Лекція 5.

Тема 6. Характеристика окремих видів юридичних конфліктів

1. Конфлікти в державно-правовій сфері

2. Адміністративно-правові конфлікти

3.Конфлікти в цивільно-правовій та господарсько-правовій сферах

1. Конфлікти в державно-правовій сфері

Державно-правові конфлікти виникають на державному рівні, серед органів державної влади. Вони тісно пов'язані з політичними конфліктами, оскільки сферою їх прояву є політична система суспільства, але на відміну від останніх вони сконцентровані у ядрі цієї системи — державі. Надзвичайна значимість конфліктів у державно-правовій сфері зумовлена, по-перше, особливим складом їх суб'єктів (органи державної влади, регіони, політичні сили тощо) і об'єктів (суверенітет держави, територія, повноваження і дії владних органів тощо). У цьому процесі за допомогою правових засобів втілюються нові економічні відносини, відбувається реформування політичної системи. Розв'язання цих конфліктів пов'язано із загальнонародними інтересами. По-друге, слід зазначити, що практична діяльність державних органів інколи відбувається при розбіжностях у тактичних цілях та шляхах їх досягнення, в тому числі й при застосуванні різних норм права. Це неминуче призводить до загострення ситуацій, в яких зіштовхуються протилежні інтереси.

Наявність державно-правових конфліктів, як свідчить досвід України та інших країн СНД, зумовлена низкою загальносоціальних і юридичних чинників. До них, на думку В. Тація та Ю. Тодики, належать [100, с. 29]:

• перехідний стан суспільних відносин;

• відхід від однієї панівної ідеології, від керівництва суспільством однією політичною партією до політичної й ідеологічної різноманітності;

• відставання процесуальних конституційно-правових норм від матеріальних;

• відсутність достатнього комплексу організаційно-правових механізмів розв'язання конфліктів між різними суб'єктами державно-правових відносин;

• прагнення законодавчої, виконавчої гілок влади, глави держави одержати для себе якомога більше владних повноважень;

• порушення суб'єктами державно-правових відносин норм Конституції і законів, міжнародно-правових актів, ратифікованих парламентом;

• різне тлумачення гілками влади конституційних норм;

• спроби окремих територій змінити свій правовий статус або ввійти до складу іншої держави; несформованість легітимних владних інститутів;

• створення незаконних військових формувань;

• дії, пов'язані з підривом безпеки держави;

• дії суб'єктів державно-правових відносин спрямовані на розпалювання національної та релігійної ворожнечі, підтримка державою певної конфесії, надання їй переваг перед іншими релігіями.

Невміння владних структур прогнозувати появу й розвиток державно-правових конфліктів приводить до небажаних наслідків. Так, конфлікт між законодавчою та виконавчою гілками влади у жовтні 1993 р. в Росії призвів до застосування військової сили, зокрема розстрілу з танків будинку парламенту.

Серед основних і поширених видів державно-правових конфліктів слід назвати конфлікти між гілками влади, між республіканським і місцевими владними структурами, конфлікти у парламентській діяльності.

Конфлікти між гілками влади виникають у сфері відносин з приводу поділу владних повноважень. Згідно з Конституцією України систему органів державної влади становлять органи законодавчої, виконавчої і судової влади, які мають власну структуру, компетенцію й відповідне законодавство.

Єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент — Верховна Рада України. Саме законодавча функція дає змогу парламентові здійснювати значний вплив на всі політичні процеси, що відбуваються в державі і суспільстві. Процедура формування парламенту на засадах загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування забезпечує вирішальну роль народу у визначенні його складу і гарантує незалежність законодавчої влади від інших гілок влади.

Відповідно до Конституції України Президент України є главою держави і виступає від її імені. Він є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина. Щодо конституційного визначення статусу Президента, то воно тлумачиться як надання Президентові певного кола повноважень щодо органів, які належать до всіх гілок влади. Так, він має право здійснювати кадрові зміни у Кабінеті Міністрів, скасовувати урядові акти, у певних випадках, коли Верховна Рада виявляє неспроможність своєчасно виконувати конституційно покладені на нього функції — припинити її повноваження. Отже, Конституція України забезпечує главі держави таке правове поле, де він є одним із провідних елементів політичної системи.

Вищим органом у системі органів виконавчої влади є Кабінет Міністрів України. Він відповідальний перед Президентом України, підконтрольний і підзвітний Верховній Раді України. До системи центральних органів виконавчої влади входять міністерства, державні комітети та органи виконавчої влади із спеціальним статусом.

Функцію здійснення виконавчої влади на місцях, тобто в областях і районах, покладено на місцеві державні адміністрації. Визначаючи специфіку виконавчої влади в системі поділу влад, і зокрема її взаємовідносини із законодавчою владою, зауважимо, що парламент має право остаточного рішення щодо законодавчої діяльності чи бюджетного контролю, але більшість інших рішень приймають уряд та місцеві державні адміністрації.

Важливою складовою системи державної влади є судова гілка влади. Конституція України передбачила функціонування в державі Конституційного Суду та єдиної системи судів загальної юрисдикції, визначила її побудову за принципами територіальності і спеціалізації, заборонила створення надзвичайних та особливих судів. Закон України “Про судоустрій України” від 7 лютого 2002 р. розвинув і деталізував основні положення, закріплені Конституцією України, щодо побудови судової системи, самостійності судів, незалежності і недоторканності суддів. Запровадження збалансованого механізму утворення судів, визначення процедури утворення апеляційних, касаційних, вищих спеціалізованих судів, інстанційних повноважень різних рівнів і гілок системи судів загальної юрисдикції, форми участі народу в здійсненні правосуддя має сприяти підвищенню ролі суду в системі органів державної влади.

Проблема поділу влад — це завжди проблема поділу базових функцій, повноважень, специфічних форм діяльності. У здійсненні своїх повноважень кожна з гілок влади відносно самостійна, кожна прагне бути незалежною від впливу інших. Проте надто велика концентрація влади в однієї з гілок за відсутності або неефективності контролю кожної влади з боку інших об'єктивно може стати причиною виникнення суперечностей між ними і, за певних умов, навіть призводити до диктату однієї гілки влади.

Прикладом цього є конфлікти у перші роки після здобуття Україною незалежності між Верховною Радою України і Президентом України, парламентом і урядом. Внаслідок неокресленості повноважень Президента, Прем'єр-міністра, неузгодженості функцій законодавчої та виконавчої влади, центральної влади і регіонів державний апарат працював з перебоями. Верховна Рада продовжувала діяти як вищий владний орган держави, часто-густо втручаючись у сферу діяльності уряду, беручи на себе розв'язання поточних питань. Законодавча ж діяльність парламенту не встигала за життям. Президент прагнув, не обмежуючись сферою виконавчої влади, перебрати на себе частину повноважень парламенту. Тривалий час судова влада за відсутності реального реформування судоустрою і судочинства залишалася в тіні двох перших влад. Це пояснюється передусім соціальною інерцією, впливом авторитарно-командного, тоталітарно-бюрократичного типу радянської влади, який панував в Україні за радянських часів.

В умовах політичної кризи у червні 1995 року було прийнято Конституційний договір, який став компромісом між парламентом і Президентом. Цей нестандартний крок дав змогу відійти від конфронтації, зберегти керованість, започаткувати цілісність державної політики на основі принципу розподілу влади.

Отже, молода українська держава дуже непросто йшла до утворення балансу гілок влади [40, с. 358–365].

Протиріччя та суперечності у здійсненні державної влади за принципом її поділу між трьома гілками продовжують існувати й після прийняття Конституції України. За цей період фактично сталися певні зрушення у системі співвідношення позицій органів державної влади, відбувся певний перерозподіл їхньої компетенції, що призвело до “автономізації гілок влади”.

Залишається конфліктогенною проблема реалізації гілками влади обсягу конституційних повноважень. Відбувається дедалі більший розрив між конституційно визначеною моделлю поділу влади та її практичним утіленням. Існує об'єктивна необхідність визначення вектора політичних сил, що домінують у вищому представницькому органі держави і зобов'язані взяти на себе відповідальність не тільки за напрями законотворення, а й за дії виконавчої влади [69]. Усе це об'єктивно зумовлює потребу у проведенні конституційної реформи. Як зауважує академік В. Тацій, Конституція не може залишатися незмінною, якщо її чинні приписи не дають можливості розкрити потенціал народовладдя, є недосконалими або ж не деталізовані належним чином на рівні конституційного та поточного законодавства [99]. Перспектива реформування існуючої моделі поділу влади полягає в тому, щоб, по-перше, забезпечити демократичні принципи організації та функціонування державної влади на засадах її поділу, по-друге, наділити ці гілки влади необхідним балансом повноважень та відповідальності, по-третє, оптимізувати державне управління через підкон-трольність державної влади суспільству.

До конфліктів у державно-правовій сфері слід зарахувати й конфлікти, які виникають між центральними та місцевими владними структурами. Як свідчить політико-правова практика в деяких пострадянських країнах, чинниками цих конфліктів є: відчуження громадян від влади; порушення конституційного і поточного законодавства суб'єктами державно-правових відносин; поширення правового нігілізму, політична пасивність населення; незаконне наділення тими чи іншими повноваженнями політичних сил; міжетнічна, міжрелігійна боротьба; масові порушення прав людини і громадянина. У перші роки незалежності в Україні процес створення системи місцевого самоврядування також не був позбавлений конфліктогенності. Верховна Рада, як і за старих радянських підходів, хотіла мати власну вертикаль в особі місцевих рад та їхніх виконавчих комітетів. Президент намагався очолити виконавчу державну вертикаль в особі місцевих органів державної виконавчої влади.

Конфлікти в парламентській діяльності. Верховна Рада України покликана виробляти й формулювати загальну волю українського народу, приймати єдині й обов'язкові для всіх рішення у формі законів. За своїм складом парламент відображає різні, у тому числі протилежно спрямовані, політичні сили суспільства. Тому досить часто виникають розбіжності й конфлікти між політичними фракціями, групами, окремими депутатами. Особливо жорстка боротьба точиться навколо прийняття актів конституційного рівня, законів про політичні партії, вибори, бюджет тощо. Характерним прикладом загострення політичної боротьби стала зміна у керівництві Верховної Ради на початку 2000 р. Закономірно, що дотримання парламентських процедур, регламенту діяльності Верховної Ради є проблемою самого парламенту. Саме тому Конституційний Суд прийняв ухвалу про припинення конституційного провадження у справі за поданням 57 та 69 народних депутатів щодо “визнання неконституційними актів, прийнятих на засіданні частини народних депутатів у приміщенні Українського дому 21 січня та 1 лютого 2000 року”. Тоді Конституційний Суд, не втручаючись у компетенцію іншої гілки влади, встановив, що до його повноважень не належить оцінка адекватності рішень, які є елементом політичного процесу.

Конфліктні ситуації виникають на різних етапах законотворчого процесу. Бурхливий характер може мати обговорення гострих політичних питань на пленарному засіданні. Це стосується також роботи комітетів, комісій, депутатських груп. При голосуванні у зв'язку з посиленням емоційної напруги депутатів, а також через помилки й непорозуміння конфлікти набувають особливого загострення.