1. Антономія та синономія в наукових в наукових економічних текстах.

Під антонімією розуміють не просте протиставлен ня, яке можна передати, додаючи заперечення..., а протиставлення зна-чень, які це допускають, виражені різними коренями” [2, с. 39]. В ан-тонімічні відношення об’єднуються перш за все технічні терміни, що мають кількісні, якісні, часові й просторові значення. Так, антоніміч-ними є пари термінів зліт і посадка, позитив і негатив: позитив (від лат. рozitivus) означає фото-або кінематографічне зображення, в яко-му співвідношення яскравостей різних ділянок таке саме, як в об’єкті знімання (в оригіналі), і зворотне тому, яке є в негативі; негатив (від лат. negativus, тобто від’ємний, супротивний) — це кінозображення на прозорій стрічці (основі), в якому більш яскраві ділянки об’єкта передаються більшими почорніннями, а менш яскраві — меншими; внаслідок цього негативне зображення по зоровому враженню, яке воно справляє, протилежне оригіналові [3, с. 79]. Складніше співвідношення з антонімами у слова-терміна ори-гінал, яке має кілька значень. Це що-небудь, що є основою для від-творення копіювання, переробки; текст, з якого роблять переклад на іншу мову; текст, малюнок для поліграфічного відтворення. У пер-ших двох значеннях до цього терміна антонімом буде термін копія, у третьому — термін відбиток із значенням пробний текст, малюнок, виготовлений у друкарський спосіб. В антонімічних відношеннях можуть перебувати не лише терміни-слова, а й терміни-словосполучення: звичайне кінознімання і спеціальне кінознімання; уповільнене кінознімання і прискорене кіно-знімання.

Синоніми – це слова близькі за значенням. Синоніміка означає у мові наявність близьких , але не тотожних способів висловлення.. Деякі слова відрізняються лише префіксами і тут треба бути обережним, бо заміна однієї букви може позначитись на значенні слова та усього тексту. Класифікація: семантичні (синоніми відрізняються один від одного відтінками у значенні); стилістичні (слова однакові за значенням, але різні за стилістичними відтінками).

2. Взаємодія національних та інтернаціональних елементів в економічній науковій мові.

Взаємодія національних та інтернаціональних елементів у процесі формування економічної терміносистеми.

1) Спільнослов’янська лексика – це найдавніший шар словникового складу укр мови, успадкований з праслов’янської мови, яка існувала до V- VІ ст. н.е., через мову давньоруську. Згодом, розпадаючись, праслов’янська мова стала тим джерелом, на основі якого виникли усі інші слов’янські мови. Спільнослов’янські слова становлять ядро укр лексики, її найуживанішу, найдавнішу і найважливішу частину.

2) Східнослов’янська лексика – це слова, успадковані з давньоруської мови і поширені переважно в сучасних східнослов’янських мовах (укр-кій, рос-кій та білоруській), іншим слов’янським мовам вони не властиві. До групи східнослов'янської лексики належать переважно іменники, які означають назви тварин і птахів (білка, собака), назви рослин (ожина, щавель), назви продуктів харчування (яловичина, пряник), назви людей за професією (мельник, селянин), назви частин обличчя (щока) та ін.

Власне українська лексика – це слова, які виникли на українському грунті в період становлення і розвитку мови української народності, що припадає приблизно на ХІV ст. Власне укр лексика вживається тільки в укр мові, визначаючи її специфіку і національну самобутність. Вона відзначається великим розмаїттям, зокрема ця група слів включає: назви житла, будівель, назви одягу та взуття, назви, пов’язані з розвитком сільськогосподарського виробництва, назви, пов”язані з розвитком науки, техніки, освіти та ін.

3. Вимоги до оформлення писемної наукової мови

Загальне враження і оцінка наукової праці визначається не тільки її змістом, а й її структурою, мовою, оформленням, виглядом ілюстративних матеріалів, правильністю посилання на літературні джерела та оформленням списку використаних літературних джерел.

Курсова чи дипломна робота виконуються на стандартних листах формату А4 (210Û297) чітким почерком або машинописно.

Поля зліва 25-30 мм, вгоpі і знизу – 20 мм, спpава – 10 мм.

Рамка не обов'язкова, але може допускатись.

Об'єм pоботи: куpсова – 25 – 30 стоpінок, дипломна (магістерська) – 80 – 100 стоpінок.

Титульний лист: університет; кафедpа; назва; автор; науковий кеpівник; pік.

Зміст: пишуться pозділи, паpагpафи, з якої стоpінки вони починаються. Нумеpація стоpінок починається з дpугої. Кожен pозділ і паpагpаф в тексті виділяється.

Стpуктуpа pоботи: обов'язковий Вступ. У ньому наводиться науковий апаpат дослідження, дається актуальність, наводяться мета, об'єкт, предмет, гіпотеза, завдання.

Обсяг вступу 1-3 стоpінки.

Розділ І. Як правило присвячується теоpетичному обгрунтуванню проблеми.

Розділ ІІ. У більшості випадків присвячується емпіричній перевірці висунутих теоретичних положень. 

Не допускається називати pозділи загальними фразами “Теоpетична частина”, “Пpактична частина”. У назвах розділів має відображатись сутність досліджуваного питання.

У теоpетичному І pозділі "Комп'ютеризація навчання як педагогічна проблема" може міститись 2-3 паpагpафи.

Назви паpагpафі мають відповідати логіці поставлених завдань.

1.1. Напpямки комп'ютеризації навчального пpоцесу в початковій школі. 

1.2. Можливості застосування ЕОМ в початкових класах. 

1.3. Застосування комп'ютеpа на уpоках математики в пpактиці вчителів.

Кожен паpагpаф містить 3-6 стоpінок.

У емпіричному ІІ розділі “Експеpиментальна пеpевіpка шляхів комп'ютеpного вивчення математики в початкових класах” також може містити 2-4 параграфи.

2.1. Оpганізація експериментального дослідження (2-3 стоp)

2.2. Методика оцінки pівня знань з математики.

2.3. Методика фоpмування математичних знань за допомогою комп'ютеpа (6-7 стоp.) та її пеpевіpка.

2.4. Рекомендації по застосуванню ЕОМ на уpоках математики (1-3 стоp.)

Висновки. У висновках – подаються у стислому вигляді основні результати по пpоведеному дослідженню (1-3 стоp.). Висновки зручно складати відповідно до логіки поставлених завдань дослідження.

Наприклад: перше завдання дослідження полягало у виявленні функцій комп’ютеризації навчального процесу, а також можливостей комп’ютерів у підвищенні рівня оволодіння школярів навчальним матеріалом з математики. На основі аналізу літератури нами встановлено, що комп'ютер у навчальному процесі може виконувати функції джерела інформації, засобу контролю засвоєння знань, засобу активізації навчальної діяльності та засобу комунікації.

Виразність і мова тексту. Назви і заголовки окремих частин наукової праці повинні бути короткими і відображати головну сутність викладеного у них змісту.

Братися за написання тексту слід тільки після того, як попередньо складено план його побудови. План можна складати за принципом від загальних положень до часткових і навпаки. Головне, щоб він враховував специфіку дослідження, був чітким і логічним.

Кожна наукова праця (особливо, коли вона призначена для публікації) повинна мати реферат і висновки. Вони, як правило, пишуться після завершення усієї праці. Реферат виконує функції розширеного заголовку праці, коротко розкриваючи її зміст. Висновки – це концентрація самого головного, нового, що одержано на основі проведеного дослідження.

Автор повинен пам’ятати: зрозуміле ним у процесі дослідження ще невідоме потенційним читачам. Важливо, щоб хід авторських міркувань завжди був у полі зору читача.

У спеціальній літературі іноді застосовують вислів «інформаційний шум». Він може бути характерним для багатьох наукових документів. Одна із найсуттєвіших причин цього – відсутність у автора уміння стисло і разом з тим досить повно викласти свої міркування, правильно застосувати засоби їх передачі.

Письмове оформлення наукової праці вимагає точності і виразності викладу матеріалу. Особливо важливо при цьому застосовувати правильну термінологію.

Засмічення мови наукової праці неправильними зворотами, канцеляризмами свідчить про низьку грамотність автора, а то і про відсутність у нього чітких уявлень про ті питання, які він намагається викласти на сторінках своєї праці.

Цитування у тексті. Обов’язковий елемент наукової праці – звертання до цитат. Звертатись до них доцільно тільки у тих випадках, коли цитата дійсно містить потрібну аргументацію. Слід пам’ятати, що цитування – це не засіб для захисту авторитетною думкою власного тексту або аргументованого переконання опонентів[1].

Найчастіше застосовують два види посилань на літературні джерела:

- зроблені усередині тексту (безпосередньо у рядку після тексту, до якого має відношення посилання);

- підрядкові, розташовані унизу сторінки під рядками основного тексту.

Іноді окремі види посилань комбінують між собою.

Посилання, зроблені усередині тексту, беруть у дужки. Підрядкові посилання пов’язують з місцем тексту, до якого вони мають відношення, арабськими цифрами (за порядковими номерами посилань) у вигляді: текст1 ® 1Посилання. Замість числових позначень іноді застосовують значок у вигляді зірочки (текст* ® *Посилання).

Місце позначення, яке пояснює зв’язок тексту з посиланням може бути різним:

- після цитати, якщо пояснюючий текст знаходиться перед нею або вміщений у її середину (Савченко В.І. зазначав: «Текст цитати»1; Текст цитати, - зазначав В.І.Савченко, - текст цитати»1);

- після пояснюючого тексту, якщо його розміщено після цитати («Текст цитати, - писав С.В.Мироненко1, доповнюючи надалі новими даними2);

- після слів, до яких відноситься бібліографічне посилання (якщо це не цитата) або в кінці речення, якщо посилання важко віднести до конкретних слів.

Бібліографічні описи у посиланнях дещо спрощують.

У бібліографічному посиланні на книги можна не вказувати її обсяг (кількість сторінок).

У бібліографічному посиланні на статтю із журналу дозволяється:

- не вказувати основну назву статті, але при цьому обов’язково потрібно навести сторінки, на яких її вміщено у журналі:

Дубинчук О.С. // Педагогіка і психологія. – 1994. – №3. – С. 37-44.

- не вказувати сторінки, на яких міститься стаття, але тоді потрібно навести її назву:

Дубинчук О.С. До проблеми впорядкування педагогічної термінології // Педагогіка і психологія. - 1994. - №3.

Коли виконують кілька бібліографічних посилань на одне літературне джерело, то в наступних після першого посилання наводять слова «Там само» і вказують тільки відповідні сторінки. У посиланнях на багатотомні і серіальні виданні крім сторінок вказують номер тому, випуску (частини) або рік видання:

Там само. - С. 112.

Там само. - Т. 1. - С. 47.

Там само. - 1991. Вип. 7. - С.62.

Якщо у тексті зроблено посилання тільки на одне літературне джерело, то у відповідному місці тексту у круглих дужках вказують номери сторінок, а слова «Там само» не наводять.

У повторному посиланні на одну працю конкретного автора (чи авторів) назву праці й наступні за назвою елементи не вказують і замінюють словами «Покажчик творів» і наводять номер тома чи випуску та сторінки, на які посилаються. Наприклад, у першому посиланні вказують:

Вернадский В.И. Размышления натуралиста. - М., 1977. - Кн. 2. Научная мысль как планетное явление. - С. 39.

Наступні посилання можуть мати вигляд:

Вернадский В.И. - Кн. 2. - С. 10.

Вернадский В.И. Указ. соч. - Кн. 2. - С. 10.

Одиниці фізичних величин у тексті. Користуючись одиницями фізичних величин, слід чітко розмежовувати такі терміни, як розмірність фізичної величини і одиниця фізичної величини (розмірність являє собою добуток основних величин, піднесених до відповідного степеня). Неправомірною є і словосполука «одиниця вимірювання», тому що вимірювання - це процес.

Позначення одиниць вказують тільки після числових значень величин. Застосування скорочених позначень замість повних назв одиниць у тексті (без числових значень величин) не дозволяється. Позначення одиниць вказують після цифрового значення величини (і обов’язково поруч). Між останньою цифрою числа і позначенням одиниці залишають невеликий проміжок (наприклад, 90 %, 24 0С). Не роблять проміжків для знаків, піднятих над рядком: 50 45’ 20».

До назв і позначень одиниць фізичних величин не повинні входити додаткові відомості, що вказують, наприклад, на умови вимірювання. Такі відомості потрібно включати до назви самої фізичної величини. Так, замість «довжина 7 лог. м» слід записати «погонна довжина 7 м».

При написанні позначень похідних одиниць, що не мають власних назв, слід керуватись такими правилами:

- Буквені позначення одиниць, які входять у добуток, слід відокремлювати крапкою як знаком множення: Н · м, А · м2.

- У буквених позначеннях відношень одиниць як знак ділення застосовують похилу лінію: м/с.

- Застосовуючи похилу лінію, добуток позначень одиниць у знаменнику слід брати в дужки: Вт/(м · К).

Числа та знаки у тексті. Однозначні числа не біля одиниць фізичних величин, якщо вони зустрічаються у тексті у непрямих відмінках, краще писати у буквеній, а не цифровій формі (наприклад, одного, трьох, семи). Якщо однозначні цілі числа навіть у непрямих відмінках стоять поруч з двох- і багатозначними, то їх наводять у цифровій формі.

Багатозначні числа у цифровій формі, починаючи з 4-значних, діляться пропусками на групи справа наліво (по три цифри, наприклад, 2 700, 4 660 000 500). Крапки у пропусках не ставлять. Не розбиваються на групи цифри у числах, що позначають номери (після знака номера), у марках машин і механізмів, у позначеннях нормативних документів (стандарти, технічні умови, постанови, накази тощо).

Великі круглі числа (тисячі, мільйони, мільярди) зручніше писати у вигляді поєднання цифр із скороченням тис., млн, млрд, наприклад, 6 тис., 12 млн, 14 млрд.

У числах з десятковими дробами ціле число відокремлюють від дробу комою, а не крапкою. Прості дроби у тексті пишуть через похилу риску, наприклад: 1/7, 2/5.

Знак №, §, %, 0, 0С у тексті може стояти тільки біля цифри. Якщо такий знак застосований без поєднання з числом у цифровій формі, то його замінюють словом.

Математичні позначення =, @, №, ^, //, <, >, та деякі інші у тексті передають тільки словами дорівнює, приблизно дорівнює, не дорівнює, перпендикулярно, паралельно, менше, більше.

Скорочення у тексті. Довільні скорочення слів застосовувати неприпустимо. Щоб правильно користуватись скороченнями, слід звертатись до словників прийнятих скорочень, які можна знайти у довідкових виданнях.

Дозволяється скорочувати слова перед цифрами, що позначають посилання у тексті на певний елемент чогось:

том - т.	частина - ч.
випуск - вип.	малюнок - мал.
видання - вид.	таблиця - табл.
розділ - розд.	номер - №
додаток - дод.	пункт - п.

Скорочують деякі пояснюючі слова (але якщо ці слова знаходяться не усередині речення):

і таке інше - і т.ін.	дивись - див.
та інші - та ін.	порівняй - пор. та деякі інші.

Складання списку літературних джерел

Список літературних джерел є обов’язковим елементом наукової праці. Змістовність списку дає уявлення про те, наскільки глибоко її автор зумів вивчити стан досліджуваної проблеми, наскільки глибоко він володіє предметом дослідження. За рахунок включеного у наукову працю списку літератури стає можливим скоротити деякі цитовані матеріали та виклад окремих положень у тексті наукової праці. 

В Україні залишаються чинними правила бібліографічного опису друкованих праць, встановлені стандартом ГОСТ 7.1-84 «Библиографическое описание документа: Общие требования и правила составления». Правила бібліографічного опису друкованих праць є обов’язковими для всих, у кого виникає потреба складати списки літературних джерел. Складають бібліографічний опис кожного джерела мовою, на якій його видано.

Бібліографічний опис друкованої праці являє собою сукупність відомостей про неї (а також її частину або групу праць), які дають можливість ідентифікувати[2] працю, одержати уявлення про її зміст, читацьке призначення, обсяг та ще деякі дані. 

Залежно від того, з яких елементів складається бібліографічний опис, він може бути:

- коротким – складатись тільки з обов’язкових елементів;

- розширеним – включати як обов’язкові, так і деякі факультативні елементи;

- повним – складатись з обов’язкових і всіх факультативних елементів.

Різницю між ними можна побачити з такого прикладу (описи наведено у такому порядку: короткий-розширений-повний):

-Фрейд З. Введение в психоанализ. - М., 1991. - 456с. 

- Фрейд З. Введение в психоанализ: Лекции. - М.: Наука, 1991. - 456с. .

- Фрейд З. Введение в психоанализ: Лекции / Авторы очерка о З.Фрейде Ф.В.Бассин и М.Г.Ярошевский. - М.: Наука, 1991. - 456с. - (Серия «Классики науки»).

У списках літератури наукових праць, як правило, наводять розширені бібліографічні описи, включаючи до них крім обов’язкових ще й елементи, наявність яких суттєво підвищує інформативність опису.

У бібліографічних описах застосовують деякі чітко визначені скорочення. Застосовувати довільні скорочення слів не допускається.

Узагальнено бібіліографічний опис книги включає відомості про автора (чи авторів), назву видання, його характер і призначення, відомості про авторство, відомості про повторність видання, місце видання (місто, видавництво або установа, що здійснили видання), рік видання, кількість сторінок та деякі інші (їх ми не будемо розглядати, тому що вони виходять за межі даної навчальної дисципліни).

У кожному конкретному виданні елементи бібліографічного опису конкретизуються і мають деякі специфічні особливості.

Бібліографічний опис книги одного автора включає прізвище та ініціали авора, назву книги, відомості, що уточнюють зміст, призначення та повторність видання книги, місце видання, рік видання і кількість сторінок у книзі.

Приклади:

- Бабанский Ю.К. Проблемы повышения эффективности педагогических исследований: Дидактический аспект. - М.: Педагогика, 1982. - 192с.

- Лернер И.Я. Дидактические основы методов обучения: Монография. - М.: Педагогика, 1981. - 186с.

Бібліографічний опис книги двох авторів включає прізвища обох авторів, відокремлені комою, та всі інші елементи опису книги.

Приклади:

- Ботвинников А.Д., Ломов Б.Ф. Научные основы формирования графических знаний, умений и навыков школьников. - М.: Педагогика, 1979. - 256с.

- Василевская А.М., Пономарева Р.А. Развитие технического творческого мышления у подростков и юношества. - К.: Вища школа, 1982. - 144с.

До бібліографічного опису книги трьох авторів включають прізвища всіх трьох авторів, відокремлюючи їх комою.

Приклади:

- Атутов П.Р., Бабкин Н.И., Васильев Ю.К. Связь трудового обучения с основами наук. - М.: Просвещение, 1983. - 128с.

- Верлань А.Ф., Касаткин В.Н., Тесленко И.Ф. Основы информатики и вычислительной техники: Методическое пособие для учителей. - К.: Радянська школа, 1985. - 55с.

Бібліографічний опис книги чотирьох та більше авторів. Якщо авторів книги більше чотирьох, то вказують прізвища тільки перших трьох з додаванням слів «та інші». Але, як правило, коли авторів книги чотири і більше, їх прізвища не вказують на титульній сторінці видання. Про них можна дізнатись із звороту титульної сторінки або вступу до книги. Тому відомості про авторів у цьому разі вказують після назви книги (такий елемент, як вже згадувалось вище, називають відомостями про авторство на відміну від відомостей про автора чи авторів, які вказують перед назвою книги), відокремлюючи їх похилою лінією (/). У колективних виданнях передбачається, що крім авторів участь у створенні книги можуть брати участь і інші особи, які здійснюють її редагування, переклад тощо. Відомості про це вказують після повного чи скороченого переліку прізвищ авторів, відокремивши їх крапкою з комою. 

Приклади:

- Возрастные и индивидуальные особенности образного мышления учащихся / Якиманская И.С., Столетнев В.С., Каплунович И.Я. и др.; Под ред. И.С.Якиманской. - М.: Педагогика, 1989. - 224с.

- Дидактика современной школы: Пособие для учителей / Кобзарь Б.С., Кумарина Г.Ф., Кусый Ю.А. и др.; Под ред. В.А.Онищука. - К.: Радянська школа, 1987. - 351с.

Якщо для цього є підстави (у разі відсутності прізвищ авторів на титульній сторінці книги і коли один із авторів (чи інша особа) виступає як редактор книги, то за правилами опису книги чотирьох авторів може описуватись і книга трьох авторів:

- Вступ до політології: Екскурс в історію правничо-політичної думки / Скиба В.Й., Горбатенко В.П., Туренко В.В.; За ред. В.Й.Скиби. - К.: Основи, 1996. - 717с.

- Графические задачи на уроках черчения / Виноградов В.Н., Василенко Е.А., Жукова Е.Т.; Под ред. В.Н.Виноградова. Минск: Народная асвета, 1984. - 126с.

При дуже значній кількості авторів книги у біблігографічному описі їх взагалі не вказують, а наводять тільки прізвища тих осіб, які здійснювали редагування книги:

- Адаптация организма учащихся к учебной и физической нагрузкам / Под ред. А.Г.Хрипковой, М.В.Антроповой. - М.: Педагогика, 1982. - 240с.

- Возрастные возможности усвоения знаний: Младшие классы школы / Под ред. Д.Б.Эльконина, В.В.Давыдова. - М.: Просвещение, 1966. - 442с.

Бібліографічний опис словника виконують за правилами бібліографічного опису книги.

Приклади:

- Біологічний словник / За ред. К.М.Ситника, О.П.Топачевського. - 2-ге вид., перероб. і допов. - К.: Голов. ред. УРЕ, 1986. - 679с.

- Бурлачук Л.Ф., Морозов С.М. Словарь-справочник по психологической диагностике. - К.: Наукова думка, 1989. - 199с.

Бібліографічний опис довідника також не відрізняється від бібліографічного опису книги.

Приклади:

- Азаров А.М. Открытия ученых ССР: Справочник. - К.: Наукова думка, 1988. - 319с.

- Машиностроительное черчение: Справочник / Попова Г.Н., Алексеев С.Ю. - Л.: Машиностроение, Ленингр. отд-ние, 1986. - 447с.

Зведений бібліографічний опис багатотомного видання подібний до опису книги. Відомості про те, із скількох томів складається видання, вказують безпосередньо після назви видання, відокремивши його двома крапками (:). Якщо багатотомне видання вийшло з друку протягом кількох років, то наводять рік виходу першого і через тире рік останнього тому.

Приклади:

- Костомаров М.І. Твори: в 2-х томах / Упоряд., авт. перед. та приміт. В.Л.Смілянська. - К.: Дніпро, 1990.

- Педагогическая энциклопедия: В 4-х томах / И.А.Каиров (гл. ред.) и др. - М.: Советская энциклопедия, 1964-1968.

Кількість томів може бути вказана і в самому кінці бібліографічного опису. Для позначення кількості томів застосовують велику літеру «Т» і арабські цифри.

Приклади:

- Песталоцци И.Г. Избранные педагогические сочинения / Под ред. В.А.Ротенберг, В.М.Кларина. - М.: Педагогика, 1981. Т. 1-2.

- Український Радянський Енциклопедичний Словник. / Редкол.: Бабичев Ф.С. та ін. 2-ге вид. - К.: Голов. ред. УРЕ, 1986-1987. Т. 1-3.

Бібліографічний опис окремого тому багатотомного видання може бути складений за двома варіантами. За першим з них опис окремого тому може складатись із загальних відомостей про все видання, доповнене відомостями про окремий том:

- Выготский Л.С. Собрание сочинений: В 6-ти томах / Гл. ред. А.В.Запорожец. - М.: Педагогика, 1982-1984. - Т.3. Проблемы развития психики / Под ред. А.М.Матюшкина. 1983. 367с.

- Кетлинская В.К. Собрание сочинений: В 4-х томах. - Л.: Художественная литература, 1978. - Т.1. Мужество: Роман. 664с.

Другий варіант застосовують тоді, коли окремий том видання має власну назву. Тоді спочатку наводять відомості про цей том за правилами бібліографічного опису звичайної книги, а вже після цього – відомості про те, до складу якого видання входить окремий том, позначення та номер цього тому:

- Кетлинская В.К. Мужество: Роман. - Л.: Художественная литература, 1978. - 664с. (Собр. соч.: Т.1).

Бібліографічний опис дисертації включає прізвище (у називному відмінку) та ініціали автора, назву дисертації, та відомості про те, що наукова праця є дисертацією, і про науковий ступінь, який здобувається на основі захисту дисертації. Від назви дисертації ці відомості відокремлюють двома крапками (:) і наводять їх скорочено: 

Дис... канд. пед. наук, Дис... канд. психол. наук, Дис... канд. фіз.-мат. наук, Дис... канд. філолог. наук, Дис... канд. техн. наук, Дис... канд. економ. наук, Дис... канд. геогр. наук,

Дис... д-ра пед. наук,  Дис... д-ра психол. наук,  Дис... д-ра фіз.-мат. наук, Дис... д-ра філолог. наук, Дис... д-ра техн. наук,  Дис... д-ра економ. наук, Дис... д-ра геогр. наук та ін.

Далі через дві крапки вказують шифр номенклатури спеціальностей наукових працівників. Місто, у якому захищено дисертацію, рік написання та її обсяг у сторінках вказують як і для книг.

Приклади:

- Вихрущ А.В. Трудова підготовка учнів в загальноосвітніх школах України: Дис... д-ра пед. наук: 13.00.01. - К., 1994. - 473с.

- Галай В.А. Получение машинных перспективных изображений с минимизацией искажений по критериям зрительного восприятия: Дис... канд. техн. наук: 05.01.01. - к., 1989. - 164с.

Бібілографічний опис автореферату дисертації виконують подібно до опису дисертації, але відомості про характер наукової праці доповнюють скороченням слова «Авореферат»:

Автореф. дис... канд. психол. наук,

Автореф. дис... д-ра. філолог. наук і т.ін.

Приклади:

- Белобородов В.Н. Применение ультракоротких световых импульсов для физических исследований в нелинейной лазерной спектроскопии: Автореф. дис... канд. физ.-мат. наук: 01.04.02. - М., 1984. - 20с.

- Ильченко О.Е. Исторические формы единства теоретического и практического: Автореф. дис... канд. филос. наук: 09.00.02. - М., 1979. - 22с.

Бібліографічний опис частини видання включає відомості як про саму складову частину, так і про документ, у якому її вміщено. Відомості про складову частину відокремлюють від відомостей про сам документ двома похилими лініями (//).

У бібліографічному описі статті з періодичного видання спочатку наводять відомості про статтю, а потім про видання, у якому її вміщено. Відомості про статтю включають прізвище (у називному відмінку) автора статті та її повну назву. Відомості про видання включають його назву (в лапки назву журналу не беруть), рік виходу журналу і його номер (число). Елементи відомостей про видання відокремлюють між собою крапкою і тире (. – ). У кінці опису вказують сторінки, на яких розміщена стаття у даному журналі (її початок і кінець), відокремлені від попередніх відомостей крапкою з тире. Для позначення кількості сторінок застосовують літеру «С» і арабські цифри.

Приклади:

- Гончаренко С.У. Методологічні характеристики педагогічних досліджень // Вісник Академії педагогічних наук України. - 1993. - №1. - С. 11-23.

- Дмитренко П.В. Підготовку вчителя - на наукову основу // Трудова підготовка в закладах освіти. - 1997. - №2. - С. 36-39. 

Коли авторів статті два чи три, то їх прізвища відокремлюють комою:

- Абашкіна Н.В., Бережна Е.П., Дорошкевич В.О. Нові підходи до розробки сучасних педагогічних досліджень // Рідна школа. - 1994. - №3-4. - С. 41-43.

- Акимова М.К., Козлова В.Т. Что нужно знать учителю о психологических особенностях учащихся // Школа и производство. - 1989. - №6. - С. 10-14.

При кількості авторів статті більше трьох, вказують прізвища тільки перших трьох з додаванням слів «та інші».

Так само як і статті в журналах описують статті з неперіодичних виданнь – науково-технічних та науково-методичних збірників. Різниця полягає тільки у тому, що замість номера збірника праць вказують його випуск:

- Гамезо М.В. Психология чтения проекционных чертежей и изображений // Ученые записки МГЗПИ. - 1972. Вып. 33. - С. 32-46.

- Денисов В.Л. К вопросу расчета оптимальной производственной мощности // Труды Ленингр. кораблестроит. ин-та. - 1976. - Вып. 113. - С. 115-118.

Якщо випуск (том) видання, що продовжується, має ще окрему назву, то її вказують додатково:

- Моисеев Б.К. К проблеме интуиции в учебном процессе // Педагогическое воздействие на осознаваемые и неосознаваемые компоненты психики. - Пермь, 1975.- С. 29-58. (Уч. зап. Перм. пед. ин-та. Т. 143).

Бібліографічний опис статті з неперіодичного видання повинен містити відомості про саму статтю та відомості про видання, виконані за правилами опису книги:

- Колбановский В.Н. Роль пространственного воображения в развитии технических способностей // Способности и интересы: Сб. статей / Под ред. Н.Д.Левитова, В.А.Крутецкого. - М.: Изд-во АПН РСФСР, 1962. - С. 122-147.

- Мостепаненко М.В. Диалектический материализм и проблемы взаимосвязи и взаимодействия наук // Методологические проблемы взаимосвязи и взаимодействия наук: Сб. статей. - Л.: Наука, 1970. - С. 6-8.

Бібліографічний опис матеріалів виступу на науковій конференції виконують подібно до опису статті у журналі чи збірнику.

Приклади:

- Дудик М.В. Використання комп’ютерного моделювання при вивченні статистичної фізики // Нові інформаційні технології в навчальному процесі загальноосвітньої школи та вузу: Тези доповідей IV Міжвузівської науково-практичної конференції, 15-18 листопада 1995р. - К., 1995. - С. 39-41.

- Оржехівський В.М. Експертні оцінки в дослідженнях змісту освіти // Стандарти загальної середньої освіти. Проблеми, пошуки, перспективи: Матеріали Всеукраїнської науково-практичної конференції, 25-26 червня 1996р. - К., 1996. - С. 40-41.

Бібліографічний опис статті з енциклопедії подібний до опису статті в журналі. Назви універсальних енциклопедій дозволяється у відомостях про видання вказувати абревіатурами (Большая Советская Энциклопедия - БСЭ, Українська Радянська Енциклопедія - УРЕ і т.ін.). Місце видання енциклопедій і назву видавництва не вказують.

Приклади:

- Бевз Г.П. Геометрична прогресія // УРЕ. 2-ге вид. 1978, Т. 2. - С. 530.

- Бирюков Б.В., Гастев Ю.А., Геллер Е.С. Моделирование // БСЭ. 3-е изд. 1974, Т. 16. - С. 393-395.

У бібліографічному описі окремої частини книги спочатку наводять відомості про працю в цілому, а потім – про відповідну частину:

- Гольдгамер Г.И. Информационное обеспечение исследований и разработок. - М.: Наука, 1986. Глава 3. Создание документов и управление их потоками, С.118-149.

- Драгоманов М.П. Вибране («... мій задум зложити очерк істор цивілізації на Україні) / Упоряд. та авт. іст.-біогр. нарису Р.С.Міщук. - К.: Либідь, 1991. Чумацькі думки про українську національну справу, С. 461-558.

Посилання у тексті наукової праці на включені до списку літературних джерел документи може відбуватись по різному.

Коли бібліографічні описи у списку пронумеровані, то щоб зробити посилання, у тексті після згадування про конкретний документ (або після наведення цитати з нього) у квадратний дужках вказують порядковий номер документа арабськими цифрами, за яким його наведено у списку літературних джерел: [17 ]. У разі необхідності вказують конкретні сторінки згадуваного джерела (особливо коли наводять цитату): [24, с.72]. Для багатотомних видань може бути вказаний і номер тому: [32, т.3, с. 232 ].

Якщо бібліографічний список не пронумеровано, то для посилання на документ у квадратних дужках наводять початкові слова бібліографічного опису - прізвище автора або перші слова назви праці – і рік видання, наприклад:

[Терещенко О.М., 1992],

[Дидактичні умови, 1989].

4. Вияви полісемії й омонімії, паронімії в економічній терміносистемі.

Для технічної термінології характерна омонімія словотворчих компонентів, оскільки однозвучні афікси можуть мати відмінні зна-чення (11, с. 47]. За даними спостережень, омонімія в сфері словотвір-ної будови виявляється в іменниках більше, ніж в інших частинах мови; пор. давній суфікс -к- та його варіанти, за допомогою яких утворю-ються терміни на позначення знарядь дії /машин, механізмів, апара-тів, приладів, пристроїв, устаткувань/, а також їх складових частин /верстатка, витушка, дранка, качалка, котушка, моталка, обв’язка, опалубка, перекладка, підмостки, ремізка, риштовка, розпірка, рубил-ка, скалка, стяжка, хлопавка/; виробничого процесу, дії /вибілка, ви-клейка, вичитка, затравка, зйомка, зчитка, нульовка, окирковка, опа-лубка, перебивка, переверстка, перекладка, плюсовка, посадка, правка, проводка, розверстка, розпалубка, стрижка/; предмета як об’єкта і наслідку дії /байка, бруківка, брущатка, вибійка, виноска, віньєтка, восківка, гранка, ґрунтовка, заставка, колонка, крайка, мичка, накид-ка, підливка, підмурок, плетінка, плівка, повітка, прядка, сарпинка, стрічка/; способу дії, техніки виконання /врозбивку, мережка, очко, плетінка, розрядка, розрядкою/; місця дії: площадка, склейка. У на-ведених групах термінів нерідко спостерігається поєднання різних словотвірних значень цього суфікса в одному словесному комплек-сі. Це вимагає уважного ставлення до вживання термінів, дефініція яких відповідає конкретному контекстуальному оточенню; напр. тер-мін склейка означає не лише дію /склеювати, склеїти щось/, а й місце, де склеєно що-небудь: міцність склейки. Полісемія. Це явище полягає в тому, що кожне переносне зна-чення полісемічного слова обов’язково так чи інакше пов’язане з його первинним значенням, бо розвинулося воно внаслідок певної подіб-ності визначуваних понять [9, с. 46]. До цього основного стрижневого значення тяжіють усі переносні вторинні значення, хоч міра близь-кості їх, звичайно, неоднакова. Як пише О. С. Ахманова, полісемія — це “тотожність слова при наявності у нього двох або більше виразних відмінних значень”, а “омонімія — зовнішній збіг за звуковою оболонкою двох або більше різних слів” [12, с. 104]. У поліграфічній термінології вживається термін верстка на озна-чення процесу верстання, тобто монтажу сторінок книги, журналу або газети строго певного розміру і форми із гранок тексту, кліше та інших елементів, а також коректурного відбитку із зверстаного набо-ру. У будівельній термінології побутує термін ґрунтовка. Він означає перший нижній шар фарби, що є основою, на яку наносять інші фар-би, та речовину, якою покривають полотно картини або предмет, під-готовляючи їх до фарбування. Говорячи про багатозначність термінів, слід відзначити, що вони утруднюють сприймання спеціального тек-сту. Щоправда, ступінь їх стилістичної неприйнятності неоднаковий. Якщо одні терміни викли кають лише утруднення при читанні літе-ратури, порушують взаєморозуміння, обмежують можливість обміну досвідом, інші ведуть до хиткості уявлень і до більших чи менших практичних помилок. Особливо небажаною є багатозначність термі-нів, які позначають розрахункові поняття. Аналіз текстів свідчить про доцільність вилучення полісемічннх термінів. Необхідно домагатися, щоб кожен термін був однозначним.

2 варіант відповіді

Властивість слова мати багато значень називається багатозначністю. Багатозначність закладена в самій природі слова, що узагальнює певну ознаку, яка може бути властива також іншим предметам чи явищам. Як правило, найбільш багатозначними є слова, які здавна існують у мові.

Омоніми-слова, які за своїм звуковим складом однакові, але мають різні значення. Види: лексичні (слова тотожні за звуковим складом і написанням в усіх граматичних формах); граматичні (слова, що збігаються за значенням і написанням лише в деяких окремих формах); фонетичні (слова, що збігаються за звучанням, а пишуться не однаково)

Синоніми – це слова близькі за значенням. Синоніміка означає у мові наявність близьких , але не тотожних способів висловлення.. Деякі слова відрізняються лише префіксами і тут треба бути обережним, бо заміна однієї букви може позначитись на значенні слова та усього тексту. Класифікація: семантичні (синоніми відрізняються один від одного відтінками у значенні); стилістичні (слова однакові за значенням, але різні за стилістичними відтінками).

Пароніми – слова досить близькі за звуковим складом і звучанням, але різні за значенням. Часто вони мають один корінь, а відрізняються лише суфіксом, префіксом, закінче=ням, наявністю чи відсутністю часки (-ся). Серед паронімів є слова з різними коренями.

Омоніми-слова, які за своїм звуковим складом однакові, але мають різні значення. Види: лексичні (слова тотожні за звуковим складом і написанням в усіх граматичних формах); граматичні (слова, що збігаються за значенням і написанням лише в деяких окремих формах); фонетичні (слова, що збігаються за звучанням, а пишуться не однаково)

Синоніми – це слова близькі за значенням. Синоніміка означає у мові наявність близьких , але не тотожних способів висловлення.. Деякі слова відрізняються лише префіксами і тут треба бути обережним, бо заміна однієї букви може позначитись на значенні слова та усього тексту. Класифікація: семантичні (синоніми відрізняються один від одного відтінками у значенні); стилістичні (слова однакові за значенням, але різні за стилістичними відтінками).

Пароніми – слова досить близькі за звуковим складом і звучанням, але різні за значенням. Часто вони мають один корінь, а відрізняються лише суфіксом, префіксом, закінченням, наявністю чи відсутністю часки (-ся). Серед паронімів є слова з різними коренями.

У науковому стилі вживаються такі мовні засоби: терміни, наукова фразеологія, цитати, посилання, складні синтаксичні конструкції, повні речення, часто ускладнені зворотами, нанизування іменних форм. У реченнях багато іменників і відносних прикметників, мало дієслів, зокрема особових форм.З дієслівних форм чатсіше вживаються безособові, узагальнені чи неозначені.

5. Генетична характеристика наукової мови економічної науки

Запозичення слів властиве всім мовам світу і є ознакою життєздатності певної мови. Історичні зв'язки укр народу з народами Заходу та Сходу, потреба називати нові поняття, що є в інших народів, загальний розвиток науки і культури, виробництва і суспільного життя зумовлювали доплив слів з ін мов.

Укр мова засвоїла певну кількість слів з німецької мови. Німецькі за походженням слова стосуються ремесел, мистецтва, побуту, торгівля, наприклад: верстат, шайба, бухгалтер, солдат, бинт, лазарет, арфа, мольберт та ін.

З середини ХVІІІ ст. починається помітний вплив французької мови , здебільшого через російську. Такими запозиченнями є назви деяких суспільно-політичних понять, а також слова, пов'язані з мистецтвом, технікою, побутом: парламент, політика, бюст, сюжет, пальто, партизан та ін.

Англійські запозичення проникають до укр лексики, починаючи з ХІХ ст., теж переважно через російську мову. Вони стосуються техніки, політики, спорту, мореплавства, побуту: тунель, лідер, мітинг, бокс, футбол та ін.

Певна кількість слів була засвоєна укр мовою з інших західноєвропейських мов: музична та деяка інша термінологія – з італійської (акорд, дует, аварія, бензин); терміни, пов'язані з мореплавством, військовою справою – з голландської (боцман, рейд, шлюпка, картуз). З інших європейських мов укр мова запозичила лише поодинокі слова: армада, карамель, сигара – з іспанської; каста, кобра – з португальської; гейзер – з ісландської; бринза, мамалига – з румунської; морж, пурга – з фінської.

Історія економічної думки вивчає становлення і розвиток економічної науки у просторі та часі, в єдності логічного та історичного. Просторовий аспект передбачає аналіз розгортання науки у світовому, регіональному та по країнному розрізах. Тому завжди існує проблема співвідношення інтернаціонального та національного у розвитку науки і відповідно його розкриття в економічній теорії та історико-економічних науках. Часовий аспект охоплює всі етапи (періоди) виникнення, становлення і розвитку економічної думки, а не лише політичної економії (економічної теорії). Тому процес розвитку світової і національної економічної науки відбивається в історичному розрізі. Об´єктивне наукове відтворення реальної картини історичного полотна розвитку національної економічної науки передбачає розгляд його на фоні поступу світової економічної науки. В останній третині XVIII ст. політична економія завершила довгий звивистий шлях свого остаточного виділення із низки суспільних наук та становлення як особливої самостійної галузі наукового пізнання. У подальшому вона розвивалась спільними зусиллями вчених різних країн, насамперед Західної Європи. Національна (вітчизняна) економічна наука прогресувала в складі єдиної світової науки, виступаючи її невід´ємним елементом. Розвиток національної економічної науки в Україні у XIX ст. характеризувався рядом рис, спільних із розвитком світової економічної думки. В той же час цей розвиток мав свою специфіку порівняно з західним та російським, на певних етапах зазнавав радикальних змін і знаменувався виходом на світовий рівень на рубежі XIX—XX ст., а в чомусь навіть випереджав розвиток економічної думки в окремих європейських країнах. У XIX ст. політична економія вступила переможницею меркантилістської системи. Значимість цієї події відтінюється тим фактом, що до того часу меркантилізм панував у Західній і Східній Європі більше чотирьох століть. Але вже італійські та французькі фізіократи розпочали активну боротьбу з ним у теоретичному і практичному плані. Вони створили нову теоретичну систему і прагнули покласти її в основу економічної політики. Щоправда, в сфері економічної політики їм не вдалося досягнути чогось значного, бо навіть практичні заходи, здійснені А.Ж. Тюрго як генеральним контролером фінансів Франції (1774—1776) у дусі фізіократії, були відмінені королем Людовіком XVI. Пізніше знаменитий шотландський вчений-політеконом А. Сміт визначив історичне місце як меркантилізму, так і фізіократії. Вчений охарактеризував меркантилізм ("комерційну систему") як ненаукову і практично віджилу систему регламентації та утисків, що стримувала подальший розвиток економіки. На противагу цьому фізіократія ("землеробська система") характеризувалась як у цілому благородне та істинне вчення, не зважаючи на деякі її серйозні помилки. Віджила свій вік і камералістика (від лат. camera, що означає скарбниця), представники якої обговорювали поточні проблеми економічної політики, пов´язані зі становленням національних держав тощо. Для прогресивного розвитку світової економічної науки протягом XIX ст. характерні такі принципово важливі явища і процеси: тривала провідна роль класичної школи політекономії (у широкому, немарксистському розумінні суті цього поняття, кола його представників і хронологічних меж); боротьба альтернативних шкіл та напрямів економічної думки; зіткнення "ортодоксії" і "єресі" практично в межах кожної із шкіл, внутрішні розколи різних напрямів економічної думки, яких не уник жоден із них; криза класичної політекономії і боротьба навколо питання про її суть та шляхи виходу з кризового стану економічної науки; маржиналістська революція і формування неокласичного напряму економічної теорії; завершення другої і настання після 1870 р. чергової, третьої, класичної ситуації у розвитку економічної науки; Класична ситуація, або класичний стан — такий стан в економічній науці, коли після тривалого періоду боротьби і дискусій досягається значний ступінь згоди, відбувається консолідація тих нових і оригінальних робіт, які велись раніше. За Й. Шумпетером, перша класична ситуація склалася у другій половині XVIII ст., а раніше подібний класичний стан не виникав жодного разу. В результаті його економічна наука набула статусу визнаної галузі наукового знання. Друга класична ситуація мала місце в період між 1790 і кінцем 1860 pp. Підсумком її стали праці Дж. С. Мілля. Третя класична ситуація охоплює період з 1870 р. до 1914 р. (і далі до 30-х pp. XX ст.). Вона пов´язана подальше ускладнення структури економічної науки і спроби її класифікації; зміна співвідношення наукових сил і впливу різних шкіл економічної науки, тріумф одних і занепад інших. Всі ці явища та процеси спостерігались також у розвитку національної економічної науки в Україні. Проте форми їх прояву були специфічними. Крім того, існували і деякі суто національні моменти у цьому розвитку. Згідно з моделлю розвитку економічної науки Й.А. Шумпетера (1883— 1950), економічна теорія до 70-х pp. XIX ст. перебувала у другій класичній ситуації. Відмітною рисою її було панування у економічній науці англійської класичної політекономії. У такій самій ситуації перебувала і політична економія (економічна теорія) в Україні. Отже, у черговий раз підтвердилась спільність закономірностей становлення і розвитку економічної науки в різних країнах Європи. Відображенням основних процесів, що відбувалися у світовій та вітчизняній економічній науці, стали насамперед зміцнення та прогрес тогочасної провідної школи економічної думки — класичної, а також поступове виникнення на різних етапах розвитку економічної думки ряду інших шкіл та напрямів (марксистського, історичного, неокласичного, інституціонального та ін.). Отже, структура економічної науки значно ускладнилась і сама вже потребувала наукового пояснення. Доречно звернути особливу увагу на національний аспект прогресивного розвитку економічної теорії. На думку Й.А. Шумпетера, економічна наука до останньої чверті XVIII ст. була переважно італійською. Іспанці, французи та англійці в цілому поділяли друге місце, хоч співвідношення сил між ними з плином часу сильно змінювалось. З кінця XVIII ст. Англія легко вийшла на перше місце за рівнем досягнень в економічній науці і міцно утримувала його до 70-х pp. XIX ст. У подальшому відбулася зміна національної першості у розвитку загальної економічної теорії. Настав край відчутній перевазі Англії попереднього періоду в економічних дослідженнях. Набагато сильніше порівняно з попереднім часом проявилась тенденція до створення основоположних робіт, особливо оригінальних, представниками інших країн. Щоправда, австро-американський вчений не згадує жодної із слов´янських країн щодо розвитку в них економічної науки і співвідношення його з процесами у західноєвропейських країнах. Між тим безперечно, що слов´янські з науковою революцією, яка полягала насамперед у розвитку теорії граничної корисності і знаменувала собою початок періоду панування неокласики. Слід зробити застереження про необхідність строгого розмежування понять "класична ситуація (стан)" і "класична політична економія", з яких перше набагато ширше за періодом охоплення теорій країни брали ту чи іншу участь у процесі розвитку економічної науки і мали як певні здобутки, так і значні проблеми на цьому шляху. На відміну від Й.А. Шумпетера це показано у працях видатного італійського економіста професора Міланського та Павійського університетів Луїджі Косса (1831 — 1896). Л. Косса констатував посилене вивчення економіки в Росії з 1865 р. На його думку, воно стало частково наслідком ліквідації кріпосництва і безпосередньо викликаної цим господарської кризи, частково ж наслідком зміні: системи податків та розмноження акціонерних товариств, особливо залізничних, заснування Державного банку і зміни у грошово-кредитних відносинах1. Як показав далі Л. Косса, вчені Російської імперії плідно працювали у різних галузях економічних наук. Італійський вчений називав "дивним явищем" рясноту в російській літературі (яка для нього існувала безвідносно до національності авторів) творів з історії економічної думки та історії народного господарства, статистики і порівняльного законодавства. Вчений пояснював це явище суворими цензурними утисками, особливо за царювання Миколи І, які заважали багатьом видатним умам займатись теоретичними завданнями і множиною прикладних питань. Справді, не можна виключити впливу строгості попередньої цензури на вибір пріоритетних напрямків наукових досліджень. Очевидно, для розвитку історико-економічних наук та статистики умови були справді порівняно більш сприятливі, ніж для економічної теорії, управлінської науки чи економіки сільського господарства, враховуючи існування кріпосництва до 1861 р. Представники політичної економії вперше почали активно осмислювати складні питання методології своєї науки — її об´єкт, предмет, методи, логіку, структуру, взаємозв´язки з іншими науками. Перші ж глибокі узагальнення цього осмислення в українській літературі з´явилися лише наприкінці XIX — початку XX ст. у працях відомих вчених-професорів — В.Ф. Левитського, О.М. Миклашевського, Г.Ф. Симоненка, М.І. Тугана-Барановського, К.Г. Воблого та ін. Проте слід зауважити, що ці узагальнення за часом появи та глибиною розробки були відповідними подібним західноєвропейським дослідженням, а то й випереджали їх. Одночасно в російських перекладах з´явились праці провідних західних теоретиків, присвячені зазначеним актуальним проблемам економічної науки. Це "Основы науки. Трактат о логике и научной методологии" B.C. Джевонса (1884), "Характер и логический метод политической экономии" Дж. Кернса (1897), "Предмет и метод политической экономии" Дж.Н. Кейн-са (1899), "Исследование о методах социальных наук и политической экономии в особенности" К. Менгера (1899), "Система логики" Дж.С. Мілля (1900), "Народное хозяйство, наука о народном хозяйстве и ее методы" Г. Шмоллера (1902) та ін. Отже, не лише вітчизняні професійні економісти, які добре володіли західноєвропейськими мовами, але й відносно широкий загал вітчизняних читачів мали змогу своєчасно познайомитися з новітніми віяннями західної науки в галузі економічної методології і економічної думки взагалі. При цьому важливим було те, що практично були перекладені праці провідних представників різних, у тому числі протилежних, шкіл та напрямів економічної науки Заходу. Вже в першій половині XIX ст. поряд із теоретичними дослідженнями розпочалося активне вивчення історії економічної думки, власне — її формування як нової економічної науки. Аналогічні процеси відбувалися і у вивченні економічної історії, статистики, фінансів та інших конкретно-економічних дисциплін. Цілком закономірно, що лише у XIX ст. з´явились перші класифікації теоретичних систем економічного знання. їх поява обумовлювалась накопиченням достатнього матеріалу і досить зрілим розвитком самої економічної науки. У вітчизняній економічній літературі вперше таку класифікацію здійснив і дав її розгорнутий виклад видатний український вчений-політеконом та фінансист, почесний доктор Київського університету, з 1835 р. професор М.А. Балудянський (1769—1847). Звернемо увагу на те, що це було майстерно зроблено ще на початку століття (1806—1808 pp.). Для порівняння: Дж. Р. Мак-Куллох, перший англійський історик політичної економії, видав свій "Історичний нарис виникнення політичної економії" ("Historical Sketch of the Rise of the Science of Political Economy") лише через двадцять років (1826 р.). У 1849—1858 pp. І.В. Вернадський в низці своїх праць поглибив класифікацію економічних теорій. Йдеться про такі його відомі праці, як "Критико-историческое исследование об итальянской политико-экономической литературе до начала XIX века" (М., 1849), "Проспект политической экономии" (СПб., 1852), "Очерки истории политической экономии" (СПб., 1858) та ін. Згодом до питання класифікації теорій, враховуючи його значущість для успішного розвитку економічної науки, неодноразово повертались і інші відомі українські дослідники, передусім М.Х. Бунге, М.І. Туган-Барановський, В.Ф. Левитський, К.Г. Воблий. Національна економічна наука стала достатньо зрілою з погляду розробки і використання економічного інструментарію у другій половині XIX ст. На шляху до цієї зрілості виділяється ряд віх. По-перше, введення у регламент (статут) Російської академії наук у 1803 р. політичної економії та статистики до розряду тих наук, вдосконалення яких покладалось на вищий науковий центр країни. По-друге, викладання професійними економістами самостійного курсу політичної економії в університетах Росії (з 1801 р.) і України (з 1805 p.), а трохи згодом — навіть в гімназіях і ліцеях. По-третє, відкриття в університетах кафедр політичної економії та статистики. По-четверте, заснування нових політико-економічних товариств, видання нових журналів. По-п´яте, активна та різноманітна участь учених у сфері економічної та фінансової політики. Серед інших важливих явищ у розвитку економічної науки відмітимо також процес її диференціації та спеціалізації, пов´язаний із поглибленням поділу наукової праці. В останній третині XIX ст. відбулася суттєва зміна поглядів вчених на предмет і методи, структуру економічної науки, на динаміку економічних процесів. За цим стояли виникнення та розвиток нових наукових шкіл (маржиналізм, інституціоналізм та ін.), швидка професіоналізація, "професоризація" та спеціалізація економічної науки. Тут необхідно зробити ряд застережень і роз´яснень, насамперед щодо викладання економічних наук. Потреба у навчанні державних службовців виникла задовго до того, як економічна наука стала самостійною дисципліною і отримала офіційне визнання. Схоласти і філософи природного права викладали її ще з XIII—XIV ст. в складі курсів права і моральної філософії. Вже у першій половині XVII ст. у деяких західноєвропейських університетах були створені кафедри економії (Галле — 1727 p., Упсала — 1740 p., Неаполь — 1754 р. та ін.). Щодо України, то у Києво-Могилянській Академії (заснована в 1632 р. митрополитом Петром Могилою) викладались основні положення античної економії Ксенофонта і Арістотеля, канонічної політекономії Середньовіччя, меркантилізму, сільської економії тощо. У Російській імперії, включаючи Україну, кафедри політичної економії з´явилися навіть раніше, ніж у більшості західноєвропейських університетів: Московський університет — 1804 p., Харківський університет — 1835 p., Київський університет — 1842 р. Для порівняння: кафедри політичної економії у Единбурзькому та Оксфордському університетах відкрились відповідно у 1871 та 1825 pp. До нових явищ у сфері розвитку національної економічної науки належали видавнича діяльність відомих вітчизняних учених і їх активна участь як дорадників урядових кіл та практична діяльність. Серед українських учених як видавець був широко відомим професор І.В. Вернадський. Він видавав журнал "Экономический указатель" (1857—1861) та додаток до нього "Экономист" (1858—1864) — кращі на той час економічні видання в країні. Професор Харківського університету П.П. Мігулін був редактором і видавцем наукового журналу "Новый экономист" (1913—1917). Практично всі українські вчені були відомі як автори багатьох наукових публікацій у періодичній літературі, що давало можливість своєчасно доносити їх ідеї до широкого загалу. У другій половині XIX ст. зросла роль вітчизняних науковців як безпосередніх учасників формування та здійснення економічної і фінансової політики. Найбільш яскравими прикладами є діяльність професорів, ординарних академіків М.Х. Бунге, В.П. Безобразова, І. І. Янжула. Розглянемо національні особливості розвитку економічної теорії в Україні в найширшому плані. У період першої класичної ситуації відбувалося накопичення економічних знань, яке супроводжувалося переважанням національного меркантилізму і врешті-решт привело до витіснення застарілої системи економічних знань класичною політичною економією. Вже в першу половину XIX ст. виросла талановита плеяда українських економістів, які зробили суттєвий внесок у забезпечення суспільного прогресу країни в період її переходу від традиційного до індустріального типу соціально-економічного розвитку. Серед них — В.Н. Каразін, професори М.А. Балудянський (Санкт-Петербурзький університет), Т.Ф. Степанов, К.К. Гаттенбергер, І.В. Платонов, П.І. Сокальський (Харківський університет), Д.П. Журавський, І.В. Вернадський, М.Х. Бунге (Київський університет) та ін. Ці вчені персоніфікували ідеї вітчизняного економічного лібералізму. Вони виступали одними з найбільш дієвих розробників стратегії і тактики формування національної економіки, брали активну участь у впровадженні у суспільну свідомість сучасного економічного мислення, своєю творчістю сприяли формуванню економічної культури українського та російського суспільства. Втягнувшись у вир народного життя, в епіцентр дискусій про подальшу долю країни, вітчизняні вчені проявили себе як справжні патріоти та гуманісти, для яких вищими цінностями виступали економічні інтереси країни та її народу. Щоправда, в силу всіх обставин тодішнього життя ці інтереси, як правило, не вирізнялись із загальноімперських. Українські вчені проявили себе переконаними противниками кріпацтва й активними пропагандистами принципів свободи у всіх сферах людської діяльності, особливо свободи підприємництва і торгівлі. У їх творах праця розглядається як головне джерело багатства країни. Друга класична ситуація в Україні, як і в значній кількості інших країн Європи і США, характеризується переробкою та інтерпретацією різноманітних теорій класичної політекономії з поправкою на свої місцеві особливості. Зокрема, враховувалась менша розвиненість капіталістичних економічних відносин порівняно із західноєвропейськими країнами, особливо Англією. Досить своєчасно здійснювалися російськомовні переклади праць провідних західноєвропейських вчених-економістів, що, звичайно, значно полегшувало знайомство з класичною політекономією та її опонентами "з перших рук", тобто за першоджерелами. Становлення третьої класичної ситуації в Україні мало свої особливості. Найважливіші серед них такі: більш пізнє її настання порівняно із Заходом; триваліший період виходу з кризи класичної політекономії; більша широта "розкидання" теоретичних концепцій; необхідність подолання впливу суто специфічних концепцій (легального марксизму, народництва тощо) на розвиток економічної науки; розриви у розвитку економічної думки у зв´язку з революційними подіями; незавершеність у формуванні окремих шкіл та напрямів в країні (наприклад, інституціоналізму, соціальної школи). Професор Харківського університету В.Ф. Левитський (1854—1939) писав: "Ми зовсім не схильні применшувати важливість часткових досліджень окремих явищ і фактів господарського життя, але ми думаємо, що подальше вдосконалення політичної економії залежить не тільки від ретельного вивчення та пояснення нових господарських явищ, але й такою ж мірою від правильної оцінки результатів, добутих до цих пір всіма економічними школами — оцінки всього сучасного здобутку економічної науки" Цю ж думку вчений розвивав і в подальших роботах. "Весь сучасний зміст політичної економії, — підкреслював він, — складається із елементів знання, що становлять здобуток окремих економічних шкіл. Майже кожна з них представляє плід небезуспішних зусиль до з´ясування явищ господарського життя народів усвідомлення наукового достоїнства кожної з економічних шкіл повинна нам надати історія політичної економії". У професора В.Ф. Левитського, на відміну від багатьох інших економістів немарксистів, прямо сформульована і доведена правильна теза про залежність політико-економічних поглядів від виробничих (економічних) відносин, а саме від зіткнення економічних інтересів, до яких ці погляди не нейтральні. "Склад суспільно-господарських відносин даної епохи відбивається на всьому складі економічних учень, — писав В.Ф. Левитський. — Будь-яке вчення, що займає певне місце в історії економічної літератури, виявляється або захистом певних господарських установ свого часу, які намагається ідеалізувати, або, навпаки, у ньому, в більш чи менш відвертій формі, міститься критика і засудження різних сторін господарського стану і установ. Відомий український вчений дав таку оцінку стану досліджень у середині XIX ст.: була лише "часткова систематика і методологія двох окремих шкіл — історичної та англійської класичної"4. Відповідно до свого методологічного кредо про рівноправність теорій і необхідність їх взаємозбагачення працю К. Менгера "Исследование о методах соціальних наук и политической экономии в особенности" (1882) вчений розглядав як "вдалу спробу пов´язати в одну загальну систему результати цих двох найбільш важливих шкіл і з тих результатів побудувати загальну систему науки про народне господарство". На думку В.Ф. Левитського, загальна частина політичної економії (або, за його термінологією, "економічна енциклопедія") має включати в себе вчення про головні напрями економічних досліджень, складові науки, її систему, завдання і методи, маючи на увазі всі економічні школи, а не лише окремі напрями в політичній економії. В галузі економічної методології В.Ф. Левитський приєднувався до класичного і неокласичного напрямів політичної економії, користувався результатами їх досліджень і в дусі цих напрямів вирішував теоретико-методологічні питання економічної теорії. Коротко розглянемо питання про соціально-економічні умови розвитку вітчизняної економічної науки. Звичайно, не існує абсолютної відповідності між рівнем соціально-економічного розвитку тієї чи іншої країни, з одного боку, і ступенем та оригінальністю розробки в ній економічної теорії, з другого боку. Однак не варто применшувати важливого значення соціально-господарського чинника у розвитку економічної науки. Немає серйозних підстав ототожнювати це положення винятково з марксизмом, хоч його основоположники дійсно надавали економічному чиннику надмірного значення. Для кращого розуміння особливостей трактування вітчизняними вченими питань економічної теорії, методології економічних досліджень, історії політичної економії тощо в останній третині XIX — на початку XX ст. необхідно з´ясувати специфіку соціально-економічного розвитку країни у цей період. Під її впливом формувалися основні підходи до аналізу економічних явищ і процесів, їх відображення в теоретичних концепціях. У цілому ця специфіка характеризується винятково глибокими суперечностями епохи так званого класичного капіталізму, входженням у новий етап розвитку капіталістичної економіки, загостренням соціальної боротьби трудящих, визріванням передумов Першої світової війни як війни імперіалістичної. Виділимо лише декілька ключових проблем. Перша. Все більш нагальною ставала потреба забезпечення капіталістичного виробництва висококваліфікованою і професійною робочою силою. Недооцінка цього чинника з боку капіталу суперечила вимогам нового часу, стримувала розвиток ринкової економіки і суспільства. Проблема "людського капіталу" висувалась на одне з перших місць. Друга. Вкрай загострилися соціальні проблеми розвитку. На Заході їх прагнули розв´язати шляхом соціальних реформ. Вони зосереджувались на вирішенні окремих питань або заходів в галузі соціального життя. При цьому фундаментальна перебудова суспільства мислилась лише як справа майбутнього і швидше як побічний продукт, ніж результат безпосередньо спрямованих на нього реформаторських зусиль. Третя. Досить виразно виявилися недостатність і згубні наслідки застосування основоположного принципу економічного лібералізму — невтручання держави в економічне життя. Вони особливо проявлялися в руйнівних економічних кризах. Настійними ставали вимоги втручання держави в економічне життя з метою відвернення економічних криз і забезпечення загального добробуту. Четверта. Відбувалося масове виникнення акціонерних товариств. Виникали кредитні комерційні банки, розширювалась і вдосконалювалась вся система кредитування. У 90-ті pp. XIX ст. склалася досить могутня індустріальна база підприємництва. Посилився приплив у країну іноземного капіталу. На початку XX ст. в країні створювалися нові для неї об´єднання: картелі, синдикати, трести, концерни, фінансово-промислові групи. П´ята. З розвитком світового господарства посилилось втягнення країни разом з іншими народами і цивілізаціями у світові господарські процеси та зв´язки. Характерна риса творчості відомих українських і російських вчених XIX — початку XX ст. — добре володіння найпоширенішими європейськими мовами та чудове знання світової економічної літератури, широке її використання у своїх творах. Досить зазначити, що бібліографія у переважній більшості монографій українських науковців містить сотні найменувань найважливіших робіт економістів Заходу, які залюбки й часто цитувалися. А втім, для всіх вітчизняних економістів дореволюційної епохи це було настільки природним, що ті з них, хто жив пізніше, були неймовірно вражені протилежною ситуацією, яка штучно створилась у радянській економічній літературі після 20-х pp. XX ст.

6. Економічна термінологія – інформативне ядро наукової мови економічних наук

Термін – це слово , або усталене словосполучення що має одне значення і позначає наукове або спеціальне поняття. Терміни поділяють на загальнонаукові й вузькотермінологічні.

Терміни мають точне, конкретне значення й тому позбавлені суб”єктивно-оціночних відтінків, Діловому стилю притаманна термінологія, яка утворюється із активної лексики (діловодство); запозичується з інших мов (бланк, бюджет); утворюється за допомогою власних слів та частин іншомовних або із запозичених складників (фотокамера) тощо.

В основному значення термінів зафіксовані у державних стандартах, спеціальних словниках, довідниках. Тому терміни повинні вживатися у зафіксованому значенні.

Всі терміни характеризуються системністю, однозначністю, стилістичною нейтральністю (відсутністю образності).

Термінологія як система. Серед усіх термінів кожної науки вирізняють дві складові частини: термінологію і терміносистему. Термінологія – це такий набір термінів, який утворюється і існує у кожній галузі науки стихійно. Терміносистема – це опрацьована фахівцями певної галузі і лінгвістами система термінів якоїсь науки.

Економічна термінологія ¾ явище дуже неоднорідне, що зумовлюється походженням та еволюцією багатьох економічних термінів, адже в ній паралельно функціонують терміни як національного, так і іншомовного походження. Власна україномовна економічна термінологія складає невеликій відсоток від загальної кількості слів на позначення економічних термінів. Це такі слова як „прибуток”, „податок” , „позичка”, „рахунок”, „відсоток”, „платоспроможність” та сполуки типу „первинний ринок”, „поточний рахунок”, „заробітна плата” та подібні. Ми можемо зазначити, що українська економічна термінологія в більшій своїй частині складається із запозичень. Економічні, політичні та культурні зв’язки між різними країнами світу є чинниками зв’язків між різними мовами. Наслідком таких зв’язків є запозичення лексичних одиниць. Засвоєння мовою запозичених термінів ( складний історичний процес, у якому тісно переплітаються зв’язки й відношення, з одного боку, мови, з якої приходить слово, та мови, яка це слово сприймає. З другого боку ( внутрішні особливості самої даних мов. Запозичення як звернення до лексичного фонду інших мов існує для вираження нових понять, подальшої диференціації вже наявних понять та позначення невідомих досі предметів і явищ. Головний чинник появи запозичень ( це поява нового поняття з готовою іншомовною назвою та відсутність вдалої назви цього поняття у сприймаючій мові (позамовна причина). Запозичені економічні терміни мають вельми неоднорідний характер. Вони мають таку структуру: ЗАПОЗИЧЕННЯ ПРЯМІ ЗАПОЗИЧЕННЯ ПЕРЕКЛАДНІ НАПІВКАЛЬКИ КАЛЬКИ „ЧИСТІ” ІНТЕРНАЦІОНАЛІЗМИ У випадку прямого запозичення мова сприймає не тільки зміст терміна, а й його основний компонент. Прямі запозичення, своєю чергою, поділяються на: 1) "чисті” (терміни іншомовного походження, котрі ще не набули широкого міжнародного вжитку): екстерналії (англ. externalities-"зовнішні впливи позаекономічного характеру”), індиферентність (англ. Indifference) "байдужість щодо вибору з-поміж кількох варіантів), хеджинг (англ. hedging ( "страхування від ризику”); 2) інтернаціональні слова з чітко вираженою греко-латинською основою: дистрибутор, монополія, інвестор. Кальки поділяємо на: 1) структурні (тобто терміни, утворені шляхом перекладу окремих частин слова): заміщення (англ. substitution), надлишок (англ. surplus); 2) семантичні (тобто ті терміни, котрі набувають певного значення під впливом мови, з якої він вийшов): уподобання споживачів (англ. consumer preferences), насичення попиту (англ. demand saturation). Крім того, особливий характер мають напівкальки: слова, де перший компонент запозичується матеріально, а другий ( калькується: ф’ючерсна угода (англ. futures agreement), ефект доходу (англ. income effect). У різних дослідженнях співвідношення запозичень та інтернаціоналізмів трактується по-різному. Традиційно інтернаціоналізми вважаються складовою частиною запозичень. Але у деяких наукових працях заперечується таке ототожнення, й інтернаціоналізми вважаються словами, які запозичені на сучасному етапі, а власне запозичення - історичними словами, які прийшли до української мови у різні часи. Проте, інтернаціоналізм - це дуже широке поняття, яке не завжди збігається з поняттям "інтернаціонального слова” (з огляду на існування так званих "значеннєвих інтернаціоналізмів” зовнішня форма перших у кількох неспорідених мовах не завжди буває подібною). Водночас у низці мов американо-західноєвропейського мовного простору значна частина економічних термінів уже давно існує у вигляді інтернаціоналізмів. З початку 1990-х років ці терміни почали активно запозичуватися українською мовою разом з відповідними поняттями. Доволі популярною у теорії запозичень є класифікація, в основу якої покладено причини запозичення слів, які поділяють на мовні та позамовні. Серед мовних причин найголовнішими виступають такі: 1. Семантична (значеннєва) завантаженість слів сприймаючою мови (в даному випадку ( української). 2. Адекватне сприйняття запозичень завдяки інтернаціональним мовним елементам, які мають тривалу традицію використання в українській мові. 3. Стислість і "технічність” (вузькопрофесійна орієнтованість) характеру запозичених термінів. 4. Наявність у мові, з якої запозичений термін, засобів, здатних до використання у сприймаючій (українській) мові в поєднанні з власними елементами. До позамовних причин відносяться такі: 1. Запозичення терміна разом із поняттям. 2. Зростання інтернаціонального характеру науки, глобалізація світового інтелектуального ринку та вдосконалення вмінь і навичок фахівців-перекладачів. 3. Прагнення учасників спілкування до взаємного пристосування та спрощення мовних систем, що призводить до інтенсивного процесу запозичення у взаємодіючих мовах. При виборі того чи іншого варіанта терміна з-поміж інших необхідно враховувати суспільну оцінку запозичень. На заваді інтернаціоналізації нерідко стає пуризм, тобто свідома протидія проникненню в мову запозичених слів. Пожвавлення пуристичних тенденцій сьогодні пояснюється боротьбою за чистоту української мови, природним прагненням наблизити економічну термінологію до загальнонародної мови. Пуризм націлений насамперед проти поповнення фонду рідної мови прямими запозиченнями. Однак у такій сфері, як економічна термінологія, такі запозичення часто є виправданими і доцільними. Інтернаціоналізація економічних понять - об’єктивний і обґрунтований процес. Отже, пуризм, особливо у крайніх його виявах, стосовно економічної термінології слід розглядати як безперспективну течію в українській мовній політиці. В основному з інших мов до запозичуються іменники, дієслова та прикметники. Вони функціонують у гармонійній єдності: наявність терміна-назви (іменника) передбачає появу додаткового слова, що конкретизує або характеризує його — прикметника (напр., досконала конкуренція, граничний ефект), а також терміна для позначення процесу або явища — дієслова (прогнозувати попит, сегментувати ринок). Допоміжну функцію в термінологічній лексиці виконують прислівники (економічно зумовлена ситуація, вигідно проданий товар). До термінів не відносяться службові слова, які виконують допоміжну організуючу роль у певних термінологічних сполученнях. У граматичному відношенні переважну більшість економічних термінів складають іменники та сполучення "іменник + прикметник”. Важливу роль відіграють і терміни-дієслова. Допоміжну роль у термінологічному фонді відіграють прислівники та інші частини мови. Для економічної термінології характерне вираження понять не тільки за допомогою однослівних термінів, а й словосполучень. Стійкість складеного терміна не пов’язується із значенням його складових частин, а підтри­мується входженням словосполучення у певне понятійне ціле, стабільним складом елементів. При цьому значення термінів, які складаються з відносно стійких компонентів, орієнтується на вираження відношень "рід”—"вид”, "ціле”—"частина”: попит— еластичний попит, заміщення — граничне заміщення, пропозиція — еластична пропозиція, ринок — олігополіс­тичний ринок. За морфологіч­ним типом головного компонента можна виділити такі терміноло­гічні сполучення: 1) субстантивні (з іменником у ролі ключового слова): тривала пропозиція, мінімальні тарифи, валовий граничний виторг; 2) дієслівні (де ключову роль відіграє дієслово): максимізувати прибуток, сегментувати ринок; 3) ад’єктивні (з прикметником або прислівником у ролі головного слова): антидемпінгова політика, економічно обгрунтований. Після того, як Україна здобула незалежність і українська мова отримала статус державної, у 1990 році почався новий етап у становленні економічної термінології, основними напрямками розвитку якого є: 1) архаїзація та поновлення частини економічного словника. Цей процес пов’язаний передусім зі зникненням реалій та понять радянської епохи (стахановець, суботник, п’ятирічка). Почали вживатися терміни, вилучені в попередній період з ідеологічних міркувань (пільговик, урядовець, благодійник, благодійність). Близькими до них є переорієнтовані терміни, тобто ті, які раніше позначали зарубіжну або дореволюційну дійсність, а тепер починають використовуватися для номінування економічних реалій в Україні кінця ХХ ст. – початку ХХІ ст. Цей процес пов’язаний насамперед з появою ринкової економіки та зміною ідеологічних орієнтацій (бізнес, бізнесмен, мер).; 2) інтенсивне запозичення термінів, особливо з американського варіанту англійської мови (менеджер, спонсор, рекетир).; 3) вилучення з термінології зросійщених форм, штучно нав’язаних у попередній період (страховка, імущий, малоімущий).; 4) творення нових слів за допомогою власних україномовних ресурсів (завідувач, страхувач, посадовець, рекетирство, спонсорство, елітарність, корумпованість). Є також спосіб творення термінів за допомогою вже готового слова або словосполучення. У такому разі відбувається переосмислення значення слів даної сполуки. Можна назвати декілька різновидів саме такого способу творення економічних термінів: 1. Спеціалізація, або звуження значення загальновживаних слів: біржова гра, валютні цінності, цінова дискримінація. 2. Метафоричне перенесення: вічнозелений кредит, заморожування заробітної платні, парасолька цін. 3. Метонімічне перенесення: вексельний портфель, споживчий кошик. 4. Ретермінологізація (запозичення з іншої термінологічної системи): податковий імунітет, фінансові санкції. Тематично в економічній термінології виокремлюються групи слів, пов’язані з фінансовою, соціальною та іншими сферами економічного життя. Розглянемо основні тематичні групи соціально-економічних термінів: 1. Група назв суб’єктів економічного життя, яка включає декілька підгруп, а саме: · назви осіб, що відрізняються за ознаками класовості (інтелігент, еліта, декласант, аристократ); · назви осіб, що відрізняються місцем в ієрархічній структурі управління, професійними якостями; · назви осіб за професіями (начальник, керівник, підлеглий, бюрократ та ін.); · назви осіб, які відрізняються статусом зайнятості в секторах економіки (робітники, безробітні, сумісник, погодинник); · назви осіб, що відрізняються за рівнем грошових виплат і безплатних (пільгових) послуг, одержуваних із суспільних фондів споживання (пенсіонер, пільговик, інвалід, ветеран); · назви осіб, які належать до «тіньової» економіки та отримують нелегальні доходи (рекетир, вимагач, мафіозі); · назви установ, організацій, які беруть участь у соціально-економічних процесах, та їхніх відділів (центр роботи з інвалідами, центр зайнятості, пенсійний фонд, профспілка). 2. Назви об’єктів соціально-економічного життя, яка також охоплює ряд дрібніших тематичних об’єднань, зокрема: · назви документів (перепис, службовий паспорт); · назви властивостей (привілейованість, заможність, декласованість); · назви наук, наукових напрямків, теорій, галузей, концепцій (соціально орієнтована економіка, соціальна політика); · назви на позначення розрахункових понять, а також понять, пов’язаних зі сферою грошового чи матеріального стимулювання суб’єктів господарських відносин (гонорар, премія, пенсія, пільги); · назви на позначення інших соціально-економічних понять та реалій (фах, мотив праці, гарантія зайнятості). 3. Назви процесів та дій, що пов’язані з економічним життям (відрахування, збагачення, керування, стимулювання праці, професійна адаптація). Крім того, у термінологічному полі соціальної економіки функціонують терміни різних галузей знань. Основу цього термінополя становлять терміни соціальної економіки (їх небагато): соціальна ринкова економіка, соціально-економічний інститут, соціально-економічна функція (держави), соціально-трансфертна функція (держави), соціальний порядок, економічний порядок, конкурентний порядок, соціально-економічні відносини, соціальна технологія, соціальна ефективність тощо. З точки зору значень у структурі цих термінів ключовими є поняття «соціальний» та «економіка». Периферію цього термінополя складають слова, пов’язані з соціальною економікою лише диференційними поняттями. До них зокрема належать терміни загальнонаукові (структура, функції, процес), філософські (метод пізнання, діалектика), економічні (виробництво, обмін, розподіл), юридичні (повноваження, порушник), фізичні (об’єм, тиск), математичні (математична модель, коефіцієнт), загальносоціологічні (соціальна структура, соціальна роль), економіко-соціологічні (споживацька поведінка, підприємництво), соціально-психологічні (колектив, особистість) тощо. Велика кількість запозичених термінів – своєрідна риса соціально-економічної термінології. Цей факт пояснюємо тим, що соціальна економіка почала формуватися в умовах, коли система суспільних наук вже існувала впродовж тривалого часу. Але в межах термінологічної системи соціальної економіки зміст та інтерпретація більшості запозичених термінів змінилися. Наприклад, термін мотивація поведінки в загальній соціології фіксується з двома значеннями: 1.Осмислення індивідом ситуації, вибір та оцінка різних моделей поведінки, результатів, які передбачаються, і на цій основі формування мотивів; 2. Відносно стабільна система мотивів, що визначає поведінку певного суб΄єкта. Натомість в соціальній економіці з цим терміном пов’язують лише ті види поведінки, які пояснюють дії індивіда як суб΄єкта соціально-економічних відносин. Отже, українська економічна термінологія сформувалася переважною більшістю шляхом прямих та опосередкованих запозичень з грецької, латинської, французької, німецької, англійської, польської, російської та інших мов, а також на основі на питомої українській лексики. Фактичний матеріал засвідчує, що на сьогодні найчисленнішу групу іншомовних термінів складають слова, запозичені в різні історичні епохи з грецького, латинського, й англо-американського мовних джерел. Особливості використання економічних термінів в різних стилях мовлення Сфера економічної термінології, окрім лексичної, тісно пов’язана із стилістичною системою української мови. На теперішній час у мові існує п’ять функціональних стилів, що різняться між собою, насамперед сферою вживання, обставинами спілкування, призначенням . Для розмовного стилю характерне повсякденне невимушене спілкування. Застосовується цей стиль, здебільшого, для побутових потреб. Отже, економічна термінологія має у розмовному стилі невелику сферу поширення, і більш стосується лексики (в тому числі й найновішої), що входить до повсякденного обігу: „заробітна плата”„долар”, „обмінний курс”, „прибуток”, „кредитна картка”, „банк” і т.ін. Також у розмовній мові використовується багато прислів’їв і приказок на економічну тематику (економічні терміни представлені тут споконвічною українською лексикою або ж найдавнішими (старослов’янськими) запозиченнями: „Розум за гроші не купиш” , „За копійку аж труситься”, „Срібло-злото тягне чоловіка у болото”, „Багачеві прибиль, а біднякові загибель” і т.п. Сфера художнього стилю відрізняється образним змалюванням дійсності у творах різних жанрів (поезії, прозі, драматургії). Основною функцією цього стилю є діяння, вплив на слухача або читача. Отже, економічні терміни, використовуються в художніх творах здебільшого для конкретизації характеристики певного персонажу або опису певної ситуації. Економічну термінологію використовували і як письменники давнини – Нестор-Літописець, І.Вишенський, Г.Сковорода, так і письменники ХІХ –ХХ ст.: Т.Шевченко, Леся Українка, І. Франко та багато інших. Так, у п’єсі І.Карпенка-Карого „Хазяїн” економічні терміни використані для конкретизації характеристики героїв – Пузиря, Феногена, Маюфеса, й для обрису суспільно-економічної ситуації того часу: „Подумайте: швейцар не пускав Терентія Гавриловича у земський банк”, „...Двадцять процентів з валової виручки”, „... капіталу кредитори не подарують”, „У Мануїлівці люди більш зажиточні, ніж де: окрім своїх наділів держать оборочну казенну землю в оренді, артілі почали заводить” і т.д. Сьогодні динаміка розвитку мовних норм визначається не так сферою художнього стилю, як сферою публіцистичного стилю. У текстах кінця XX століття засобів масової інформації вживаються терміни, що означають поняття з рiзних сфер економічних наук, зокрема з: 1) економiчної: девальвувація, продуцентувати, демпiнг, експортувати, iмпорт, картель, синдикат та iн.; 2) фiнансової: аванс, авiзо, асигнувати, баланс, субсидiювати, дотувати, фiнансувати й под.; 3) ринкових відносин: інвестиція, кредит, сертифікат та ін.; У текстах засобів масової інформації економічні терміни відрізняються від загальновживаних слів більшою абстрагованістю і точністю своїх значень, пор.: Туркменістан — східна країна. Тому слід думати, що туди експортувати ("Київський телеграф”); Клано-кастова система позбавляє Україну будь-яких надій на краще майбутнє, як би не фінансували реформи із-за кордону (”Високий замок”); Ніхто не поспішає кредитувати мале підприємництво, через це розвиток ринку в Україні пригальмовує... ("Вечірній Київ”). Найбільшого поширення здобуває економічна термінологія у наукових та офіційно-ділових текстах. Ці стилі відрізняються конкретністю змісту, чіткістю, стислістю, логічною будовою текстів. Для наукового стилю характерне обслуговування тієї або іншої окремої галузі науки, господарства, виробництва. Статті в галузевих газетах або журналах мають за мету зацікавити інформацією якнайбільше коло людей різних професій і підготовки. Основна функція цього стилю - повідомлення, з’ясування або доказ наукових теорій, явищ, знань. Відтак, у наукових текстах економічна термінологія задовольняє потреби фахівців насамперед різних економічних галузей (підручники з економічних дисциплін, різноманітні словники (економічної термінології тощо), фахові галузеві видання (зокрема, журнал „Економічні науки”) тощо), й використовується у мовознавчих роботах, які досліджують саме сферу економічної термінології і т.п. Офіційно-діловий стиль використовується в документах державного або ж приватного значення. Він обслуговує адміністративно-господарську діяльність, законодавство, ділянки життя пов’язані з діловодством, звітністю та документацією. Найголовніша ознака його – службовість. Отже, використання економічних термінів спрямоване на задоволення потреб насамперед сфери господарсько-підприємницької, обліково-фінансової та податкової діяльності: „Кредитний договір”, „Накладна”, „кредитно-розрахункове обслуговування”, „Лізингова угода”, „платіжне доручення”, „чекова книжка”, „комерційний акт” і т.ін. Як ми бачимо, в кожному зі стилів мовлення тією чи іншою мірою зустрічається економічна термінологія. При цьому використовувані певним стилем економічні терміни відповідають його вимогам й орієнтовані на задоволення його чітко окреслених потреб.

7. Історія становлення української наукової мови, особливості формування мови економічної науки.

Здобуття Україною незалежності, надання українській мові статусу державної, зміни політичного устрою і ідеології, впровадження ринкових відносин та інші кардинальні зміни, що сталися в Україні впродовж останньої чверті ХХ ст., торкнулися різних галузей науки і техніки. Істотних змін зазнала й економічна наука. У її межах спостерігається поява багатьох часткових відгалужень, виникнення яких у першу чергу спричинене тією роллю, яку відіграє економіка в період становлення нової суспільно-історичної формації. До молодих галузей економічного знання належать такі науки як соціальна економіка, мікро- та макроекономіка й багато інших. З огляду на це, одним з важливих питань, які виникають в українському мовознавстві сьогодні, є проблема формування української багатогалузевої економічної термінології, що безпосередньо пов’язане з розвитком економічної науки в Україні. Термінологічна лексика з погляду її походження.

http://www.ukrreferat.com/index.php?referat=31708

8. Культура мови як елемент загальної культури особистості. Основні ознаки мовної комунікації.

Культура мови – це вміння правильно говорити і писати, добирати мовні засоби відповідно до мети і обставин спілкування. Обов”язковою умовою дотримання культури мови є мовні норми.

Розрізняють такі норми мови: 1) лексична – правильність вживання слів та їхньої сполучуваності; 2) орфографічна – правильне написання слів; 3) орфоепічна – правильна вимова слів; 4) граматична – вибір правильного закінчення і синтаксичної форми; 5) стилістична – доцільність використання мовних засобів в окремому стилі. Літературні норми фіксуються в граматиках, словниках, довідниках.

Культура мови –це загальноприйнятий мовленнєвий етикет: типові форми звертання, побажання, запрошення і т.д. залежно від ситуації, соціального стану і віку  тощо. Мовна культура людини виявляється також у вмінні вибрати доречну форму привітання чи прощання.

Шляхи удосконалення індивідуального мовлення – це насамперед читання  якісної художньої літератури, підвищення ступеня відповідності мови нормам літературної мови, вивчення правил літературної вимови.

Словосполучення “культура мови” (синонім - мовна культура) уживається в кількох значеннях. По-перше, це розділ мовознавства, який досліджує мовні норми і комунікативні властивості мови з метою її вдосконалення. По-друге, це володіння нормами усної та писемної літературної мови (правилами вимови, наголосу, слововживання, граматики, стилістики), а також уміння використовувати ви-ражальні засоби мови в різних умовах спілкування відповідно до його цілей і змісту. Предметом культури мови як галузі лінгвістичного знання є сукупність і система комунікативних якостей мови, до яких належать правильність, точність, логічність, чистота, виразність, багатство, доречність. Розглянемо ці якості докладніше. ПРАВИЛЬНІСТЬ мовлення - це дотримання літературних норм, які сприймаються мовцями як “ідеал” чи прийнятий зразок. Правильність вважається основною комунікативною якістю мови. І в усній, і в писемній мові обов’язковим є дотримання лексичних, граматичних та стилістичних норм. Для усного висловлювання актуальним є дотримання орфоепічних норм, для писемного - орфографічних і пунктуаційних. ТОЧНІСТЬ - це відповідність мовленнєвих засобів мовленнєвій ситуації (змістові, меті, мовленнєвому рівню адресата і т. ін. мовленнєвого акту). Можна назвати кілька умов, які забезпечують точність мовлення. Це 1) знання предмета мовлення; 2) знання мови, її системи, можливостей, володіння стилістичними ресурсами; 3) уміння узгодити знання предмета зі знанням мовної системи в конкретному акті комунікації. Зазначимо також лінгвістичні засоби, що сприяють точності мовлення. По-перше, це правильне слововживання, вміння вибрати найбільш точний мовний варіант, зокрема потрібне слово із синонімічного ряду. По-друге, це чітке розмежування значень багатозначного слова. Точне слововживання передбачає також розмежування паронімії, тобто слів із близьким звучанням, але різним значенням, а також слів-омонімів, у тому числі міжмовних. Вимоги до точності мовлення зростають за умови відсутності безпосереднього контакту з адресатом мовлення, а також при спілкуванні з великою аудиторією. Точність мовлення є важливою умовою результативності наукового й офіційно-ділового спілкування. ЛОГІЧНІСТЬ як якість мовлення тісно пов’язана із точністю, яка є попередньою умовою логічності. Логічним називається мовлення, яке забезпечує змістові зв’язки між словами і реченнями в тексті. Якщо точність мовлення пов’язана з лексичним рівнем, то логічність мовлення виявляється на синтаксичному рівні. Основними умовами логічності є: 1) несуперечливість поєднання слів; 2) правильний порядок слів; 3) правильний зв’язок окремих висловлювань у тексті; 4) позначення переходів від однієї думки до іншої та ін. ЧИСТОТА мовлення - це вживання елементів, які відповідають літературній мові. У чистому мовленні не використовуються діалектизми, варваризми, просторічні слова, жаргонізми, будь-які вульгарні та лайливі слова. До елементів, що засмічують мовлення, належить також так звані слова-паразити (ну, значить, ось, так би мовити, власне кажучи, взагалі, розумієш). Порушує чистоту мовлення надмірне вживання запозичених слів. Яскравим прикладом засміченого мовлення є суржик. ВИРАЗНІСТЬ мовлення - це такі особливості його структури, які підтримують увагу та інтерес слухачів або читачів. Інтонація, логічний наголос, милозвучність створюють виразність на фонетичному рівні. Лексичними засобами виразності є емоційно забарвлені слова і вирази, епітети, метафори, порівняння тощо. Емоційний вплив підсилюють фразеологізми, прислів’я, приказки, крилаті вислови. Виразності сприяють і синтаксичні засоби, наприклад, повтори, антитеза (протиставлення) та ін. Виразність мови забезпечують: 1) самостійність мислення мовця; 2) небайдужість, інтерес автора до написаного і сказаного, а також до адресата висловлювання; 3) добре знання мови та її виражальних засобів; 4) знання особливостей функціональних стилів; 5) систематичне тренування мовних навичок, вироблення мовного чуття; 6) наявність у мові виражальних засобів. БАГАТСТВО мовлення - це використання мовцями великої кількості мовних одиниць - слів, словосполучень, речень. Існує прямий зв’язок між поняттями багатства і різноманітності мовлення, адже чим різноманітніше мовлення, тим воно багатше. Джерелами багатства мови можуть бути будь-які мовні елементи. Насамперед прийнято говорити про лексичне багатство мовлення, яке виявляється у тому, що мовець здатний уникати повторення слів, користуватися синонімічними ресурсами. Для ясного і чіткого вираження думок дуже важливо мати достатній запас слів. Сьогоднішня доросла освічена людина застосовує 6-9 тис. слів, словниковий запас справжніх майстрів слова, як правило, значно багатший. Відомо, наприклад, що В. Шекспір використовував близько 15 тис. слів, М. Сервантес - близько 17 тис. слів, М.Гоголь — близько 10 тис. слів, О. Пушкін, Т. Шевченко, І. Франко - понад 20 тис. слів. До речі, одинадцятитомний словник української мови (1971-1980) нараховує понад 130 тис. слів, “Великий тлумачний словник сучасної української мови”, виданий 2001 р., містить понад 170 тис. слів, що свідчить про надзвичайно високий потенціал української лексики. На граматичному рівні багатство мовлення створюється використанням варіантів форм і конструкцій (батькові - батьку, на вечірньому - на вечірнім, п’яти – п’ятьох, квартира професора - професорова квартира, обрати суддею - обирати на суддю, починатися пресконференцією - починатися з пресконференції, згідно з рішенням - відповідно до рішення). Можна говорити також і про інтонаційне багатство мовлення - використання найрізноманітніших інтонацій (розповідної, питальної, окличної). ДОРЕЧНІСТЬ мовлення - це добір мовних засобів відповідно до цілей і мети спілкування. Так, слова, що створюють специфіку офіційно-ділового стилю (канцеляризми), не повинні фігурувати в публіцистичній чи розмовній мові, звичайна сфера використання термінів - науково-технічний, спеціальний текст, усна мова спеціаліста, неприпустимим є вживання емоційно-експресивної лексики у документі чи підручнику тощо. Висловлюючи думку, необхідно дбати про обґрунтоване використання мовного матеріалу.

9. Мовна норма – центральне поняття мовної культури наукових досліджень. Поняття «термінологічна норма».

Літ мова – це мова нормована, тобто така, яка має загальнообов’язкові, єдині норми (правила) у вимові, правописі, слововживанні, граматиці. Літ мова – це унормована й опрацьована форма загальнонародної укр мови.

Розрізняють такі норми мови: 1) лексична – правильність вживання слів та їхньої сполучуваності; 2) орфографічна – правильне написання слів; 3) орфоепічна – правильна вимова слів; 4) граматична – вибір правильного закінчення і синтаксичної форми; 5) стилістична – доцільність використання мовних засобів в окремому стилі. Літературні норми фіксуються в граматиках, словниках, довідниках.

Термін – це слово , або усталене словосполучення що має одне значення і позначає наукове або спеціальне поняття. Терміни поділяють на загальнонаукові й вузькотермінологічні.

Терміни мають точне, конкретне значення й тому позбавлені суб”єктивно-оціночних відтінків, Діловому стилю притаманна термінологія, яка утворюється із активної лексики (діловодство); запозичується з інших мов (бланк, бюджет); утворюється за допомогою власних слів та частин іншомовних або із запозичених складників (фотокамера) тощо.

В основному значення термінів зафіксовані у державних стандартах, спеціальних словниках, довідниках. Тому терміни повинні вживатися у зафіксованому значенні.

Всі терміни характеризуються системністю, однозначністю, стилістичною нейтральністю (відсутністю образності).

Термінологія як система. Серед усіх термінів кожної науки вирізняють дві складові частини: термінологію і терміносистему. Термінологія – це такий набір термінів, який утворюється і існує у кожній галузі науки стихійно. Терміносистема – це опрацьована фахівцями певної галузі і лінгвістами система термінів якоїсь науки.

10. Наукова мова економіки як функціональна система загальнолітературної мови і загальнонаукові, міжгалузеві, вузькоспеціальні терміни.

Мова – безперервний процес пізнання світу, його освоєння людиною. Мова є засобом спілкування між людьми, передання власного досвіду іншим. Мова сприяє виявленню і задоволенню матеріальних і духовних потреб людей, об”єднує їх у суспільство для досягнення матеріального благополуччя та щонайвищих духовних цінностей.

Мова і снує у двох формах: усній і писемній. Передаючись із вуст в уста, закріплюючись в текстах, вона невтомно долає віки, єднає покоління, збирає й зберігає духовне єство народу, національну картину світу, формує національну свідомість та культуру нації. Потреба ефективного спілкування стимулює мовців до художнього осмислення мови, до пошуку все точніших й виразніших мовних засобів. У результаті з загальнонародної мови витворюється відшліфований, культурний варіант – добірне літературне мовлення, яке й саме вже може стати мистецтвом (мистецтво образного слова) й естетичним матеріалом для інших видів мистецтва ( театру, живопису, музики).

Мова невмируща, бо в ній безсмертя народу. Вона твориться народомживе в ньому і з ним. Але в безсмерті мови є й часточка безсмертя людини.

Наукова мова - це та ділянка словесної роботи, на якій найгостріше відчувається все, що стосується точності вислову. Точність для науки, а з нею і для її мови, є первинним завданням, якому підпорядковані всі засоби висловлювання, зокрема наукова термінологія. Однак активно діє в науковій мові й інша тенденція - бажання бути доступним навіть для читачів, які не мають спеціальних знань, прагнення авторів до ясності викладу. Цим зумовлена заміна інтернаціональних термінів з неясною етимологією словами національної мови з прозорою етимологією. Цей факт підтримує існування в науковій мові дублетності, тобто існування інтернаціональних та національних термінів, як явища, в принципі, небажаного в науковому стилі, напр.: квантитативний — кількісний, дистрибутивність — розподільність, імпліцитний — прихований, транзитивність — перехідність тощо. Здебільшого порушення ясності викладу зумовлене намаганням деяких авторів надати своїй науковій праці уявної науковості, „вербально-термінологічного снобізму"3. За навмисним ускладненням стилю мови науки відчувається бажання зробити очевидні й прості речі більш недоступними. Причиною неясності може стати неправильне розташування слів у реченні, напр.: Чотири подібних автомати обслуговують кілька тисяч людей. Важко одразу збагнути, хто є реальним суб'єктом дії - автомати чи люди. Іноді доступність і дохідливість називають простотою. Проте не можна сплутувати простоту викладу, яка сприяє тому, що науковий текст читається легко, тобто думки автора сприймаються без ускладнень, з примітивністю. Слід також розрізняти простоту викладу й загальнодоступність наукової мови. Популярний виклад виправданий лише в тому разі, коли наукова праця призначена для масового читача. Головне у мовностилістичному оформленні наукової праці щодо ясності - зробити її доступною для того кола читачів, якому вона призначена. -    лаконічність, стислість наукової мови означає вміння уникати непотрібних повторів, надмірної деталізації. Кожне слово і вислів служать тут одній меті: якомога стисліше донести суть справи. Мовна надмірність найчастіше виявляється у вживанні слів і словосполучень, які не мають жодного смислового навантаження: невиправдані повтори, надмірність канцелярської лексики. Канцелярського відтінку, наприклад, надають науковому текстові віддієслівні іменники, часто кальковані з російської мови. їх краще замінити дієсловами, напр.: для опису - щоб описати, для доведення — щоб довести, для пояснення — щоб пояснити, при визначенні - визначаючи. У сучасних наукових текстах перевагу надають іменниковим конструкціям, які, хоч і не виходять за межі синтаксичних норм української мови, є все-таки результатом наслідування традицій російської мови. Надмірно вживати абстрактні іменники означає ускладнити текст. Для оптимального перекладу російських синтаксичних одиниць іменникового типу чи конструкцій з десемантизованим дієсловом в українській мові є власні засоби, пор.: с полным основанием — впевнено, в основном - переважно, прийти к убеждению — переконатися, находиться в противоречии — суперечити, иметь место — бути, заниматься исследованием — досліджувати. Іменниковим конструкціям слід віддавати перевагу лише тоді, коли без них неможливо обійтися. - відсутність образності, емоційності. Проблема співвідношення раціонального та емоційного, суб'єктивного та об'єктивного у науковому стилі є однією із найскладніших. Багато вчених вважає, що науковому стилю не властива емоційність викладу і що ця традиція настільки усталилася, що перебороти її сьогодні дуже важко. Припускають, що аскетична традиція походить ще з Ньютона і започаткувала в ті часи лицемірну скромність звичаїв англійських середньовічних церковних університетів (Кембридж). Вона змушує аж до сьогодні багатьох авторів ретельно вилучати з наукових повідомлень усе, що, на їх думку, безпосередньо не стосується одержаних результатів і використаних методів. За часів Відродження „аскетична традиція" почасти зумовлювалася мовою викладу: для вираження наукових понять використовували класичну мову - латинську, експресивну функцію виконували національні мови. За невеликий проміжок часу, в який наука розвивалася незалежно від релігії, вона не змогла ще повністю відмовитися від схоластичного (метафізичного) стилю. У сучасній науковій літературі, стверджують дослідники української наукової мови, „аскетичний стиль" продовжує існувати за інерцією, часом гальмуючи розвиток пізнання4. Скажімо, науковці давно помітили, що сухий запис чи документ, які лежать в основі історичного дослідження, дають лише віддалене уявлення про реальний процес. Сьогодні приходять до висновку, що науковий стиль допускає елемент емоційності як другорядний, підпорядкований, периферійний. При цьому, звичайно, слід враховувати доцільність, виправданість введення емоційних елементів у тканину наукового стилю. Мовознавці доводять, що на перших етапах освоєння певної науки образність надзвичайно корисна, оскільки осягнення нового досвіду відбувається на основі асоціацій, які виникають у попередньому досвіді, зокрема в буденному житті. Зрозуміло, що набуття знань про предмет чи явище приводить до втрати образного "ореолу" - за терміном користувач перестає бачити асоціації, однак саме ці асоціації зумовлюють глибоке проникнення в сутність наукових понять. Тому на перших етапах пізнання важливою є прозорість внутрішньої форми терміна.

  Загальнонаукові терміни, тобто терміни, які вживаються практично в усіх галузевих термінологіях, наприклад: система, тенденція, закон, концепція, теорія, аналіз, синтез і под. До цієї категорії відносять і загальнотехнічну термінологію (машина, пристрій, агрегат).

Міжгалузеві терміни - це терміни, які використовуються в кількох споріднених або й віддалених галузях. Наприклад, економічна наука має термінологію, спільну з іншими соціальними, природничими науками, наприклад: амортизація, екологічні витрати, технополіс, приватна власність.

3.      Вузькоспеціальні терміни - це терміни, характерні лише для певної галузі, наприклад: ресори, стіжок, десерт і под.

Безперечно, професійне спілкування неможливе без використання термінів. Проте в мовленні фахівців, крім термінів, широко побутують і інші спеціальні одиниці — професіоналізми та номенклатурні назви.

Професіоналізми — це слова або вислови, притаманні мові людей певної професійної групи. Суттєва різниця між термінами і професіоналізмами полягає в тому, що терміни — це офіційні наукові назви поняття, а професіоналізми виникають як розмовні, неофіційні замінники термінів (платіжка — платіжне доручення; вишка — вища математика, пара — дві академічні години) або коли та чи інша професія, рід занять не має розвиненої термінології (наприклад, рибальство, гончарство і т. д.). Професіоналізми на відміну від термінів, як правило, емоційно забарвлені, є переосмисленими словами загального вжитку. Вони можуть бути незрозумілі людям, які не належать до певної професії, пор.: бобик, бублик у мові водіїв.

Професіоналізми можуть використовуватися в неофіційному професійному спілкуванні, проте вони є ненормативними в професійних документах, текстах, в офіційному усному мовленні.

Номенклатура (від лат. nomenclatura — перелік, список імен) — сукупність назв конкретних об’єктів певної галузі науки, техніки, мистецтва тощо. Їх потрібно відрізняти  від термінів, що позначають абстраговані наукові поняття. Номенклатуру становлять іменники та словосполучення, які передають як систему назв об’єктів певної науки, так і сукупність назв одиничних об’єктів (наприклад, у географічній номенклатурі — Чорне море, Шацькі озера, річка Десна), видові назви (у ботанічній лексиці назви дерев: дуб, смерека, ялина). Існує номенклатура медична, мовознавча, хімічна, технічна, економічна (пор. термін валюта і номенклатурні назви долар, євро, крона, гривня і под.).

Сайт http://help-edu.com/ukranska-mova-za-profesjnim-spryamuvannyam/16-2011-01-17-18-19-48.html

11. Нормативні параметри наукового стилю. Роль мовної особистості у формуванні наукового стилю.

Науковий стиль

v Основна функція: повідомлення, з’ясування, доказ наукових теорій, явищ, знань, обґрунтування гіпотез, класифікація й систематизація знань, роз’яснення явищ, збудження інтелекту читача для їх осмислення.

v Обставини мовлення: наукова інформація, що доводиться до різних верств суспільства.

v Сфера вживання: наукові праці, підручники, науково-популярні журнали.

v Загальні ознаки: логічність, чіткість, точність, послідовність і доказовість викладу; ясність (понятійність) і предметність тлумачень; узагальненість понять і явищ; об’єктивний аналіз; докладні висновки.

v Мовні особливості: спеціальні терміни (цитологія, мембрана, епітеліальна тканина, еритроцити); наявність схем, таблиць, графіків тощо; оперування абстрактними, переважно іншомовними, словами (вакуум, шлак, ценз); складні речення; відсутність односкладних і неповних речень; ускладнення зворотами, однорідними членами речення; залучення цитат і посилань на першоджерела; монологічна форма викладу.

Науковому стилю притаманна чітка композиція структури тексту (послідовний поділ на розділи, частини, пункти, параграфи, абзаци із застосуванням цифрової або літерної нумерації).

Окрім переважного вживання іменників та відносних прикметників, у тексті наукового стилю наявні дієслівні форми, частіше безособові, узагальнені чи неозначені, як правило, теперішнього часу, що констатують певні явища й факти; значну роль відіграють дієприслівникові та дієприкметникові звороти, які додатково характеризують дії, предмети та явища.

Науковий стиль характеризується широким використанням термінології як загальної, так і спеціальної. Термін (від латинського – межа, границя) – це спеціальне слово чи словосполучення, яке вживається для точного найменування поняття з якої-небудь галузі знань. Термін означає не лише те чи інше поняття, але й базується на визначенні (дефініції) поняття. Терміни різноманітні за структурою (терміни-слова, терміни-словосполучення), за походженням (більшість з латинськими та грецькими коренями) і утворенням (традиційним є утворення термінів шляхом переносу назви загальновживаного поняття на спеціальне за схожістю ознак, наприклад: діалектні кулак, карман, балда).

Термінологічна лексика має класифікацію (технічна, біологічна, фізична, економічна тощо). Існують і правила вживання термінів у діловому мовленні (вимоги до вживання термінів див. у лекції “Лексика ділового мовлення”).

Літературні слова-терміни часто мають діалектні відповідники. Наприклад: ботанічні: люцерка – люцерна; васильок – волошка синя;  горчак – гірчак степовий звичайний;  чортополох – будяк акантовидний;  тисячолисник – деревій звичайний;  земляна груша - топінамбур;  в’юнок – берізка польова; зоологічні: атагас – старший чабан;   бордюк – шлунок тварини; бутра - нутрощі тварини; важка – котна вівця; валух – кастрований баран; кізяк – послід тварини тощо.

Слід пам’ятати, що вживання діалектних слів-термінів  у тексті документа, мова якого повинна бути бездоганною, недопустиме; в усному мовленні діалектні слова-терміни можуть бути наявними за умови доцільного й свідомого їх використання; знання діалектних слів-термінів та їх літературних відповідників сприятиме піднесенню культури мовлення майбутніх спеціалістів і допоможе порозумітися під час спілкування з місцевим населенням.

Науковий стиль унаслідок різнорідності галузей науки та освіти складається з таких підстилів:

1.     Власне науковий (монографія, рецензія, стаття, наукова доповідь, повідомлення, курсова й дипломна роботи, реферат, тези), який своєю чергою поділяється на науково-технічні та науково-гуманітарні тексти.

2.     Науково-популярний – застосовується для дохідливого, доступного викладу інформації про наслідки складних досліджень для нефахівців, із використанням у неспеціальних часописах і книгах засобів художнього та публіцистичного стилів.

3.     Науково-навчальний – наявний у підручниках, лекціях, бесідах для доступного, логічного й образного викладу й не виключає використання елементів емоційності.

12. Особливості писемної форми наукової мови.

Слід відрізняти неформальне й формальне спілкування. Перше – нерегламентоване, його мета й характер визначаються особистими (суб’єктивними) стосунками мовців, друге – зумовлене соціальними функціями мовців, тобто регламентоване за формою та змістом.

Звичайне спілкування попередньо не планується, ділові ж контакти передбачають їх попередню ретельну підготовку, визначення змісту, мети, прогнозування можливих висновків, результатів.

У повсякденнній розмові мовці можуть торкатися різних, часто не пов’язаних між собою тем, отже, їхнє спілкування носить частіше довільний інформативний характер. Ділова ж розмова, як правило, не виходить за межі визначеної теми, має конструктивний характер і підпорядкована розв’язанню конкретних завдань, досягненню заздалегідь визначеної мети.

ПИСЕМНА МОВА — мова, зафіксована на папері чи ін. поверхні за допомогою усталеної системи графічних знаків, сприйманих зором, розташованих у певній лінійній послідовності і співвіднесених з одиницями реального, звукового мовлення; одна з двох (див. Усна мова) форм реального існування мови як засобу комунікації. П. м. виникла пізніше від усної і є вторинною (графічною) формою матеріалізації висловлення. Суттєвою особливістю П. м. є відтворюваність, властивість бути перенесеною у просторі і збереженою у часі. Це зумовлює поширеність її у різних сферах комунікації. Для багатьох галузей мовної практики П. м. є пріоритетною формою (художня, мемуарна і наукова л-ра, держ. й особисте листування, юрид. акти, окр. жанри ділового мовлення — резолюції, накази тощо). Деякі тексти ділового характеру існують, напр., тільки в писем. формі (протоколи, акти, заяви, посвідчення, довіреності, розписки, квитанції, накладні). Базуючись на тих самих структурно-формальних і функц. нормах, що й усна мова, П. м. порівняно з нею має свою специфіку. Можливість попереднього обдумування і поступовості у фіксації (а значить, і можливість внесення змін, доповнень і т. п.) зумовлює послідовніше дотримання нормативності, властивої літературній мові, використання більших обсягом і складніших структурою та стилістично відшліфованіших синтакс. побудов. Речення з такими структур. характеристиками увійшли в традицію писемної форми спілкування і стали однією з визначальних ознак її грамат. організації. П. м. не тотожна поняттю «книжна мова». Більшість форм книжної мови, природно, пов’язана з писемною (худож.-літ., наук., офіц. ділові та деякі ін. тексти). Однак до книжної мови належать і тексти, що реалізуються в усній формі, але організовані з орієнтуванням на норми П. м. (значна частина матеріалів, що йде через теле- і радіоефір, наук. доповіді, лекції, звіти тощо).

У писемній мовній практиці, як і в усній формі побутування мови, знаходить свою фіксацію, матеріальне втілення літ. мова у багатогранності її функц. типів і жанрових форм.

Писемне мовлення є основним для ділових людей. Саме через ділову документацію, листування встановлюються певні ділові контакти. Одиницею писемного мовлення є текст різного х-ру. Це може бути стаття, газетний текст, лист чи будь-який документ. Писемне мовлення відрізняється від усного і має такі особливості:

- писемна мова фіксується графічними знаками;

- писемна мова завжди спирається на усне мовлення і є вторинною. Вона завжди фіксує чиюсь висловлену думку і сприймається органами зору;

писемна мова – це форма  в основному монологічна;

-писемне мовлення характеризується більшою регламентацією мовних засобів, точнішим добором відповідної лексики;

-в писемній мові переважає особливий стиль, загальноприйняті структури документів, правила вживання специфічних словосполчень;

-у писемній мові виділяють тексти за сферою спілкування, наприклад: накази, квитанції, накладні тощо.