3. Міжнародні (міжнародно-правові) конфлікти
У літературі з юридичної конфліктології міжнародно-правові конфлікти або взагалі не розглядаються [50], або для їх аналізу застосовують більш узагальнену категорію “міжнародні конфлікти” [131]. Припустимо, що за своїм змістом і наслідками будь-який міжнародний конфлікт, який є водночас і політичним, і юридичним, може розглядатися як міжнародно-правовий. При цьому змінною величиною є питома вага у кожному конкретному міжнародному конфлікті політичних і юридичних факторів. Зауважимо: ще нікому не вдалося обґрунтувати наявність між міжнародним і міжнародно-правовим конфліктами такої відмінності, щоб винайти окрему сферу дії кожного з цих конфліктів. Встановлення певної відмінності між ними можливе на основі порівняння юридичних методів вирішення міжнародних спорів та методів політичних, які, на відміну від перших, дають змогу враховувати фактор доцільності.
Потрібно визнати умовність і цієї відмінності. Наприклад, як справедливо наголошують Н. К. Дінь, П. Дайє, А. Пелле, переговори як “політичний” спосіб можуть мати на меті сприяти застосуванню юридичних норм, а отже, вирішенню спору з позицій права. І навпаки: арбітражне провадження може бути спрямоване на пошук справедливого вирішення спору і врешті привести до результату, аналогічного тому, який досягається завдяки врегулюванню політичними методами [23, с. 62].
Тому будемо виходити з того, що, по-перше, кожний міжнародний конфлікт має юридичний зміст. По-друге, постійне зростання у сфері міжнародного регулювання ролі юридичних процедур є загальною тенденцією — це допомагає більш цивілізовано вирішувати міжнародні спори. Тому в аспекті юридичної конфліктології можливе й доцільне звернення до конфлікту міжнародно-правового як складової частини міжнародного конфлікту.
Підґрунтям міжнародно-правового конфлікту, як і будь-якого “внутрішньоправового” конфлікту, є зіткнення протилежних інтересів, цінностей, цілей. Але це, мабуть, єдине, що є між ними спільного. Усі інші елементи міжнародно-правових конфліктів (причини, зміст, суб'єкти, особливості перебігу, способи врегулювання та розв'язання) властиві лише для сфери міжнародних відносин. Отже, специфічним предметом міжнародно-правового конфлікту є зіткнення інтересів суб'єктів міжнародних відносин, яке спричиняє боротьбу між ними і врегульовується за допомогою міжнародно-правових процедур. Причини та зміст міжнародно-правових конфліктів стосуються не приватних особистісних чи особистісно-групових інтересів, а інтересів безпеки, територіальної цілісності та суверенітету держав.
Сторонами таких конфліктів можуть бути: а) окремі держави; б) групи, об'єднання, коаліції держав; в) міжнародні, суспільно-політичні, профспілкові організації; г) політичні, релігійні рухи. Міжнародно-правові конфлікти виникають, коли один із суб'єктів міжнародних відносин намагається нав'язати свої інтереси іншим, зачіпає, обмежує чи ігнорує їхні потреби.
У теорії міжнародного права подано різні підходи до класифікації міжнародних (міжнародно-правових) конфліктів. Так, А. І. Дмитрієв та В. І. Муравйов на основі аналізу Статуту ООН з-поміж різних категорій спорів виокремлюють такі [27, с. 258–259]:
• спори, продовження яких могло б загрожувати підтриманню міжнародного миру та безпеки (ст. 33, 36, 37);
• будь-які спори (ст. 35, 38);
• спори юридичного характеру (ст. 36);
• місцеві спори (ст. 52);
• ситуація, що може призвести до міжнародних чвар або викликати конфлікт (ст. 34).
Проте конфліктологічний підхід до класифікації міжнародних спорів передусім передбачає поділ їх залежно від того, які суб'єкти виступають сторонами того чи іншого конфлікту. За цими чинниками Е. І. Скакунов, приміром, розглядає такі види міжнародних конфліктів [131, с. 178–184]:
• міждержавні конфлікти;
• національно-визвольні війни;
• внутрішні інтернаціоналізовані конфлікти.
Міждержавні конфлікти, сторонами яких виступають держави, традиційні для сфери міжнародних відносин. Традиційною є й функція міжнародного права — бути регулятором міждержавних конфліктів. Завдяки виробленим людською цивілізацією міжнародно-правовим механізмам конфліктна взаємодія держав сьогодні відбувається переважно відповідно до юридичних норм. Саме міждержавні відносини є сферою дії принципу незастосування сили, встановленого у ст. 2 Статуту ООН.
Застосування збройної сили державою проти суверенітету, територіальної недоторканності або політичної незалежності іншої держави, згідно з визначенням Генеральної Асамблеї ООН 1974 р., є актом агресії. Визначення агресії (ст. 3) до актів агресії зараховує такі міждержавні дії:
• вторгнення чи напад збройних сил держави на територію іншої держави або будь-яка військова окупація, хоч би який тимчасовий характер вона мала, чи будь-яка анексія із застосуванням сили території іншої держави або її частини;
• бомбардування збройними силами держави території іншої держави або застосування будь-якої зброї державою проти території іншої держави;
• блокада портів чи берегів держави збройними силами іншої держави;
• напад збройними силами держави на сухопутні, морські чи повітряні сили або морські та повітряні флоти іншої держави;
• застосування збройних сил однієї держави, які перебувають на території іншої держави відповідно до угоди з іншою державою, з порушенням умов, передбачених в угоді, або будь-яке продовження їх перебування на такій території по завершенню дії угоди.
Оскільки механізм конфліктної взаємодії має двосторонній характер, то дії іншої держави у відповідь на акти агресії розцінюються як акти самооборони.
Національно-визвольні війни — це особлива категорія міжнародних конфліктів. Згідно з Додатковим протоколом № 1 1977 р. до Женевських конвенцій 1949 р. “збройні конфлікти, у яких народи борються проти колоніального та расистського панування й окупації, за здійснення їхнього права на самовизначення є міжнародними збройними конфліктами”.
Серед цього виду міжнародних конфліктів виокремлюють:
• колоніальні війни (велися колоніальними народами проти дер-жав-метрополій);
• війни народів проти расистського панування (характерний приклад — боротьба, що велася проти режиму апартеїду в Південно-Африканській Республіці);
• “ідентичнісні” війни, що ведуться народами проти урядів, які хоча й не є колоніальними чи расистськими, але діють всупереч принципам рівноправності народів та їх права на самовизначення (наприклад, збройні конфлікти в колишній Югославії).
Внутрішні інтернаціоналізовані конфлікти або змішані (“внутрішні зі значним зовнішнім залученням”) війни почали розглядатися як вид міжнародних конфліктів після Другої світової війни. Раніше їх вважали суто внутрішньою справою держави. Практично всі великі міжнародні кризи після 1945 р., що мали своє коріння у громадянських війнах, переростали у змішані війни. В теорії й практиці міжнародного права по-різному розцінюють допомогу, яку в таких випадках надають треті країни сторонам внутрішніх конфліктів. Серед основних поглядів на цю проблему можна виокремити такі:
• неправомірною вважається будь-яка (за винятком гуманітарної) допомога повстанцям проти законних урядів;
• лише “прохання і згода” уряду, що репрезентує державу, дає підстави для вступу іноземних військ на територію країни та надання інших видів матеріальної допомоги;
• правомірною є підтримка законних урядів грошима та зброєю, але забороняється направлення військ для допомоги урядам, за винятком випадків протидії “підривному втручанню” ззовні;
• якщо правлячий уряд втратив підтримку з боку народу і тримається лише завдяки іноземній підтримці, то зовнішня підтримка повстанців є правомірною;
• сам факт громадянської війни ставить під сумнів компетенцію уряду та його правомочність діяти від імені держави. Уряд і повстанці — це рівноправні сторони конфлікту, що нарівні претендують на владу й представництво свого народу;
• якщо повстання є результатом “підривного втручання” ззовні, іноземна допомога урядові розцінюється як форма здійснення третьою державою права на колективну самооборону.
Міжнародно-правові способи вирішення цього типу конфліктів пов'язуються із застосуванням принципу пропорційності, за допомогою якого можна урівноважити заборони на надання допомоги обом сторонам. На цих засадах було б можливим запобігати, з одного боку, “підривному втручанню” у внутрішні справи держав, а з іншого — підтримці третіми країнами недостатньо легітимних урядів.
Отже, сфера міжнародного права регулювання надалі більше виходить (передусім це видно на прикладі норм міжнародного гуманітарного права) за межі власне міждержавних відносин і конфліктів, надає деяким видам конфліктів, які ще недавно оцінювалися як внутрішні, у прямому розумінні міжнародно-правового характеру.