14. Основні етноси і державні утворення на території України в епоху "великого переселення народів" (IV–VII ст.). (партика маряна)

Межа античності й Середньовіччя для Європи була пов'язана в часі з масовими переміщеннями германських, сарматських, слов'янських й інших племен та їх вторгненням на територію Римської імперії, яке отримало умовну назву Велике переселення народів (IV—VII ст.). Це була доба становлення перших варварських держав в Європі, які, на відміну від античних, від первісного ладу перейшли відразу до феодального, а не до рабовласницького.

Прологом Великого переселення народів було поступове переміщення сарматського племені аланів і германського племені готів в українське Причорномор'я.

Наприкінці І ст. н. е. у причорноморських степах з'являється нове об'єднання сарматських племен — алани, які підкорили всіх інших сарматів. Своїми постійними нападами на східні римські провінції та Закавказзя, участю в усіх війнах і сварках сусідніх держав алани наганяли жах на сусіднє осіле населення.

Від II ст. н. е. на території України між Дністром і Сіверським Донцем розселилися племена антів. Провідною галуззю їхнього господарства було орне землеробство. Анти не тільки забезпечували себе хлібом, а й торгували зерном з провінціями Римської імперії, а також із сусідніми варварськими племенами, у тому числі сарматами. В антських поселеннях знайдено залишки бронзоплавильних та залізоливарних майстерень. Виявлено понад 100 найменувань ремісничих виробів. УIV ст. було створено державне об'єднання — Антський союз, який мав характер військової демократії. Відомий український історик М. Грушевський наприкінці XIX ст. дійшов висновку, що антське племінне об'єднання в основі становило генетичне коріння українського народу. Сусідами антів на заході були склавини — споріднені слов'янські племена, роль яких для формування українського народу також була значною.

Прийшовши з Прибалтики і витіснивши аланів, у III ст. н. е. своє панування у Північному Причорномор'ї встановили східно-германські племена готів. Частину готів, яка оселилася в пониззі Дніпра, стали називати остготами. Готські племена, які осіли між Дніпром та Дунаєм, отримали назву вестготи. Найбільшої могутності політичне об'єднання готів — Гетика — досягло в середині IV ст. за остготського короля Германаріха. Наприкінці його правління почалася війна готів проти антів. Спадкоємець Германаріха Вінітарій 375 р. вбив антського князя Божа із синами і старійшинами. Але вже наступного року готи були розгромлені племенами гунів, які підтримали антів.

Гуни — кочовий народ, який сформувався на території Центральної Азії, — витіснили готів і утворили велике державне об'єднання на теренах між Доном і Карпатами. Найбільшою військовою міццю це об'єднання вирізнялося, коли його очолював Аттіла. У 447 р. він здійснив військовий похід на Східну Римську імперію і дійшов до Константинополя. У 451 р. відбулася грандіозна битва на Каталаунських полях, у результаті якої було зупинено просування гунів на захід. Після смерті Аттіли 453 р. гунська держава починає занепадати. У 469 р. гуни зазнали поразки від Візантії і після цього розсіялися по різних землях.

На зміну гунам прийшли нові хвилі тюркських кочових племен, які, перетинаючи Причорномор'я і Дунай, прагнули дістатися багатих центрально- і південноєвропейських земель. У VI ст. анти зіткнулися з кочовою ордою аварів. Це був великий племінний союз, у якому провідну роль відігравали тюркомовні племена. На території колишньої римської провінції Паннонії авари утворили свою державу, яка називалася Аварський каганат. Відомо, що у війні аварів проти Візантії 601—602 pp. анти виступили союзниками візантійців. Боротьба виявилася досить виснажливою і завершилася остаточним розпадом Антського союзу. Після цього в VII ст. на території розселення східного слов'янства сформувалися 14 племінних об'єднань, регіони розташування і назви яких відомі з літопису «Повість минулих літ». На території сучасної України розселилися племена полян, дулібів (бужан, волинян), деревлян, сіверян, уличів, тиверців, білих хорватів.

Ще одну загрозу для слов'ян у ті часи становили напади болгарських племен. У VII ст. частина болгар на чолі з Аспарухом переселилася на Дунай, заснувавши там Дунайську Болгарію. Згодом слово «болгари» перетворилося на самоназву місцевого південнослов'янського населення.

У середині VII ст. у Прикаспії та Приазов'ї утворилася багатонаціональна держава на чолі з хозарами — Хозарський каганат. Хозари були войовничим народом. Вони підкорили своїй владі полян, сіверян, радимичів, в'ятичів і примусили їх сплачувати данину. Через столицю Хозарського каганату — місто Ітіль у пониззі Волги — проходили важливі міжнародні торговельні шляхи. Хозарський каганат стояв на перешкоді розвитку господарського життя слов'ян; запекла й довготривала боротьба східних слов'ян з хозарами розпочалася задовго до утворення Київської держави.

Отже, розселення слов'янських (і в тому числі східнослов'янських) племен в Європі збіглося в часі з Великим переселенням народів. У зв'язку з цим деякі вчені дотримуються міграційної теорії походження слов'янства, тобто вважають, що слов'яни були не автохтонами, а прибульцями, які опинилися на території Східної Європи лише в VII—VIII ст. н. е.

Територія сучасної України була втягнута в процеси, характерні для європейського раннього Середньовіччя — етнічні переоформлення і державотворчі процеси, результатом яких стало формування майбутніх європейських національних держав.

У період Великого переселення народів у слов'ян завершувався перехід до сусідської територіальної общини і патріархальної сім'ї. Формується суспільна верхівка — виділяються заможні старійшини й князі. У деяких історичних джерелах згадується, що у слов'ян існувало домашнє рабство. У такому становищі могли перебувати захоплені в полон іноземці, які через деякий час могли за викуп стати вільними. Поступово у слов'янському середовищі складалися основи військово-політичних об'єднань, які передували утворенню держави.

15. Писемні та археологічні джерела про розселення ранніх слов'ян у Східній Європі.  16. Проблеми етногенезу у слов’ян в сучасній історіографії.  17. Візантійські автори про суспільний устрій та господарство слов'ян в середині І тис. 18. Формування державної території Русі в ІХ-Х ст. Утворення Руської імперії. 19. Візантійські автори про вірування та побутову культуру слов'ян в середині І тис.(БОГДАН МАЙХЕР)  20. Вітчизняні та зарубіжні джерела про початки Руської держави. (АНТОН ДЯЧЕНКО) 21. Дискусія навколо "норманської теорії" в історичній науці XVIII-XX ст. (ВОЛОДЯ БОЙКО)

6 вересня 1749 р Гергард Фрідріх Мюллер,офіційний російський імператорський історіограф,член Імператорської Академії Наук виголосив промову,яка базувалась на джерелах виданих у 1736 р Баєром,а саме Бертинські анали та твори Констянтина Багрянородного.Виходячи з цих джерел академік Мюллер розвинув теорію про те що Київську Русь заснували нормани. Свою промову він так і не закінчив,члени Академії Наук зняли бучу,протестуючи проти такого погляду.Була створена спеціальна комісія,на чолі з М.Ломоносовим,яка заборонила Мюллерові продовжувати дослідження давньої історії Русі. 6 вересня 1749 року залишається важливою датою в історіографії Східньої Европи. Воно знаменує собою початок завзятого спору між норманістами й антинорманістами, що триває по нинішній день. Майже одразу полеміка стосовно даного питання потрапила в русло не наукової дискусії,а ідеологічного протистояння. Думці німецьких вчених,які абсолютизували варязький фактор,принижуючи державотворчу здатність словян було протиставлено «державницький патріотизм».

На початковому етапі даної дискусії в основу концепції як норманістів так і антинорманістів було покладено хибну методологічну засаду – виникнення державності вони розглядали як кульмінаційний одномоментний акт та як безпосередній наслідок діяльності конкретної історичної особи.

У XXст на основі численних джерел частина науковців почала віддавати перевагу варязькому чиннику у становленні державності русів.

Офіційна радянська історіографія прийняла антинорманістичну позицію з ось таких "наукових" причин: "Норманістична теорія політичне шкідлива, бо заперечує спроможність слов'янських народів утворити самостійну державу власними зусиллями". Дискусія спалахнула з новою силою.

Норманісти доводять північне походження терміну «Русь»,вони вважають норманів – головними організаторами політичного життя спершу на берегах озера Ільмень,а пізніше на Наддніпрянщині.

В свою чергу антинорманісти вважають,що Русь це були словяни,які жили на південь від Києва з

передісторичних часів, задовго перед тим, поки з'явилися нормани на европейській сцені. На

підтримку цієї тези наводяться назви кількох річок, наприклад, Рось— права притока

Дніпра.

Розглянемо тепер коротко аргументи, висунуті обома школами. Аргументи норманістів

(визначніші з них: А. Л. Шлетцер, Е. Кунік, Ф. Томзен, А. А. Шахматов, Т. Й. Арне,

С.Томашівський, А. Стендер-Петерсен) в основному такі:

1. Русь дістала спою назву від слова Ruotsi, фінського означення шведів у середині IХ ст.

2. Більшість імен руських послів, названих у договорах з Візантією (911, 944), очевидно, скандінавського походження, наприклад, Карлы, Инегелдъ, Фарлоф, Веремуд і т. д.

3. Бертинські аннали розповідають що у 839 році посли народу Rhos, які прибули від візантійського царя Теофіла до імператора Людовіка І в Інгельгайм, виявилися шведами.

4. Візантійський цар Костянтин Багрянородний у своєму творі De administratio imperio (написаному бл. 950 року) цитує назви порогів Дніпра як по-слов'янськи, так і по-руськи. Більшість руських імен виводиться з старо-скандинавської мови, наприклад, Ульмфорс (староскандинавске (h)ulmforsi)

5. Ісламські географи і мандрівники ІХ-Х ст. завжди чітко відрізняли Rus від as-Saqaliba (слов'ян).

На це антинорманісти (включаючи С. Ґедеонова, М. Грушевського, Б. Д. Грекова. С.Юшкова, Б.

Рибакова, М. Н. Тіхомірова, В. Н. Пашуто, В. Мавродін, Н. В. та А. В. Рязановських) наводять такі протилежні докази:

1. Назва Русі, спочатку була зв'язана не з Великим Новгородом і не з Ладогою на півночі, а з

Києвом на півдні. Більше того, Русь існувала на Київщині від непам'ятних часів. Для підтримки

цієї тези наводяться два аргументи: по-перше, вищенаведені топонімічні, тобто існування назв

кількох річок у тому районі; по-друге, існування «Історії церкви» Псевдо-Захарії

Ритора, складеної в 555 році після Р. Хр. (задовго до появи норманів), в якій є згадка про Hros

(себто, на їх думку, — Русь) у зв'язку з деякими північно-кавказькими народами, що жили, як

приймають, на південь від Києва.

(Стосовно згадки Hros,знайденої у творі Псевдо-Захарії і введеної до історії Східньої

Европи Й. Марквартом у 1903 році, не має, як виявляється, ніякого зв'язку з Русь. В одному з

додатків до Історії церкви є цікавий звіт про християнську місію якогось Кардаста серед гунів на

Північному Кавказі, що включає також список гунських племен. Цей звіт спонукав ученого

переписувача навести епізод про амазонок із середньоперської версії Повісті про Олександра, в

якій уживається грецький термін герос ("герой") у застосуванні до гігантських чоловіків амазонок.

У сирійській адаптації цей грецький термін прийняв форму hros.)

2. У Скандінавії не було відоме ніяке плем'я чи народ під назвою Русь, і ні одне

скандинавське джерело, включно з сагами, не згадує про нього.

3. Скандинавські імена руських послів, що відвідали Інгельгайм у 839 році і підписали договори з Візантійською Імперією у Х ст. не є доказом, що Руси були скандинавами. Нормани

були тільки представниками слов'янських руських князів, фахівцями, які виконували торговельні

та дипломатичні доручення.

4. Ібн Хурдадгбег, який писав бл. 840-888 років, ясно називає Rus племенем слов'ян.

5. Археологічні матеріали з міст і торговельних шляхів Східньої Европи показують, що в тому

районі перебувало мало скандинавів.

(Британський археолог Девід М. Вілсон у 1970 р писав : "Чому так мало археологічного матеріалу скандинавської доби в руських містах?На це питання можна відповісти тільки за аналогією: В Англії єдине місто, яке дає якусь кількість переконливого вікінзького старовинного матеріалу, — це Йорк, та навіть і тут, його кількість

перебільшена. Рідко знаходяться в Йорку споруди англійсько-данської доби; навіть ті, що їх

знайдено, не мають специфічно вікінзького характеру. Інші вікінзькі міста в Англії майже не виявляють ніякої вікінзької старовини. Проте, нам відоме, що вікінги там були.)

Кожна з позицій мала свої сильні та слабкі місця, що спричинило поглиблення дискусії. Пояснення процесу виникнення державності як наслідку тривалої еволюції суспільного розвитку, відмова від погляду на утворення держави як на одномоментний акт, різнобічно обґрунтовані твердження істориків та археологів про те, що східнослов'янське суспільство ще до літописного закликання варягів мало свої протодержавні утворення (М. Брайчевський), заклали підвалини сучасного якісно нового бачення процесу державотворення русів. Фахівці об'єктивніше і зваженіше підходять до оцінки ролі «варязького чинника» в політичному житті Східної Європи. Таких поглядів дотримуються зокрема такі сучасні українські історики,як Н. Яковенко та П. Толочко.

Підсумувати дане питання можна висловом одного із західних дослідників Г. Штокля: «Перша руська держава середньовіччя виросла з поєднання багатьох елементів. Варяги були лише елементом серед багатьох, однією історичною силою серед інших».

Цікавою противагою норманській дискусії є хозарська гіпотеза, яка виводила коріння Київської держави з Хозарського каганату. Її автор - професор Гарвардського університету О. Пріцак. На його думку, поляни були не слов'янами, а різновидом хозар, а їхня київська гілка — спадкоємницею роду Кия, який заснував (іноді вживається термін «завоював») Київ у VIII ст. Однак ця версія не витримує критичної перевірки. Археологічні дослідження стародавнього Києва свідчать про місцеву слов'янську самобутність його матеріальної культури. Пам'ятки хозарської культури зустрічаються надзвичайно рідко і не становлять навіть відсотка від загальної кількості знахідок.

Література:

Пріцак О. «Відкіль єсть пішла Руськая земля»,1975

Толочко П.П. Козак Д.Н.і ін. Давня історія України у 2 кн.,Київ,1995

Яковенко Н. Нарис історії України…Київ,1997