Основні представники

• Клод Леві Строс (антропологія)

• Роман Якобсон (лінгвістика)

• Ролан Барт

• Мішель Фуко

• Жак Лакан (психоаналіз)

• Жан Піаже (психологія)

• Ніколя Бурбакі (математика)

• Жерар Женетт (література)

роки	період	Об'єкт дослідження
1920-1940 рр.	предструктуралізм	структури в мові і в літературних творах
1940-1980 рр.	структуралізм	структури в мові, свідомості і несвідомому, в літературі, будь-якому тексті і культурі в цілому
1970 г. - наст. час	постструктурализм (нсоструктуралізм)	то, що виходить за рамки структур

6. Психолінгвістична теорія о.Потебні.

У контексті теорії О. Потебні виразніше окреслюється різниця між художнім і не художнім образом: якщо образ усвідомлюється нами після значення й не додає до нього нічого нового, слугуючи лише знаком значення, — це не художня мова і не художній образ .

Образ як результат процесу художнього відбиття являє собою єдність емоційного й логічного аспектів, зумовлену об'єктивно-суб'єктивною природою художньої творчості й сприйняття, що визначається естетичним ідеалом митця і впливає на особистісне формування читача. Логічний аспект художнього образу полягає в тому, що література є однією з форм суспільної свідомості; у свою чергу, емоційний аспект художнього образу передбачає активну позицію читача стосовно зображуваного письменником.

У зіставленні художнього і не художнього образів виразніше помітна близькість образного і поняттєвого типів мислення. Перший характеризується переважно як емоційно-чуттєве узагальнення конкретного сенсу людського життя й зачіпає всі сторони психічної діяльності суб'єкта, другий більше стосується розумової сфери особистості й залежить від сформованості в індивідуума вищих форм мислення. Зважаємо й на те, що поняттєве мислення також не вільне від сприймання, уяви, емоцій, волі людини і специфічне щодо образного лише мірою взаємодії афективного й когнітивного факторів.

7. Основні системи віршування

Силабічна система – первісна ритмічна одиниця – склад; вона будується на сумірності кількості складів у вірші з чітко вираженою константою. Константа – незмінний наголос на кінці віршового рядка, точка, до якої рахуються склади (силабічна поезія) або стопи (силабо-тонічна поезія).  Квантитативна (метрична): закономірне чергування довгих і коротких складів;  Тонічна система: за ритмічну одиницю служить наголос; будується на повторі слів і словосполучень зі своїм наголосом.  Силабо-тонічна система (за Середньовіччя – ритмічна) містить у своїй основі повторюваність сполучень складів (чергування сильних – наголошених і слабких – ненаголошених). 

8. –

9. Рецептивна естетика

Цей напрям обґрунтували німецькі літературознавці з Констанцського університету Ганс Роберт Яусс і Вольфганг Ізер. Він набув широкої популярності у 70-ті роки XX століття. Рецептивна естетика пов'язана з проблемою читача. Вольфганг Ізер — професор англійської літератури, автор літ. праць вважає, що кожен текст наповнений значенням, яке конкретизує рецепція читача, значущість тексту породжує не текст, а реципієнті.

Рецептивна естетика спростовує думку про те, що художній твір є відображенням дійсності. Р. Яусс, професор романістики в Констанцському університеті, вважає, що текст має віртуальний зміст. Рецепційні переживання — множинні, вони ніколи не збігаються з переживаннями автора. Твір-подразнювач, який у кожного читача збуджує море думок і емоцій, зумовлених його досвідом. Читання має суб'єктивний характер. В уяві кожного читача постають такі образи і поняття, які не були закладені автором твору.

У різні часи історії рецепції зміст тексту постає в нових інтерпретаціях. Письменник постійно запрошує кожного читача до гри уяви.

Німецький філософ Ганс Ґеорг Ґадамер відзначає, що в процесі читання окреслюється горизонт розуміння світу, тексту і себе, а значення народжується в процесі злиття горизонту тексту і горизонту читача.

Візія читача як співтворця твору не нова, ії заклав О. Потебня. Елементи рецептивної теорії є в естетиці Арістотеля, Г.Е. Лессінга і Ф. Шиллера

З естетикою рецепції споріднена теорія семіотики італійця Умберто Еко. У своїй праці "Відкритий твір" він поєднує естетику творчості і естетику рецепції. Еко ділить твори на відкриті — такі, що заохочують читача до творення тексту з автором, і завершені, які підлягають розмноженню. Ступінь відкритості збігається зі свободою інтерпретації. "Незавершені" твори, — відзначає У. Еко, — пропонують інтерпретаторові подібне до іграшкового конструктора, і їхнє "завершення" є вже поза увагою автора".