происходит обмена дипломатическими представительствами.

Теории международно-правового признания.

Конститутивная теория признания

Некоторые юристы-международники (Г. Трипель, Д. HYPERLINK "http://ru.wikipedia.org/w/index.php?title=%D0%90%D0%BD%D1%86%D0%B8%D0%BB%D0%BE%D1%82%D1%82%D0%B8_%D0%94%D0%B8%D0%BE%D0%BD%D0%B8%D1%81%D0%B8%D0%BE&action=edit&redlink=1"Анцилотти, К. Штрупп, Холд Фернек, Г. Кельзен, Г. Лаутерпахт и др.) развивали так называемую конститутивную теорию признания, согласно которой признание государства является конститутивным актом, от которого зависит его международная правосубъектностьHYPERLINK "http://ru.wikipedia.org/wiki/%D0%9C%D0%B5%D0%B6%D0%B4%D1%83%D0%BD%D0%B0%D1%80%D0%BE%D0%B4%D0%BD%D0%BE-%D0%BF%D1%80%D0%B0%D0%B2%D0%BE%D0%B2%D0%BE%D0%B5_%D0%BF%D1%80%D0%B8%D0%B7%D0%BD%D0%B0%D0%BD%D0%B8%D0%B5"[3]. Однако эта теория не учитывает факты реальной действительности, демонстрирующие возможность любого государства независимо от признания или непризнания его другими государствами иметь и эффективно осуществлять установленные международно-правовыми нормами права и обязанности. Другие участники международного общения обязаны независимо от признания или непризнания ими данного государства строго соблюдать в отношениях с ним общепризнанные и общеобязательные нормы международного права. Государство в отличие от других субъектов международного права обладает универсальной правосубъектностью, не ограниченной ни в отношении предмета международно-правого регулирования, ни во времени, поскольку государство существует.

Конститутивная теория была в основном широко распространена до Второй мировой войны.

Декларативная теория признания

Декларативная теория признания имеет сейчас подавляющее большинство сторонников. Её сущность заключается в том, что признание не сообщает дестинатору соответствующие качества, а лишь констатирует возникновение нового субъекта международного права и облегчает осуществление с ним контактов. Признание предполагает внутреннюю независимость вновь возникшего государства. «Государство возникает и существует самостоятельно, — писал Ф. Ф. Мартенс. — Признанием его лишь констатируется его рождение». Л. А. Моджорян отмечает, что признание «не создает нового субъекта международного права». Жизнеспособные государства, возникшие в результате реализации права наций на самоопределение, а также жизнеспособные правительства, пришедшие к власти в результате свободного волеизъявления народа, «будут существовать независимо от того, пользуются ли они признанием или нет». Признание или непризнание не влияет на существование нового государства. Признание носит декларативный характер. Статья 12 Устава Организации американских государств, например, гласит: «политическое существование государства не зависит от его признания другими государствами. Даже до признания государство имеет право на защиту своей целостности и независимости». Признание нового государства не затрагивает прав, приобретённых им до признания в силу законов, имевших применение. Иными словами, юридическим последствием международного признания является признание юридической силы за законами и подзаконными актами признанного государства.

Доктрина Тобара

Доктрина Тобара — политическая доктрина международно-правового характера, выдвинутая в 1907 году министром иностранных дел Эквадора Карлосом Р. HYPERLINK "http://ru.wikipedia.org/w/index.php?title=%D0%9A%D0%B0%D1%80%D0%BB%D0%BE%D1%81_%D0%A0._%D0%A2%D0%BE%D0%B1%D0%B0%D1%80&action=edit&redlink=1"Тобаром о непризнании новых правительств, пришедших к власти антиконституционным путём (то есть после государственного переворота правительств), пока эти правительства не будут признаны населением своей страны. Тобар предложил американским государствам подписать международную конвенцию, согласно которой они получили бы возможность вмешиваться во внутренние дела латиноамериканских стран. Практически доктрина Тобара была реализована в двух договорах, заключённых Гватемалой, Гондурасом, Коста-Рикой, Никарагуа и Сальвадором в декабре 1907 года и в ноябре 1923 года, где было зафиксировано, что их участники «не признают правительства, которое может установиться в одной из пяти республик в результате государственного переворота или революции…». США, не являясь участником этих договоров, активно использовали их в своей политике в первой половине XX века

Доктрина Эстрады

Доктрина Эстрады — политическая доктрина международно-правового характера, провозглашенная в 1930 году секретарём по внешним связям Мексики Хенаро Эстрадой по вопросу о признании новых правительств. В 1930—2000 годах являлась официальной доктриной Мексики в области международной политики. В противоположность доктрине Тобара, по доктрине Эстрады, новое правительство, даже если оно пришло к власти неконституционным путём, не нуждается в специальном акте признания со стороны иностранных государств. Таким образом возникновение нового правительства ставит перед участниками международного общения лишь вопрос о том, вступать или не вступать с ним в дипломатические сношения. Эстрада осудил злоупотребления правом признания и вмешательство во внутренние дела наций. Доктрина Эстрады, направленная прежде всего против вмешательства США во внутренние дела Мексики и других латиноамериканских государств, признавалась в СССР прогрессивной.

25.

26.

27.

28. Правонаступництво України в зв'язку з припиненням існування СРСР

Питання про правонаступництво стосовно договорів Союзу РСР, державної власності, державних архівів і державних боргів СРСР виступає в якості одного з найважливіших наслідків припинення існування Радянського Союзу. Україна в особі своїх вищих органів влади визначила правонаступництво в тих випадках, коли в силу міжнародного права це підлягає вирішенню одностороннім волевиявленням, а в інших випадках — шляхом укладання відповідних міжнародних угод. Одностороннім волевиявленням установлена безперервність держави України, її територіальне наступництво в Декларації про державний суверенітет України від 16 липня 1990 року. Цей документ закріплює існування України як суверенної національної держави в існуючих кордонах, діяльність її вищого представницького органа, що має виключне право виступати від імені всього народу — Верховної Ради У РСР, на основі верховенства Конституції.Тут же проголошувалися встановлення українського громадянства, територіальне верховенство республіки на всій її території, економічна самостійність і право здійснення зовнішніх зносин. У Декларації оголошувалося правонаступництво на свою частку в загальносоюзному багатстві, зокрема в загальносоюзних алмазному і валютних фондах і золотому запасі, що створений завдяки зусиллям народу Республіки. Подальший розвиток ця тенденція одержала в Законі України від 12 вересня 1991 р. «Про правонаступництво». Відповідно до цього Закону: — з моменту проголошення незалежності України вищим органом державної влади в Україні була її Верховна Рада; — до прийняття нової Конституції України діяла Конституція У РСР; — закони й інші акти УРСР діяли на території України за умови, якщо вони не суперечили законам України, прийнятим після проголошення незалежності України; — органи держави, сформовані на основі Конституції УРСР, діяли до створення органів держави на основі Конституції України; — державним кордоном України був її державний кордон у складі СРСР за станом на 16 липня 1990 року; — Україна підтверджувала свої зобов'язання по міжнародних договорах, що були ратифіковані УРСР до проголошення незалежності України, і проголошувала себе правонаступницею прав і обов'язків по договорах СРСР, що не суперечать Конституції України й інтересам Республіки; — Україна не несла відповідальності по кредитних договорах СРСР, що були підписані після 1 липня 1991 року без згоди України; — усі громадяни СРСР, що постійно мешкали на момент проголошення незалежності України на її території, ставали громадянами України. При укладанні міжнародних договорів з різноманітних аспектів правонаступництва Україна виходила зі своїх національних інтересів. Угода про створення Співдружності Незалежних Держав від 21 грудня 1991 року містить гарантії держав-учасниць СНД з виконання міжнародних зобов'язань, що випливають із договорів і угод колишнього СРСР. Водночас кожна держава СНД мала право підтвердити дію для себе того або іншого договору СРСР. Так, рішеннями 1992 року про участь держав-учасниць СНД у Договорі між СРСР і СІЛА про ліквідацію їхніх ракет середньої і меншої дальності 1987 року, у Договорі між СРСР і США про обмеження систем протиракетної оборони 1972 року держави-правонаступниці СРСР, у тому числі й Україна, підтвердили свою участь у цих договорах стосовно їхніх територій і з урахуванням їхніх національних інтересів.

29. Міжнародно-правова відповідальність — це юридичний обов'язок суб'єкта-правопорушника ліквідувати наслідки шкоди, заподіяної іншому суб'єкту міжнародного права невиконанням або неналежним виконанням розпоряджень міжнародного права. Невиконання або неналежне виконання міжнародно-правових розпоряджень виявляється в тому, що держава-порушниця своїми діями порушила сформований міжнародний правопорядок або своїми діями заподіяла шкоду іншій державі. Зміст правовідносин міжнародно-правової відповідальності полягає в осуді правопорушника й в обов'язку правопорушника понести несприятливі наслідкі правопорушення. Суб'єктами міжнародно-правової відповідальності можуть бути тільки держави. Фізичні і самостійні юридичні особи не несуть такої відповідальності за звичайні правопорушення, оскільки в цих випадках відповідальність є цивільно-правовою.

Підставами міжнародно правової відповідальності є передбачені нормами міжнародного права об'єктивні і суб'єктивні ознаки. Розрізняють такі підстави міжнародно-правової відповідальності: — юридичні; — фактичні; — процесуальні. Під юридичними підставами розуміють міжнародно-правові зобов'язання суб'єктів міжнародного публічного права, відповідно до яких те або інше діяння вважається міжнародним правопорушенням. Слід враховувати, що при міжнародному правопорушенні порушується не сама норма міжнародного права, а зобов'язання суб'єктів додержуватися її розпорядження, що містить міжнародне правило поведінки.

Фактичною підставою міжнародно-правової відповідальності є саме міжнародне правопорушення, тобто діяння (дія або бездіяльність) суб'єкта міжнародного права (його органів або посадових осіб), що порушують міжнародно-правові зобов'язання. Під процесуальними підставами міжнародної відповідальності розуміють процедуру розгляду справ про правопорушення і порядок притягнення винних суб'єктів до відповідальності.

30. Некоторые нормы общего характера, регулирующие вопросы ответственности, закреплены в международных договорах, а также подтверждены в резолюциях ООН и других международных организаций.

Статьи 39, 41 и 42 Устава ООН устанавливают процедуры реализации ответственности за совершение международных преступлений против международного мира и безопасности.

С 1972 года действует Конвенция о международной ответственности за ущерб, причиненный космическими объектами. Участники Конвенции обязались возмещать ущерб, причиненный космическим объектом на поверхности Земли, воздушному судну в полете и космическому объекту другого субъекта международного права. Провозглашается международная ответственность за нарушение ряда международных договоров, среди которых необходимо отметить Международную конвенцию о пресечении преступления апартеида и наказании за него 1973 года и Конвенцию о предупреждении преступления геноцида и наказании за него 1948 года.

Особое место в международном праве занимают вопросы ответственности физических лиц, выступающих от имени государства и совершающих действия, которые квалифицируются как военные преступления и преступления против человечества.

Определение понятия агрессии, принятое Генеральной Ассамблеей ООН в 1974 году, устанавливает, что агрессивная война является преступлением против международного мира, а агрессия влечет за собой международную ответственность.

31. Міжнародне правопорушення являє собою складне правове явище. З юридичної точки зору, в якості міжнародного правопорушення розглядається міжнародно-протиправне діяння суб'єкта міжнародних правовідносин, у якому є ознаки (елементи) складу міжнародного правопорушення. Міжнародне правопорушення характеризують такі основні ознаки: міжнародна суспільна небезпека; протиправність; причинно-слідчий зв'язок між протиправним діянням і шкідливими наслідками, що наступили; карність. У сучасній міжнародній практиці і доктрині розрізняють три види міжнародних правопорушень, що визначаються за суб'єктною і суб'єктивною сторонами складу таких правопорушень: 1. Міжнародні злочини; 2. Злочини міжнародного характеру; 3. Інші міжнародні правопорушення (міжнародні делікти).Міжнародні злочини - це злочини, що порушують міжнародні зобов'язання, які є основними для забезпечення життєво важливих інтересів міжнародного співтовариства, і розглядаються як злочини міжнародним співтовариством у цілому.

Міжнародні злочини: здійснюються державами, посадовими особами держав, що використовують механізм держави в злочинних цілях, а також рядовими виконавцями; здійснюються в безпосередньому зв'язку із державою; зазіхають на міжнародний мир і безпеку; загрожують основам міжнародного правопорядку; спричиняють відповідальність держави як суб'єкта міжнародного права і персональну кримінальну відповідальності виконавців, що наступає в рамках міжнародної, а в деяких випадках внутрішньодержавної (національної) юрисдикції. Під злочином міжнародного характеру розуміють діяння фізичної особи, що посягає на права й інтереси двох або декількох держав, міжнародних організацій, фізичних і юридичних осіб. До таких злочинів належать: захоплення заручників; зазіхання на осіб, що користуються міжнародним захистом; підробка грошових знаків; незаконне захоплення повітряних суден та ін. Злочини міжнародного характеру: торкаються інтересів двох або декількох держав, юридичних осіб і/або громадян; здійснюються окремими фізичними особами поза зв'язком із політикою держави; спричиняють персональну відповідальність правопорушників у рамках національної юрисдикції.

Міжнародні делікти визначаються за залишковим принципом, до них належать правопорушення, що не ввійшли в перші дві групи. До них належать: порушення державою своїх односторонніх зобов'язань; невиконання рішень міжнародних судів і арбітражів; порушення державою договірних зобов'язань, що не мають основного значення, і т.д. Міжнародні делікти: не носять характеру злочинів і не мають суспільної небезпеки міжнародних злочинів і злочинів міжнародного характеру; можуть здійснюватися будь-якими суб'єктами міжнародних правовідносин, що порушують положення розпоряджень міжнародно-правових норм; спричиняють відповідальність суб'єктів, що може виражатися у формі самообмежень, які випливають у результаті офіційного визнання протиправності поведінки суб'єкта.

32.

33.

34.

35.

36.

37.

38.

39.

40.

41.

42.

43.

44.

45.

46.

47.

48.

49.

50.

51.

52.

53.

54.

55.

56.

57.

58.

59.

60.