[Ред.]Пияцтво

Великою проблемою серед партизанів було пияцтво. Вони часто напивалися і чинили насильство, як правило, над цивільним населенням, часто потерпілими виявлялися їхні ж товариші по зброї. Алкоголь вони добували у селян. Найчастіше вони реквізували коней, овець, велику рогату худобу, одяг і господарську начиння, потім збували все це в інших поселеннях, щоб на виручені гроші виміняти або купити алкоголь.

Пияцтвом славився загін Олексія Федорова, застілля у якого обов'язково супроводжувалися відрами випитого самогону. У доповідних записках збереглися дані про те, що деякі комісари партизанських з'єднань у п'яному вигляді влаштовували стрілянину по людях, а іноді просто ходили і розстрілювали перших зустрічних. Один з таких любителів постріляти після рапорту наверх був просто відкликаний з партизанського з'єднання, але не поніс додаткових покарань^[1].

[Ред.]Пропаганда, міфи та вигадки [ред.]Кількість партизан

6 березня 1942 нарком внутрішніх справ УРСР Василь Сергієнко направив секретарю ЦК КП(б)У Дем'янові Коротченку доповідну записку. У ній значилося, що з серпня 1941-го по 1 березня 1942 НКВС УРСР сформував 1874 партизанських загони чисельністю 29.307 чоловік і заслав у тил ворога 776 агентів-одинаків і зв'язкових з партизанськими загонами — всього понад 30 тис. чоловік. Тим часом, у доповідній записці НКВС СРСР від 1 травня 1942 повідомлялося, що в Україні діє 37 партизанських загонів з 1918 учасниками. Тобто «некомплект» склав як мінімум 28 тис. осіб або 93% від чисельності партизанів, залишених у тилу або засланих у тил нацистів на Україні НКВС УСРР і КП(б)У в перші десять місяців війни. Більшість партизанів дезертирували, а загони саморозпустилися через безперспективність опору німцям. Крім того, антирадянські настрої населення в перші місяці війни були настільки сильними, що партизанам не вдавалося знаходити спільну мову з мирними жителями^[1].

1 березня 1944 року перший секретар ЦК КП(б)У Микита Хрущов, виступаючи на сесії Верховної Ради УРСР, заявив: в Україні діяли 228 партизанських загонів кількістю 60 тис. чоловік. А вже 20 серпня того ж року в доповідній записці Українського штабу партизанського руху йдеться про 115 тис. Через декілька місяців у документах УШПР фігурує 180 тис. У травні 1945-го ЦК КП(б)У вже оперувало даними в 200 тис. чоловік. 1975 року, після чергової кампанії з виявлення партизанів, з'явилася нова цифра — 501 тис. Українська партноменклатура тоді прагнула показати свою республіку «найбільш партизанською з усіх партизанських».

Усі ці цифри історики піддали ревізії після розпаду СРСР. Зокрема Анатолій Кентій стверджує, що реальна чисельність партизанів, які одночасно діяли на окупованій території, була максимальною на січень 1944 року — близько 48 тис. А за роки війни загалом, пише російський дослідник Олександр Гогун, через партизанські загони пройшло біля 100 тис. чоловік.

468 тис. солдатів вермахту загинули від рук партизанів — такою була офіційно прийнята в СРСР статистика німецьких втрат. Ця кількість теж радикально завищена. Американський історикДжон Армстронґ, проаналізувавши німецькі джерела, пише про 30-45 тис. загиблих солдатів вермахту й колабораціоністів на всій території СРСР. Німецький історик Луц Клінкхаммер називає цифру в 18 тис.^[3].