41. Особливості соціально-економічного розвитку Галицько-Волинської держави.(андрій легедза)

Наприкінці XII ст. утворилось об'єднане Галицько-Волинське князівство, простягалися в басейнах рік Сян, Західний Буг та у верхів'ях Дністра. На південному заході ця територія мала природну межу - Карпати. Західний кордон Галицько-Волинського князівства не був точно визначеним: тут великі простори відокремлювали Русь від Польщі. Північною межею Галицько-Волинського князівства були притока Бугу Володавка і Верхня Прип'ять. На сході Галицько-Волинське князівство межувало з Турово-Пінською землею й Київським князівством. Галицько-Волинське князівство розташовувалося в лісовій та степово-лісовій смугах. Незаймані ліси зростали не лише в Карпатах і на Поліссі, а й на просторах над Дністром, Сяном та Бугом. У долинах цих рік проживало численне сільське населення, яке займалося орним землеробством (сіяло жито, овес, менше ячмінь і пшеницю), тваринництвом, рибальством, бджільництвом, мисливством (шкіра й хутро диких звірів використовувалися для виробництва одягу, бойового спорядження). Особливого значення набуло видобування солі з підкарпатських соляних джерел.У Галицько-Волинській землі було чимало великих міст -торгово-ремісничих центрів: на Волині — Володимир, Белз, Кременець, Луцьк, Пересопниця, Берестя, Дорогобуш; у Галичині — Перемишль, Звенигород, Теребовль. Гончарство, обробка хутра і шкіри, ливарництво, ювелірне виробництво досягли тут високого рівня. Галицько-Волинська земля вела жваву торгівлю із західноєвропейськими та придунайськими країнами. В Галичині й на Волині сходилися важливі торговельні шляхи: один торговий "гостинець" з Балтійського моря (з Горуня) пролягав на Холм, Городно, Володимир, інший - на Берестя і Ковель, з Польщі йшов шлях на Любачів, Городок, Галич. Головна торгово-транспортна артерія з'єднувала Володимир-Волинський із Луцьком, Пересопницею і Києвом, з Галича через Теребовлю, Межібіж, Болокове, Василів пролягав "гостинець" на Київ, із Звенигорода — на Городок, Перемишль, Сенок і через перевал "Ворота" - на Закарпаття і в Угорщину.Господарські центри, що до них прилягали навколишні "городки" і села, стали основою численних "волостей"- уділів, на які розпадалися Волинь та Галицька земля. Так, на Волині існувала Володимирська, Луцька, Дорогобузько-Пересопницька, Болохівська, Берестейська, Холмська, Червенська, Белзька землі, в Галичині - Перемишльська, Звенигородська, Теребовлянська й Галицька.

В розглядуваний час посилилась неоднорідність соціального складу міст. В них проживали представники усіх верств феодального суспільства. Міське управління, суд, керівництво міським ополченням зосереджувалися в руках міської феодальної знаті, яка нещадно експлуатувала ремісників, а також дрібних торговців, часто виділяючи з своїх боярських садиб в їхнє користування подвір'я та земельні ділянки і збираючи за це феодальну ренту.Наступну за феодалами сходинку в становій драбині городян займала торгово-реміснича верхівка міст.Основна маса міського населення була представлена "чорними", "меншими" людьми. Ними були дрібні торговці і ремісники, чисельні підмайстри, "убогі" люди, які не мали визначених занять. В склад міського населення входила й челядь — обслуга боярських дворів.Форми експлуатації нижчих верств міського населення ставали все більш різноманітішиними. Вводилися нові податки, встановлювалися нові багаточисельні повинності, посилювалося гноблення з боку лихварів.Посилення в ХІІ-ХІІІ ст. наступу феодалів на права селян та міських низів вело до подальшого зубожіння селянських мас та поглиблення їх залежності від представників пануючого класу. Літописи згадують про "грабежі нечестивих бояр". В силу цього загострювалися антагоністичні протиріччя. Люди піднімали повстання. Так, у 1144 р. міщани Галича виступили проти князя Володимирка; в 1230 р. галичани повстали проти боярина Судислава; з 1236 по 1255 р. тривав народний рух "болохівців" - жителів землі у верхів'ях Случі, Південного Бугу й Тетерева. Смерди рятувалися від боярської сваволі втечею на Пониззя; їх звали "берладниками", "вигінцями", "бродниками".

У Галицько-Волинській землі, як і в інших великих князівст¬вах Русі того часу, набула поширення складна двірсько-вотчинна система управління. Тут мав місце більш прискорений, порівняно з іншими руськими князівствами, процес переростання двірсько-вот¬чинних посад у двірські чини. Особи, які обіймали посади двірсь¬ко-вотчинних слуг у князівському домені, водночас здійснювали різні функції управління в межах усього князівства. З числа осіб, які посідали певне місце в центральному апараті управління Га¬лицько-Волинської землі, літопис зберіг відомості про двірського (дворецького), печатника (канцлера), стольника та інші двірські чини.Галичина і Волинь поділялися на ряд князівств - земель, а останні - на волості, центрами яких були міста — городи.У містах Галицько-Волинської землі заправляла боярсько-патриціанська верхівка. З першої половини XIV ст. поширюється Магдебургське право, що забезпечувало містам самоврядування.Найбільші надходження до державної скарбниці йшли за рахунок данини з жителів міст і волостей. Збиралися також побір, татарщина, ловче. На торговельних шляхах існували митниці, де з купців збирали мито. Великі прибутки мали князі від коломийської солі.В грошовому обігу перебували, як і скрізь на Русі, "гривні кун" - зливки срібла певної ваги і форми. Свою монету галицько-волинські князі не карбували, на внутрішньому ринку оберталися монети сусідніх держав (гроші, денарії та ін.).Однак зосередити всю державну владу у своїх руках великим князям Галицько-Волинської землі так і не вдалося. Цьому переш¬коджало згуртоване й сильне боярство, особливо галицьке. Князь був змушений допустити його до управління Галицько-Волинською землею. Хоча князь у Галицько-Волинській землі в окремі періоди вважався «самодержцем», тобто необмеженим правителем, факти¬чно він залежав від боярства, яке всіма силами прагнуло обмежити його владу, використовуючи князя водночас як знаряддя для охо¬рони власних інтересів. Бояри, які були великими землевласника¬ми, підтримували князівську владу настільки, наскільки вона була виразником інтересів феодалів у боротьбі з пригнобленим населен¬ням, захищала їхні земельні володіння. В окремі періоди Галиць¬ко-Волинської Русі значення князівської влади настільки прини¬жувалося, що князі практично не могли розпочати жодної значної політичної акції без відома і підтримки бояр. Це дає підставу вва¬жати цілком переконливим судження про те, що в Галицько-Во¬линській Русі існувала така форма правління, як феодальна монар¬хія з сильними олігархічними тенденціями місцевого боярства.

Зростаючий авторитет боярської ради пояснюється силою об'єднаного боярства. Як постійний державний інститут боярська рада діяла в Галицько-Волинській землі вже в першій половині XIV ст. До її складу входили знатні та великі бояри-землевласники, галицький епископ, суддя князівського двору, деякі воєводи та намісники. Боярська рада скликалася з ініціативи самого боярства, але інколи і за бажанням князя. Однак князь не мав права склика¬ти боярську раду за своєю ініціативою без урахування думки бояр. Очолювалася рада найвпливовішими боярами, які намагалися об¬межити діяльність князя. У період князювання Юрія II боярська олігархія настільки посилилася, що найважливіші документи під¬писувалися великим князем тільки спільно з боярами. Формально не будучи вищим органом влади в Галицько-Волинській землі, бо¬ярська рада, однак, відіграла велику роль у політичному житті цієї землі. Позиція боярської ради посилювалася ще й тим, що до її складу входили передусім бояри, які обіймали важливі посади в системі управління Галицько-Волинською

землею.

Тож, Галицько-Волинська держава мала велике значення для за¬хідних земель і для всієї України. Ця держава досягла значного по¬літичного розвитку і за рівнем економіки та культури належала до передових країн Європи 42. Народи степової зони України в добу середньовіччя: печеніги, половці.(МАРІЧКА ЕЙСМОНТ)

Печеніги. У X—XIII ст. східноєвропейські степи стали ареною дій кочівників. Велика посуха, що перетворила степову зону Азії на пустелю, примусила кочівників просуватися на захід в пошуках нових пасовищ.

До середини IX ст. печеніги жили у заволзьких степах і були частиною племінного об'єднання тюрок-огузів . Згодом під тиском гузів печеніги були вимушені перетнути Волгу й заглибитися в східноєвропейські степи.

Розбивши угорців, печеніги стали повними господарями величезної території. За повідомленням Константина Багрянородного, на середину X ст. територія печенігів поширювалася від нижньої течії Дунаю, навпроти Сілістрії, до міста Саркела на Дону. Печеніги почали відігравати досить помітну роль в історії Візантії й народів Центральної та Східної Європи, їх могутність була такою, що народи сусідніх з ними територій не могли ні воювати, ні торгувати, якщо не були з ними в мирі.

Перші згадки руських літописів про печенігів датуються до 915 р.: "Придоша печенези первое на Рускую землю и створиша мир с Игорем, идоше к Дунаю". У 968 р. напад печенігів був спровокований втручанням Візантії, яка активно використовувала їх у своїх зовнішньополітичних інтригах. Знаходячись на Дунаї, Святослав взяв участь у візантійській міжусобиці, намагаючись посадити на візантійський престол Калокіра. Тому імператор задля послаблення сили наступаючих об'єднаних військ Святослава і Калокіра спонукає печенігів до нападу на Київ, вирішивши в такий спосіб свої внутрішні політичні проблеми ⁸. Печеніги взяли в облогу Київ, але місто було врятоване воєводою Претичем, дружину якого кочівники прийняли за військо Святослава.

Візантійський імператор Константин Багрянородний у своєму повчанні до сина, яке він назвав "Про управління державою", пише, "що василевс використає силу цього народу (печенігів. — Л. Г.) проти них (русів, угорців, — Л. Г.), коли вони рушать на ромеїв".

Розпочата війна з печенігами тривала до 997 р. В результаті Русь змушена була зміцнювати кордони лісостепу валами та містами. "И нача ставити (Володимир. — А. Г.) городы по Десне, и по Востри, по Трубешеви, и по Суле и по Стугне...".

Останній з описаних літописом нападів на Русь печеніги здійснили у 1036 р. Вони взяли в облогу Київ. Битва відбулася на місці, де пізніше було закладено собор Св. Софії. "И бе сеча зла и одва одолев к вечеру Ярослав. И побегоша печенези розно и не ведахуся камо бежаче и овии бегающе топяху в Ситомле, иней же во инех реках и тако погибоша, а прок их прибегоша и до сего дня".

Зазнавши поразки від Київської Русі, вони почали тероризувати Візантію і протягом 40 років наганяли на неї жах. Це докладно описано дочкою візантійського імператора Олексія КомнІна — Анною. Тиск печенізьких орд на чолі з ханом Тиханом був таким, що у 1051 р. візантійський імператор міг бачити передові загони печенігів зі стін Константинополя.

З 1087 по 1091 рр. військові зіткнення печенігів з Візантією перетворилися на постійну війну, в результаті якої візантійці зазнали кілька великих поразок. Ситуація склалася настільки критична, що Олексій Комнін був змушений звернутися по допомогу до всіх християнських країн Західної Європи, пообіцявши натомість багатства візантійської казни та храмів. У 1091 р. на допомогу прийшли половецькі хани Боняк і Тугоркан.

Спільними зусиллями візантійсько-половецьких військ 29 квітня 1091 р. печеніги були вщент розбиті. Описуючи цю згубну для кочовиків битву, Анна Комніна зазначає, що в той день відбулося щось незвичайне: загинув цілий народ разом з жінками та дітьми, народ, чисельність якого становила не 10 тис. осіб, а виражалася величезними цифрами.

Половці.  Одночасно з торками на історичній арені з'являються половці давньоруських літописів — народ, що залишив глибокий слід в історії не лише Київської Русі, а й інших держав Східної і Південно-Західної Європи, Африки, Малої Азії. Західні джерела називали їх "кумани", "комани", східні — "кипчаки". У X ст. вони входили до складу кімакського племінного союзу, що проживав у верхній течії р. Іртиш.

На межі X—XI ст. кипчаки відокремлюються від кімакського каганату і з'являються на історичній арені як самостійна політична сила. Вже в середині XI ст. степи, що раніше мали назву "Дешт-і-гуззан", стали називатися Кипчацьким степом — "Дешт-і-кипчак".

Вперше в полі зору давньоруського літопису половці опинилися у 1055 р., коли вони на чолі з ханом Блушем уклали мир з Руссю, а вже 1061 р. "придоша половци первоє на Руськую землю воєвати... Се бысть первоє зло на Руськую землю от поганых безбожных враг".

Перші зіткнення з половцями для русичів закінчилися невдачею. Однак кочівники після цього не нападали на Русь майже 20 років. Після такого тривалого терміну перемир'я розпочалася велика русько-половецька війна 1093—1117 рр. Дізнавшись про смерть великого князя Всеволода, половці прийшли укладати договір з Руссю. Однак наступник Всеволода князь Святополк Ізяславич відмовився від миру з половцями і останні взяли в облогу Торчеськ. Запропонованої після цього угоди з боку Святополка не прийняли вже половці. Лише у наступному 1094 р. Святополку вдалося укласти з ними мир, одружившись з дочкою хана Тугоркана. Однак вже у 1095 р. руські князі оголосили війну половцям, вбивши послів Ітларя й Кітана, які прийшли до Володимира Мономаха з мирною місією. У відповідь половці кілька разів нападали на Русь, стаючи для неї головною проблемою. Події довели, що в степу з'явився сильний супротивник і необхідно виробити політику взаємовідносин з ним. У 1103 р. відбувся славнозвісний з'їзд руських князів біля Долобського озера, на якому обговорювалися питання взаємовідносин Русі з половцями. Володимир Мономах запропонував об'єднати зусилля дружин всієї Руської землі і перейти від оборони до активного наступу на кочівників.

У 1103, 1111 рр. відбулися походи, в яких брали участь усі руські князі, крім Олега, князя Чернігівського, який дотримувався політики мирних стосунків з кочівниками. Це були перші наступальні дії Русі на Кипчацький степ, що закінчилися розгромом половців і взяттям трьох половецьких міст-зимовищ: Сугріва, Балина, Шаруканя. Половці вперше понесли значні втрати і зазнали поразки на власній землі.

Військовий тиск Русі на них Володимир Мономах завершив укладанням династичних шлюбів, оженивши свого сина Георгія (в майбутньому Юрія Долгорукого) на "Епиониной дочери", а сина Андрія — на онуці Тугоркана.

Розпочинається новий період русько-половецьких відносин, що характеризується участю половців у міжусобній боротьбі руських князів. Розділившись на два ворогуючих табори — Мономаховичів і Ольговичів — князі вели непримиренну боротьбу один з одним. На боці Мономаховичів виступали "свої погані" — Чорні Клобуки. Ольговичі спиралися на східних половців, з якими нерідко родичалися, мали своїх "оуєв" у степах.

Розгром половців Володимиром Мономахом у 1103—1116 рр. привів до відтоку окремих орд на чолі з ханом Атраком ("Отроком" руських літописів) до Північного Кавказу, де вони стали однією з найбільших держав цього регіону. У грузинських джерелах вони фігурують як "Великая Кипчакія". Одруження грузинського царя Давида Будівника з дочкою Атрака свідчить на користь того, що Давид вважав Атрака рівним собі. Частина половців на його запрошення у 1118—1120 рр. переселилася до Грузії й склала його особисту гвардію, частина осіла у приморському Дагестані.

Після смерті Володимира Мономаха брат Атрака Сигран (онук хана Шарукана) відправив до нього гінця, щоб умовити його повернутися на батьківщину. Поетична розповідь про це збереглася в літопису. Атрак повернувся в донецькі степи, де в нього народився син — відомий хан Кончак.

У другій половині XII ст. ситуація в степу змінюється. У половецькому суспільстві відбуваються процеси консолідації племен, розбитих Мономахом на початку століття. Посилюється східне угруповання половців, центр якого знаходився в середній течії р. Сіверський Донець. Стабілізується розташування половців у степу, визначаються місця розселення різних орд.

Локалізація кочовищ окремих половецьких угруповань завжди базувалася на літописних даних про напрямки походів русичів у степ. Дослідження половецької скульптури дозволили внести уточнення в ці відомості. Аналіз половецької скульптури довів, що половці ділилися на два великих союзи; придніпровський і донецький. Ці об'єднання відповідають традиційному поділу кочівників на два крила і можуть бути зіставлені з Чорною і Білою Куманіями, які згадує Ідрісі.

Серед донецьких половців з'являється яскрава особистість, хан Кончак, син Атрака, онук "великого хана" Шарукана, який об'єднує всі половецькі землі.

Розпочинається четвертий період русько-половецьких відносин, що характеризується намаганням половців відстояти незалежність і подальшим зближенням двох народів.

У боротьбі з русичами загинув старий ворог київських князів хан Боняк. Ініціатива в степу перейшла до голови донецьких половців — хана Кончака, який вперше з'являється на сторінках літопису як союзник Гліба Юрійовича у його битві за Київ 1172 р. Розпочалася нова двадцятирічна русько-половецька війна, явна перевага в якій була за русичами.

Об'єднавшись з ханом придніпровських половців Кобяком, Кончак здійснив ряд нападів на Русь, взявши участь у боротьбі Ольговичів з Мономаховичами. У 1180 р. він разом з Ігорем Святославичем (майбутнім героєм "Слова о полку Ігоревім"), який очолив половецьке військо, виборював Київ для його брата. Однак військова фортуна зрадила Ольговичам, і Ігор разом з Кончаком "всъкочивша в лодью бежа на Городец к Чернигову".

Трьома роками пізніше Ольговичі, яким половці допомогли здобути київський стіл, вже воюють проти своїх колишніх союзників. У 1183 р. організовано серію походів у степ, під час яких загинуло багато половецьких князів. Потрапив у полон і хан Кобяк "и падеся Кобяк в граде Кыєве в гридници Святьславли".

1185 р. русичі організовують нові походи на половців. Один з них, підготовлений Ігорем Святославичем, який спішив випередити інших князів й отримати найбагатшу здобич, закінчився нищівною поразкою руських військ.

Цій події присвячений один з найпоетичніших творів давньоруської літератури — "Слово о полку Ігоревім". Після розгрому Ігоря половці практично перестали нападати на Русь, обмежуючись участю в міжусобній боротьбі галицьких князів.

Татаро-монгольську навалу половці сприйняли як спільне з русичами велике лихо й виступили разом з ними проти спільного ворога. Однак, як відомо, у битві на р. Калка об'єднані русько-половецькі війська зазнали нищівної поразки. Проте на цьому історія половців не завершується. Значна їх кількість переселяється в Угорщину і Болгарію. Наймасовішим це переселення стає після навали Батия на Русь і Кипчакію. У 1237 р. в Угорщину приходять орди, очолювані відомим ханом Котяном (40 тис. чоловік), які залишили помітний слід в її історії.

Половці стали опорою місцевих королів у їхній боротьбі з місцевою аристократією. Син короля Бели IV Стефан одружився з однією з дочок Котяна.

Ладислав IV (Ладислав-Половець) — син Стефана й половчанки засвоїв половецькі звичаї та культуру. За його часів вплив половців настільки зріс, що сам Папа, загрожуючи анафемою, примусив Ладислава у 1279 р. прийняти конституцію про права й обов'язки половців, якою кочівники зобов'язувалися змінити спосіб життя, осісти на землю, не жити в наметах, не поклонятися ідолам і обов'язково хреститися. Однак половці ще довго не могли повністю відмовитися від кочового способу життя і лише на початку XV ст. перетворилися на осілих землеробів ³⁴.

У Болгарію половці почали проникати ще до монгольської навали. У 70-ті роки XII ст. два брати-половці Асен і Петро за підтримки половецьких і болгарських військ підняли повстання проти візантійського володарювання. Асен став царем Болгарії ³⁵. Як і в Угорщині, половці почали відігравати значну роль у житті Болгарії та якийсь час зберігали свої звичаї. На користь останнього свідчать типово половецькі кам'яні зображення, знайдені у Північно-Східній Болгарії.

Навала монголів негативно вплинула на половецький етнос. Частина половців була переселена у далекі монгольські степи, частина — на Середнє Поволжя у Волзьку Болгарію, а частина — на Нижнє Поволжя. Основна частина половців залишилася все ж таки на місцях свого проживання, хоча їх і витісняли монголи, що тут оселилися. Політика монголів, спрямована на знищення половецької аристократії та заміну її монгольською, призвела до того, що у половців зникає традиція зводити статуї — їх не було кому присвячувати.

Розгром монголами половців призвів до масової появи половецьких рабів на східних ринках. У мусульманських країнах тюрки-раби (мамлюки), які славилися своєю військовою хоробрістю, дуже цінилися і нерідко ставали особистими гвардійцями султанів. У Єгипті дуже швидко мамлюки-половці заснували власну династію, яка існувала до 1811 р. Часи правління мамлюків відзначені піднесенням економіки і культури Єгипту.

Половецьке населення, що залишилось у східноєвропейських степах, поступово асимілювало монголів, які прийшли. Вже у Золотій Орді вживали державну кипчацьку мову. Населення Волзької Болгарії користується половецькою мовою і нині.

Асиміляція половцями монголів виразно відображена в праці арабського дослідника Ал-Омарі, який зазначав, що "у давнину ця держава (Золота Орда. — Л. Г.) була державою кипчаків, але, коли ними заволоділи татари, кипчаки зробилися їх підданими. Потім вони (татари) змішалися й породичалися з ними (кипчаками), й земля отримала гору над природними й расовими якостями їх (татар), всі вони стали точно кипчаки, нібито від одного (з ними) роду, від того, що монголи (й татари) оселилися на землі кипчаків, одружувалися з ними й залишалися жити на землі їх (кипчаків)".