2. Структура юридичного конфлікту
Розуміння змісту юридичного конфлікту передбачає необхідність аналізу його структури. В сучасній конфліктології існують різні погляди щодо структури конфліктів, але більшість конфліктологів як основні елементи структури виокремлюють: 1) учасники (сторони); 2) умови конфлікту; 3) предмет та об'єкт конфлікту; 4) образи конфліктної ситуації; 5) можливі дії учасників конфлікту; 6) результати конфліктної взаємодії. Застосовуючи цей підхід, потрібно враховувати, що специфіка сутності й змісту юридичного конфлікту певним чином впливає на його структуру.
Сторони (учасники) конфлікту — це суб'єкти соціальної взаємодії, які перебувають у стані конфлікту або явно чи неявно підтримують тих, хто конфліктує. В науковій літературі у деяких випадках також вживається поняття “опонент”, тобто супротивник у суперечці (з лат. — який заперечує). Протилежні сторони становлять стрижень конфлікту: якщо одна зі сторін виходить із конфлікту, такий конфлікт припиняється. Конфлікт — явище складне. Залежно від сфери перебігу конфлікту його учасниками (сторонами) можуть бути індивіди, соціальні групи, спільноти, органи та організації. Проте конфліктні відносини можуть мати багаторівневий характер; сторони конфлікту в такому разі не рівнозначні. Індивід може конфліктувати не лише з іншою особою, а й з установою, організацією, державним органом тощо. Держава вступає у конфліктні відносини не тільки з іншими державами, а часто-густо — з політичними силами, установами, підприємствами, громадськими організаціями, кримінальними угрупованнями й особами, які порушують закон.
Використовуючи загальносоціологічний підхід, конфліктологія, аналізуючи конфліктну взаємодію, враховує “рангові” відмінності сторін. Так, виокремлюються сторони “низького рангу” (окремі особи), “вищого рангу” (формальні або неформальні організації) та “найвищого рангу” (офіційні особи, які діють на основі закону та від імені держави). Ранг — це рівень фізичних, соціальних матеріальних й інтелектуальних можливостей учасника конфлікту, його соціальний досвід конфліктної взаємодії, масштаби суспільної та групової підтримки. Залежно від рангу опонентів можуть істотно різнитися їхні “деструктивні потенціали” (від фізичних, інтелектуальних і вольових якостей особистості до характеру озброєння і бойової злагодженості збройних сил країни чи воєнно-політичного блоку).
Особливістю юридичного конфлікту є формальна рівність його сторін. Відповідно до вимог ст. 129 Конституції України та норм міжнародного права юридичні конфлікти мають вирішуватися на засадах “рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом”.
Зважаючи на різні функції учасників конфлікту й на те, що не всі вони перебувають у безпосередньому протиборстві, конфліктологія диференціює участь у конфлікті. Відомий український конфоліктолог А. Ішмуратов, наприклад, застосовує “спеціальні слова-уточнення різних видів участі”. Серед них: опоненти — учасники конфлікту, які вважають свої інтереси неузгодженими; противник — агресивний опонент, який прагне реалізувати свої інтереси за рахунок інших; агресор — противник, який виявляє агресивність; ворог — противник, інтерес якого — знищити противника; прихильники — учасники, що співробітничають з Я; співчуваючий — той, хто бачить конфлікт з точки зору Я; засуджуючий — той, хто бачить конфлікт з точки зору ТИ; посередник — учасник, інтерес якого — ліквідувати конфлікт; арбітр — учасник, мета якого — проаналізувати конфлікт і дати рекомендації щодо його ліквідації [41, с. 87].
Юридична конфліктологія як учасників (суб'єктів) виокремлює насамперед фізичні та юридичні особи, визнані такими у встановленому порядку. Якщо конфлікти між фізичними особами не завжди мають правовий характер, то конфлікти між юридичними особами виникають, відбуваються і вирішуються у правовій сфері.
З огляду на те, що чинні норми права охороняються державою, зазначимо, що окрім традиційних протилежних сторін у юридичному конфлікті задіяна ще й третя сторона — державний правозастосовний (правоохоронний) орган. Це може бути суд, адміністративна інстанція, зрештою будь-який орган публічної влади, до повноважень якого належить розгляд цього виду спорів і ухвалення щодо них рішення. У певних видах юридичних конфліктів (наприклад, кримінально-правових) усі правовідносини є тристоронніми, тобто крім прямих учасників у них беруть участь судові й правоохоронні органи. В деяких видах конфліктів третя сторона спочатку не задіяна, але з'являється на певній стадії розвитку спору, коли він набуває юридичного характеру.
У широкому розумінні специфічними учасниками конфлікту можна вважати також посередників, які хоча й не мають владних повноважень, але своїми діями намагаються зупинити конфлікт і допомогти його вирішити. Масштаби посередництва можуть бути різними: від звернення до сусідів чи родичів у разі сімейної сварки до використання миротворчих сил під егідою ООН у районах воєнно-політичних та міжнаціональних конфліктів.
Суб'єкти юридичного конфлікту вирізняються також за сферами прояву. Наприклад, що стосується конфлікту в кримінальній сфері, органам слідства й суду друга сторона кримінального конфлікту (особа, що скоїла злочин) до затримання злочинця може бути просто невідома. Лише із затриманням підозрюваного процесуальна діяльність з розкриття злочину та покарання винного набуває конкретного змісту.
Дії та поведінка учасників конфлікту також відрізняються залежно від ролі, яку вони виконують у тій чи іншій ситуації. Так, серед суб'єктів злочину, вчиненого групою осіб, ст. 27 Кримінального кодексу України виокремлює виконавця або співвиконавця (особа, яка вчинила злочин); організатора (особа, яка організувала вчинення злочину або керувала його підготовкою чи вчиненням); підбурювача (особа, яка умовлянням, підкупом, погрозою, примусом або іншим чином схилила іншого співучасника до вчинення злочину); пособни-ка (особа, яка порадами, вказівками, наданням засобів чи знарядь або усуненням перешкод сприяла вчиненню або приховуванню злочину). Крім того, слід зважати на можливу “імітацію ролей” учасниками конфлікту. Інколи внаслідок власних характерологічних особливостей (амбітність, конфліктність тощо) або соціально-політичних мотивів (національних, релігійних, політичних чинників) сторона перебуває у ролі “непримиренної опозиції” навіть тоді, коли конфлікт ще перебуває у латентній (прихованій) стадії або коли його вже немає.
Умови конфлікту — це обставини або фактори, які визначають характеристики конфлікту й можливість його виникнення. Зазвичай конфліктологи розрізняють умови виникнення та умови перебігу конфліктів. Під умовами виникнення розуміють об'єктивні особливості зовнішньої ситуації, які є суттєвими для виникнення конфлікту. Так, Р. Дарендорф серед причин соціальних конфліктів називає “технічні” — поява керівних осіб у підгрупах, “політичні” — можливість організації протилежних інтересів та “соціальні” — можливість спілкування і збільшення кількості членів підгруп. У виникненні соціальних явищ суттєву роль відіграють суб'єктивні фактори, пов'язані з людьми. Щодо визначення власне конфліктогенних факторів, як зазначає авторитетний фахівець із психології конфліктів Н. В. Грішина, зробити це непросто. У сфері міжособистісної взаємодії, на її думку, виникненню конфліктів об'єктивно сприяють конкурентні відносини. При цьому самі люди можуть і не розглядати свої відносини як суперечливі або конкурентні. Загалом тісні контакти між людьми (наприклад, подружні відносини) потенційно мають численні види кооперативних зв'язків і водночас (явно або уявно) — суперечності у цілях та інтересах. Умовами виникнення конфліктів стають фактори, що сприяють переходу їх взаємодії до конфліктних форм. Причини виникнення конфлікту пов'язані з певними конкретними діями учасників ситуації або обставинами, що виникли. З'ясувати причину конфлікту — означає дізнатися, що саме у діях чи поведінці учасників призвело до переходу їх взаємодії до конфліктних форм [18, с. 163–165].
До умов перебігу конфліктів належать фактори, що впливають на їхній розвиток. Зазвичай це просторові та часові межі конфліктної ситуації. Просторові межі конфліктів можуть бути незначними (квартира, садиба) і глобальними (території країн, міждержавних об'єднань, воєнно-політичних блоків). За допомогою часових меж досліджують початок та закінчення, виникнення окремих стадій перебігу конфлікту, тривалість участі в конфлікті окремих сторін. Чітке визначення просторових і часових меж має неабияке значення для аналізу і вирішення юридичних конфліктів з точки зору застосування норм матеріального права. Так, Кримінальний кодекс України встановлює чинність закону про кримінальну відповідальність у часі (ст. 4), зворотну дію закону про кримінальну відповідальність у часі (ст. 5), чинність закону про кримінальну відповідальність щодо злочинів, вчинених на території України (ст. 6), чинність закону про кримінальну відповідальність щодо злочинів, вчинених громадянами України або особами без громадянства за межами України (ст. 7), чинність закону про кримінальну відповідальність щодо злочинів, вчинених іноземцем або особою без громадянства за межами України (ст. 8), правові наслідки засудження особи за межами України. Не менш важливо враховувати просторово-часові аспекти вирішення конфліктних ситуацій при застосуванні юридичних процедур. Це стосується підсудності справ, строків позовної давності та інших процесуальних строків, процедур оскарження судових рішень і вироків тощо.
Крім того, можуть визначатися й інші умови перебігу конфліктів. Виходячи з того, що будь-який конфлікт відбувається у певно обумовленій системі (сім'я, підприємство, організації, держави), цілком слушним є звернення до внутрішньосистемних меж конфліктів [50, с. 38–39]. Справа в тому, що в разі участі у конфліктній ситуації сторін, які входять до різних систем, конфлікт може набувати більшого поширення і глибини. Так, сімейні конфлікти можуть зачіпати інтереси не лише членів окремої сім'ї, а й їхніх родичів, приятелів, сусідів тощо. Особливо небезпечні макроконфлікти (міждержавні, воєнно-політичні та ін.), де крім політичних, економічних, територіальних проблем існує вірогідність загострення міжнаціональних, міжрелігійних відносин.
Виокремлюють також соціокультурний підтекст конфлікту (який охоплює культурні норми перебігу та вирішення конфліктів), безпосередній ситуативний фон розвитку конфліктної ситуації (який може діяти як фактор загострення конфлікту), наявність третіх сил, які зацікавлені у пом'якшенні або загостренні конфлікту, та ін. [18, с. 157–158]
Важливо також визначити соціально-психологічні умови перебігу конфлікту: особливості психологічних станів учасників та соціально-психологічних характеристик ступеня конфронтації (клімат у конфліктних групах, тип та рівень взаємодії, спілкування, а також діапазон та рівень заглиблення в конфліктну ситуацію різних соціальних груп — вікових, професійних, статевих, етнічних) [61, с. 33].
Предметом конфлікту є проблема або протиріччя, через які власне виникає конфлікт. Традиційно конфліктологи, наприклад І. Ворожейкін, А. Кібанов, Д. Захаров, предметом конфлікту називають об'єктивно існуючу або уявну проблему, яка має бути вирішена і тому стає причиною розходження у поглядах опонентів [16, с. 94]. Загалом погоджуючись у цілому з таким підходом, зазначимо, що предмет юридичного конфлікту має більш чітке визначення. Так, уявні проблеми навряд чи можуть виступати предметом юридичного спору. Цим предметом можуть бути спірні відносини з приводу реальних матеріальних і духовних цінностей, які вирішуються у правовому полі.
Окрім предмета неодмінним атрибутом конфлікту є його об'єкт. Юридична конфліктологія розглядає потенційний об'єкт (суспільні відносини, які підпадають під правове регулювання і на які спрямоване протиборство) й об'єкт реальний (конкретна матеріальна, соціальна або духовна цінність, що перебуває на перетині особистих, групових, державних або міждержавних інтересів і до володіння якою прагнуть конфліктуючі сторони). Як приклад останнього може бути територія, корисні копалини, родовища, владні повноваження, рухоме чи нерухоме майно, а також соціальні реалії у вигляді розмірів оплати праці або пенсії, цін на продукти харчування, непродовольчі товари й послуги — усе, що являє собою об'єкт особистих, групових і державних інтересів. Об'єкт існує в обмеженій кількості або якості й не може одночасно задовольнити усі сторони конфлікту. Отже, об'єкт є ядром проблеми, центральною ланкою конфліктної ситуації.
Залежно від умов конфліктної ситуації та суб'єктивних особливостей учасників конфлікту сторони по-різному сприймають предмет конфлікту, створюючи своєрідні образи конфліктної ситуації. Це сприйняття може істотно впливати на конфліктну поведінку сторін, динаміку, тривалість і напругу конфлікту. Образи конфліктної ситуації належать до суб'єктивної сторони юридичного конфлікту і полягають у відображенні предмета конфлікту в свідомості суб'єктів конфліктної взаємодії. Основний зміст образів утворюють уявлення сторін про:
1) себе (власні потреби, можливості, цілі, цінності тощо);
2) протилежну сторону (її потреби, можливості, цілі, цінності);
3) умови перебігу конфлікту. Щодо юридичного конфлікту, то слід враховувати значно ширшу об'єктивацію і навіть документування предмета конфлікту. Однак аналіз позицій сторін юридичних конфліктів свідчить про значні розходження у їхньому розумінні предмета конфлікту.
Оскільки зміст створюваних образів — це ідеальні суб'єктивні складові, вони традиційно досліджуються в аспекті психології конфлікту. Як слушно наголошує М. І. Шевандрін [119, с. 393–394], саме образ конфліктної ситуації, а не реальність конфліктного протиріччя безпосередньо визначає конфліктну поведінку особистості, її реакції та переживання. Тому, вважають психологи, існує реальний та ефективний спосіб вирішення конфлікту через зміну образів конфліктної ситуації за допомогою зовнішнього впливу на учасників конфлікту.
Сама по собі розбіжність тих чи інших інтересів суб'єктів, якщо вона не реалізована у протиборстві, не матиме ефекту конфлікту. Лише протилежно спрямовані дії учасників (об'єктивна сторона юридичного конфлікту) як реалізація наявних суперечностей дають підстави говорити про наявність конфлікту. Саме дії суб'єктів протиборства як юридично значимі (правомірні й неправомірні), так і юридично нейтральні, котрі спричиняють збиток, призводять до конфліктної взаємодії.
За традиційною у конфліктології класифікацією дії учасників юридичного конфлікту можна розглядати за такими основними критеріями:
• характер дій (наступальні, оборонні, нейтральні);
• ступінь активності дій (активні — пасивні, ініціюючі — у відповідь);
• спрямованість дій (на опонента, на третю особу, на самого себе). Оскільки конфліктна взаємодія є основним змістом конфлікту, сучасна наука приділяє увагу дослідженню різноманітних варіантів дій або стилів поведінки їх учасників. За даними Г. В. Ложкіна та Н. І. Пов'якель, найчастіше вирізняють такі типові стратегії поведінки в конфлікті [61, с. 34–37]:
• суперництво (нав'язування іншій стороні вигідної для себе поведінки);
• кооперацію (пошук рішення, яке б задовольняло обидві сторони);
• поступку (зменшення своїх домагань);
• уникнення (фізичний або психологічний вихід з конфліктної ситуації);
• бездіяльність (перебування у ситуації конфлікту, але без жодних спроб до його вирішення).
Як правило, у конфлікті або на певному його етапі домінує одна зі стратегій. Проте це не виключає можливості застосування, залежно від конкретної ситуації, комбінації декількох, навіть протилежних, стилів поведінки.
Способами реалізації стратегій як загальних схем дій є тактики поведінки у конфлікті (інформування, переконання, уникнення, тиск, загроза тощо). Розрізняють тактики раціональні (наприклад, переконання) та ірраціональні (наприклад, залякування), безпосереднього впливу (наприклад, інформування про суть справи) та опосередкованого впливу (наприклад, інформування з метою отримати від об'єкта впливу те, про що прямо не вказується) тощо.
Можливість використання широкого кола стратегій і тактик в юридичних конфліктах реалізується в межах застосування юридичного інструментарію. Зазвичай тут задіяні формально визначені процедури, що сприяє більш “цивілізованому” вирішенню конфліктів. Проте це зовсім не виключає інших, неправових, способів впливу на протилежну сторону.
Від правильного вибору стратегій і тактик поведінки в конфліктній ситуації залежать результати конфліктної взаємодії і навпаки — намагання досягти бажаних результатів розв'язання конфлікту передбачає застосування оптимальних стилів і способів поведінки. Як зазначає Н. В. Грішина, “образ бажаного результату конфлікту стає регулятором конкретних дій учасників ситуації” [18, с. 159].
Конфліктологічна наука виокремлює чотири основних види завершення будь-яких, у тому числі юридичних, конфліктів:
• повне або часткове підкорення другої сторони;
• компроміс;
• переривання конфліктних дій;
• інтеграція та спільне вирішення конфлікту.
Проте бажані результати розв'язання юридичних конфліктів полягають насамперед у підтвердженні або поновленні правомірних вимог однієї зі сторін чи досягненні між сторонами компромісу (мирової угоди). Невдалі спроби вирішити конфлікти, що пов'язані з неадекватним застосуванням стратегій і тактик поведінки у конфлікті, призводять лише до перервання конфліктних дій. Так, тяганина при розгляді справ в адміністративному порядку призводить до звернень до суду. Так само розгляд справи у суді першої інстанції не завжди завершується її остаточним вирішенням і конфлікт продовжується на етапі подальшого його розгляду в апеляційній та касаційних інстанціях.