1.Періодизація античної літератури

Греція пройшла довгий історичний шлях, на якому відбувалися відчутні зміни в суспільно-політичному та економічному житті країни. Докорінно змінювалися умови існування грецьких племен, зростала й ускладнюваласясвідомість людей, їхнє сприйняття навколишнього світу. Всі ці зміни позначилися на процесі творення літератури й мистецтва, що жваво відгукувалися на запити часу.Для того щоб зрозуміти причини появи тих чи інших літературних жанрів у різні періоди розвитку грецького суспільства, слід визначити найголовніші етапи становлення літератури.Найчастіше вирізняють чотири епохи, окремі автори дві останні поєднують в одну — елліністично-римську. Отже, маємо чотири головні епохи розвитку давньогрецькоїлітератури:

I. Література архаїчної Греції (до VII ст. до н. е.):​

1) долітературний період (до середини IX cт. до н. е.);

2) гомерівський період (до VII cт. до н. е.).

II. Класична література Греції:

1) післягомерівський період (VII-VI ст. до н.е.)

2) аттичний період (V-IV ст. до н.е.)

III. Література доби еллінізму (кінець IV-II ст. до н.е.)

IV. Література епохи римського панування (середина II cт. до н. е. — IV ст. н. е.).

Головні етапи розвитку давньогрецької літературивідповідають основним періодам розвитку давньогрецькогосуспільства.

Перший період — архаїчний. У цей період відбуваєтьсяпоступовий перехід від первіснообщинного ладу до рабовласницького. У VIII ст. до н. е. найвищого розквітудосягає епічна поезія

Другий період розвитку давньогрецької літ-ри дістав назвукласичного (приблизно VIII-IV ст. до н.е.). Це період становлення, розквіту і занепаду грецьких полісів. За часів афінського політичного діяча і поета Солона в давньогр. літ-рі панує лірика.

Третій період — елліністичний. Це період виникнення централізованих елліністичних держав і військової монархії, що поглинає стару Елладу. За нових умов вплив письменників на політичне життя країни значно слабшає. Провідними літературними жанрами цього періоду стаютьпобутова комедія (п'єси Менандра) та інтимна лірика (ідиліїФеокріта).

Четвертий період – римський: Греція підпадає під владу Риму. Найпоширенішими жанрами літ-ри стають сатири та історіографії. Саме в цей період зароджується новій жанр, якиц пізніше дістав назву роману.

 

2.Поняття міфу та міфології. Загальні хар-киміфу та міфологічного мислення (на прикладі конкретних художніх текстів)

Міф (грец. Μύθος — казка, переказ, оповідання, альтернативна форма «міт») — буквально означає «переказ», оповідання про явища природи, минуле, навколишній світ, яке описує події за участю богів, демонів і героїв та історії про походження світу, богів і людства. Традиційно міф визначають як стародавню народну оповідь про явища природи, історичні події тощо або фантастичні оповідання про богів, обожнених героїв, уявних істот.

Міфоло́гія (грец. Μυθολογία — казкослів'я, виклад стародавніх казок, переказів) — сукупність міфів якого-небудь народу. Українці не мають, як кельти чи греки, зафіксованих збірок міфів, тому міфологічні уявлення українців учені викристалізовують із фольклорних текстів. У вербальному вигляді міфи українців – це сукупність казок, переказів, оповідань, де в наївно персоніфікованій, наочно-образній, несвідомо-художній формі подавалися явища природи й суспільного життя.

Починаючи з класичного періоду давньогрецької культури (V ст. до н.е.) і до наших днів, європейській культурі притаманне співіснування двох напрямів мислення, які ми назвемо «арістотелевим» і міфологічним («доарістотелевим»).

«Доарістотелеве» (міфологічне) мислення сприймає світовий порядок як споконвічний і незмінний, закономірний і усталений. Він осягається несвідомо, входить у підсвідому пам'ять і не потребує від свідомості причинно-наслідкового обґрунтування. Такі відносини між членами родини, ставлення до світових констант — змін пір року, часу доби, погоди і небесних явищ, до природи та ієрархічного місця в ній людини та інших істот і явищ, окремі вияви психічного і фізичного життя людини (статевий потяг, потреба їжі, сну) та багато іншого.

Арістотелеве мислення велику роль відводить можливому, випадковому, творчому. Воно припускає появу у світі, в полі діяльності людини нового, непередбаченого, раніше неіснуючого. Оволодіння причиною дозволяє людині скеровувати за власною волею наслідки і таким шляхом творити культуру. Міфологічне мислення, на відміну від «арістотелевого», сприймає час як циклічний, тобто як такий, що постійно повторюється, виступає лише в інших формах. Символом такої узаконеної споконвічної стабільності світу є в грецькій міфології поняття долі.

1.Сентименталізм - напрям у європейській літературі, другої половини XVIII — початку ХІХ ст., що характеризується прагненням, відтворити світ почуттів простої людини й викликати співчуття читача до героїв твору. Сентименталізм дістав свою назву від роману англійського письменника Л. Стерна «Сентиментальна подорож по Франції та Італії» (1768).  Герої сентименталізму часто є людьми добрими, непристосованими до жорстокості світу, які вміють співчувати та любити. Сентименталізм відкидає класичні канони композиції. Твір будується не за правилами суворої логічності, а вільно. Досить частими в творах цього напряму є ліричні відступи. Сентименталісти описують почуття, занурюються у думки героя, вони спонукають читача уявляти образи не як чіткі форми, а як ніжні картини намальовані аквареллю.

«Сентиментальна подорож», стає подорожжю у внутрішній світ героя, що розкриває його духовні якості, слабкості і достоїнства, суперечність характеру і важливість щохвилинних вражень для його формування.

У «Сентиментальній подорожі» (1768) цей образ різко міняється і набуває надзвичайну складність і суперечність. Тут розповідь ведеться від першої особи. Оповідачем виступає пастор Йорік. «Сентиментальна подорож» - програмний твір Стерна. У ньому послідовно проводяться головні принципи естетики письменника, заглиблюється погляд на мир, що отримав відображення вже в першому романові.

У всій літературі європейської Освіти, не було твору, який міг би порівнятися з «Сентиментальною подорожжю» по передачі найтонших взаємопереходів «високої» і «низької» свідомості, по з'ясуванню прихованих зв'язків між найблагороднішою душою і дріб'язковим самолюбством. Стерн відкрив оповідному мистецтву нові перспективи; причому багато які висновки із знахідок письменника були зроблені не тільки його молодшими сучасниками, але і значно пізніше - також романтиками і реалістами подальшого часу.

2.Давньогрецька комедія — давньогрецький драматичний жанр, за допомогою якого у гостро-сатиричній, дотепній формі висміювалися людські вади.

Аттична комедія — давньогрецький драматичний жанр, за допомогою якого в гостросатиричній, дотепній формі висміювалися людські пороки. Назву отримав від Аттики, осереддям якої були Афіни.

 Новоаттична комедія завершила процес розвитку драматичного мистецтва в Афінах, є найпоширенішим жанром доби еллінізму. Потрапляє на римську сцену, зв'язує мистецтво Древньої Греції й пізніших століть. Пішла шляхом максимального наближення до життя, зображення реально-типових подій та персонажів. Звертається до побуту, типового, пересічного, сімейного.

У «Хмарах» яскраво відображені всі ідеологічні та стилістичні особливості творчості Аристофана. Симпатії автора і глядача, звичайно, цілком на боці селянина Стрепсіад, а на все міське виховання, яке Аристофан ототожнює з софістикою, дається різка пародія, не пощадили навіть Сократа, супротивника софістів, але теж навчаючого новій мудрості. Людські характери замінюються в «Хмарах» уособленими ідеями, але їх крикливий гіперболізм робить комедію барвистою і веселою. Так як замість колишніх антропоморфних божеств грецька натурфілософія проповідувала матеріальні стихії, то вони представлені тут у вигляді хмар.

Майже вся комедія складається з сварок, суперечок і лайки – Аристофан вбачає саме в них суть широко розповсюдженої у його епоху нової «просвітницької» філософії.

Питання 3

Поняття «епос», «гомерівське питання»

Е́пос — різновид літературного роду(нарівні з лірикою і драмою) , що оповідає про події, які нібито відбувалися у минулому (немов здійснювалися насправді і згадуються оповідачем). Джерело її сюжету — народний переказ, образи ідеалізовані й узагальнені, мова відбиває відносно монолітну народну свідомість, форма віршована («Іліада» Гомера, «Енеїда»Вергілія).

Види епосу:

Епопея–один із епічних жанрів, який домінував аж до появи роману.

Поема— ліричний, епічний, ліро-епічний твір, переважно віршований, у якому зображені значні події і яскраві характери.

Роман –літературний жанр, найпоширеніший у XVIII–XX століттях; великий за обсягом, складний за будовою епічний твір, у якому широко охоплені життєві події, глибоко розкривається історія формування характерів багатьох персонажів.

Великий епос

Ліроепічна проза–своєрідний літературний жанр, в якому гармонійно поєднуються зображально-виражальні засоби, притаманні ліриці та епосу, внаслідок чого витворюються якісно нові сполуки (вірш у прозі, байка, поема, роман у віршах та ін).

«Гомерівське питання» – це питання про авторство поем «Іліада» і «Одіссея». Не доведене авторство однієї людини стосовно цих поем і взагалі існування цієї людини. Деякі вчені вважають неможливим, щоб Гомер, є одна людина, була автором такого великого епосу в дописемного період. Вони вважають, що епос був створений поодинці безліччю поетів, тобто мандрівних бардів, а набагато пізніше об’єднаний у дві цільні великі поеми і записаний. Гомер, на їхню думку, – це або вигадане ім’я, або назва групи співаків, або ім’я укладача.

Легендарний античний поет Гомер створив дві поеми – «Іліаду» і «Одіссею». Ці твори є не тільки зразками героїчного міфологічного епосу, в них також присутній картина широка життя стародавніх греків. Епос Гомера давно став одним з джерел вивчення історії, побуту і традицій Стародавньої Греції.

В «Іліаді» і «Одіссеї» згадуються побутові заняття греків: праця пастухів, женців на полях, виноградарів, які збирають щедрий урожай на родючій південній землі. Також згадуються ремісники: кожум’яки, ковалі та інші. Дуже докладно Гомер описує щит героя Ахілла, зображує процес його виготовлення, а також обробку прикрасами.

Моральні принципи і світосприйняття давніх греків також відображені в поемах Гомера. Ці люди вірили у втручання богів у їхньому житті, дотримувалися вірності своїм полісом і найбільше цінували доблесть і мужність.

Питання 4

Особливості епічного стилю Гомера

Гомерівські поеми є класичним зразком епопеї, тобто Великої епічної поеми. Їх художні достоїнства нерозривно пов'язані з тією невисокою стадією суспільного розвитку, на якій вони виникли. Гомерівське мистецтво за своєю спрямованістю реалістичне, але це - стихійний, примітивний реалізм; гомеровські поеми розгортають велику галерею індивідуальних характерів, всі ці образи різні; однак при всій різноманітності індивідуальних характерів, персонажі протиставляють себе суспільству. Військова доблесть, мудрість, шляхетність у відносинах з людьми і повагу до богів, - всі ці ідеали родової знаті стоять непорушно для гомерівських героїв, викликаючи між ними постійне змагання.

Однак при всій життєвості і людяності гомерівських образів, вони статичні, і їм недоступний внутрішній розвиток. Характер героя твердо зафіксований в небагатьох основних рисах і показаний у дії, але в ході цієї дії він не змінюється. Аналізу внутрішніх переживань в грецькому епосі немає.

Різноманітна дійсність, відображена в епосі, зображена з надзвичайною наочністю, але і наочність ця містить в собі багато примітивного. Вона досягається в значній мірі тим, що художник йде цілком в зображення деталей, незалежно від їх значення для цілого.

У стилі поем збереглося багато елементів, висхідних до пісенної, полуімпровізаціонной стадії розвитку епосу. Боги, люди, речі-- все отримує епітети.

№5

Найзначнішим нововведенням Софокла в жанрі трагедії вважається скорочення масштабів драми за рахунок відмови від форми трилогії. Трагедії Есхіла незмінно поєднувалися в трилогію в буквальному значенні цього слова — у драматичний твір у трьох частинах, зв'язаних спільним сюжетом, спільними персонажами і мотивами. Основну увагу привертала людина, її характер, рішення, вчинки. Софокл збільшив хор з дванадцяти до п'ятнадцяти чоловік, але хор відігравав другорядну роль і його пісні значно скоротились. Найбільше Софокла прославило інше технічне нововведення: поява третього актора.  

У трагедії «Цар Едіп» увага концентрується навколо діянь та почуттів людей. Трагедія побудована у вигляді спіралі, що поступово звужує свої кола, концентруючись навколо головного героя, звільняючи його від маски правителя та героя і розкриваючи натомість глибину людської душі.

№6

Евріпіду властиве незвичне для античної трагедії посилення побутового елементу, цікавість до приватного життя людей. Показові кінцівки драм. Автор нехтує природним розвитком і завершеністю дії і тому в фіналі часто відбувається несподівана розв'язка, зазвичай пов'язана з втручанням божества, яке з'являлося на спеціальній театральній машині (еорема). Розробка жіночих ролей у трагедії була нововведенням Евріпіда.Жінки Евріпіда перевершують його чоловіків силою волі і яскравістю почуттів. Також раби і рабині в його п'єсах не є бездушними статистами, але мають характери, людські риси і проявляють почуття подібно вільним громадянам, змушуючи глядачів співпереживати.

Медея – центральний персонаж однойменної трагедії. Основною характеристикою її образу являється її запальний характер, який робить надмірними всі її почуття і призводить до необдуманого вчинку – вбивства власних дітей. Головним противником Медеї протягом всієї трагедії виступає Ясон – чоловік Медеї. Однак, образ Медеї, все таки, сильніший за образ Ясона.